Розділ іi

З попереднього роздiлу можна бачити, що торгiвля й лихварство були основним i традицiйним заняттям євреїв. Правда, щоб займатися комерцiєю, пускати в оборот капiтал, давати грошi пiд заставу або в рiст, треба тi грошi мати, тобто якось їх добувати. Тут ми впритул пiдходимо до корiнного питання нашої розмови: про те, яким чином українськi євреї добували собi засоби до iснування. Отже, про роль i мiсце єврейської людностi у процесi суспiльного виробництва, у розвитку продуктивних сил i виробничих вiдносин українського суспiльства.

Для початку з’ясуємо питання про характер єврейських поселень на Українi.

Як i скрiзь у країнах дiаспори (районах проживання євреїв, крiм Iзраїлю), євреї Польського королiвства, а отже й на українських землях Речi Посполитої, селилися переважно в мiстах, компактними масами й iзольовано вiд корiнного населення.

Традицiя євреїв селитися по мiстах має свої причини.

Т.Кичко, автор вiдомої книжки “Iудаїзм без прикрас”, пояснює її так. В епоху раннього феодалiзму, на яку припадає розселення євреїв, останнi не могли нiбито осiдати в селах, бо там уже склалися певнi вiдносини феодальної експлуатацiї помiщиками мiсцевих селян даної народностi. Не могли вони приєднатися i до основних ремiсничих цехiв, якi були тодi замкненими корпорацiями. “Тому вони розселились переважно в мiстах, займаючись менш регламентованими видами ремесла, а заможнi вiддались торгiвлi i лихварству”.³¹

Tвердження про те, що євреї “не могли осiдати в селах”, бо їх мало не гнав у мiста феодалiзм, який, бачте, так “укомплектувався” мiсцевим селянством, що не потребував уже нових рабiв, звучить непереконливо i наївно. Це твердження пiдкинуте науцi сiонiстами в розрахунку на те, щоб хоч таким чином виправдати непродуктивний спосiб життя тогочасного єврейства.

Вiдчувши всю фальш такого пояснення, Т.Кичко в iншому мiсцi своєї книжки змушений визнати, що вирiшальним фактором, який зумовив мiський характер поселень євреїв, була одвiчна зневага їх до землеробства, до фiзичної працi взагалi. З цiєю зневагою пов’язана вiдома з Бiблiї легенда про вбивство Каїном свого брата Авеля. У Торi, продиктованiй нiбито самим Богом пророку Моисею, розповiдається: Адам i Єва мали двох синiв - Авеля i Каїна. Авель займався скотарством. Каїн - землеробством. Побачивши, що праця бiля землi не дає того, що має Авель вiд скотарства, Каїн зненавидiв брата i вбив його, за що був проклятий Богом i вигнаний на землю.

Iудаїзм взагалi заперечує потребу в працi, про що свiдчить Талмуд, цей кодекс релiгiйних, побутових i правових приписiв iудейства. За Талмудом, “ам-хаарець” (буквально: “народ землi”), тобто єврей, що займається сiльським господарством, - iстота низька i жалюгiдна.³² “Принижуючи людей працi, - читаємо i в Кичка, - Талмуд разом з тим звеличує багатiїв, засуджуючи землеробство, вихваляє торгiвлю, лихварство. За вченням укладачiв Талмуда, навiть пророк Моисей нажився саме на торговельних махiнацiях, якi вiн практикував, спекулюючи громадськими коштовностями...”³³

Торгiвля i лихварство, якi вихваляє Талмуд, найбiльше могли розквiтати саме в мiстах. Економiчно досвiдченi, бувалi євреї розумiли це краще вiд будь-якого феодала, тому й селилися там, де перед ними вiдкривався найбiльший простiр для комерцiйної дiяльностi. Багато iсторикiв вважають, що єврейськi общини, якi розселилися по рiзних країнах свiту, з самого початку являли собою комерцiйнi об’єднання. Уже в XI ст. слова “єврей” i “купець” часто ставали взаємозамiнними.³⁴ Не випадково й К.Маркс вживав слова “єврей”, “iудей” у розумiннi “лихвар”, а слово “єврейство” у значеннi гендлярства, крамарства.³⁵

Iнша рiч, що корпоративний лад середньовiччя з притаманним йому високим ступенем розмежування й замкненостi рiзних груп населення зумовив сувору iзоляцiю єврейських общин. Але то вже було причиною iншого явища, а саме причиною виникнення гетто.

Слову “гетто” приписують не властиве йому значення. З легкої руки сiонiстських демагогiв цьому слову надають вiдтiнок трагiчностi, виставляють його як символ горя й страждань, перенесених євреями. Гетто в устах багатьох - це мало не ганебна пляма на совiстi людства, яке в своїй жорстокостi тримало безневинних євреїв iзольованими, мов худобу в оборi. Словом “гетто” спекулюють i хизуються, як почесним шрамом, здобутим у боротьбi за свободу. Насправдi ж легенда про “муки гетто” - не що iнше, як одна з численних вигадок, якими хитрий iудей дурить легковiрного гречкосiя.

Звичайно, ми не маємо на увазi фашистських концтаборiв типу варшавського гетто. Iдеться про гетто як район середньовiчного поселення - окрему вулицю, цiлий квартал чи навiть район мiста. Ось що говорить на цю тему перше видання радянської енциклопедiї: “Гетто - квартал, в котором eвреи жили обособленно от прочего городского населення. Явление, характерное для корпоративного строя средневековья, когда каждая профессиональная или религиозная группа жила на определенных улицах, сосредотачиваясь вокруг своих учреждений. Гетто характерно не только для быта средневекового еврейства, наряду с еврейскими улицами были армянские, татарские и др.”³⁶

Життя в умовах самоiзоляцiї мало багато незручностей. Але гетто придумали не антисемiти, а самi євреї. Як визнає англiйський дослiдник-сiонiст Х.М.Сашар у книзi “Курс iсторiї сучасного єврейства”, правляча верхiвка єврейських общин не перешкоджала встановленню економiчної, соцiальної чи просто фiзичної iзоляцiї, бо ця iзоляцiя означала “збереження iудейської релiгiї й усього того, що вона охоплювала”. В iншому мiсцi своєї працi вiн стверджує, що “першi iспанськi та сицилiйськi гетто... раннього середньовiччя були спорудженi на прохання самих євреїв”. Американський дослiдник i публiцист А.Лiлiєнталь також зазначає: “Рабини наполягали на сепаратизмi з полiтичних i релiгiйних мотивiв, бо основнi закони, що регулювали життя гетто, були прийнятi в Португалiї на прохання євреїв, якi там мешкали”.

Ю.Iванов, з працi якого взято наведенi вище висловлювання, додає: “Єврейськi общини Англiї, Францiї, Нiмеччини та ряду iнших європейських держав користувалися протекцiєю царюючих родин”.³⁷

Що й казати, коли якась група населення, в даному разi єврейська община, користувалася протекцiєю таких високих i можновладних осiб, то навряд чи вона потребує чийогось спiвчуття. Свого часу у Львовi iснувала Руська вулиця, її назва збереглася й досi. Вона справдi свiдчить про спроби польської шляхти з допомогою єврейського визиску позбавити прав i загнати в незамкнене гетто русинiв, як тодi звали українцiв, корiнне населення краю, котре годувало i зодягало своїх гнобителiв. Гетто для українцiв було село, а в мiстах окремi вулицi, як у Львовi, та ще передмiстя. На вiдмiну вiд євреїв, українцi не користувалися нiчиєю протекцiєю: навiть українське панство не могло захистити свого безправного народу, бо ганебно перебiгало у табiр колонiзаторiв.

Для того, щоб слова “гетто для українцiв” не зависли в повiтрi порожньою фразою, проiлюструємо їх кiлькома прикладами.

У 1521 р. львiвськi русини скаржилися королю, що українським священикам не дозволяють з святими дарами переходити через ринок i вулицi мiста з церемонiєю - при засвiчених свiчках, а також проводжати на цвинтар умерлих. Король на те постановив, що “поза Руською вулицею руськi священики можуть переходити в своїх процесiях i ризах, але без засвiчених свiчок i спiву i тiльки на Руськiй вулицi можуть дзвонити, спiвати й свiтити свiчки”.³⁸

Минуло сто важких лiт, а становище українцiв у Польськiй державi не тiльки не покращало, а, навпаки, погiршало. Виступаючи на сеймi 3 листопада 1620 р., волинський депутат Древинський говорив про нечуванi утиски й кривди українцiв вiд полякiв:

“Чи то не кривда народовi нашому руському, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi. Хто грецького закону, не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати налоктi i кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Коли хто вмре, мешкаючи в мiстi, того мертве тiло не можна провезти через мiсто з церковною церемонiєю, анi до хорого з тайнами Господнiми iти не вiльно. А в Вiльнi чи не утиски то? чи чуване коли? коли мертве тiло пiд замком хочуть провезти через замкову браму, якою ходять i їздять усi, навiть Жиди i Татари, то ту браму замикають, так що православнi мусять мерця свого виносити iншою брамою, якою тiльки гнiй мiський вивозять”.³⁹

Московське посольство Рєпнiна на переговорах у Польщi 1653 р. закидало польському урядовi: “У королiвськiй державi живуть люди рiжних вiр, а такого гонiння й наруги, крiм благочестивих християн, не буває нiкому - навiть Жидам, котрих бридитись i ненавидiти годиться всiм християнам. Їм у всiм воля, i школи свої жидiвськi мають свобiдно де хочуть, i неволi їм i насильства нiякого нема: свобiднiш живуть у своїй вiрi жидiвськiй, нiж благочестивi християни”.⁴⁰

Цi, як i безлiч iнших, не менш промовистих фактiв, показують, що українцi, як справедливо пише вчений, на своїй власнiй землi, незважаючи на чисельну перевагу, стояли “нарiвнi” з чужоземними колонiями Вiрменiв i Євреїв, а часом становище їхнє було “навiть гiрше”. “Русини були як не зовсiм, то майже виключенi, скiльки можна судити, вiд мiських свобод”.⁴¹

Єврейське гетто в епоху середньовiччя було звичайним мiсцем спiльного проживання одновiрцiв i не несло на собi нiяких ознак примусового поселення, як можна прочитати тепер на сторiнках деяких офiцiйних видань.⁴² Бiльше того, оскiльки євреї Польщi й України, проживаючи в мiстах, не пiдлягали мiським законам, владi i судам, а лише владi кагальних общин, це ставило їх у привiлейоване становище щодо мiсцевого населення. Ми вже не кажемо, що тодi як євреї були особисто вiльними людьми, селяни, тобто основна маса мiсцевого населення, всюди перебували в крiпацькому рабствi. Уже сам факт цiєї соцiальної нерiвностi говорить про панiвне становище єврейства в цiлому, безвiдносно до класового подiлу чи майнового стану всерединi самої єврейської общини.

Подiбно до будь-якого iншого людського колективу, єврейська община була, звичайно, соцiальне неоднорiдною масою. Вона дiлилася на бiдних i багатих, експлуатованих i експлуататорiв, але щодо зовнiшнього свiту завжди виступала єдиним фронтом. Iзольованiсть поселення створювала атмосферу (бiльш iлюзорної, нiж дiйсної) спiльностi долi i взаємозалежностi кожного з членiв общини.

“Головами общини могли бути й фiнансисти, - зазначається в “Кембриджськiй iсторiї середнiх вiкiв”. - Вони, однак, становили незначну меншiсть, їх оточували численнi пiдлеглi, якi перебували в прямiй чи непрямiй залежностi, агенти й клерки, якi допомагали в справах, служителi синагоги, якi молилися Богу, писцi, якi переписували їх дiлову документацiю, а також лiтературнi та релiгiйнi твори, вчителi, якi виховували дiтей, лiкарi, якi доглядали за хворими, слуги, якi дивилися за домом, м’ясники й пекарi, якi готували їжу вiдповiдно до вимог ритуалу...”⁴³ i т.д.

За словами М.П.Драгоманова, єврейська община була одночасно “и сословие и нация, и вероисповедное общество”.⁴⁴ Державна влада офiцiйно визнавала її органом, до якого зверталася зi своїми приписами i вимогами. За цих умов “отдельный eврей закрывался для государства еврейским обществом, вне которого он бессилен и беспомощен”.⁴⁵

В силу такої юридичної екстериторiальностi гетто було надiйним прикрит­тям, зручною гаванню, в якiй вiд заслуженої кари переховувалися усiлякi соцiальнi паразити - баришники, контрабандисти, спекулянти. Гетто вiдiгравало разом з тим роль своєрiдного штабу, де виношувалися пiдступнi плани комерцiйного ошуканства мiсцевого населення, було тим плацдармом, з якого робилися систематичнi “вилазки” й диверсiї в сферу економiчного i духовного життя краю.

Редактори першого видання радянської енциклопедiї також були тiєї думки, що для євреїв гетто було бiльше корисним, нiж шкiдливим. Вони писали: “Вначале сами евреи были отчасти заинтересованы в существовании гетто, ибо оно защищало их от нападений при столкновениях с местным населением”.⁴⁶

Постає питання: чому виникали конфлiкти корiнного населення з євреями? Кожнiй хоч трохи обiзнанiй людинi ясно, що в основi цих конфлiктiв лежали не релiгiйнi, не расовi, а винятково економiчнi фактори. Першi, в крайньому випадку, були зручним прикриттям других.

У Нiмеччинi, Iспанiї, Францiї, Англiї та деяких iнших країнах Європи євреї майже не займалися суспiльне корисною працею, скажiмо, ремеслом або сiльським господарством. Вони дiяли виключно у сферi торгiвлi й кредиту, чим викликали невдоволення мiсцевої буржуазiї, що народжувалася. Звiдси початок i першопричина всiх або майже всiх антиєврейських виступiв i гонiнь.

Послухаймо, що каже з цього приводу енциклопедiя. У статтi “Антисемитизм” читаємо: антисемiтизм виник i поширився “на почве борьбы конкурирующих сторон, в частности на почве конкуренции с eвреeм-торговцем и евреем-ростовщиком, и использования с этой целью ненависти народных масс к ростовщику и торговцу... Религиозная и национальная нетерпимость служит прикрытием в экономической борьбе с евреем-конкурентом”.⁴⁷

У статтi “Евреи” ця думка знаходить своє пiдтвердження: “Случаи землевладения в среде еврейской диаспоры, не являлись типичными; еврейские общины знали в сущности только два класса: буржуазию (торговую и ростовщическую) и буржуазию мелкую. Евреи поэтому выступают как представители буржуазных общественных отношений и как конкуренты местного городского населения. Возникшее благодаря этому враждебное отношение к евреям в свою очередь усиливало национальную замкнутость самих еврейских общин”.⁴⁸

Тiльки в Iталiї євреї поряд з лихварством займалися ще й ремеслами: шовкiвництвом i шовкопрядiнням, ковальством, ткацтвом, ювелiрною справою. “Еще более широкое и повсеместное распространение среди евреев Италии получило красильное ремесло, представляющее одну из важнейших отраслей промышленности Италии вообще”.⁴⁹ Євреї були також зайнятi в будiвництвi та гiрничiй промисловостi. “Повсеместно в Италии встречались eвреи - копиисты рукописей, которых с изобретением печатного дела заменили рабочие-типографы. Еврейские типографии уже к концу средних веков имелись в Реджио, Мантуе, Ферраре, Болоньe, Неаполе и многих других менее значительных городах и местечках”.⁵⁰

Завдяки своїй трудовiй дiяльностi євреї користувалися тут заслуженою повагою мiсцевого населення. “Так как итальянские євреи занимались главным образом производительным трудом, то в средневековой Италии почти не было случаев открытых антиеврейских выступлений”.⁵¹

I це пiд боком у католицького Ватикану. Вiдомо, що проти євреїв вела боротьбу також церква, але знову-таки не на релiгiйному, а, як правило, на економiчному грунтi. “Борьба духовенства с eвреями была часто прeжде всего экономического порядка. В лице евреев монастыри имели конкурентов в торговых и ростовщических операциях. К концу средних веков, когда доходы римской церкви стали сильно падать, преследование евреев было для нее одним из значительних средств обогащения”.⁵²

Отже, не нацiональнiсть i не релiгiя, а паразитарний спосiб життя євреїв був головною причиною всiх їхнiх непорозумiнь з корiнним населенням країни проживання.

На Українi цей єврейський паразитизм розквiтав з особливою силою. Тут вiн набув найяскравiших, грубо виражених, так би мовити, класичних форм i тривав найдовше.

Чому саме Україна стала Клондайком єврейського пiдприємництва, жертвою подвiйного польсько-єврейського визиску? Цьому є багато причин.

Насамперед - багатства української землi. На рубежi ХII-ХIII ст. один учений, що жив у Володимирi-Волинському, так писав про Україну: “О незрiвнянна руська земле, якою тiльки красою, багатством ти не надiлена: багатьма озерами прозорими, рiками i джерелами, горами крутими, пагорбами високими, дiбровами пишними, полями зеленими, звiриною рiзною, птицею незлiченною, мiстами великими, селами дивними...”⁵³

Перед вiйнами Хмельницького Україну називали “другою обiтованою землею” (пiсля обiтованої землi Палестини, куди Бог, за бiблiйним переказом, привiв євреїв з Єгипту). Раєм свiту польського нарекли її поляки.⁵⁴ Багатства України вабили сюди, як ваблять i досi, любителiв легкої наживи.

Виснажена в попереднiх мiжусобних вiйнах, остаточно знесилена й економiчно зруйнована монгольською навалою, Україна легко стала здобиччю польських феодалiв. Без державної органiзацiї, без власного вiйська (запорозьке козацтво тiльки формувалося), зраджений своїм панством, український народ не мав сили протистояти загарбникам. Внаслiдок iноземного панування українська земля, що була раєм для загарбникiв, перетворилася на пекло для її синiв-українцiв. За свiдченням сучасника, волинського єврея Натана Ганновера, безправнiсть українцiв не мала меж. “Они были до такой степени унижены, что все народности страны, даже стоявшие на низкой ступени в ряду всех народов (евреи), господствовали над ними”.⁵⁵

Перехiд України пiд владу Польщi збiгся за часом з переслiдуванням євреїв на Заходi. Ведучи боротьбу за своє утвердження, добиваючись створення нацiональної єдностi i розширення поля своєї дiяльностi, молода буржуазiя європейських країн усiляко витiсняла своїх єврейських конкурентiв. Останнi змушенi були шукати порятунку в країнах європейського сходу. Особливо, як уже сказано, приваблювала їх Україна, безправне становище якої робило її дуже зручним об’єктом для експлуатацiї. А що може бути бiльш спокусливим для грабiжника i насильника, як беззахиснiсть i безпораднiсть його жертви? “Малоросc с его простодушием и флегмой, - писала О.Єфименко, - должен был сделаться легкой жертвой ловкого и беззастенчивого eврея, лишь только история свела их вместе”.⁵⁶

Так Польща з її українськими землями стала Меккою європейського єврейства. Варто навести свiдчення сучасника цих єврейських iнвазiй на Україну. Маємо на увазi записки литовського дипломата Михайла Литвина, писанi 1550 р. У них автор дещо згущує фарби, але його зiзнання цiннi тим, що характеризують враження, яке своїми дiями викликали серед мiсцевого населення єврейськi приходнi.

“В нашу страну, - пише Литвин, - начал стекаться из других областей самый скверный из всех народов - иудеи, уже сильно размножившийся во всех городах Волыни, Подолия и других плодородных областей. Это народ вероломный, хитрый, склонный к клевете, он подделывает у нас товары, монету, документы и печати, на всех рынках отнимает у христиан средства к жизни, занимается исключительно обманом и клеветою. Это самый скверный народ халдейского племени, по свидетельству священного писания, он развратен, греховен, вероломен, негоден и коварен”.⁵⁷

Окупувавши мiста й мiстечка Великого кн. Литовського та Речi Посполитої, євреї правдами й неправдами добилися для себе великих прав i привiлеїв. Iншi етнiчнi групи країни не могли навiть про них мрiяти. Ст.Сташiц, польський фiлософ XVIII ст., писав з цього приводу:

“Нi лютеранам, нi кальвiнiстам, нi грекам, нi вiрменам, взагалi жодному рiзновиду людей, де б вiн не перебував, не дозволяється мати особливi закони, установи, суддiв, всюди вiн повинен пiдкорятися властям i законам мiста. На противагу цьому євреї, де б вони не були, мають свої особливi установи i суддiв”.⁵⁸

“Жид, - каже Грушевський, - став властивим господарем мiста й надав йому тон”. “Польсько-жидiвське мiсто з його никлим життям, пародiєю торгiвлi й промислу на мiсцi колишнього iнтенсивного мiського життя руських часiв було одним iз найбiльш характеристичних дарiв “культурної мiсiї” Польщi на Русi”.⁵⁹

Вельможне панство надiляло євреїв такими необмеженими правами неспроста. Воно бачило в них своїх найкращих, вiрникiв (довiрених осiб), надiйних помiчникiв i головну силу в освоєннi України, Бiлорусiї, Литви, цих внутрiшнiх колонiй Польщi.

Окупацiя українських земель Польщею, писав М.Грушевський, ввела чималу масу польського i всякого iншого чужостороннього елементу, який переважно складався з людей, що йшли не так працювати, як правити, “живучи з чужої працi, отже, збiльшав число їдцiв-нахлiбникiв. Наплив з Зах. Європи в мiста й мiстечка жидiвської людности збiльшає число їх ще бiльше”.⁶⁰

Серед тих їдцiв-нахлiбникiв особливо ганебну роль виконували євреї, що були не просто прихвоснями колонiзаторiв, а ще гiршими вiд самих колонiзаторiв. “В Червонной Руси, - пише енциклопедiя, - колонизаторская экспансия польских господствующих классов использовала капиталистов-евреев в качестве своей агентуры: колонизатор-еврей совмещал там в своем лице землевладельца, торговца и денежного капиталиста”.⁶¹

Єврей-колонiзатор виступав ще, крiм того, в ролi рабовласника-крiпосника, який гендлював українськими селянами. Вiдомо, що польське законодавство уже в XIV ст. не знало невiльництва. Нi поляк, нi єврей не могли бути рабами, одних захищало польське, других - єврейське право. А в Галицькiй Русi воно iснувало ще й у XV ст. “Невiльникiв, - свiдчить Iван Франко, - дуже часто держали євреї, вони часто перепродували їх i набували за невиплату довгiв”.⁶²

Таким чином, життєвi позицiї мiсцевого населення України i євреїв виявилися дiаметрально протилежними. З одного боку нагорi були євреї, надiленi великими правами i довiр’ям панства; з другого - українцi, що були внизу соцiальної пiрамiди, в самiй ямi суспiльного буття. З українцем поводилися, як з худобою, бидлом. Його запрягали, мов вола, в ярмо, обдирали до нитки, всiляко глумилися над ним, плювали йому в лице, закидали багнюкою; за найменший непослух били, катували, продавали в рабство, карали на горло. Це робилося легко та безборонно, бо знали, що за нього вступитися нiкому, а всi ключi вiд кайданiв, якими скутi руки українця, усi замки вiд ями, куди його загнано, усi доглядачi при його неволi були в руках тих-таки євреїв - орендарiв, посесорiв, шинкарiв. Для євреїв це була зручна, вигiдна й до пори до часу безпечна позицiя.

Ми вже цитували слова Маркса про домiнуюче становище євреїв в економiцi польських та українських мiст Речi Посполитої. Вiн писав: “Евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки”.⁶³

Послухаймо, що на цю тему говорить український iсторик Володимир Антонович. Євреї, зазначає вiн, завдяки своїй чисельностi та економiчнiй перевазi над українцями швидко “успели завладеть всеми почти промыслами и торговыми предприятиями, оттеснили последних на задний план и заставили их по большей части обратиться к земледельческим занятиям, оставив всякую попытку соперничать с еврейским народонаселением в торговой и промышленной деятельности. Все города южнорусские беспрестанно жалуются наперерыв один перед другим на то, что евреи, невзирая на постановления, стеснявшие и ограничивавшие их, захватывают всю торговлю и промыслы в свои руки и вытесняют совершенно христиан из рынков.

Так, в 1647 г. львовские мещане жаловались на сейме через посредство епископа, что евреи захватили всю городскую торговлю и поставили мещан в невозможность не только обеспечивать собственное благосостояние, но и уплачивать государственные и городские повинности. О том же беспрестанно приносят жалобы жители Каменца, Киева, Ковля, Винницы, Кременца, Хмельника, Дубна и т.д.”⁶⁴

Усунутi за Магдебурзьким правом вiд участi в мiському самоврядуваннi, євреї потрапляли пiд безпосередню владу воєвод або їхнiх намiсникiв, вiд чого не тiльки не програвали, а, навпаки, мали ще бiльше зиску.

“Входя в денежные сделки со старостами, - продовжує Антонович, - они... брали на откуп от старост и даже от магистратов сбор городских доходов и под его видом облагали поборами промыслы горожан; в качестве откупщиков королевского мита захватали в свои руки надзор за внутреннею и заграничною торговлею всего края; селились в городах на землях, принадлежавших замку или духовенству, и, не неся городских повинностей, подавляли своим соперничеством промыслы мещан, обложенные замковыми поборами; в случае юридических исков со стороны мещан затягивали дело на целые десятки лет или входили в сношения с местными властями, которые отказывались приводить в исполнение декреты королевского суда, повсеместно употребляли в торговле фальшивые монеты и весы и т.п.”⁶⁵

Впадає в око, що думки Антоновича, який не мiг знати ще не опублiкованих тодi записникiв Маркса, цiлком iдентичнi судженням основоположника наукового соцiалiзму, а в окремих висловах майже збiгаються текстуальне. Щоб читачевi були помiтнiшi цi збiги, ми видiлили їх у текстi Антоновича. К.Маркс далi каже, що євреї в Польщi й на Українi “утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой сторoны”.⁶⁶

Антонович так само розмiщує єврейську буржуазiю посерединi мiж фео­даль­ною верхiвкою i селянством: “Евреи наполнили собою тот огромный промежуток, который отделял в Речи Посполитой полновластную шляхту от бесправных хлопов”. З цього факту iсторик робить надзвичайно важливий висновок цiлком у дусi Маркса. Вiн твердить, що засилля єврейської буржуазiї робить неможливим утворення української нацiональної буржуазiї, яка б очолила боротьбу проти феодалiзму i польського панування на Українi. Антонович заявляє: “Исчезла всякая возможность рассчитывать в будущем на образование среднего сословия, которое было бы в состоянии положить с одной стороны преграду шляхетскому господству, с другой - оказать помощь крестьянам для выхода их из тяжелого положения”.⁶⁷

Згадана вже радянська дослiдниця О.С.Компан вiдзначає, що євреї, зайнятi головним чином торгiвлею i лихварством, не тiльки самi дуже швидко наживали величезнi багатства, а й створювали неабиякi джерела прибуткiв для помiщикiв - власникiв мiст, якi сприяли євреям. З середовища досвiдченого в рiзних господарських i грошових справах єврейського мiщанства рекрутувалися кадри орендарiв для панських маєткiв. Цi орендарi “розглядали орендованi ними маєтки винятково як об’єкт для наживи i були безжальнi у витисканнi прибуткiв з населення”.⁶⁸

Найбiльш хижацьким методом експлуатацiї було споювання населення горiлкою. Карл Маркс вiдзначав: “Как только распространяется употребление водки, для них (пол. та укр. євреїв. - Авт.), при их умеренности, это становится средством порабощения народа; вытягивали все наличные деньги у крестьян... Их грязные корчмы стали единственными гостиницами для путешественников”.⁶⁹

Горiлчаний промисел на Українi вiдомий здавна. Першими винайшли спо­сiб виготовлення алкоголю з очищеного винного спирту араби ще в IX ст. У XIII ст. горiлка з’явилася в Європi, вживалася як лiки i продавалася по аптеках. Наприкiнцi XIV ст. (в 1398 р.) вiд генуезцiв, якi торгували з Переяславом i Ромнами, потрапляє на Україну. У першiй пол. XVI ст. проникає в Москву i поширюється на всьому пiвнiчному сходi.⁷⁰

Горiлкою торгували казна, помiщики, шляхта, якi заводили шинки i здавали в оренду. “Для пана и шляхтича, - пише дослiдник цього питання Прижов, - немыслимо было спуститься до занятия каким бы то ни было промыслом, а тем более корчемным... И вот на помощь шляхте явилось жидовское племя”.⁷¹

Євреї, орендуючи також шляхи, ставили потiм мало не на кожному кiлометрi по одному-два шинки. Укладаючи угоди з панами, євреї брали в оренду не тiльки шинки, а й цiлi мiста разом з навколишнiми селами та людьми в них. Для прикладу наведемо зразок такого “листа орендовного”, даного князем Сангушком.

“Я, Григорiй Сангушко Кошерський, i Софiя з Головчина Сангушкова Кошерська ознаймуєм тим нашим арендовним листом, що дня 10 апрiля року 1594 арендовали єсмо добра нашi нижчепойменованi славетному пану Абраму Шмойловичу, i жонє його Риклi Юдиннi, i потемкам його: мiстечко Кошар з селами Кошур Старий, Кругель, Краснодуб’я, Городелець, двiр Мизiв i село Мизову, селище Борзова Черемшанка, з чиншами грошовими, з корчмами, шинками всякого напою, з данню медовою, а боярами i зо всiма людьми тяглими i нетяглими, з їх рiллями, роботами, пiдводами, в тих перелiчених мiстах i селах мешкаючими, з бортним деревом, з ставами, млинами i їх вимелками, коториє тепер в тих пойменованих мiстах i селах суть i потiм збудованi будуть, з озерами, з гонами бобровими, з полями, сiножатями, борами, лiсами, гаями, дiбровами, з фiльварками, з гумнами, збiжжям всiляким на полi засiянiм, зо всiма пожитками як пойменованими, так i не пойменованими, нiчого собi не зоставуючи, на п’ять лiт повних, до 10 апрiля 1599 року за п’ять тисяч золотих польських... Он (Шмойлович) ведлуг сего листу арендовного, от нас йому под печатми i с подписами власних рук наших даного, (має право) держати, i вживати, i вшелякiє пожитки на себе брати, а також всiх пiдданих наших судити, радити, винних i непослушних подлуг виступкiв їх винами i горлом карати”.⁷²

Мiстечко Кошар - нинi мiсто Камiнь-Каширський, райцентр Волинської областi. В iсторiї мiст i сiл УРСР про нього сказано: “У 1595 роцi Г.Сангушко вiддав Камiнь-Каширський в оренду А.Шмойловичу на 5 рокiв за 5 тис. злотих. Орендар нещадно пригноблював селян, примушував їх виконувати значно бiльшi повинностi”.⁷³

Тому ж “славетному пану Абрамовi Шмойловичевi, жидовi Турiйському i потемкам їх” князь Олександр Пронський передав ув оренду “место i замок Локач з селянами, i фольварками, i зо всiма пожитками, до нього належачими, на три лєта зупелниє, за 12 тисяч золотих польських”. Договiр також уступав новому власниковi право “подданих судити, винних i непослушних водлуг виступков їх без апеляцiй до нас карати, би теж i горлом”.⁷⁴

Повiдомляючи про цей факт з минулого райцентру Локачi на Волинi, iсторiя мiст i сiл України пiдкреслює: “Орендарi ще бiльше посилили експлуатацiю жителiв мiстечка та навколишнiх сiл”.⁷⁵ Навiть така благородна справа, як книгодрукування. теж не уникла згубного впливу орендаторського втручання. Славнозвiсна львiвська друкарня, заснована в XVI ст. Iваном Федоровим, через кiлька рокiв “опинилася в руках кредиторiв-Жидiв, i всi дальшi заходи видавця коло того, аби знову поставити її на ноги, не привели до нiчого - навiть коли запомiгся вiн грошима у Острозького”. Федоров “так i вмер, не пустивши в рух нової друкарнi”.⁷⁶

У XVI-XVII ст. вся Україна була заорендована євреями. “Разгул шляхты, требовавшей одних лишь денег, помог жидам заарендовать всю Украину, и город, доселе самоуправлявшийся, кланялся теперь жиду”.⁷⁷ Особливо нещадної експлуатацiї зазнавало українське село, де євреї безжально споювали i обдирали бiдноту, перетворюючи її в спустошених; безземельних людей. Документи того часу донесли до наших днiв численнi скарги на цю грабiжницьку дiяльнiсть. В одному з них, датованому 31 березня 1640 р., говориться, що в селах навколо Львова євреї-орендарi примушують населення купляти мед i горiлку “настолько дорогие и плохие, что простой водки не стоили. Из-за чего подданные упомянутых деревень немало обеднели и почти полностью разорились”.⁷⁸

Справедливу оцiнку дiяльностi євреїв на Українi дано в радянськiй науковiй лiтературi. Так, у Великiй Рад. Енциклопедiї сказано: “Играя роль капиталистического посредника между городом и деревней, еврей-торговец, шинкарь становился предметом ненависти окружающего населення”.⁷⁹ У першiй книзi багатотомної Iсторiї української лiтератури можна знайти такi слова: “Орендарi, що облiпили своїми шинкам всi села i мiста, були справжнiм народним лихом”.⁸⁰

На жаль, як до революцiї, так i в наш час знаходяться “жалiсливi” дiячi, якi з метою виправдати євреїв готовi, всупереч iсторичнiй правдi, валити все лише на полякiв. Такий поважний письменник, як Михайло Старицький, у своєму романi про гайдамаччину “Останнi орли” не без стороннього впливу робить спробу взяти пiд захист орендарiв, життя яких, мовляв, “теж було не веселим”. У текстi твору один орендар заявляє буквально таке: поляки “нашими руками собi жар загрiбають: оддають - та де там оддають! - канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв... а тi до ножа тягнуть”.⁸¹

Сучасний автор, член-кор. АН СРСР I.Брагiнський (єврей за походженням), також з серйозним виглядом твердить, нiби головною виною всьому були поляки, якi доручили євреям таку неприємну роботу, як дерти з українцiв шкуру. В журналi “Коммунист” Брагiнський пише: “Во многих странах между помещиком и подневольным крестьянином стоял еврей-посредник - управляющий имением, скупщик, человек, ко всему прочему, иной веры. Накопившийся крестьянский гнев часто направлялся именно на него, а не на барина, пребывавшего где-то вдали и часто неведомого крестьянину”.⁸²

Послухавши Брагiнського, можна подумати, що єврей-орендар, який розпо­ряджався життям i смертю десяткiв тисяч українських селян, нiякий не експлуататор, а безневинна жертва, котру ненавидiли тiльки тому, що в цей час польського пана “не було вдома...” На вiдмiну вiд деяких велемудрих академiкiв, простодушнi українськi селяни мали природний глузд i замiсть того, щоб чекати “неведомого” їм номiнального пана, тягли до гiлляки реального їхнього мучителя.

У практицi полiтичних вiдносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжнiх цiлей вiн придумує тисячi рiзних причин. Поляки, наприклад, несли на Україну “свiтло цивiлiзацiї”, а вивозили назад плоди української працi. Росiяни завжди подавали руку “братньої допомоги”, поки не прибрали до рук Україну. А євреї... євреї, як видно, єдинi прийшли сюди з добром, тiльки й їх “примусили”, бачте, чинити нам зло...

Приховувати правду про експлуатацiю українцiв - значить, виправдувати дiї євреїв, давати привiд для продовження цiєї експлуатацiї в iнший час i в нових формах. Балачки про те, що євреїв нiбито примушували грабувати українцiв, мають на метi одне - виправдати їхню спiлку з експлуататорами.

В особi євреїв польська влада бачила не тiльки прекрасне знаряддя для витискування сокiв з пiдвладного населення, а й важливий чинник, що сприяв окатоличенню i денацiоналiзацiї українцiв. Беручи в оренду панськi маєтки, землi, шинки i навiть церкви на Українi, євреї виконували найбруднiшу роботу в здiйсненнi системи соцiального визиску, нацiонального гноблення i релiгiйного гнiту українського народу.

В “Iсторiї Русiв”, уперше частково опублiкованiй ще Пушкiним, розповi­дається про ганебне єврейське “скверноприбытчество” на грунтi релiгiї.

“...Церкви несогласившихся на унию прихожан отданы жидам в аренду, и получена за всякую в них отправку денежная плата от одного до пяти талероц, а за крещение младенцев и похороны мертвых от одного до четырех талеров. Жиды яко непримиримые враги христианства, сии вселенские побродяги и притча в человечестве, с восхищением принялись за такое надежное для них скверноприбытчество и тотчас ключи церковные и веревки колокольные отобрали к себе в корчмы. При всякой требе христианской повинен ктитор идти к жиду торжиться с ним и, по важности отправы, платить за нее и выпросить ключи; а жид при том, насмеявшись довольно богослужению христианскому и прехуливши все, христианами чинимое, называя его языческим или, по их, гойским, приказывал ктитору возвращать ему ключи”.⁸³

З православного єврей дер навiть за право святити паску на Великдень. У тiй же “Iсторiї Русiв” читаємо: “В знатнейших городах и торжищах отдан сбор пасочный также в аренду или откуп жидам, которые, взимая дань сию без пощады, располагали еще и число пасок, какому хозяину сколько по числу семейства иметь их должно, и потому силою их накидали. А у таковых хозяев, кои сами пекли пасочные хлебы, досматривали жиды и ценили при церквях на их освящении, намечая все хлебы как базарные, так и в домах печеные, крейдою и углем, чтобы они от дани не угонзнули. И так производя над христианами в их собственной земле такую тяжкую наругу, сами между тем отправляли пасхи свои свободно и проклинали христиан и веру их в синагогах своих, на русской земле устроенных, невозбранно. А поляки, тем утешаясь, все пособия и потачки жидам давали”.⁸⁴

Про нечуванi утиски, яких українцi зазнавали од євреїв у ту тяжку для нашого народу епоху, iснує одностайна думка i сучасникiв, i лiтописцiв, i iсторикiв. Але найкрасномовнiше i найправдивiше свiдчення цього лишив нам сам народ у своїх думах та iсторичних пiснях. Наводимо одну з дум.

Як од Кумiвщини да до Хмельнищини, Як од Хмельнищини да до Брянщини, Як од Брянщини да до сього ж то дня, Як у землi Кралевськiй да добра не було: Як жиди-рандарi Всi шляхи козацькi зарандовали, Що на однiй милi Да по три шинки становили, - Становили шинки по долинах, Заводили щогли по високих могилах. Iще ж то жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi торги зарандовали Да брали мито-промито: Од возового по пiвзолотого, Од пiшого-пiшаницi по три денежки мита брали, Од небораки-старця Брали кури да яйця, Да iще питає: “Ци нема, котик, сце цого?” Iще ж жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандовали: Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити, То не йди до попа благословитьця, Да пiйди до жида-рандаря да полож шостак, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину охрестити. Iще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити То не йди до попа благословитьця, Та пiйди до жида-рандаря да полож битий таляр, Щоб позволив церкву одчинити, Тую дитину одружити. Iще ж то жиди-рандарi У тому не перестали: На славнiй Українi всi козацькi рiки зарандовали: Перва на Самарi, Друга на Саксанi, Трейтя на Гнилiй, Четверта на Пробiйнiй, П’ята на рiчцi Кудесцi. Котрий то б козак альбо мужик iсхотiв риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити, То не йди до пана благословитьця, Да пiйди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать, Щоб позволив на рiчцi риби вловити, Жiнку свою з дiтьми покормити.⁸⁵

О.Єфименко з приводу цих дум писала: “Ни одной жалобы на жидов-рандарей, которые “зарандовали всi козацькi шляхи i на однiй милi по три шинки становили, зарандовали всi козацькi торги, козацькi церкви, козацькi рiки”, ни одного гневного восклицания, злобного эпитета. И между тем, несмотря на спокойный, даже как бы обьективный тон, эти думы, очевидно современные по происхождению описываемому в них времени, звучат такой напряженностью, что становится жутко”.⁸⁶

Цей своєрiдний вияв українсько-єврейських стосункiв епохи XVI-XVII ст. надзвичайно промовистий i повчальний. Вiн показує з одного боку, до яких меж нечуваного безправ’я i людського пониження може довести будь-яку нацiю чужоземне панування. З другого - маємо тут зримий вияв нахабства й цинiзму, гендлярської сутi єврейства. На Українi чи в будь-якiй iншiй точцi земної кулi вона виявляється в однiй i тiй самiй огиднiй подобi: в патологiчному прагненнi до наживи у будь-який спосiб i будь-якою цiною. Тiльки маючи на оцi таку або подiбну їй життєву ситуацiю, Маркс у статтi “До єврейського питання” мiг написати свої знаменитi слова:

“Якою є свiтська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливiсть. Яким є свiтський культ єврея? Торгашество. Хто його свiтський бог? Грошi... Грошi - це ревнивий бог Iзраїлю, перед лицем якого не повинно бути нiякого iншого бога”.⁸⁷

Золото, влада завжди були джерелом жорстокостi, злочинiв, невситимої пристрастi i пекельної жадоби людей. Але для єврея в грошах - весь його свiт земний i небесний. Немає такого злочину, такого самоприниження, на якi б не пiшов iудей заради огидного металу. У поемi I.Франка “По-людськи” один єврей iз числа “навернених грiшникiв” розповiдає, як вiн у надiї на винагороду догоджав графовi. Бачить, що пан любить бити селян i смакувати їхнiми стражданнями, i єврей робив так, що в селi протягом тижня не було жодного небитого, тiльки стояв ненастанний плач жертв садистської сваволi. I так в усьому:

Бачу, що пан любить грошi - Бачу: любить пан дiвчата, Я данини все новi Хоч мав жiнку й дочок п’ять, - Винаходжу: празниковi, Вже я духом все обладжу... Хмелевi та грибовi. Тьфу, аж гидко се казать! Про своїх одновiрцiв на Українi вiн говорить: Плем’я наше в сьому краю. Сотнi лiт чуже йому... Ссучи з нього кров саму, - Ми - мов п’явка, що не має Сотнi лiт живучи в ньому, Свої кровi - з других ссе.⁸⁸

Маючи певнi переваги над мiсцевим населенням, євреї, як правило, легко досягали бажаної мети. З допомогою безчесно нажитих багатств вони швидко зростали на силi, здобували владу i ласку сильних. Стосовно України ця перевага полягала в тому, що євреї, будучи особисто вiльними людьми, мали право вiльного пересування, могли виїздити за кордон, мандрувати по рiзних країнах, встановлювати i пiдтримувати рiзнi дiловi зв’язки тощо. Всього цього польське право позбавляло українцiв. Не дивно, що євреї володiли бiльшою мiрою економiчного розвитку, нiж українцi, краще них розумiли значення капiталу i примножували його шляхом асоцiацiї i кредиту.

В.Антонович звертав, крiм того, особливу увагу ще на одну обставину. “Евреи, - вiдзначав вiн, - сознают себя постоянно племенем пришлым, чуждым местному населению и его интересам; они не считают себя обязанными к соблюдению в отношении к туземцам тех нравственных правил, которые они соблюдают в отношениях между собой. Они считают себя в неприятельской земле, но, как слабейшие, избегают открытой борьбы, и, пользуясь единственным оружием, в котором они сознают свое превосходство, - экономическим своим развитием, - они изучают все слабые стороны развития и общественного строя туземцев, эксплуатируют их в свою пользу и таким образом подавляют на его собственной территории гораздо более многочисленное и более полноправное туземное население”.⁸⁹

Слова про те, що євреї “не вважають себе зобов’язаними виконувати щодо туземцiв тi моральнi правила, яких вони дотримуються у стосунках мiж собою”, заслуговують того, аби на них зупинитися докладнiше.

Для вiруючого єврея Бiблiя i Талмуд становлять ворота його вченостi, першоджерело iудаїзму, заповiт i наказ предкiв. (За визначенням Талмуда, суть iудаїзму, що мiститься у Ветхому завiтi, зводиться до 613 заповiдей, з яких 248 повелiнь i 365 заборон). Чому ж навчають цi “святi” книжки? Насамперед вони прищеплюють iудею дух гендлярства i здирства, в iм’я яких виправдуються найогиднiшi вчинки, якщо вони стосуються “гоїв”, iновiрцiв.

Одна з заповiдей Бiблiї говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверiв, тобто у ближнiх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмi”, Ягве “передав усi багатства неєвреїв на користь євреям”.⁹⁰

Iудаїзм забороняє брехливо свiдчити. Але коли йдеться про добробут iудея, то лжесвiдчення i навiть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед iновiрцем - не вiдповiдає”⁹¹ - сказано в Талмудi. Мораль iудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемiрство, пiдкуп. Вiдомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на бiблiйне вчення, єврей повинен спочатку дiяти пiдкупом для спокуси свого ворога, а в противному разi вiн повинен вдатися до рiзноманiтних хитрощiв”.⁹²

Арсенал засобiв, з допомогою яких iудеї вiками дурили i грабували український народ, невичерпний. Це i є, можливо, та найбiльша “перевага”, яка вiдчиняла перед ними усi дверi. Українцi часто програвали саме через те, що не враховували цiєї особливостi єврейства або через свою безпечнiсть зовсiм iгнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я вiд того не збiднiю!” Або й так: “Нехай моє переходить!”

Вiдокремленi вiд корiнного населення мiсцем проживання, релiгiєю, мораллю, своєю юрисдикцiєю, євреї, як уже вiдзначалося, почувалися iноземцями на українськiй землi. Вони не тiльки не дбали про життєвi iнтереси українського народу, а, навпаки, всiляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, цi iнтереси були для них чужi, ба навiть ворожi. Євреї, як i всi чужинцi, що проживали на Українi, iгнорували українську нацiональну справу. Їх не цiкавили й соцiальнi iнтереси українцiв, бо євреї займали привiлейоване становище щодо останнiх. Визвольна боротьба, що точилася на Українi, загрожувала позицiям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї”.⁹³ Кожний успiх цiєї боротьби засмучував i лякав їх, кожна поразка українських патрiотiв викликала радiсть серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських i козацьких мас у роки нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдiткливiших виявiв цього рабства - проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Лiтопис Самовидця”, унiкальний i найдостовiрнiший iсторичний документ XVII ст., створений по живих слiдах вiйни самим очевидцем.

“Початок i причина войни Хмелницкого, - читаємо в лiтопису, - єст єдино от ляхов на православiє i козаком отягощенiє... В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козаковi в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тiлко меду, горiлки, пива, але й браги... Вимисли великiє били от старост i от намiсников i жидов. Бо сами державцi на Українi не мешкали, тiлко уряд держали, i так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко заслiпленi будучи подарками от старост i жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурi i мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, i не так би жаловал подданiй єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кiлка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великiє, поволовщини, дуди, осип, мiрочки сухiє, з жорнов плату i инноє...”⁹⁴

Аналогiчне пояснення причин вiйни дає й лiтопис Граб’янки:

“А найгiршим було те, що жиди новi й новi побори придумували, i маєтки козацькi не вiльно було тримати, хiба що тiльки хто володiв жiнкою у себе вдома, та й то не зовсiм. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й поганi б придумати не могли”.⁹⁵

Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозi про причини козацького повстання (по свiжих слiдах узимку 1648-1649 рр.), у своєму донесеннi урядовi в числi iнших вказує на таку причину:

“Крiм того, була Черкасам (українцям) руїна вiд жидiв, що держали в їх сторонах аренди вiд панiв. Тi жиди Черкасiв грабували i всяко над ними знущалися. Як тiльки котрий Черкашенин викурить горiлки, або зварить пиво або мiд, не сказавши жидовi, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, - жиди чiплялися до цього, як за зневагу, грабували i руйнували, маєток вiдбирали, жiнок i дiтей силомiць забирали на роботу”.⁹⁶

Український народ, який нiколи не мирився зi своїми гнобителями, вiв проти них криваву боротьбу. У Львiвському лiтописi пiд 1638 роком читаємо такий запис: “А на Українi козаки бунтували i ляхам непослух чинили, нiмцiв, як мух, били, мiста палили, жидiв рiзали, як кур, монахiв у костелах палили...”⁹⁷

Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ходi вiйни 1648-1654 рокiв. “Лiтопис Самовидця” розповiдає:

“...Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiє, жиди й уряди мiськiє - усе забияли, не щадячи анi жон i дiтей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксiонзов забияли, двори зась, i замки шляхецкiє, i двори жидовскiє пустошили, не зоставаючи жодного цiлого...

I многiє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую вiру приняли, але зась знову, час углядiвши, до Полшi поутiкавши, жидами позоставали, аж рiдко которiй додержал вiри християнской. I так на Українi жодного жида не зостало... Так же i на потомтой сторонi Днiпра, аж по самiй Днiстр, тоє же ся стало...”

Треба вiддати належне безпомильному класовому iнстинктовi українських мас, якi не милували як чужих, так i “своїх”, посполитих гнобителiв. “Не тил жидов губили i шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж бiда била...”⁹⁸ - каже лiтописець.

Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним i безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Iсторiї Русiв”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы... Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українцiв у крiпацтвi), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости... и только взята от Жидов умеренная контрибуция”.⁹⁹

Як бачимо, євреї-ремiсники та зайнятi вiльними професiями, тобто люди працi, не зазнавали репресiй. Це зайвий раз переконує в тому, що в основi конфлiктiв мiсцевого населення з євреями на Українi, як i всюди, лежали соцiальнi, класовi, а не нацiональнi причини.

Торкаючись причин цiєї страшної, народної трагедiї, не можна поминути авторитетних свiдчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собi навести тут кiлька витягiв з його дуже важливої працi “Iудеям”.

“Когда иудеи, - пише iсторик, - расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних... Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною”.¹⁰⁰

Українцi, каже Костомаров, майже нiколи не дивилися на євреїв неприязно з релiгiйної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами i йшли з ними на полякiв; дружили i з поляками, поки тi не вивели їх з терпiння.

“Иудей для украинца немил потому, что он считает последнего способным его обмануть, воспользоваться его стесненным положением для своих выгод, прижать его, если будет случай. В иудействе для южноруса есть что-то если не враждебное, не постоянно тяготеющее, то холодное, бесчувственное к его состоянию, прозябающее в его среде только для себя, проходящее по одной с ним жизненной дороге, но к другим целям. Он знает, что Иудей всегда ему посторонний: высечет ли его эконом - Иудей не почтит сочувствием его раны; возьмут ли у него дочь на растление - Иудей посмеется над его горем, а может быть, и сам поможет его свершению; повезут ли его сына в рекруты - Иудей не разделит с ним семейного горя; неурожай ли у него, пожар ли - Иудей не пожалеет об этом, если не увидит, что бедствия эти простираются на него самого. Нет у него с Иудеем ни дружеской беседы, ни общей трапезы; поселянин обращается к нему только тогда, когда есть нужда, и притом зная, что Иудей будет наблюдать одну свою пользу. Иудеи не затруднятся пользоваться как угодно безнравственностью южноруса. На лице этого народа южнорусы будут видеть начертанную холодной рукой судьбы надпись: “Я сам по себе, ты сам по себе”.¹⁰¹

Живучи у чужому для них суспiльствi, євреї “не могли иначе сохранить свое существование, как овладевая слабыми сторонами этого общества для того, чтобы обратить в свою исключительную пользу его жизненные силы”. На Українi вони дiяли так само, як i скрiзь: вивчали пружини українського суспiльства, узнавали його слабкi сторони i користувалися ними.

“Слабейшая сторона нашого общества в эпоху соединения нашого с Польшею состояла в разрыве между панством и народом и отношениях власти первого над последним. Иудеи ударили прямо в эту струну. Способствуя порабощению и унижению народа, они в то же время обращали в свою пользу значительную выгоду, какую получало панство, мазали панов по телу собственным их салом, как выразился один из наших старых летописцев”.¹⁰²

Ось чому козаки, повставши проти панства, “истребляли иудеев бесчеловечно”.¹⁰³ Про жертви цiєї кривавої епопеї розповiв сучасник i очевидець тих подiй, єврейський хронiст з Волинi Натан Ганновер.¹⁰⁴ Посилаючись на його лiтопис, а також на книгу Гретца “История евреев”, вiдомий iсторик Олександра Єфименко наводить такi данi:

Масове знищення євреїв розпочалося 1648 р. на лiвому березi Днiпра - в Переяславi, Пирятинi, Лубнах, Лохвицi, де їх було вбито кiлька тисяч. Сотнi євреїв вiдреклися од вiри, багато потрапило в полон до татар.

На територiї Правобережжя першим потрапив у криваву купiль один iз єврейських центрiв - Немирiв. За стiнами фортецi тут засiло близько 6000 чоловiк, серед яких були втiкачi з iнших мiст. Козаки взяли фортецю хитрiстю, а також завдяки спiвчуттю мiсцевого православного населення. Євреї тримали себе мужньо i показали зразки справжнього героїзму навiть з боку молодих дiвчат. Так, напр., коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб там обвiнчати її з козаком, вона кинулася в воду з мосту, через який довелося переходити. Iнша, щойно обвiнчана з козаком, змусила свого нареченого вистрелити в себе, запевнивши його, що вона вмiє замовляти зброю, i, звичайно, зосталася на мiсцi мертвою.

Тим часом iнший загiн напав на Тульчин, де заперлося близько 2.000 євреїв. Їм запропонували на вибiр: умерти або охреститись. Обложенi вiдмовилися вiд хрещення. 1500 чол. були забитi, а решта врятувалися тим, що притаїлися мiж трупами, їх козаки не тiльки вiдпустили, а й подали необхiдну допомогу.

На iншому кiнцi української територiї, в Сiверщинi (Чернiговi, Стародубi та iн.), вiдбувалося те саме. В день тульчинської рiзнi загинули 1.500 євреїв Гомеля. Через мiсяць було взято м.Попонне, де загинуло майже 10.000 євреїв. Як каже Ганновер, вони впали пiд козацькими шаблями без будь-якого опору. На Волинi, в Старокостянтиновi загинуло близько 3.000, у Дубнi - бiльше 1.000, у Барi - до 2.000. В обложеному Львовi вiд голоду i хвороб померло близько 10.000 чол.

Важко сказати, скiльки всього загинуло євреїв у ходi вiйни. Деякi джерела називають цифру у 250.000 чол., хоч це слiд вважати перебiльшеним припущенням. Уже сам пiдрахунок жертв на круглi тисячi свiдчить про те, що данi не точнi i, безумовно, завищенi настраханою уявою. Хоч як би там було, а “бедствия, постигшие их, - пише Єфименко, - и по размерам, и по характеру есть настоящая катастрофа, одна из тех, которые отмечаются крупными буквами в истории и столетия живут в народной памяти”.¹⁰⁵ Недарма у євреїв є в роцi один день, 20 червня (день Немирiвської рiзнi), присвячений поминкам жертв Хмельниччини.

Цiннi свiдчення про наслiдки цих страхiтливих гекатомб лишив Павло Алеппський. Супроводячи свого батька, антiохiйського патрiарха Макарiя, в його подорожi до Москви, Алеппський двiчi пересiк Україну з кiнця в кiнець (у 1654 i 1656 рр.) i мав змогу на власнi очi спостерiгати подiї, про якi досить правдиво написав у своїх записках. (У скороченому виглядi вони виданi окремою книжкою. Ряд уривкiв з арабського тексту перекладенi на прохання М.Грушевського).

Оповiдаючи про великi втрати українцiв у вiйнi, Алеппський разом з тим вiдзначає: “Але скiльки ж i Ляхiв побили козаки!.. I нарiд єврейський i вiрменський винищено до решти. Гарнi доми, крамницi i заїзди їхнi стали прихистком диких звiрiв”.¹⁰⁶

Пiд час перебування в Уманi автор записав: “Доми в сiм мiстi гарнi, дерева їх гладко вигебльовано, бо се були доми Вiрменiв i Євреїв. Козаки нищили їх у своїй землi, забравши їх маєток i багатство... Вони були вартi того, тому що за лядських часiв саме вони були управителями i начальниками, держали митницi i до решти поневолили козакiв”.¹⁰⁷

Далi описує Трипiлля: “Город представляет большую, неприступную крепость... Большая часть ея домов пусты, потому что прежде город был центральним местом для евреев, коих красивые дома, лавки и постоялые дворы пусты и безлюдны”.¹⁰⁸

Замiтка про Прилуки: “Було в тiм мiстi також багато євреїв i ляхiв, що не встигли втекти. Тi, що вихрестилися, спаслися, хто не схотiв - тих побили i вiдiслали до Сатани”.¹⁰⁹

Караючий гнiв українського народу, хоч i жорстокий, цiлком у дусi кривавого середньовiччя, був зумовлений обставинами, бо євреї, як ми бачили, перебували в таборi ворогiв України. Маючи на увазi визвольну вiйну 1648-1654 рр., радянська енциклопедiя пише: “В этой гражданской войне еврей-арендатор примкнул к шляхте в его борьбе с порабощенными крестьянами”.¹¹⁰

Пiсля перших же перемог над поляками Хмельницький висунув ряд вимог, серед яких була i така: “Жиди з усiєї України зараз нехай виступають”.¹¹¹ Ця вимога знайшла своє вiдображення в статтях Зборiвського договору вiд 8 серпня 1649 р. Згiдно з цим договором “агенты польских магнатов арендаторы-евреи не могли жить по казачьим городам й селам”.¹¹²

Польський король Ян Казимир у своєму привiлеї, надiсланому 1650 р. Хмельницькому i вiйську Запорозькому, писав: “У землях, що вiдведенi козакам, коронне вiйсько нiколи не буде стояти постоєм, i жиди в них нi державцями, нi орендарями, анi мешканцями проживати не будуть”.¹¹³

Одразу ж пiсля Переяславської ради 1654 р. московськi воєводи i попи, присланi на Україну приймати присягу на вiрнiсть царевi, вимагали, аби населення поклялося, що на євреїв не буде “анi дивитись, анi їх терпiти мiж собою... А коли б хто-небудь щось купив у єврея, буде на 2 мiсяцi вiдлучений вiд церкви”.¹¹⁴

Все, що душило Україну, заважало її свободi, було лiквiдоване в ходi визвольної вiйни. Український народ натхненно оспiвав цю перемогу:

Да не буде лучче, Що немає жида, Да не буде краще, Що немає ляха, Як у нас на Вкраїнi. Не буде унiї.

“Думи та пiснi про Хмельниччину змальовують розправу повсталих iз ляхами та орендарями, але ненависть проти них була викликана не нацiональними, а соцiальними причинами”¹¹⁵ - слушно зазначається в Iсторiї української лiтератури.

 

------------------------------------------------------------------

[31] Г.Кичко. Iудаїзм без прикрас. К.,1963, с.42.

[32] М.С.Беленький. Что такое Талмуд. М.,1963, с.46.

[33] Т.Кичко. Вказ. праця, с.37.

[34] Ю.Iванов. Вказ. праця, с.16,17.

[35] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1. с.379

[36] БСЭ, т.16, М.,1929, с,580.

[37] Ю.Iванов. Вказ. праця, с.21.

[38] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, Львiв, 1905, с.242.

[39] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.7, К-Л.,1909, с.446.

[40] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, К., 1931, с.626.

[41] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.246, 247.

[42] БСЭ. т.11. М.,1952,с.190.

[43] Ю.Iванов. Вказ. праця, с.20.

[44] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае. “Вестник Европы”, 1875, т.4, с.139.

[45] ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, с.452.

[46] БСЭ, т.16, М.,1929,с.580.

[47] БСЭ, т.3, М.,1930, с.68.

[48] БСЭ, т.24. М.,1932, с.22.

[49] А.Тюменев. Евреи в древности и средние века, Пг., 1922, с.293.

[50] Там само, с.294.

[51] БСЭ, т.24, с.24.

[52] БСЭ, т.3, М., 1930, с.69.

[53] М.В.Нєчкiна. П.С.Лейбенгруб. Iсторiя СРСР, К.,1966, с.62.

[54] Н.Костомаров. Руина, Соч., т.15, с.345.

[55] Цит. за кн. А.Ефименко. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т.2, СПб, 1905, с.6.

[56] А.Ефименко. Вказ. праця, с.4.

[57] Мемуары, относящиеся к истории Южн. Руси, вып.I, К.1890, с.38

[58] С.Сташиц. Избранное, М., 1957, с.317-318.

[59] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.254,261.

[60] М.Грушевський. Студiї з економ, iсторiї України, К., 1917, с.28.

[61] БСЭ, т.24, М.,1932, с.28.

[62] I.Франко. Твори в двадцяти томах. К.,1956,т.19, с.573.

[63] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[64] В.Антонович. Исследование о городах в Юго-Зап. России по актам 1432-1798. К.,1870, с.87.

[65] В.Антонович. Вказ. праця, с.90-91.

[66] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[67] В.Антонович. Вказ. праця, с.91-92.

[68] О.С.Компан. Вказ. праця, с.93.

[69] Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

[70] И.Т.Прыжов. История кабаков в России, СПб. (б.р.), с.44

[71] И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с.150-151.

[72] Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т.1, изд.2-е, К.,1898 с.157-158.

[73] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, К.,1970, с.247.

[74] Памятники, изданные Киевскою комиссиею, т.1, с.164-165.

[75] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, с.386.

[76] М.Грушевсьий. Iсторiя України-Руси, т.б, с.511.

[77] И.Г.Прыжов. Вказ.праця, с.135.

[78] Воссоединение Украины с Россией. т.1. М.,1953, с.304.

[79] БСЭ. т.3, М.,1930. с.74.

[80] Iсторiя укр. лiт. у 8 томах, т.1. К.,1967, с.502.

[81] М.Старицький. Останнi орли. К., 1968, с.127.

[82] И.Брагинский. Классовая сущность сионизма. “Коммунист”, нюнь 1970, №9, с.103.

[83] А.С.Пушкин. ПСС в десяти томах, М-Л.,1949, т.7, с.337-338.

[84] Г.Кониский. История Русов, или Малой России, М.,1846, с.48-49.

[85] П.А.Кулиш. Записки о Южной Руси, 1856, т.2, с.58.

[86] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.5.

[87] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.379, 381.

[88] I.Франко. Твори, т.10, с.238, 239, 243.

[89] В.Антонович. Вказ. праця, с.88.

[90] Т.Кичко. Вказ, праця, с.34.

[91] Там само, с.91,

[92] Там само, с.93.

[93] О.С.Компан. Вказ. праця, с.105.

[94] Лiтопис Самовидця, К.,1971, с.45, 46-47.

[95] Летопись Григория Грабянки, К.,1854, с.32.

[96] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.8, ч.II, с.119.

[97] О.А.Бевзо. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець, К.,1970, с.119.

[98] Лiтопис Самовидця, с.52.

[99] Г.Кониский. История Русов или Малой России, М.,1846, с.80.

[100] Н.Костомаров. Иудеям. “Основа”, сiчень 1862, с.43-44.

[101] Н.Костомаров. Вказ. праця, с.44.

[102] Там само, с.47-48.

[103] Там само, с.44.

[104] Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника Натана Ганновера о событиях 1648-52 гг. в Малороссии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности, Одесса, 1878.

[105] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6.

[106] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т,9, ч.2, с.970.

[107] Там само. с.979.

[108] Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в XVII веке. Пер. с арабск. проф. Г.А.Муркоса (извлечение), СПб. 1898, с.27.

[109] М.Грушевський. Вказ. праця, с.1004.

[110] БСЭ, т.24, М.,1932, с.29.

[111] Н.И.Костомаров. Богдан Хмельницкий, Соч., т.IХ-ХI с.264.

[112] БСЭ, т.55, М.,1947, с.879.

[113] Летопись Григория Грабянки, с.91.

[114] М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, с.775.

[115] Iсторiя укр. лiтератури, т.I, с.365.

РОЗДІЛ ІII

Буря, пiднята Великою Козацькою революцiєю, до самого дна сколихнула полiтичнi пристрастi на Українi. Поки цi пристрастi клекотали, євреї тим часом, користаючи з довготривалої гарячки українського суспiльства, потроху, мов вода через потоки, просочувалися на залишенi ними позицiї. I, як пише Єфименко, “снова в старой роли посредников между паном и хлопами. Крепостные узы на усмирившемся населении Украины начинают опять затягиваться, и eврей со всей готовностью предлагают свои услуги в качестве орудия для этого затягивания... Малорус был слишком нужен eврею, и не так-то легко было от него освободиться...”¹¹⁶

На Лiвобережжi, що входило до складу Росiї, а також на пiвднi України євреї довгий час не згадуються. Але згодом вони з’являються й тут, прибираючи до своїх рук мiсцеву економiку. М.П.Драгоманов писав: “В левобережной Малороссии, так или иначе, но освободившейся от евреев в XVII веке и в которой еще в начале XIX в. в таком городе, как Дубны, был только один еврей-купец, теперь eвреи “забирают в руки” всю экономическую жизнь края... То же мы видим и в Новороссии, в этом богатом крае, который был огражден от варваров энергической колонизацией малорусского мужика только затем, чтобы стать областью, где еврей господствует над этим мужиком”.¹¹⁷

При закритому доступi у внутрiшнi губернiї Росiї потiк євреїв прослався на Пiвдень i Лiвобережну Україну, тим бiльше, що саме на Пiвднi в 2-й пол. XVIII ст. почали виникати новi великi центри - Одеса, Херсон, Кременчук.

На Українi знову вiдновився “єврейський визиск та збиткування” (слова I.Франка), так картинно змальованi Т.Г.Шевченком у його поемi “Гайдамаки”. Хто з дитинства не пам’ятає сцени знущання старого корчмаря над його робiтником Яремою:

«Яремо! герш-ту, хамів сину? Піди кобилу приведи, Подай патинки господині Та принеси мені води, Вимети хату, внеси дрова, Посип індикам, гусям дай, Піди до льоху, до корови, Та швидше, хаме!.. Постривай! Упоравшись, біжи в Вільшану: Імості треба. Не барись». Пішов Ярема, похиливсь. Отак уранці жид поганий Над козаком коверзував.

Не дивно, що пiд час Колiївщини, одного з найбiльших антифеодальних повстань на Українi, яке Шевченко ставив в один ряд з Великою французькою революцiєю, народнi маси вели боротьбу як проти польського, так i проти єврейського гноблення. Повернувшись iз табору Залiзняка, до якого їздив на переговори, Гонта звернувся до своїх козакiв з такими словами: “Мусимо i ми всi пiти до Залiзняка, щоб позбутися ляхiв i жидiв. Коли ж цього ми не вчинимо, ми вiд них загинемо”.¹¹⁸

Пiсля подiлiв Польщi i лiквiдацiї її як самостiйної держави Австрiя загарбала Галичину (в 1772 р.) i Пiвнiчну Буковину (в 1774 р.). Пiд владу Росiї потрапили Правобережна Україна (в 1793 р.) i Волинь (1795 р.). Росiї дiсталися також бiлоруськi й литовськi землi та частина польських територiй, приєднаних у 1815 р. пiд назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли вiдповiдно в австрiйське i росiйське пiдданство.

З загарбанням Галичини i Пiвнiчної Буковини придунайська монархiя стала найбiльшим на Заходi центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев”.¹¹⁹ За своєю чисельнiстю євреї займали п’яте мiсце в країнi. А Вiдень за кiлькiстю єврейського населення з усiх європейських столиць поступався тiльки перед Будапештом.

Рiзко зросла також кiлькiсть росiйських євреїв, головно за рахунок нових територiальних придбань. З переходом пiд владу Росiї Правобережної України й Волинi бiльша частина українських земель об’єднувалася у складi Росiйської держави. Про цю подiю народ висловився мудро i лаконiчно:

Прилетiли iз Москви три лебедi Та принесли на криллячках три бiди: Перва бiда - царю треба годити, Друга бiда - панам даром робити, Третя бiда - жидам хати топити.¹²⁰

Пiдставою для “третьої бiди” служив той факт, що на територiї України, яка, крiм Харкiвської губернiї, входила до смуги постiйної єврейської осiлостi, проживала основна маса росiйських євреїв.

Кiлькiсть єврейського населення в межах власне українських поселень Росiї й Австрiї, за даними I.Житецького, становила близько 2 мiльйонiв. Центром єврейських поселень були старi польськi володiння - Галичина, Привiслянський i Пiвд.-Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20%, а в середньому становило понад 13 вiдсоткiв.¹²¹

Як ранiше у Польщi, євреї Австрiї i Росiї, проживаючи у мiстах, лишалися вiльними людьми i мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии - в Угорской Руси, Галиции и Буковино - с 1868 г. и юридически, и фактически, - свiдчить Житецький, - пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи”.¹²²

Те саме пише енциклопедiя про росiйських євреїв: “При присоединении польских областей к России евреи превратились в русских подданных, уравненных в правах с местным городским населением”.¹²³ Змiна пiдданства нiчого iстотного не внесла нi в становище, нi в характер занять євреїв. “Питейные и арендные промыслы, избыточное и отсталое ремесло, мелкая торговля и факторство, ростовщичество и иностранная торговля - эти основные в шляхетской Польше профессии евреев остаются характерными для них и в России”.¹²⁴

Наймасовiшим заняттям євреїв по обидва боки росiйсько-австрiйського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигiдною, прибутковою справою i - що дуже важливо - безперешкодною з боку властей, навiть, навпаки, заохочувалося ними. На заходi України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрiдного патрiотизму, то принаймнi одним iз рiзновидiв панщини.

“...Деякi пани, - читаємо у Франка, - мали звичай роздiлювати зi своїх гуралень горiлку на хлопiв: рiчно мусить хлоп узяти i випити стiльки i стiльки кварт чи гардiв i, розумiється, заплатити або вiдробити. Таким делiкатним способом пани приучували нашого хлопа довгi часи до п’янства, щоби потому могли сказати всiм реформаторам: що, ви хочете для хлопа людських прав? Глядiть, яке то гидке бидло! Правда, австрiйський уряд багато разiв заборонював сей гарний звичай, не приписаний у жоднiм iнвентарi, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року”.¹²⁵

В Росiї українськi землi входили до складу так званих привiлейованих губернiй, де протягом 150 рокiв, з 1712-го по 1863-й, iснувала система винних вiдкупiв. Купцi платили державi вiдповiдну суму, а за це дiставали право безконтрольної торгiвлi спиртними напоями. Оскiльки Україна завжди перебувала в центрi росiйських, польських i єврейських iнтересiв, то вона мала той сумний “привiлей”, що на її територiї iснувала найбiльш розгалужена мережа закладiв для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросiї i Сибiру на один шинок припадало 1800-1900 чоловiк, то в привiлейованих губернiях - 329”.¹²⁶ На середину XIX ст. у дев’яти українських губернiях Росiї (без захiдних земель) лише винокурних заводiв нараховувалося 2638.¹²⁷

Про атмосферу п’яного чаду, що огорнув усю територiю України, з переконливiстю першоджерела розповiдається в десятитомному рукописному “Щоденнику” Якова Андрiйовича Маркевича, який вiн вiв протягом п’ятдесяти рокiв, з 1717-го по 1767-й. У своїх записках Маркевич щоденно занотовував: “подпiяхом”, “гораздо подпiяхом”, “зело подпiяхом”, “праздновали з шумом пянственним”, “лiки со тiмпаном були - насилу ушол”, “разохотившись - подпiяхом”, “подпiяхом до утра”, “подпiяхом з дамами”, “були пiдпили”, “куликовали”, “подпiяхом отчасти”, “водковали зело”, “подпiяхом жестоко зело” i т.д.¹²⁸

На Полтавщинi ще в 40-х роках XIX ст. серед мiсцевого панства iснувало своєрiдне товариство випивак пiд назвою “Мочеморди”. Як вiдзначав О.Кониський, це соцiально-патологiчне явище, породжене атмосферою крiпосництва i народного безправ’я, панувало на таких широких просторах, що сховатися вiд нього нiде було навiть передовим людям свого часу (В.Закревський, Г.С.Тарновський, Н.А.Маркович, А.В.Капнiст та iн.). Були навiть спроби втягнути в це болото великого Шевченка.¹²⁹

Цар Олександр I, який сам вiдзначався надмiрною схильнiстю до алкоголю, в 1816 р. побував у Києвi. Своє враження од вiзиту на Україну вiн передав словами: “Винництво призвело Малоросiю до цiлковитого виснаження; вона перебуває в такому станi, як людина розслаблена”.¹³⁰

Розповiдаючи про побут стародавнiх германцiв, якi мали згубну звичку захоплюватися пивом i грою, Енгельс висловив припущення, що “коли б уже тодi була винайдена горiлка, то хiд свiтової iсторiї, напевно, був би iнший”.¹³¹ У пiзнiшiй працi вiн пояснював свої слова: “Коли араби навчились дистилювати алкоголь, їм i на думку не спадало, що вони цим створили одне з головних знарядь, з допомогою якого будуть винищенi корiннi жителi тодi ще навiть не вiдкритої Америки”.¹³²

Горiлка в руках колонiзаторiв була й справдi одним iз головних знарядь економiчного визиску i духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрiєю не одного поколiння українцiв.

У повiстi I.Франка “Великий шум” селяни по скасуваннi панщини в Галичинi мрiють, як полiпшити своє становище. В їхнiх планах на перше мiсце висувається боротьба iз споюванням народу. “I жидiв витиснемо з сiл, - мiркують уголос селяни, - бо яке їх тут дiло? Вони землi не обробляють, навiть кiлька грядок коло коршми скопати самi лiнуються та хлопських бабiв кличуть. Лише горiвку продають та затягують людей у свою лихву. То - п’явки, то - вороги народнi. Зробити так, аби їм мiсця в селi не було, нехай забираються зо шумом”.¹³³

У Росiї й Українi iснував у минулому сторiччi справжнiй масовий рух за народну тверезiсть. I треба визнати, що навiть офiцiйна влада, зацiкавлена в прибутках вiд виноторгiвлi, не чинила опору цьому руховi. На завадi йому стояли тiльки євреї. В статтi “Меры правительства относительно трезвости” газета О.Герцена “Колокол” писала: “Гражданские власти нисколько не противодействовали распространению трезвости. Противниками ее заявили себя евреи, и особенно те из них, которые непосредственно заинтересованы в процветании откупа”.¹³⁴

Споюючи i розоряючи населення, вiдкупники i корчмарi наживали величезнi багатства. З цього погляду значний iнтерес становить постать Я.А.Маркeвича, автора цитованого “Щоденника”. Як пише проф. М.I.Марченко, життєвий шлях Маркeвичiв є показником нравiв XVIII ст. та цiлковитого беззаконня, завдяки якому усiлякi дiлки без найменших заслуг перед козацтвом пробиралися в середовище старшини, казково багатiли.

Родоначальник Маркeвичiв, дiд автора “Щоденника” Марко Аврамович, був євреем-вихрестом, який у 60-х роках XVII ст. поселився в Прилуках, займався орендами, а найбiльше торгував горiлкою. На цьому вiн нажив немалi скарби та маєтностi, завдяки чому йому вдалося вiддати дочок замiж за поважних осiб iз генеральної i полкової старшини.

Старша дочка Марка Аврамовича красуня Настя, будучи вдовою пiсля першого шлюбу iз стародубським полковником Мiклашевським, у 1708 р. вдруге вийшла замiж за старого вдiвця гетьмана Скоропадського. Можновладна гетьманша одразу ж зайняла керiвну роль у всiх урядових справах. Таке її становище в гетьманському урядi Iвана Скоропадського влучно вiдображено в народному прислiв’ї: “Iван носить плахту, а Настя булаву”. Старший i найспритнiший син Марка Аврамовича Андрiй ще до одруження сестри з гетьманом займав посаду глухiвського сотника. Настя, ставши гетьманшею, зробила його лубенським полковником, а потiм утвердила на посадi генерального пiдскарбiя, що дало можливiсть останньому придбати новi численнi землi, маєтностi та здобути iншi скарби.

Син Андрiя, автор “Щоденника” Якiв Маркевич, навчався в Київськiй академiї, був вихованцем Феофана Прокоповича. Хоч пiсля смертi Скоропадського, цього, за словами Шевченка, “гетьмана дурного”, новий гетьман Данило Апостол та iншi старшини ненавидiли Маркевичiв i не допускали їхнього службового просування, Якiв примудрився втертися в довiр’я до чернiгiвського полковника Павла Полуботка. Вiн одружився на дочцi Полуботка, а з призначенням останнього наказним гетьманом опинився в ролi генерального пiдскарбiя, як колись його батько.¹³⁵ З цього ж генеалогiчного дерева походять вiдомi iсторики XIX ст. - брати Якiв i Олександр Маркевичi та їхнiй далекий родич Микола Андрiйович Маркевич.

Серед найбiльших євреїв-вiдкупникiв передреволюцiйного часу можна назвати Гiнцбурга, Райха, Зiскiнда, Герцеля, Горвiца, Лохвицького та iн.¹³⁶ “Король шинкiв” Росiї Євзель Гiнцбург вирiс саме на дрiжджах шинкових вiдкупiв. Його син Горацiй Гiнцбург був засновником величезних золотопромислових пiдприємств, у тому числi вiдомих Ленських копалень, на яких царськi сатрапи розстрiлювали робiтникiв.

Виноторгiвля - одне з головних, але не єдине джерело казкового збагачення єврейської буржуазiї. Поряд з горiлчаним промислом у руках євреїв була майже повнiстю торгiвля iноземними товарами.

Росiйський публiцист Iван Аксаков у вiдомому дослiдженнi про українськi ярмарки засвiдчує: “Почти вся торговля иностранными товарами, привозимыми через сухопутную границу, производится eвреями, как русскими подданными, так и австрийскими. Броды, Бердичев и Дубно - главные двигатели этой торговли”.¹³⁷

Сучасне мiстечко Броди на Львiвщинi довгий час було одним iз найбiльших у всiй Австро-Угорськiй монархiї осередкiв торгiвлi, справедливо назване Трiєстом на континентi. Мiсто вiдоме з XII ст. i майже цiлковито заселене єврейською люднiстю, вiд чого жартома його називали ще галицьким Єрусалимом. Розташоване на самому австро-росiйському кордонi, воно в 1779 р. одержало право вiльного мiста, у зв’язку з чим могло безмитне торгувати з усiма країнами свiту. У XVIII ст. обсяг торгiвлi Бродiв перевищував торговий оборот усiєї Галичини. У XIX ст. це було найбiльше на територiї Галичини мiсто пiсля Львова. Через Броди проходив головний шлях контрабандної торгiвлi з Росiєю.

Нинiшнiй райцентр Житомирської областi Бердичiв був ранiше повiтовим мiстом, розташованим на стиковi трьох губернiй - Подiльської, Волинської i Київської. У 2-й пол. XVIII ст. став швидко заселятися євреями й незабаром перетворився на своєрiдну фiнансову столицю Пiвд.-Зах. краю. В серединi XIX ст. там проживали 41 тисяча чоловiк, з них 36 тисяч, або 88 вiдсоткiв, були євреї.

Як свiдчить радянський дослiдник С.Боровий, Бердичiв у першiй пол. XIX ст. був великим банкiрським центром тодiшньої Росiї взагалi. У ньому, починаючи з 30-х рокiв, виникло кiлька єврейських банкiрських домiв, якi вiдiгравали помiтну роль у господарському життi Правобережної України. За офiцiйними даними, в Бердичевi 1849 р. нараховувалося 8 банкiрських домiв, але фактично їх було бiльше. На Золотiй вулицi в мiстi були розташованi контори банкiв, навколо яких роїлася маса рiзних посередникiв, комiсiонерiв, маклерiв. Бердичiв був резиденцiєю Йосипа Гальперiна (помер у 1865 р.), головного представника Гальперiних - найбiльшої на Українi банкiрської родини, дiяльнiсть якої була пов’язана головним чином з цукровою промисловiстю.¹³⁸

“Основные свои операции бердичевские банкиры производили на Киевской контрактовой ярмарке... Тесная связь существовала у бердичевских банкиров с банкирскими домами Петербурга, Москвы, Вильны, Варшавы, Риги, а особенно Одессы. Они были связаны также со многими заграничными банкирами”.¹³⁹

Про розмах дiяльностi фiнансово-торговельних тузiв Бердичева можна прочитати в пiдручнику з iсторiї промисловостi на Українi:

“Бердичiвськi банкiри мають зносини в Одесi майже з усiма тамтешнiми банкiрами через часте придбання у них переказiв на закордоннi мiста. Постiйнi ж рахунки ведуть в Одесi з торговими домами Рафаловича, Ефруса i Гальперiна; в Москвi - з Марксом, Ценкером i К.”, в Петербурзi - з Штиглiцом i кiлька з Гасером; у Вiльнi - з Гайманом, у Варшавi - з Розеном, Етитейном, Френкелем, Гiршендорфом i Равичем; у Ризi - з Берманом. За кордоном вони вели операцiї в мiстах таких країн, як Австрiя, Пруссiя, Iталiя, Францiя, Бельгiя, Швейцарiя, Англiя i т.д.”¹⁴⁰

Дуже швидко на одне з перших мiсць висунулася Одеса. Майже з самого заснування (1795 р.) у мiстi почав дiяти ряд торгових домiв, що займалися банкiвськими операцiями. На початку XIX ст. бiльшiсть їх була в руках переважно грекiв та iталiйцiв. Поступово їх витiснили представники єврейського торгово-позичкового капiталу. Завдяки майже неподiльному їхньому пануванню “Одесса служила денежным и кредитным рынком не только для своего района, но и для всех черноморских и азовских портов, а частью и для Москвы”.¹⁴¹

Один тiльки одеський банкiр Рафалович, який вийшов з лихварiв, у 1858 р. робив банкiрськi операцiї на 15 млн. крб. срiблом. “Вiн, по сутi, тримав у своїх руках всi грошовi ринки Пiвдня”.¹⁴²

Засновником i главою банкiрського дому Рафаловичiв в Одесi був Федiр Рафалович, який прийняв християнство, ходив постiйно в церкву i був навiть старостою церкви. Граф С.Ю.Вiтте, вiдомий державний дiяч царської Росiї кiнця XIX - початку XX ст., який знав цю сiм’ю i пiд час свого навчання в Новоросiйському унiверситетi пiдтримував з нею дружнi стосунки, свiдчить, що “фирма его (Ф.Рафаловича. - Авт.) была одна из самих больших, лучших фирм в Одессе”.¹⁴³

Коли Федiр Рафалович помер, справа його перейшла до синiв. Главою фiрми став Олександр Федорович. Брат Олександра Герман, наживши великi багатства, жив паризьким рантьє. Син Германа А.Г.Рафалович з 1894 по 1917 р. був представником iнтересiв росiйського мiнiстерства фiнансiв у Парижi.

“Одеськi банкiри-лихварi, - читаємо в Нестеренка, - зв’язанi через морський порт з багатьма торговими центрами, кредитували чорноморськi, азовськi i дунайськi порти, багато мiст Великоросiї, Тбiлiсi i мали своїх агентiв або фiлiї в Лондонi, Стамбулi, Калькуттi та iн.”¹⁴⁴

На початку XX ст. Одеса перетворилася вже в могутню цитадель монополiстичного капiталiзму на Українi, в якiй, проте, неподiльно панували єврейськi, iноземнi та росiйськi фiнансово-промисловi тузи. Це насамперед Соколовський, Шполянський, Розенштейн, Рабинович, Гопнер, ФальцФейн, Рiчер, Ген, Грiєвс, Ельвортi, Гессен, Дьомкiн та iн. У 1914 р. в Одесi дiяло 24 банки, 40 страхових контор, понад 320 торгових домiв, переважно єврейських. “Одеське товариство фабрикантiв i заводчикiв” об’єднувало 1.100 товариств i самостiйних капiталiстiв. На чолi товариства стояв єврей Саул Соколовський. У 1915 р. вiн проголосив: “Весь пiвдень, весь Чорноморсько-Азовський район є тепер не тiльки житницею Європи - в ньому майбутнє всiєї росiйської промисловостi”. Полiтику великих монополiй, виразником якої був Соколовський, називали “пансаулiзмом”¹⁴⁵ пiдкреслюючи цим домiнуюче становище єврейського елементу.

Факти свiдчать, що євреї переважали в усiх галузях української економiки, за винятком, можливо, важкої промисловостi, в якiй вони також були не останнiми, хоч i поступалися перед iноземним та почасти росiйським капiталом.

У першiй половинi XIX ст. Волинь була головним на Українi центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернiї, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в полякiв.¹⁴⁶

Серед власникiв цукрових заводiв на Українi були євреї Бродський, Гальперiн, Еттiнгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Лiберман, Закс та iн. Тiльки братам I.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києвi, другий - в Одесi) належало 17 заводiв, якi на початку 90-х рокiв виробляли 1/4 всiєї рафiнадної продукцiї в Росiї. Про київського брата - Iзраїля Бродського - Вiтте писав: “Можно сказать, что он был одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края”.¹⁴⁷ Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синiв - Льва Бродського. Вiн, як i батько, також жив у Києвi, хоча бiльшу частину року проводив за кордоном - на курортах, де грав у рулетку.

У торгiвлi цукром питома вага єврейських купцiв була ще бiльшою, нiж у його виробництвi, i сягала 60-70% всього товарообiгу цукрової промисловостi.¹⁴⁸ Українцi Терещенко i Ханенко, яких тепер висувають на переднiй план, як доказ iснування й української буржуазiї стояли на останньому мiсцi пiсля єврейських, росiйських i польських цукрозаводчикiв.

У початковий перiод залiзничного будiвництва в Росiї, коли панував принцип приватного будiвництва й експлуатацiї залiзниць, на чолi приватних товариств стояло кiлька осiб, про яких можна сказати, що вони являли собою залiзничних королiв. “В государстве, - писав Вiтте, - создались как бы особые царства - железнодорожные, - в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.”¹⁴⁹ Першi три з названих тут були євреями за походженням.

Iз залiзничних тузiв найбiльше прославився Самуїл Соломонович Поляков. Кар’єра цього неписьменного бiлоруського єврея почалася на Українi, де вiн у Харкiвськiй губернiї утримував поштову станцiю. Тодiшнiй мiнiстр пошт i телеграфу Толстой, проїжджаючи якось поштовим трактом, запримiтив цього чоловiка, який йому чимось догодив. У вiддяку за це Толстой “вивiв Полякова в люди”¹⁵⁰ - як висловився Вiтте. З допомогою Толстого, у якого вiн орендував землю, Поляков одержав концесiю на Козлово-Воронiзько-Ростовську залiзницю. Потiм фiнансував будiвництво Курсько-Харкiвської, Харкiвсько-Азовської, Фастiвської, Бендеро-Галицької та iнших залiзниць.

С.С.Поляков поклав початок цiлiй династiї Полякових. Разом з братами Лазарем i Яковом заснував низку великих банкiв i промислових товариств. Наймогутнiшим банкiром Москви, наприклад, був Лазар Поляков, у руках якого була не тiльки його банкiрська контора, а також два найбiльших московських банки - Мiжнародний i Земський. Завдяки цьому, пише Вiтте, Поляков “имел весьма сильное влияние на экономическую жизнь города Москвы и Московской губернии”.¹⁵¹ За особливу протекцiю Поляковим цар Олександр III зажадав вiд московського генерал-губернатора Долгорукого залишити свiй пост. Щоб полегшити росiйському фiнансовому капiталовi конкурентну боротьбу з банкiрами Поляковими, Микола II поставив завдання: “освободить Москву от еврейского гнезда”.¹⁵² Незважаючи на це, банкiрський дiм довгий час не здавався i юридично iснував до самої смертi Л.Полякова у 1914 р. Поляков-старший помер ще ранiше, у 1888 р., в чинi таємного радника (найвищий цивiльний чин iмперiї), ставши почесним громадянином м.Єльця i кавалером багатьох росiйських та iноземних орденiв. Главою династiї став син Самуїла Полякова, який переважно жив у Парижi i в Петербург приїздив лише зрiдка.

Другим пiсля Полякова i першим на Українi залiзничним магнатом був єврей-вихрест Iван Станiславович Блiох. Свою дiяльнiсть вiн розпочав “простым подрядчиком-еврейчиком”, який брав пiдряди на будiвництво якої-небудь станцiї чи платформи. Одружившись на доньцi московського лiкаря Кроненберга i заснувавши у Варшавi банкiрську контору, вiн почав будувати цiлi залiзницi, зокрема Лодзiнську. Незабаром Блiох опинився на чолi Пiвденно-Захiдної залiзницi - однiєї з найбiльших залiзниць iмперiї. Олександр III називав цю дорогу “жидовской”.¹⁵³

Про Блiоха й таких, як вiн, дiлкiв Вiтте писав: “С громадным влиянием и с громадным состоянием, пользовавшиеся громадным авторитетом, благодаря своим железным дорогам и банкам. Раз кто-либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все денежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря всему этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они имели влияние даже на высший класс имущественных лиц”.¹⁵⁴

В iнших дiлянках економiки спостерiгалася аналогiчна картина. Напередоднi першої свiтової вiйни лише в одному Києвi євреям належало 34 рiзних заводи, 45 фабрик, десятки магазинiв, аптек i складiв.¹⁵⁵

Київ був найбiльшим центром пiвденно-захiдного млинарства. В ньому працювало 9 великих парових млинiв, загальне добове виробництво яких становило 50 тис. пудiв борошна. Млини належали акцiонерним товариствам “Л.I.Бродський” (син i спадкоємець вiдомого цукрового магната Iзраїля Бродського), “Я.Кельбер”, “Роговцев i Снiжко”, а також приватним власникам Бялiку, Блiндеру, Яновському, Сергееву, Фрякову i Яковлеву. В руках лише Бродського була найбiльша в усiй Росiї борошномельна фабрика, яка за добу переробляла 23 тис. пудiв зерна, або майже половину 50-тисячної продукцiї всiх iнших млинiв Києва.¹⁵⁶

У п’яти українських губернiях (Київськiй, Волинськiй, Подiльськiй, Чернiгiвськiй i Полтавськiй) євреї були власниками 153 млинiв, 34 виноробних заводiв, 35 пивоварних заводiв, 22 маслобойних заводiв i 4, тобто всiх наявних, паперових фабрик. За кiлькiстю названих пiдприємств євреї займали третє мiсце пiсля полякiв i росiян.¹⁵⁷ При обрахунку наведених даних нацiональнiсть власникiв визначалася на пiдставi їхнiх прiзвищ. Знаючи тенденцiю євреїв заховуватися пiд українцiв, полякiв або росiян, можна з певнiстю сказати, що в названих губернiях домiнуюче становище належало все-таки єврейському капiталовi.

Крiм великих тузiв, як Рафалович i Гальперiн, Бродський чи Блiох, над Україною хмарами носилася усiляка спекулятивна дрiбнота, яка “з нiчого” робила грошi. Для визначення людей цiєї категорiї в єврейськiй лiтературi iснує навiть спецiальний термiн “люфтменш”, людина повiтря.

“Мелкая аренда, корчмарство, шинкарство, грошевая торговля, посредничество и факторство создавали типичного “человека воздуха” (ходячее выражение евр. литературы, обозначающее человека, не имеющего определенных источников существования, неуверенного в завтрашнем дне). Этими профессиями вместе с ремеслом была занята подавляющая масса еврейского населення”.¹⁵⁸

З числа продуктивних професiй серед євреїв було поширене лише ремесло - кравецьке, шевське i столярне, але й воно, за визначенням авторiв енциклопедiї, “влачило жалкое существование”.

Нiмецькi євреї не без пiдстав дорiкали своїм росiйським одноплемiнникам, що скрутне матерiальне становище, в яке наприкiнцi б0-х рокiв минулого сторiччя потрапила бiльша частина євреїв Пiвнiчно-Захiдного краю, “объясняется не бесправием их, а их непригодностью к труду”.¹⁵⁹

Класичний зразок “люфтменша”, або просто шахрая, що живе з обману українця, грiє руки на його довiрливостi i провiнцiйнiй темрявi, виведено у драмi I.Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Пронюхавши, що бiля заможного селянина Герасима Калитки можна поживитися, спритний єврей-проноза продає йому “сто тисяч” фальшивих грошей, якi виявляються навiть не грiшми, а мiшком паперових обрiзкiв. Калитка з горя вiшається, а спритний фактор, видуривши кiлька тисяч карбованцiв, передбачливо зникає.

У гонитвi за наживою єврейський дiлок не зупиняється перед жодним злочином, перед жодним порушенням закону чи суспiльної моралi. “Колокол” Герцена у кореспонденцiї з Київської губернiї повiдомляв на початку 1860 р. про вiдомого багатiя Бродського, який, “воротившись из-за границы, привез с собой множество фальшивых ассигнаций и начал распространять их”.¹⁶⁰ Вiтте також згадує у своїх спогадах, що Бродський розбагатiв “на Крымской войне путем подделки кредитных билетов”.¹⁶¹ У вiдповiдь на спробу генерал-губернатора приборкати спекулянта фальшивою валютою лiкарi, агенти Бродського, отруїли свiдкiв i тим сховали кiнцi в воду. Решту справи довершили асигнацiї Бродського, на цей раз справжнi, а не фальшивi.

У тому ж “Колоколе” розповiдалося про одеських євреїв, якi систематично продавали українських дiвчат у турецькi гареми. Торгiвцi жiнками записувалися в турецько-молдавськi пiдданi i з турецькими паспортами пiд виглядом iноземцiв без кiнця переїжджали кордон туди й назад, вербували дiвчат, обiцяючи їм золотi гори, а потiм з фальшивими паспортами вiдвозили їх в Константинополь, де продавали на базарi (“там публичная девка считается товаром наравне с овцою”), а “брак” здавали в будинки розпусти.

“Со всех городов южной России привозились в Одессу девки, опутанные долгами рублей в 50 или 100, продавались здешним содержательницам, которые в свою очередь вербовали девок в Одессе, и все это отправлялось в Турцию на торговлю, словом, торговля шла в полном разгаре. Какая-нибудь жидовка ехала “путешествовать” за границу - с тремя “дочерьми”, с “сыном”, “женою сына” и “сестрою”. Через несколько времени она возвращалась уже с одним сыном и турецкою подданною. Потом ехала опять за границу с “дочерьми” и так далее”.¹⁶²

Лише в 1857 р. з Одеси для продажу в гарем i будинки розпусти Константинополя було вивезено таким чином до 200 українських дiвчат.

Своїми дiями євреї не тiльки економiчно руйнували українцiв, а й завдавали великої шкоди народнiй моралi, сильно понижуючи її рiвень. М.I.Костомаров свiдчить:

“Жившие в южных и западных губерниях знают, как часто иудеи развивают у поселян склонность к пьянству, охотно дают ему на борг водки, чтоб потом запутать, разорить, чтоб все достояние пьяницы перешло в их шинки, как побуждают поселян на воровство и принимают краденые вещи, как услуживают разврату и соблазняют женщин, как умеют извинить всевозможные страсти, чтоб довести человека до положения, выгодного для себя, хотя бы окончательно разрушительного для него. Это делается далеко не по какому-либо глубоко безнравственному побуждению, не по склонности ко злу, а по холодности и безучастию к миру, стоящему за пределами иудейства”.¹⁶³

Як уже вiдзначалося, євреї на Українi селилися головним чином по мiстах i торговельних центрах, де кiлькiсть їх наприкiнцi XIX ст. становила вiд 10 до 86 вiдсоткiв, а також у мiстечках, де спiввiдношення було ще вищим - вiд 30 до 90 вiдсоткiв.¹⁶⁴ У дев’яти українських губернiях Росiйської iмперiї нараховувалося 542 мiстечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих мiстечках проживало 662 тис., або 41 вiдсоток.¹⁶⁵ У захiдноукраїнських землях, що належали Австрiї, найбiльше євреїв жило на територiї сучасної Львiвщини. На Закарпаттi - в м.Мукачевi та деяких селищах i мiстах поблизу нього. На Буковинi вони осiдали головним чином у центрi краю - мiстi Чернiвцях.

Вiд загальної кiлькостi населення євреї, за даними переписiв 1897 р. в Росiї i 1900 р. в Австрiї, становили:

У Бродах понад 90 вiдсоткiв, Бердичевi - 88, Луцьку - 80, Балтi - 79,3, Володимирi - Волинському - 75, Уманi - 74, Дубнi - 70,5, Радомишлi i Сквирi - 67, Острозi - 62,5, Кременчуку - 61, Вiнницi - 58,5, Гайсинi - 55, Станiславi (Iвано-Франкiвськ) i Новоградi-Волинському - 54, Могилевi-Подiльському - 52,5, Барi - 51, Звенигородцi - 48, Овручi - 42,5, Гусятинi i Сокалi - 41, Васильковi, Херсонi - 40, Проскуровi (Хмельницький) - 39,5, Брацлавi - 39,2, Кременцi - 39, Кам’янцi-Подiльському i Ковелi - 38, Одесi й Чигиринi - 35,2, Житомирi, Таращi - 34, Чернiвцях - 32, Ужгородi - 31, Кобеляках - ЗО, Самборi - 28,5, Львовi - 28, Павлоградi - 27, Золотоношi - 26, Гадячi - 21, Черкасах - 23, Єлисаветградi (Кiровоград) - 20, Миколаєвi i Миргородi - 17,2. Лише в Києвi, де євреям деякий час заборонялося жити, - 8 вiдсоткiв, Катеринославi (Днiпропетровськ) - 6,6, Харковi - 6,1.

На Українi євреї жили компактною масою, тодi як у Захiднiй Європi вони були вкрапленi тонким прошарком серед чужого населення. В Румунiї, напр., один єврей припадав на 19 мiсцевих жителiв, в Угорщинi один єврей приходився вже на 22 жителi, у Моравiї - на 46, Богемiї - на 57, Пруссiї - на 79, в європейськiй Туреччинi - на 150, Швейцарiї - на 386, Францiї - на 785, Бельгiї - на 2541, Iспанiї - на 2806, Швецiї - на 3646, а в Норвегiї навiть ще менше: один єврей - на 69164 норвежцi. I тiльки на Українi євреї буквально заливали мiсцеву люднiсть. Тут один єврей припадав, залежно вiд мiсцевостi, на 5-7 українцiв. Навiть у Польщi їх було менше, там спiввiдношення становило один до семи.

Коментуючи цю порiвняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На територiї України, Бiлорусiї i Польщi тодi проживало “около 2/3 всех евреев земного шара”.¹⁶⁶

За своєю чисельнiстю євреї стояли на третьому мiсцi пiсля українцiв i росiян на сходi та пiвднi України, на третьому ж мiсцi пiсля українцiв i полякiв на заходi краю. Така значна маса народу, у всьому вiдмiнного вiд корiнного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби iснування. Але справа не стiльки в нацiональних чи вiросповiдних особливостях євреїв, скiльки в тому, що вони у своїй масi були зайнятi не в сферi матерiального виробництва, а в сферi обiгу та кредиту i таким чином жили фактично з чужої працi.

Цю немаловажну обставину завжди “забувають” тi, хто береться виступати в оборонi “знедолених” євреїв. Апологети єврейської “непорочностi” безоглядно кленуть так звану смугу осiлостi, за яку царизм загнав єврейське населення, розписують його муки i не хочуть взяти собi втямки - а чиї, власне, муки слiд мати на увазi: муки євреїв чи українцiв?

Смуга осiлостi - це своєрiдний умовний кордон, який офiцiйно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вiльнi руки i цiлковиту свободу для своїх дiй. Географiчний район, на теренi якого євреї мали право вiльного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-навсього” територiя України, Бiлорусiї i Королiвства Польського - цiлих трьох європейських держав. Ми припускаємо, що для єврейських апетитiв цього могло бути мало. Общипавши травицю на Українi, вони ласо поглядали на левади Росiї, а їх туди не пускали. Але кожний народ тепер (як i в минулому) також живе в межах певної “смуги”, визначених державними кордонами. Їх нелегко переходити, хоч нарiкань на “тiсноту”, якщо такi й є, нiхто всерйоз не бере до уваги. Самi тiльки єврейськi достойники розмазують по лицi фальшивi сльози, нарiкаючи на свою долю. Всюди цi “свiтовi побродяги”, як висловлюється про них “Iсторiя Русiв”, ходили, так би мовити, пустопаш: об’ївши один район, переходили в iнший. Тiльки в Росiї їм сказали: досить! Маєте землю - живiть, далi не ваше. Формально - це обмеження, але спробуйте в ньому розiбратися.

У сучаснiй радянськiй Литвi, як i в багатьох iнших “скотарських” країнах, iснує такий метод лiтнього випасу худоби (його називають прогресивним): луговi угiддя або певний масив, спецiально вiдведений для того, розгороджують на окремi дiлянки, в яких по черзi i утримують стадо. З’їли тварини траву на однiй дiлянцi, їх переводять на iншi. Поки вони випасаються там, попереднi тим часом “вiдпочивають”, на них наростає молода, свiжа паша. Так у нацiональних заповiдниках Iндiї, Африки утримують слонiв та iнших рiдкiсних тварин, аби вони рацiонально харчувалися i не завдавали зайвої шкоди господарству.

Може, це порiвняння видасться декому й грубим, але росiйський царизм зробив саме так: Україну й Бiлорусiю вiн полишив євреям “на пашу”, i цiлком свiдомо, з урахуванням принаймнi двох моментiв. По-перше, вiн позбавляв росiйське населення вiд єврейського збиткування i в першу чергу звiльняв од єврейської конкуренцiї росiйське панство. По-друге, царськi полiтики розраховували, що тотальне “об’їдання” євреями української “дiлянки” знесилить мiсцеву люднiсть, зробить її не здатною до боротьби за свою нацiональну незалежнiсть i тим швидше приведе до покори. Це загальновiдомий прийом iмперiалiстичних хижакiв: коли жертва не дає себе проковтнути, її спершу придушують, аби не могла пручатись. Для цiєї мети всi засоби добрi. Треба визнати, що цiлi, яких добивався царизм, були ним значною мiрою осягнутi.

Євреї мають право висловлювати своє невдоволення смугою осiлостi: вона прив’язувала їх до України, де легко можна було нарватися на козацьку пiку чи гайдамацького ножа. Але в українцiв тим бiльше пiдстав бути невдоволеними з того, шо їхня земля впродовж багатьох столiть була мiсцем прикладання єврейських iнтересiв. Про наслiдки єврейського тирлування на Українi, власне, i йдеться в цiй працi.

У вiдомого українського соцiалiста, особистого друга К.Маркса i Ф.Енгельса, Сергiя Подолинського є брошура пiд досить виразною назвою “Про те, як наша земля стала не наша”. В нiй вiн наводить дуже повчальнi обрахунки.

“За всiх приходиться розплачуватися з жидами нам, українцям, - пише вiн, - бо в нашiй землi найбiльш жидiв i найменш мiж ними справжнiх робiтникiв, а найбiльше шахраїв...

У Київськiй, Волинськiй i Подiльськiй губернiях проживало бiльш нiж 740 тисяч, а з них робочих людей: ремiсникiв, та балагул, та водовозiв - найбiльш як 160 тисяч... Нiяк не вменшимо, як скажемо, що робочих жидiв в тих трьох губернiях не буде й 200 тисяч, значить, не буде й третьої частини, а хiба четверта, а три четвертi жидiв живуть i багатiють з гандлю та з шахрайства. Подумайте тiльки, що одних шинкарiв з сiм’ями там бiльше, нiж 110 тисяч, та лавушникiв бiльш нiж 120 тисяч. Так ми не помилимось, коли порахуємо, що з усiх жидiв, що живуть на нашiй землi, бiльш 1.000.000 тiльки тим живуть i багатiють, що з нас кров ссуть”.¹⁶⁷

М.П.Драгоманов, полум’яний борець проти царського самодержавства, “український Герцен”, як називали його сучасники, так само засвiдчує, що євреї на Українi - “элемент, не производящий ценностей. Более или менее все они могут быть подведены под категорию купцов... Этих купцов слишком много, а потому содержание их слишком дорого обходится рабочим классам”.¹⁶⁸ “Самый многочисленный класс русских евреев бесспорно составляют купцы”¹⁶⁹ - читаємо в “Колоколе”. “Евреи - торговцы главным образом”¹⁷⁰ - зауважує В.I.Ленiн.

Для iлюстрацiї сказаного можна взяти Київську губернiю, i ми побачимо, що основна маса тутешнього купецтва були євреї. За даними Й.Фундуклея, на Київщинi в 1845 р. було 7493 купцi. З них християн 1.110, або 17 вiдсоткiв, а євреїв - 6.383 або 83 вiдсотки.

Драгоманов вважав євреїв-торгашiв “вредноэксплуататорским элементом”.¹⁷¹ Задовго до Драгоманова цю точку зору подiляв росiйський поет Державiн, який пропонував ввести проти євреїв обмежувальне законодавство, мотивуючи це “зксплоататорской деятельностью”¹⁷² останнiх...

Справдi, що таке купець i яка його соцiальна природа?

Купець - це капiталiст, який займається не виробництвом, а лише обмiном продуктiв (торгiвлею). Купецтво як клас виникло внаслiдок третього подiлу працi, коли торгiвля вiдокремилась вiд виробництва. (За першим подiлом вiдбулося вiдокремлення скотарства вiд землеробства, а за другим - ремесла вiд землеробства, що привело до утворення мiст). Цей клас, тобто купецтво, каже Енгельс, “не беручи нiякої участi у виробництвi, захоплює загалом i в цiлому керiвництво виробництвом i економiчно пiдпорядковує собi виробникiв, стає неминучим посередником мiж кожними двома виробниками i експлуатує їх обох. Пiд приводом звiльнення робiтникiв вiд труда i ризику, зв’язаних з обмiном, розширення збуту їх продуктiв аж до найдальших ринкiв i створення тим самим нiбито найбiльш корисного класу населення виникає клас паразитiв, клас справжнiх суспiльних дармоїдiв, який у винагороду за свої в дiйсностi дуже незначнi послуги знiмає вершки як з вiтчизняного, так i з iноземного виробництва, швидко здобуває величезнi багатства i вiдповiдний їм вплив у суспiльствi...”¹⁷³

У тотожних висловах характеризував роль купця єврейський лiтератор М.Вiнчевський у своїх полiтичних сатирах “Видiння божевiльного”. Торгiвцiв або посередникiв вiн зараховував до найшкiдливiшого типу грабiжникiв. “Являясь простыми посредниками между производителями продуктов и потребителями последних, они, эти посредники, которых следует вознаградить только за транспорт товаров с места на место, забирают в свою пользу значительную долю заработка труженика и сильно поднимают цены товаров; себе они, люди ничего не делающие и ничего не производящие, забирают и жир, и мясо, а трудовому народу оставляют только кости. Хитростью они отнимают плоды трудов у работников...”¹⁷⁴

Ця тирада дуже характерна для з’ясування ставлення євреїв-народникiв 70-х рокiв до свого народу - народу “торговцев по преимуществу”.

Хто були за нацiональнiстю купцi на Українi? У переважнiй своїй масi - євреї та росiяни. Енгельс вiдзначав “майже безприкладнi здiбностi росiян до торгiвлi в її нижчих формах, до використання сприятливих обставин i до нерозривно зв’язаного з цим ошуканства: адже недарма ще Петро I говорив, що один росiянин упорається з трьома євреями”.¹⁷⁵

Незважаючи на таку високу квалiфiкацiю у справах ошуканства, росiйський торговий капiтал у рядi випадкiв поступався перед єврейським. За твердженням Енгельса, у всiх слов’янських народiв обмiн промислових товарiв на сiльсько­господарськi став “винятково монополiєю євреїв”. “...Лихвар, трактирник, рознощик - надзвичайно поважна персона в цих країнах з рiдким населенням - майже завжди єврей...”¹⁷⁶

В одному з перших нарисiв iсторiї КП(б)У автор нарису М.М.Попов, колишнiй секретар ЦК КП(б)У, аналiзуючи соцiально-полiтичну обстановку на Українi перед революцiєю 1917 року, вiдзначав:

“В губерниях Киевской, Волынской, Подольской торговля почти целиком находилась в руках евреев. В Киевской губернии процент евреев, занимавшихся торговлей, вообще составлял 75,8 всех торговцев, в Подольской - 90,6”. Єврейська буржуазiя “безусловно доминировала над украинской, а часто даже и над русской”.¹⁷⁷

Останнi слова не слiд розумiти, як полемiчне перебiльшення. Єврейська буржуазiя й справдi часто-густо домiнувала над росiйською. Для прикладу пошлемося на Харкiв. Це мiсто i вся Харкiвська губернiя лишалися поза смугою єврейської осiлостi, через що вiдсоток єврейського населення тут був порiвняно невисокий. Зате кiлькiсть євреїв-купцiв у ньому була нечувано велика. Так, з усiх 248 купцiв першої гiльдiї, що проживали в Харковi напередоднi революцiї, євреїв було 208 чол., або 84 вiдсотки. Решту 40 купцiв становили “усi iншi”, в тому числi й 7 українцiв.¹⁷⁸

Услiд за купiвлею товарiв на грошi з’явилася грошова позика, а разом з нею - процент i лихварство. Паразитизм єврейської буржуазiї виявився найяскравiше саме в лихварствi, тобто в грошових позиках пiд високий процент, що було найжорстокiшою формою експлуатацiї селян, ремiсникiв, дрiбних крамарiв, причиною їхнього масового розорення.

“Ростовщический капитал, - пише радянський дослiдник Боровий, - используя отсутствие источников организованного и дешевого кредита для мельчайшего, мелкого и среднего торговца, обращал его в объект своей эксплуатации. Само собою разумеется, что услуги ростовщика заметно снижали доходы мелких торговцев. Чудовищные проценты, уплачиваемые ростовщикам, в конечном счете перекладывались на потребителя, преимущественно наиболее неимущего - главного клиента мелких лавочников”.¹⁷⁹

Якщо лихварство було страхiтливим у центрi iмперiї, то “еще значительнее торгово-ростовщическая эксплуатация проявлялась в полуколониальных окраинах царской России”.¹⁸⁰ Особливо потворних форм вона набрала на Українi.

Євреї-лихварi були тут першими банкiрами. Використовуючи вiдсутнiсть будь-яких кредитних установ, багатi євреї вiдкривали в мiстах i торгових мiстечках так званi єврейськi банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовiрно грабували мiсцеве населення. Пiзнiше, додає Боровий, “узнав выгоду их, стали открывать подобные банки и неевреи, чиновники, вдовы их и разночинцы, обладавшие иногда несколькими сотнями лишних рублей”.¹⁸¹

Про українських євреїв-лихварiв можна сказати словами Д.Хардкасла, автора книги “Банки i банкiри”, яку Маркс цитує у своєму “Капiталi”: “Євреї - ломбардники, лихварi i кровопивцi - були нашими першими банкiрами, нашими первiсними банковими баришниками, їх ремесло слiд плямувати ганьбою...”¹⁸²

Створюючи певнi передумови виникнення капiталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий вiдсоток стримував потiк капiталiв на розбудову промисловостi. Однiєю з причин економiчної вiдсталостi Галичини, наприклад, було те, що “купцi, - як пише вiдомий iсторик В.Голобуцький, - наживали на лихварствi великi прибутки i тому не були зацiкавленi вкладати капiтали в промисловiсть”.¹⁸³ А в Галичинi, як вiдомо, особливу роль вiдiгравало єврейське купецтво, найпоширенiшою сферою дiяльностi якого були зовнiшня торгiвля i лихварство.

Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян i навiть помiщикiв, концентрувало грошi, землю та iнше майно в руках лихварiв. У гонитвi за прибутками євреї по-варварському експлуатували придбанi ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрнi вiдносини пореформної України, К.Маркс про тодiшню Харкiвську губернiю занотував: “Перехiд маєткiв з одних рук в iншi вiдбувається в найширшому масштабi; багато з них потрапили до рук євреїв та iноземцiв. Прибуток вiд землi ледве сягає половили того, що можна б одержати при iншому, кращому господарюваннi”.¹⁸⁴

Цi слова Маркса вiдносяться до 1876 р. Того самого року письменник Федiр Достоєвський зробив аналогiчний запис:

“Вот жиды становятся помещиками - и вот повсеместно кричат и пишут, что они умерщвляют почву России, что жид, затратив капитал на покупку поместья, тотчас же, чтобы воротить капитал и проценты, - иссушает все силы и средства купленной земли”.¹⁸⁵

Засилля євреїв було однiєю з головних причин нерозвинутостi капiталiстичних вiдносин на Українi i майже повної вiдсутностi української нацiональної буржуазiї, яка, мов курча в яйцi, не могла пробити потрiйної товщi росiйсько-еврейсько-польської конкуренцiї. Якщо в незалежних країнах мiсцева буржуазiя користувалася протекцiонiстською системою, яка проводилася в широких масштабах i в бiльшостi випадкiв доходила навiть до повного усунення будь-якої iноземної конкуренцiї, то для колонiально-залежної України про це нiчого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Українi.

Чумацтво iснувало протягом чотирьох столiть - з другої половини XV ст., тобто з часу виникнення, i до кiнця XIX. Пiсля землеробства i скотарства воно вважалося одним iз найважливiших занять сiльського населення i було наймасовiшим.

Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-вiзницький. Предметом чумацького вiзництва були, крiм традицiйної риби й солi, кам’яне вугiлля, яке почали використовувати як паливо на промислових пiдприємствах, будiвельнi матерiали, цукор, iмпортнi й експортнi товари. Про розмiри транспортних перевезень можна судити з того, що в серединi XIX ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возiв, якi привозили щонайменше 60 млн. пудiв рiзних вантажiв. “Перевезення на чумацьких возах становило не менше 50%, а можливо, навiть значно бiльше всiх вантажiв, що тодi транспортувалися”.¹⁸⁶

За вiдсутностi залiзниць i слабкого рiчкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту на Українi. Воно могло вiдiграти i почасти вiдiграло важливу роль в економiчному життi краю, сприяло змiцненню господарських зв’язкiв i торговельних вiдносин мiж окремими районами України, а також мiж Україною та сусiднiми територiями.

Проте на цьому не вичерпувалась iсторична мiсiя чумацтва. Торгово-вiзницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерiвнiсть i соцiальне розшарування селянсько-козацької маси i таким чином породити численнi кадри нацiональної буржуазiї та її антиподу - пролетарiату. Саме з числа багатих чумакiв у процесi первiсного нагромадження капiталу повинна була витворитись українська буржуазiя, якiй належало зосередити у своїх руках усi “нитки i торговельного... i промислового капiталу”.¹⁸⁷

Однак цього, як вiдомо, не сталося. Радянський iсторик I.Слабєєв, автор монографiчного дослiдження про чумацтво, змушений констатувати, що “кiлькiсно група заможних i багатих чумакiв (цих потенцiйних українських капiталiстiв) була порiвняно невелика”.¹⁸⁸ I це при масовому характерi чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах крiпосництва i колонiалiзму основна маса чумакiв була не вiльними робiтниками, що працювали на себе, а крiпаками, якi, за словами К.Маркса, “належать безпосередньо до числа засобiв виробництва”¹⁸⁹ i є власнiстю помiщика. Цi чумаки-крiпаки працювали на збагачення своїх гнобителiв i, навiть випадково розбагатiвши, не завжди могли позбутися свого крiпацького стану. Першою основною умовою буржуазної пiдприємницької дiяльностi Ф.Енгельс вважав безпеку самого купця i його власностi.¹⁹⁰ Такої безпеки деспотичнi порядки крiпосницької Росiї не могли гарантувати українцям.

Зате євреї, будучи вiльними людьми, мали повну свободу комерцiйної дiяльностi, що й дало їм змогу захопити у свої руки всi вигiднi промисли i торгiвлю. “Порабощенное состояние земледельцев, - писав М.Костомаров, - причина, повод, что иудеи продолжали держать в руках промышленность и торговлю”.¹⁹¹

Можна припустити, що частина крiпакiв з числа державних селян, якi не вiдбували панщини, могли б вибитися iз злиднiв, але їм, як i всiм чумакам взагалi, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-помiщиком стояв ненависний єврей-шкуродер. Орендуючи помiщицький маєток, вiн брав непомiрнo високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, i водопоями, обдирав навiть за проїзд через орендовану дiлянку, що робило нерентабельним вiзництво, економiчно невигiдним сам чумацький промисел.

“Орендарi, - читаємо в Слабєєва, - брали плату не тiльки за випас i водопiй, але i за проїзд через орендовану дiлянку... Iнколи корчмарi вимагають, щоб у них купували горiлку i взагалi всiма способами, хитрiстю або погрозами i обманом, обирають чумакiв... Властi, як правило, завжди були на сторонi власникiв i орендарiв... Вони затримували чумакiв, якщо тi вiдмовлялись платити “потерпiлим”, i таким чином примушували пiдкорятись несправедливим вимогам. Iнколи з чумакiв жорстоко знущались, били, тримали пiд арештом”.¹⁹²

Для успiху чумацького промислу немаловажне значення мав стан шляхiв, мостiв, перевозiв, якими доводилося користуватися чумакам. Але орендар, зацiкавлений у зисковi, найменше дбав про належний стан дорiг. “Постiйне зростання витрат чумакiв на утримання худоби, на оплату проїзду через численнi мости, греблi i перевози негативно вiдбивалось на чумацькому промислi, а це гальмувало розвиток торгiвлi”.¹⁹³

Поява залiзниць привела до остаточного занепаду чумацтва. Так, блискуча можливiсть створення своєї нацiональної буржуазiї, надана українцям iсторiєю, залишилася нереалiзованою. Проти українця, що, розбагатiвши на чумацтвi, хотiв би вирватись на дорогу вiльного пiдприємництва, стояла глуха стiна чужонацiонального здирства, якої в умовах колонiальної залежностi України не можна було нi обiйти, нi переступити. Первiсне нагромадження капiталу, що вiдбувалося в процесi чумацького промислу, зводилося до того, що капiтал осiдав не в надрах нацiї, а в глибоких кишенях єврейського та росiйського панства, яке безсоромно грабувало українського чумака.

Закривати на це очi або приховувати правду - значить створювати враження, що в українцiв були рiвнi з iншими можливостi, яких вони з власної вини не зумiли використати. Це не що iнше, як спроба виправдати колонiзаторiв i звести наклеп на український народ. Маючи на увазi цю нерiвнiсть, Костомаров вимагав “возбуждать в нашем народе сильнейшую конкуренцию против евреев, дабы не дать им возможности иметь в чем бы то ни было монополии в нашем крае”.

“При полной обоюдной свободе, - продовжував вiн, - при сообщении нашему народу средств стать в полную конкуренцию, - если иудеи возьмут над нами верх, тогда уже мы не можем жаловаться: значит, мы не способны бороться с ними, тогда как до сих пор, если б мы и были на это способны по своей природе, то стояли долгое время в невозможности употребить свои способности и силы”.¹⁹⁴

М.Костомаров виявляв глибоке розумiння соцiальних процесiв, коли говорив, що український народ в умовах крiпацтва “мог только через промыслы, ремесла и торговлю возвыситься и противодействовать сколько-нибудь роковой судьбе, постоянно осаживавшей его все глубже и глубже в печальную яму бесправия и страдательного терпения. Так действительно и было на Западе, где среднее сословие (буржуазiя) поставило оплот произволу баронов и хотя все-таки не вывезло с собою разом всего низшего класса, но по крайней мере действовало постоянно на этот класс и послужило на будущее время горнилом народной самобытной цивилизации, действовавшей на развитие равноправия. В Польше и Малороссии эта роль не досталась народу: ее заняли иудеи...”¹⁹⁵

Таким чином, євреї у своїй масi були не просто представниками експлуататорської верхiвки, їдцями-нахлiбниками, а виступали в ролi гальма суспiльного прогресу на Українi.

I.Слабєєв у своїй книжцi покликається на “одного з багатiїв” села Веремiївки на Полтавщинi (автор не називає навiть його прiзвища), який, лiквiдувавши чумацьку справу, скупив аж 100 десятин землi i “жив собi, приспiвуючи”.¹⁹⁶ Такий воiстину разючий результат первiсного “нагромадження” капiталу для українцiв: один заможний чумак на всю 30-мiльйонну Україну! Не менш разючою є спроба Слабєєва видати свого веремiївського негоцiанта мало не за українського Ротшiльда, який, розжившись на ваксу до чобiт, “жив собi, приспiвуючи”. Як треба не поважати український народ, щоб пiдсовувати йому на духовну поживу отакi псевдонауковi помийки!..

Доля чумацького промислу на Українi, крiм усього iншого, зайвий раз пiдтверджує правильнiсть марксистських положень про нерiвномiрнiсть соцiально-класового складу рiзних нацiй, про “нацiї торговi i нацiї мужицькi”.¹⁹⁷

Енгельс називав Iрландiю “селянською нацiєю” i всi слов’янськi народи зараховував до “переважно землеробських”.¹⁹⁸

Ленiн про бiлорусiв, литовцiв, латишiв писав: “главным образом крестьяне”.¹⁹⁹ Про українцiв зауважував також: “Украинская народность (насчитывающаяся в России и в Австрии около 30 миллионов)... является в преобладающей своей части земледельческой”.²⁰⁰ Щодо Галичини уточняв: “Не надо забывать, что промышленность в Галиции совсем не развита, что украинское население в большей своей части земледельческое, что в городах живет лишь небольшой процент украинцев, что украинские крестьяне и земледельческие рабочие крайне придавлены как в интеллектуальном, так и в материальном отношении”.²⁰¹

Ленiн визначав велику строкатiсть у нацiональному вiдношеннi мiст України, писав, що поляки i росiяни на Українi, так само як нiмцi в Прибалтицi, “дворяне и интеллигенция”.²⁰² Вказував на те, що “евреи - торговцы главным образом”.²⁰³

Зауваження Ленiна про “нацiї мужицькi”, слушно вiдзначається в “Українському iсторичному журналi”, вказує на ослаблення нацiонального дворянства у деяких народiв. Воно або загинуло в боротьбi з iноземними загарбниками, або прийняло здебiльшого культуру, мову й вiру панiвної нацiї, як це сталося в Литвi, Бiлорусiї та на Українi...²⁰⁴

Але якщо правильним є твердження про фактичну вiдсутнiсть на Українi свого нацiонального дворянства, цього, за словами Луначарського, “першого мислячого класу”,²⁰⁵ то ще правильнiше сказати про вiдсутнiсть української нацiональної буржуазiї. Свого часу це визнавалося й керiвними органами КПРС. Так, у заявi ЦК КП(б)У до Виконкому Комiнтерну (червень 1927) вказувалося: “До революцiї ми майже не мали в мiстi української буржуазiї i мiської iнтелiгенцiї”.²⁰⁶ У пiдручнику з iсторiї партiї також визнавалося: “Украинской крупной буржуазии, украинских крупних помещиков не существовало в природе, за исключением немногих единиц”.²⁰⁷

М.Шаповал, дiяч Центральної Ради, вiдомий своїми працями з iсторiї революцiї на Українi, написаними вже на емiграцiї, цiлком слушно вживав до українцiв означення “неповної нацiї”, тобто народу, соцiально-класовiй структурi якого бракувало певних компонентiв, у даному разi класу помiщикiв i капiталiстiв. Так само про євреїв можна було сказати, що їм бракувало трудящих класiв - робiтникiв i особливо селян.

Це гостро вiдчули єврейськi iнтелiгенти, опинившись у 70-х роках XIX ст. в ролi революцiйних народникiв. Становище еврея-народника справдi було “довольно трагическое. Он в рядах своего родного народа не находил элементов “рабочего сословия”: здесь не было ни крестьянства, ни фабрично-заводских рабочих”.²⁰⁸

Але одна рiч, коли євреї не мали “рабочего сословия”, i зовсiм iнша - коли нацiя, як українцi, не мала “керiвних класiв” i складалася майже з трудящого люду. Проте подiбне становище не є специфiчно українською рисою розвитку. Воно властиве багатьом (якщо не всiм) колонiальним i залежним народам. Навiть у такiй державi, як колишня Османська iмперiя, де турки були панiвною нацiєю, розвиток буржуазних вiдносин розпочався спочатку серед немусульманських народiв. Склалося так, що ремеслами i торгiвлею - саме тими галузями економiки, де насамперед мiг визрiти капiталiстичний уклад, - займалися в iмперiї не турки, а переважно греки, вiрмени i євреї.

“Быстрое развитие буржуазных отношений среди греков, армян и евреев, - читаємо в дослiдженнi на цю тему, - привело к тому, что первая буржуазия Турции была преимущественно нетурецкой по своему происхождению, по своей национальной принадлежности... Большинство национальных промышленных предприятий Турции до первой мировой войны также было в руках национальной буржуазии. Превращение Турции в полуколонию западных держав, вмешательство империалистов в ее внутренние дела усилили уродливий характер этнического развития народов Турции: турки стали угнетенным народом, эксплуатируемым иностранным капиталом, в то время как и сами они угнетали другие народы, зачастую более развитые в социально-экономическом и этническом отношениях”.²⁰⁹

Iншими словами, правлячi турки в економiчному вiдношеннi перебували в значно гiрших умовах, нiж полiтичне залежнi вiд них євреї, вiрмени i греки. Iнонацiональна буржуазiя ставала все багатшою i впливовiшою, тодi як турки все бiльше й бiльше вiдтiснялися, за словами Енгельса, “на заднiй план”.²¹⁰

Прусська держава не була залежною країною, i євреї там, як i взагалi на Заходi, становили мiзерний вiдсоток щодо нiмецького населення. В 70-х роках XVIII ст. єврейська колонiя в Берлiнi, напр., нараховувала трохи бiльше 4 тисяч чоловiк. Але вони, користуючись особливими привiлеями, швидко зростали на силi.

“Первые ряды нарождавшейся в царствование Фридриха II крупной буржуазии в столице Пруссии занимали, кроме французов, почти исключительно евреи. Еврейская колония наравне с французской стала вскоре ядром промышленного и интеллигентного населения... Стремление Фридриха к обогащению страны способствовало тому, что евреи, особенно берлинские, собрали большие капиталы и стали крупной экономической силой. Семилетняя война (велася проти Росiї), во время которой многие евреи разбогатели, еще более подняла социальное положение берлинского еврейства, ставшего провозвестником капиталистического развития”.²¹¹

У Польщi пани-шляхтичi здавна, за висловом I.Франка, “привикли були не рушитися анi кроку без єврея”. Ф.Енгельс вiдзначав, що “в усiй Польщi нiмцi та євреї становлять основне ядро городян, якi живуть з промислiв i торгiвлi”.²¹² Незважаючи на те, що цi етнiчнi групи, тобто нiмцi i євреї, становили зовсiм незначну меншiсть населення, вони “перешкодили створенню в Польщi польських мiст з польською буржуазiєю. Своєю окремою мовою, своєю вiдчуженiстю вiд польського населення, тисячею своїх рiзних привiлеїв i положень про мiста вони утруднили здiйснення централiзацiї, цього наймогутнiшого полiтичного засобу швидкого розвитку всякої країни”.²¹³

Характеризуючи становище Польщi в другiй пол. XVIII ст., Енгельс зазначав, що однiєю з причин її занепаду була “нестача сил для розвитку буржуазiї”.²¹⁴

Навiть у Великоросiї буржуазiя була настiльки полiтичне вiдсталою, що вона “не сыграла, - за словами Покровського, - той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росiї “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленiн).²¹⁵

Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом iсторика, “у московську матню”, перетворилася iз самостiйної держави в колонiю Росiї. Щоб зручнiше грабувати поневолений народ, на Українi було остаточно знищено залишки полiтичної автономiї. Iснування ж українцiв як нацiї заперечувалося взагалi.

У цих умовах торгiвля i промисловiсть перебували майже неподiльно в руках росiйської i єврейської буржуазiї, а згодом ще й iноземцiв. Усi цi зайди так рясно обсiли українськi мiста, що українською в них лишалася iнодi сама назва. Крiзь товщу чужонацiональних елементiв на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокi паростки мiсцевої буржуазiї, та й то не iнакше, як тiльки шляхом зради нацiональних iнтересiв i дезертирства у ворожий табiр (Скоропадськi, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремi патрiоти наважувалися лишатися зi своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно пiдлаштоване, що не викликало сумнiву в його полiтичному походженнi (Яхненки, Симиренки, Алчевськi).

Щоб було зрозумiло, про що йдеться, нагадаємо, що вихiдцi з крiпакiв цукрозаводчики Яхненки, якi мали мужнiсть признаватися до свого народу i не цуратися рiдного слова, були розоренi нащадками колишнiх своїх великоруських панiв. Л.П.Симиренко за полiтичнi переконання побував у Сибiру, пiсля чого змушений був вiдмовитися вiд комерцiї i зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920 р.), могилу в Млiєвi розрiвняно, а натомiсть споруджено пам’ятник I.Мiчурiну.

Промисловця i банкiрського дiяча Алчевського, родина якого лишалася вiрною iдеям нацiональної незалежностi України, довели до фiзичної загибелi. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорiв на валютних спекуляцiях, виручила вiд банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розраху­ватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчев­ський, Мiнiстерство фiнансiв вiдмовило в позицi, що й послужило причиною його самогубства у 1901 р.

Подiбно до нiмцiв i євреїв у Польщi, росiяни, поляки i євреї на Українi мали згубний вплив на українськi мiста i на долю українського народу взагалi. Вони перешкодили створенню українських мiст з українською буржуазiєю, утруднили процес консолiдацiї української нацiї i тим самим робили фактично неможливим досягнення успiху нацiонально-визвольних змагань українцiв упродовж цiлих столiть. Українськi мiста, перенаселенi чужоземними зайдами, були гнiздовиськами колонiалiзму й нацiональної зради замiсть того, щоб стати центрами патрiотичного руху українцiв, подiбно до того, як це було в iнших народiв.²¹⁶

Загальновiдомо, що класи капiталiстiв i помiщикiв становлять керiвну силу будь-якої буржуазної нацiї.²¹⁷ Позбавлене цiєї керiвної сили, українське суспiльство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися росiйськi, єврейськi, польськi та iншi гнобителi. Корiнне населення України - робiтникiв i селян - безпардонно експлуатував весь цей Iнтернацiонал колонiзаторiв.

Українцi перебували на становищi гiршому, нiж iрландцi, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони бiльше не почувають себе дома в своїй власнiй країнi... (Слова Шевченка: “на нашiй не своїй землi” були сказанi ще ранiше)... Систематичним гнобленням вони штучно перетворенi в цiлком зубожiлу нацiю”.²¹⁸

Малочисельнiсть i економiчна слабкiсть українських землевласникiв i буржуазiї утруднювала розгортання роботи в народi через брак коштiв, якi були для цього потрiбнi. У статтi “З новим роком” (1897) I.Франко скаржився:

“Люди знайшлися б, робота б iшла, та нема грошей. I стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в вiцi капiталiзму, коли по iнших краях люди мають мiлiони на заведене зносин мiж землею й Марсом. Невже ж ми однi не тiлько нещаснi, але й жебраки мiж народами?..”²¹⁹

Сам Франко, який один мiг замiнити собою цiлу академiю наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листi до Iвана Белея (вересень 1881) бiдкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобiт”, бо його власнi “рознеслися геть”.²²⁰

Тодi як українцi не мали за що взути Франка або викупити з неволi Шевченка, “знедоленi” iудеї Рафаловичi, Бродськi, Гальперiни, Полякови, Блiохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Українi, з царствуючими домами Європи.

Мартiн Лютер нарiкав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, нiмцi, повиннi вiддавати своє золото i срiбло в чужi країни, збагачувати весь свiт, а самi залишатися старцями... Франкфурт - це срiбна i золота дiра, через яку з нiмецької землi витiкає все, що тiльки створюється i росте у нас”.²²¹

Усе, що створювалося руками українського народу i родило на нашiй землi, витiкало з України через бездоннi дiри у Бродах i Дубнi, Бердичевi й Одесi, Петербурзi й Москвi. Скiльки разiв українцi пробували добитися чого-небудь i щоразу були розчавленi - полiтичне й економiчно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства вiдданi на поталу чужоземнiй бандi колонiзаторiв.

Яскравим свiдченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економiцi Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районi.

Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловостi республiки, у 50-х роках минулого столiття був невеликим пiдгiрським селом, навколо якого купчилися такi ж стародавнi села, що на початку XX ст. злилися в одне мiсто. Дрогобич - давнiй центр солеварiння, нафтоочисної та озокеритової промисловостi на Пiдкарпаттi. Розташованi поряд, цi мiста становлять один великий промисловий комплекс Захiдної України.

Як тiльки було винайдено ефективний спосiб очищення нафти i промислове її застосування, звiстка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злiтатися любителi легкої наживи. “Сюди, - читаємо в Iсторiї мiст i сiл УРСР, - як за золотом у Калiфорнiю, прибувало багато дiлкiв, серед яких було немало авантюристiв, що мрiяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску мiсцевого населення”.²²²

Iсторiя мiст i сiл промовчує: хто ж вони, отi авантюристи, що злетiлися грабувати український народ? Iван Франко на це вiдповiдає: євреї!

“Всi, а особливо жиди, - пише вiн у повiстi “Боа констрiктор”, - лавою поперли в Борислав, хто з готовими грiшми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досi не бачила Галичина. Слизький, влiзливий елемент жидiвський, мов вода пiд час повенi, вдирався у всi закутини, всi шпарки, кишiв, немов тисячi хробакiв, показувався всюди, де його нiхто й не надiявся. Докладне знання простого люду, умiлiсть використувати його, ошукувати в дрiбницях на кожнiм кроцi - надавали жидам велику перевагу... Тисячi й тисячi робiтникiв гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячi i мiльйони”.²²³

Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор i в повiстi “Борислав смiється”. Старий бориславський робiтник Матiй говорить:

“Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд заколи... А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що можна було виссати, тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!”.²²⁴

Бенедьо Синиця, керiвник бориславських пролетарiв, з болем спостерiгає, як “збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогi шати i бризкають болотом на темну, похилену товпу”.²²⁵

Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбiльшим бориславським тузом. Гольдкремер i його сусiд Леон Гаммершляг - це два бориславськi “головачi”, два найбiльших пiдприємцi. Письменник називає їх: “оба вовчi горла”, “жиди-деруни”. Вони та подiбнi їм “видурювали запiвдармо грунти у бориславських мужикiв”, а самих пускали “з торбами”. “Полiцiя мiсцева була в руках вiйта, а вiйт в руках жидiвських, - ну, i велись порядки”.²²⁶

На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Iсторiя мiст i сiл. У нiй сказано: “За короткий час уся земля в Бориславi опинилась в руках спекулянтiв та великих землевласникiв, - бориславськi селяни були експропрiйованi”.²²⁷

Але знову-таки: хто тi спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславцiв? Автори i редактори “Iсторiї”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемiтизмi, не наважуються назвати хижакiв їхнiм власним iм’ям, хай краще читач думає, що українцi грабували самi себе...

Тим часом вiдповiдь на питання дає сама статистика нацiонального складу населення Борислава. У 1880 р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тодi коли євреїв було понад 6800 чоловiк,²²⁸ тобто втричi бiльше.

У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первiсного капiталiстичного нагромадження на захiдноукраїнських землях. Це визнає й офiцiйна iсторiографiя, хоч тверезому глуздовi наперекiр уперто твердить, що цей процес вiдбувався тут, “як у всiх країнах”. У тiм то й рiч, що зовсiм не такi умови, за яких люди вступають у стосунки мiж собою в процесi виробництва, каже марксистська наука, “змiнюються вiд країни до країни, а в кожнiй країнi в свою чергу - вiд поколiння до поколiння. Тому полiтична економiя не може бути однiєю й тiєю самою для всiх країн i всiх iсторичних епох”.²²⁹

Яснiше, здається, сказати не можна.

Особливiсть економiчних процесiв на Українi полягала в тому, що нагромадження капiталу вiдбувалося не в руках українцiв, а в руках їхнiх iнонацiональних i, зокрема, єврейських експлуататорiв. Це, отже, є разом з тим класичним зразком колонiального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонiзаторiв факт i намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом i простором.

 

------------------------------------------------------------------

[116] А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.110-111.

[117] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае, с.136-137.

[118] “Укр. iстор. журнал” (далi УIЖ), 1966, №2, с.111-112.

[119] БСЭ, т.24, с.58.

[120] Iсторичнi пiснi. К.,1961, с.363.

[121] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “Киев. Старина”, 1901, №1, с.78.

[122] И.Житецкий. Вказ. праця, с.76.

[123] БСЭ, т.3, М.,1930, с.72.

[124] БСЭ, т.24, с.58.

[125] I.Франко. Твори, т.19, с.328.

[126] О.Нестеренко. Розвиток промисловостi на Українi, К.,1959, с.225.

[127] “Русский вестник”. М.,1858, т.18, кн.2, с.38.

[128] Цит. за кн. И.Прыжов. История кабаков в России, с.204.

[129] А.Я.Кониский. Жизнь укр. поэта Т.Г.Шевченка, Одесса, 1898, с.162-163.

[130] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.224.

[131] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.435.

[132] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.463.

[133] I.Франко. Твори, т.8 с.26.

[134] “Колокол”, №77-78, 1 авг. 1860, с.647.

[135] М.I.Марченко. Українська iсторiографiя, К.,1959, с.95-96.

[136] И.Прыжов. Вказ. праця, с.252.

[137] И.Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках, СПб. 1858, с.36.

[138] Радянська енциклопедiя iсторiї України, т.I, К.,1969, с.402-403.

[139] С.Я.Боровой. Кредит и банки России, М.,1958, с.237.

[140] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

[141] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

[142] О.Нестеренко. Вказ.праця, с.223.

[143] С.Ю.Витте. Воспоминания, т.I, М.,1960, с.219.

[144] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

[145] УЇЖ, 1972, №8, с.65-71.

[146] О.Нестеренко. Вказ. праця, с.247, 248.

[147] С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.178.

[148] БСЭ, т.24. с.68.

[149] С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.389.

[150] Там само, с.121.

[151] С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.486.

[152] И.Ф.Гиндин. Неуставные ссуды государств, банка и экономич. политика цар. прав-ва, “Историч. записки”, 1950, т.35. с.119.

[153] С.Ю.Витте. Восп., т,1, с.194.

[154] Там само, с.117.

[155] С.М.Богуславский. Спутник по г. Києву, К., 1913.

[156] Весь Юго-Зап. край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К.,1914.

[157] К.Мацянский. Справочник к карте мельниц, винокуренных, пивоваренных, маслобойных и писчебумажных фабрик и заводов губернии Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской, К., 1912.

[158] БСЭ, т.24, с.60, 61.

[159] История евр. печати в России, с.154.

[160] “Колокол”, №60, 1 янв. 1860, с.497.

[161] С.Ю.Витте. Восп., т.1,с.179.

[162] “Колокол”, №47, 1 июля 1859, с.388.

[163] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

[164] БСЭ. т24. с.60-61.

[165] И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128.

[166] И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “К.Старина”, 1901, №1, с.79.

[167] С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59.

[168] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138-139.

[169] “Колокол”, №85, 15 ноября 1860, с.707.

[170] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[171] М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.139.

[172] БСЭ, т.3. 1930, с.72.

[173] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.160.

[174] История евр. печати в России, с.226.

[175] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.

[176] Там само.

[177] Н.Н.Попов. Очерк Истории КП(б)У. X.,1931, с.30,67.

[178] Весь Харьков на 1917 год (довiдник), X.,1917, с 298-306. Пiдрахунок зроблено за поiменним списком купцiв.

[179] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.239.

[180] Сов. Истор. Энциклоп. (СИЭ), т.12, М., 1969,с.221.

[181] С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

[182] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.II, с.148.

[183] В.О.Голобуцький. Економiчна iсторiя Укр.РСР, К., 1970, с.200.

[184] Архив К.Маркса и Ф.Энгельса, т.13, М.,1955, с.270.

[185] Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.

[186] I.С.Слабєєв. З iсторiї первiсного нагромадження капiталу на Українi (Чумацький промисел i його роль у соцiально-економiчному розвитковi України XVIII - п.п.ХIХ ст.). К.,1964, с.63-64.

[187] В.I.Ленiн. Твори, т.3, с.57.

[188] I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80.

[189] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675.

[190] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.З1.

[191] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

[192] I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

[193] I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

[194] Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57.

[195] Там само. с.42.

[196] I.Слабєєв. Вказ. праця, с.126.

[197] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[198] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

[199] Ленинский сборник XXX, с.30.

[200] Ленинский сборник ХХV, с.276.

[201] Там само, с.279.

[202] Ленинский сборник XXX, с.30.

[203] В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

[204] УЇЖ, 1970, №10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова “Про виникнення нацiонально-визвольних рухiв у Росiї”).

[205] А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212.

[206] Вiд I конференцiї до Х з’їзду КП(б)У. Резолюцiї, К.,1934, с.127.

[207] Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.

[208] История евр. печати в России, с.211.

[209] Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с.81-82.

[210] К.Маркс i Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25.

[211] История евр. печати в России, с.2-3.

[212] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54.

[213] Там само. с.325-326.

[214] Там само, т.16, с.160.

[215] БСЭ, т.8, М.,1927, с.188.

[216] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338.

[217] Вопросы истории, 1955, №7, с.76.

[218] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42.

[219] I.Франко. Молода Україна, Львiв, 1910, с.141.

[220] Музей Iвана Франка у рiдному селi, с.46.

[221] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103.

[222] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область. К.,1968, с.266.

[223] I.Франко. Твори, т.5. с.214.

[224] Там. само, с.345.

[225] Там само, с.356.

[226] Там само, с.475.

[227] Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, с.102.

[228] I.Франко. Твори, т.5, с.477.

[229] К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.