1 Сз ссср — 1930. -№8- Ст. 98. 300

б. Основні ріки розвитку права

в ості здійснювати народне господарство на суворо планових заса­дах, чого вимагала адміністративно-командна система управління.

Саме тому зазначеною постановою вексельний обіг і «комер-че» кредитування були ліквідовані. Підприємства більше не ма­ли права авансувати одне одного, відпускати товар і послуги в кре­дит Запроваджувалося пряме банківське кредитування. Банки те­пер видавали позики відповідно до банківського кредитного плану після перевірки виконання підприємством виробничо-фінансового плану, зниження собівартості тощо. Розрахунки між господарськи­ми організаціями (оплата товарів та послуг) здійснювалися тільки через банк шляхом переказування коштів з рахунку на рахунок. Все це суперечило принципам госпрозрахунку, хоча про нього ще довго йшлося в офіційних документах

Водночас слід було розширити й закріпити майнову самостій­ність підприємств як юридичну базу і необхідну умову їхньої діяльно­сті при наявності такого могутнього планового тиску. За постановою Ради праці і оборони від 23 липня 1931 р. підприємствам виділялися оборотні кошти, що закріплювалися за ними, причому перерозподіл цих коштів допускався лише у зв'язку із затвердженням або зміною промфінплану. Оперуючи цими коштами, підприємство повинно бу­ло самостійно відповідати за свої зобов'язання.

Забезпечити централізоване планове керівництво промисло­вістю в умовах оперативної та майнової самостійності кожного під­приємства чи об'єднання можна було шляхом обов'язкового право­вого оформлення господарських зв'язків підприємств договорами. Ці договори укладались у межах планових завдань і давали мож­ливість конкретизувати планові завдання щодо потреб сторін, що укладають договір. Передбачалися санкції на випадок невиконання договору. Ось чому на початку 30-х років законодавство вимагало, щоб підприємства і організації и межах планових завдань здійсню­вали свої відносини щодо поставок товарів, надання послуг тільки ихом укладення договорів. У такий спосіб досягаються зміцнен­ая договірної, а звідси — і планової дисципліни. Раднарком УСРР постановою від 26 червня 1932 р. «Про порядок розірвання та зміни договорів, укладених між підприємствами і організаціями респуб­ліканського та місцевого значення»¹ категорично заборонив одно­стороннє розірвання або зміну договорів. Цивільне право того часу ■є допускало включення до договорів пунктів про звільнення борж-авва від відповідальності за невиконання договору «з незалежних обставин».

З У УСРР — 1932. — № 17—18. — Ст 125

301

Розділ 3. Держава і прімо України я період тоталітарно-репресивного режиму

б. Основні риси розвитку права

Для договірного оформлення відносин між господарськими ор­ганізаціями наприкінці кожного року провадилася так звана «дого­вірна кампанія», під час якої укладалися договори на наступний рік відповідно до затверджених планів. Постанови Раднаркому СРСР про порядок укладання договорів на 1933 і 1934 рр. стали важливи­ми джерелами договірного права. Вони встановлювали загальні форми договірних зв'язків і визначали конкретний зміст договорів. Особлива увага зверталася на необхідність чіткого регламентуван­ня в договорах відповідальності сторін за порушення договірних зобов'язань (сплата пені, неустойки, штрафу, стягнення збитків). Раднарком СРСР категорично забороняв одностороннє відмовлення від виконання договору і односторонню зміну його умов. Розірвання і зміна договорів допускалися лише як виняток: а) за розпоряджен­ням керівника відомства, якщо договір укладений між органами, йому підпорядкованими; б) за постановою Ради праці і оборони, як­що хоча б одна із сторін є підприємством чи організацією загально­союзного значення; в) в порядку, встановлюваному законодавством союзних республік, якщо обидві сторони є установами або підпри­ємствами республіканського чи місцевого значення.

Договірні відносини між господарськими організаціями УРСР розвивалися на підставі загальносоюзних законодавчих актів про договірні кампанії. Відповідно до них Раднарком УСРР своїми постановами встановлював конкретні строки укладання договорів по окремих господарських системах.

Питанням зміцнення і розвитку договірних відносин між гос­подарськими організаціями та посиленню планового керівництва приділялась велика увага і пізніше. Так, у другій половині 30-х ро­ків основною формою договору поставки стають прямі договори, що укладаються на підставі «протокольних угод» між центрами госпо­дарських систем. Протокольні угоди визначали порядок укладання договорів підпорядкованими організаціями і основні пункти змісту майбутніх договорів. Проте вони не містили в собі конкретних поло­жень щодо прав і обов'язків сторін. Тому, починаючи з 1937 р., про­токольні угоди замінюються «основними умовами поставки», які до­кладніше визначали найважливіші моменти майбутніх договорів.

Зберігалася і практика постачання деяких видів продукції без укладання договорів, на підставі адміністративних актів. Так, у 1938 р. запроваджується бездоговірний порядок поставки металів і метало-продукції, за яким зобов'язання виникали безпосередньо з плано­вих показників і відомчих наказів.

У зв'язку з посиленням планових засад виникла потреба зміцнити плановий характер договору перевезення. 10 лютого

302

1935 р. Раднарком СРСР затвердив новий Статут залізниць СРСР¹, у якому підкреслювалося, що основним обов'язком залізниць є ви­конання державного плану вантажних і пасажирських перевезень. Подібний характер мали Статут внутрішнього водного транспорту 1930 р. і Повітряний кодекс СРСР 1932 р.²

Інтереси розвитку соціалістичного господарства вимагали на­ведення порядку в управлінні та розпорядженні державною влас­ністю, яка стала безроздільно пануючою в усіх галузях економіки. З цією метою постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 29 квітня 1935 р. «Про передачу державних підприємств, будинків і споруд» заборонялися продаж і придбання державними органами цих осно­вних фондів за гроші, встановлювався суворий порядок перерозпо­ділу державної власності, який базувався на принципі безплатної передачі.

Крім удосконалення управління і розпоряджень державною власністю, велика увага приділялась також зміцненню власності кооперативних об'єднань. Постанова ЦВК і Раднаркому УСРР від 21 серпня 1935 р. забороняла примусово вилучати будь-яке майно (підприємства, споруди, матеріали, кошти тощо) у кооперативних організаціях усіх систем. Питання про вилучення цих коштів і май­на належало до виключної компетенції уряду УРСР.

На посилення відповідальності державних органів, колгоспів, кооперативних і громадських організацій за своєчасне виконання своїх зобов'язань спрямовувалася також прийнята на підставі за­гальносоюзного акта постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 19 листопада 1934 р. «Про строки позовної давності»³. У ній встано­влювався єдиний півторарічний строк позовної давності у спорах між державними, кооперативними і громадськими установами, під­приємствами і організаціями. Для відносин, в яких хоча б на одній стороні беруть участь приватні особи, зберігався загальний річний строк позовної давності.

Президія Верховної Ради СРСР видала 10 лютого 1941 р. Указ про заборону продажу, обміну і відпуску на сторону устаткування та матеріалів і встановила судову відповідальність за ці незаконні дн Залишки матеріалів і устаткування мали реалізовуватися у «становленому спеціальною постановою Раднаркому СРСР поряд­ку. На доповнення до загальносоюзних положень Раднарком УРСР 23 травня 1941 р. видав постанову про порядок обліку і використан-

С З СССР — 1934. — М 9. — Ст 73

само. — 1934. — № 43. — Ст. 359. ¹ ЗУ УСРР — 1934. — М 33. — Ст. 206

303

Розділ 3. Держава і право України в період тоталітарно-рспрссивноіо режиму