Розділ і. Поширення та розвиток гончарного промислу на території Харківської губернії.

1.1 Стан гончарного промислу на Харківщині в другій половині хіх - на початку хх століття.

Харківська губернія - частина Слобідської України в межах Придніпровської низовини і Середньоруської височини. На півночі вона межувала з Курською і Воронежською губерніями, на сході - з Землею Війська Донського, на півдні з Катеринославською, а на заході з Полтавською губерніями [2;1]. Губернія знаходилася у зонах лісостепу та степу. Степові райони Харківської губернії характеризувалися рівнинним ландшафтом, іноді зустрічалися глибокі яри. Значних площ лісів, піску та боліт в губернії не було. Найбільша частина землі, вкрита піском, знаходилася при впадінні рік Оскола і Красної в Сіверський Донець. Територія була достатньо забезпечена водою для тваринництва, заводів і фабрик [22;8].

В другій половині ХІХ - на початку ХХ століття Харківська губернія складалася з 11 повітів (Харківський, Валківський, Богодухівський, Охтирський, Лебединський, Сумський, Ізюмський, Зміївський, Куп'янський, Волчанський, Старобільський), кожен з яких поділявся на 2 стани. Всього в губернії нараховувалося 17 міст: 1 губернське, 10 повітових і 6 позаштатних (Золочів, Чугуїв, Краснокутськ, Білопілля, Недригайлів і Слов'янськ) [2;2].

Головним заняттям жителів Харківщини було землеробство, ним займалося близько 70% населення [24;62]. Народні промисли та ремесла були слабо розвинені, а їх особливістю було лиш задоволення потреб домашнього селянського побуту. Починаючи з другої половини ХІХ століття вони починають активно розвиватися. Навіть існувало поселення, де гончарне виробництво було головним заняттям жителів - це слобода Гончарівка Ізюмського повіту [25; 253].

Скасування кріпосного права та реформи 60-70-х років XIX ст. викликали переростання селянських домашніх промислів у дрібнотоварне виробництво. У Харківській губернії наприкінці XIX – початку XX ст. кустарна промисловість була максимально зорієнтована на задоволення повсякденних господарсько-побутових потреб місцевого сільського населення. Кустарне столярно-бондарне, прядильно-ткацьке, гончарне, цегляно-черепичне, ковальсько-слюсарне, шкіряно-черевичне виробництва мали найістотніший вплив на процес промислового розвитку Харківської губернії наприкінці ХІХ – початку XX ст.

Серед вищезазначених промислів одним із найрозповсюдженіших в Харківській губернії в другій половині ХІХ століття було гончарство. Цим промислом займалося близько 6% дрібних виробників цього регіону [19; 147-148]. Гончарство існувало у всіх повітах губернії. Його розвиток і широке поширення було обумовлене постійною потребою населення регіону в різних глиняних речах домашнього побуту.

Максимальна кількість гончарів була зосереджена у Валківському, Лебединському, Ізюмському та Старобільському повітах, а їхньою найбільшою концентрацією відрізнявся Валківський повіт (25% всіх кустарів-гончарів регіону). Наприкінці XIX – початку XX ст. у слободі Нова Водолага працювало близько 20 % всіх дрібних виробників-гончарів Харківської губернії (від 200 до 300 осіб) із загальним річним оборотом виробництва від 16000 до 40000 руб. [23; 98]. За матеріалами Всеросійської сільськогосподарської виставки в Харкові 1887 року відомо, що на цей рік в слободі Межиріччі Лебединського повіту нараховувалося до 110 гончарів, в Ізюмському повіті було 119 гончарів, а в Старобільському - 21, які виготовляли звичайний посуд, що був розповсюджений по всьому повіті. Річний заробіток звичайного гончара становив від 30 до 50 руб. Дуже рідко зустрічалися гончарі, доходи яких сягали 100 руб. на рік. Ці кустарі займалися виключно тільки гончарним промислом. Завдяки своїй майстерності і добре обладнаній гончарні вони виготовляли у рік 3-4 тисячі одиниць посуду, який переважно збували на місцевих базарах і ярмарках[25; 137-138].

Ці дані підтверджують, що розвиток гончарства у другій половині ХІХ століття в Харківській губернії був досить значним. Та уже наприкінці ХІХ століття у кустарів-гончарів з’явився серйозний конкурент – фаянсова фабрика в містечку Буди, недалеко від Харкова [19; 74]. Присутність її продукції на місцевому ринку стала для майстрів гончарного промислу Харківської губернії стимулом до модернізації основних фондів (нові типи горнів), підвищення якості виробів (глазурована кераміка) і техніко-технологічної культури виробництва (спеціальні приміщення для майстерень). Але ця модернізація йшла повільними темпами і вимагала значних коштів. Натомість кількість фабрик з керамічного виробництва швидко зростала.

Це призвело до того, що вже на початку ХХ століття з розвитком керамічної промисловості, яка почала постачати кращі і дешевші вироби, кустарі-гончарі Харківщини поступово припиняють виробництво кахлів, цегли, черепиці та плиток [21; 112]. З цього часу в Харківській губернії починається занепад гончарного промислу. В різних повітах цей процес відбувався по-різному.

Почесний дослідник промислів Харківського повіту початку ХХ століття Г. Твердохлєбов пояснював занепад гончарного промислу подорожчанням палива і пророчив перехід гончарів до пічних та цегляних робіт [48; 59]. Його пророцтво частково збулося. Відмирання гончарства також відбувалося паралельно з занепадом у народі художніх інтересів. Цей процес був зумовлений економічним чинником. Через нестачу коштів більшість майстрів художніх промислів припиняли своє виробництво і йшли працювати робітниками на фабрики та заводи. Праця була важкою і виснажливою, а робочий день становив 10-12 годин на добу. З цього часу починається згасання творчої ініціативи народних майстрів, перериваються мистецькі династії, а поодинокі ентузіасти були не в змозі у великих масштабах підтримувати й удосконалювати художні прийоми. Послабдення художніх інтересів позначилося не тільки на гончарстві, а й на багатьох інших народних промислах і ремеслах, що призвело до втрати їх популярності серед населення.

Занепад гончарного промислу був особливо помітним у Охтирці, де кількість гончарів зменшилась, а виробництво стало одноманітним, в інтересах задоволення лиш елементарних потреб у посуді. Гончарі попереднього покоління часто виготовляли цікаві та красиві вироби, наприклад, весільні графини з левами, чарки-тройчатки та інші незвичайні предмети. Але на початку ХХ століття виготовлення цих речей припинилося, так як в цей час вони вже не використовувалися. Горщик скрізь набув одноманітного вигляду. Глечик також втратив свої особливості, але в Межиріччі по жовтому тлу ще проводили білу кайомку, а в Котевлі їх ще прикрашали красивим геометричним орнаментом. Лиш миски в деяких містах зберігали орнаментацію по поливі. Найбільш красивою поливою і різноманітними прикрасами рослинного та тваринного типів вирізнялися миски гончарів маленького села Млинки під Котевлею (гончар Федір Гайдар) [50; 198].

Гончарні вироби жителів Охтирки і Боромлі на початку ХХ століття теж ставали одноманітними та грубими. Якщо не рахувати виготовлених в Охтирці дитячих іграшок, глечиків і горщечків – пористих виробів ніде не було, і попит на них, вочевидь, зник. Популярність серед населення лиш зберегли пористі глечики, які були дуже зручні у літній час, тому що вода в них надовго залишалася холодною.

На початку ХХ століття значно скоротилася чисельність майстрів гончарного промислу. Значне зростання темпів індустріального розвитку України, збільшення кількості підприємств важкої, легкої, видобувної, обробної, металургійної промисловості спричинили відтік робочих рук з кустарного промислу: усе більше гончарів та їх дітей ставали робітниками на фабриках і заводах [5; 89].

Особливе положення серед гончарів Харківської губернії, через свою популярність, займав Федір Романович Падалко в Межиріччі, Лебединського повіту. Його вироби зустрічалися на багатьох виставках. В Лебедині і Сумах їх можна було зустріти як прикраси у багатьох будинках. Серед місцевого селянства ім'я Падалки також було добре відомим як ім'я гарного гончара, але вироби його через дороговизну і непристосованість не йшли в народні маси і не викликали серед інших гончарів наслідування.

Подвір'я Падалки невідомо чому знаходилося на цвинтарі. Воно було зовсім невелике і біднувате. Тут був розташований невеликий будиночок вкритий залізом, в якому жила сім'я гончара, і де разом з тим сушився сирий посуд. Також на подвір'ї знаходилися комора і сарай, покриті черепицею. У Федора Падалки була власна гончарна школа.

Зі слів самого Падалки, протягом декількох років існування «школи» повний курс навчання закінчив лише один учень, а на 1902 рік в ній навчалося два учня [48; 27]. Школа, вочевидь, була незначною, тому високих досягнень від неї не чекали. Федір Падалко з любов'ю відносився до своєї справи, давав чіткі пояснення, чим позитивно вирізнявся від багатьох гончарів, які дивилися на своє ремесло безнадійно і сумно. Бадьорому настрою гончара допомогла увага до нього та допомога графині В.В. Капніст. Межиріччя знаходилосяся в 4 верстах від маєтку графа В.А. Капніста – Михайлівки – одного із найбільш живописних куточків Харківської губернії. Графиня В.В Капніст оцінила художні вміння простого гончара та підтримала його порадами, вказівками і зразками. Багато речей було зроблено майстром-гончаром за моделями графині. Федір Падалко говорив про це так: "Від мого розуму - звичайні, прості вироби - глечики, горшки, кружки та інше, а "графинені" - витончені полив'яні квітники у вигляді дельфіна, підсвічники-лебеді, попільниці-дракони ..."[48; 30]

Вироби Падалки від "свого розуму" також мали відбиток витонченого смаку, так, наприклад, глечики були гарної заокругленої форми, а на горличка нанесені прості, але витончені лінії. Цей посуд був дешевим. Та переходячи до виробів за зразками графині, Падалко підвищував ціну від копійок до рублів. Якими б гарними не були вироби цього талановитого гончара, все ж таки вони не могли витримати конкуренції з широко поставленим фабричним виробництвом.

Наприкінці ХІХ століття в Харківській губернії окрім Федора Падалки були й інші талановиті і відомі гончарі. Серед них Федір Андрійович Лихацький, який мешкав на хуторі Гаврилівка Гороховатської волості Куп`янського повіту. Щорічно він виготовляв 3-4 тисячі гончарного посуду, а його заробіток становив 100-120 руб. За свої вироби, які були представлені на сільськогосподарській виставці у Харкові в 1880 році, Лихацький був нагороджений малою срібною медаллю. При цьому комісія виставки взяла до уваги і те, що Федір Андрійович своїм прикладом і діяльністю сприяв розвитку гончарного виробництва в регіоні [12; 32].

На Всеросійській сільськогосподарській виставці у Харкові в 1887 році особливу увагу в колекції гончарних виробів привертав до себе посуд кустаря Федора Гнатовича Сивопляса ( сл. Мерефа Харківського повіту), який вирізнявся не тільки своєю міцністю, а й неабиякою чистотою глазурі. Серед інших речей цієї ж колекції популярністю серед відвідувачів користувалися вироби гончара сл. Нової Водолаги Валківського повіту М.А. Тарасенка, а саме: баклага, цукорниця із бараном, горщики для квітів, іграшки та інші речі. Найбільше серед них своєю оригінальністю виділявся підсвічник із зображенням музикантів, які грають на різних інструментах [17;11]. Всі ці предмети чарували своєю красою, але не мали значного поширення серед простого населення Харківської губернії через високу ціну. І тому, завдяки своїй відносній дешевизні, фабричні вироби випереджали і придушували гончарне виробництво.

Побут гончарів на початку ХХ століття зовсім не змінився. Сім'я гончара жила в звичайній селянській хаті. Стіл, лава, полиця, мисник, гончарний круг – ось і всі меблі. На покуті знаходилися ікони, на стінах луб'яні картини або дзеркало, занавішене рушником. Вікна погано освітлювали хату. Кімнатне повітря було важким і мало удушливий запах через глину і просихаючий посуд. Сира земляна підлога знижувала кімнатну температуру. За таких житлових умов відсоток смертності в сім'ях гончарів перевищував звичайну норму [39; 44]. Особливо шкідливий вплив мало традиційне виготовлення поливи без запобіжних заходів. Вдихання свинцевого пилу шкідливо впливало на організм. Гончарі скаржилися на оніміння пальців, набряк ніг, головний біль та задишку. Професор І. П. Сокальський в «Статистичному листі» стосовно цього рекомендував просту обережність, яку засвоїв один старий гончар Куп'янського повіту: дихання через губку, яка прикривала ніс і губи [47; 321]. Гончарі завжди казали: "Ми, гончарі, працюємо багато, працюємо важко, живем мало й усі хворі" [13; 46]. Постійна вогкість також відбивалася й на самому приміщенні, через що гончарня значно швидше руйнувалась ніж звичайна хата. Зі слів гончарів, вона стояла не більш як 20-25 років.

Як бачимо, гончарний промисел наприкінці ХІХ століття займав важливе місце серед кустарного виробництва Харківської губернії. В цей період кількість гончарів була значною, а їх вироби користувалися широким попитом. Гончарний промисел користувався великою популярністю, а технологія виготовлення глиняних речей досягла високого рівня. З'явилися нові гончарні вироби, які не тільки застосовувалися у побуті, а й носили виключно декоративний характер. Такі речі задовольняли естетичні смаки як нижчих, так і вищих верств суспільства. Дані Всеросійської сільськогосподарської виставки у Харкові 1887 року підтверджують і яскраво ілюструють активний розвиток гончарного промислу у ХІХ столітті в Харківській губернії: "На виставці дуже багато гончарних виробів, що свідчить про процвітання цього промислу. Значна їх частина виділяється значними досягненнями в гончарній справі. Всі вироби мають дуже красивий вигляд." [25; 199]

На початку ХХ століття починається занепад майже всіх промислів в Харківській губернії, в тому числі і гончарства. Причиною цьому стали конкуренція з боку фабричного керамічного виробництва, через що значно знизився попит на традиційний глиняний посуд, та встановлення для кустарів високих податків. В цей час були спроби підтримати і відродити гончарний промисел. Для цього Товарно-складове товариство губернії намагалося утворити у кожному повіті окрему артіль гончарів, приблизно на 30 чоловік, для виконання замовлень і розповсюдження гончарних виробів. Також для покращення кустарного виробництва і популяризації народних промислів серед населення Харківською повітовою земською управою проводилися щорічні кустарно-промислові виставки, та вже у 1910 році вони відбувалися один раз в три роки через дуже малий бюджет цих заходів та нестачу нових експонатів, а згодом їх проведення зовсім припинилося. Для збільшення збуту виробів народних промислів запроваджувалися торговопромислові музеї. Але всі ці намагання відродити гончарний промисел були марними, і вже у ХХ столітті гончарство на Харківщині занепадає.