6.2. Спинномозкові нерви

Утворюються внаслідок злиття сегментів черевного (переднього) рухового та спинного (заднього) чутливого корінців спинного мозку. Формується мішаний короткий спинномозковий нерв. Виділяють 31 пару спинномозкових нервів: 8 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових, 1 куприковий. Виходячи із міжхребцевого отвору, кожен спинномозковий нерв розділяється на 4 гілки: передня – йде до передніх відділів тулубу, задня – до задніх відділів тулуба, мененгіальна – до оболонок спинного мозку, сполучнотканинна – до вузлів симпатичного стовбура. Передні гілки спинномозкових нервів, на відміну від задніх, значно товщі і довші. Вони можуть утворювати шийне, плечове, поперекове, крижове та куприкове сплетення.

Іноді у склад периферичної нервової системи, окрім соматичної нервової системи, включають і вегетативну нервову систему, але чіткого поділу між ними немає, оскільки, наприклад, частина черепно-мозкових нервів входить до складу вегетативної нервової системи, а гілки вегетативної нервової системи містять спинальні ганглії периферичної нервової системи.

6.3. Вегетативна нервова система

Це частина нервової системи, яка регулює діяльність органів кровообігу, дихання, травлення, виділення, розмноження, а також обмін речовин і ріст. Вона відіграє основну роль у підтримці постійного складу внутрішнього середовища і у формуванні пристосувальних реакцій усіх хребетних, окрім круглоротих. Активність вегетативної нервової системи (ВНС) регулюється, головним чином, за допомогою місцевих вісцеральних рефлексів, які замикаються у спинному або головному мозку без свідомого контролю з боку вищих відділів мозку. Але загальний контроль здійснюється центрами, розміщеними у довгастому мозку і в гіпоталамусі. Вони сприймають й інтегрують сенсорну інформацію, співвідносять її з інформацією із інших відділів нервової системи і формують у відповідь належну реакцію. Таким чином, ВНС, окрім периферичних відділів, має і центральні, які локалізуються в середньому та довгастому мозку, бічних рогах спинного мозку.

Анатомічно і функціонально ВНС поділяється на симпатичну (СНС), парасимпатичну (ПНС) і метасимпатичну (МНС) нервові системи. СНС виникає у риб і повністю розвивається у теплокровних тварин. Симпатичні і парасимпатичні центри знаходяться під контролем гіпоталамуса і кори великих півкуль головного мозку.

Симпатичні нерви виходять із спинного мозку в області першого грудного – четвертого поперекових сегментів і йдуть до вузлів симпатичного стовбура або до дещо далі розташованих екстрамуральних вузлів. А вже звідси вони розповсюджуються по усьому тілу, утворюючи нервові сплетення, наприклад, сонячне. Постгангліонарні волокна, унаслідок цього, довгі, а подразнення СНС мають більш поширений, дифузний характер. Таким чином, центри СНС розміщуються в грудному та поперековому відділах спинного мозку. Їх периферичній відділ складається з двох симетричних симпатичних стовбурів, що лежать поряд з хребтом, тобто ганглії СНС розташовані на значній відстані від іннервованих органів, перш за все, кровоносних судин. Медіатором у прегангліонарних волокнах слугує ацетилхолін, а у постганліонарних – норадреналін. СНС здатна до регенерації.

Парасимпатичні нерви виходять із середнього і довгастого мозку, а також із крижового відділу спинного мозку і розповсюджуються по всьому тілу до вузлів біля того органа, який іннервується, або до вузлів, що розташовані у самому органі. Це інтрамуральні ганглії. Унаслідок такого положення безм'якушеві постгангліонарні волокна ПНС короткі, а її подразнення має більш локальний характер і охоплює тільки один який-небудь орган. Волокна ПНС, головним чином, входять до складу блукаючого нерву та інших черепно-мозкових нервів (лицьового, очнорухового, язикоглоткового). Медіатором у ПНС слугує ацетилхолін.

До метасимпатичної НС відносять комплекс мікрогангліїв, які розташовані у стінках внутрішніх органів, що мають переважно моторну активність. Наприклад, травний тракт. серце, сечоводи тощо. Окрім рухової активності, МНС також контролює і координує інші функції внутрішніх органів, наприклад, секрецію, локальний кровоток. МНС становить собою базовий рівень іннервації вісцеральних органів і здійснює її відносно незалежно від ЦНС.

Як правило. більшість внутрішніх органів має подвійну і потрійну іннервацію від СНС, ПНС, МНС. Деякі органи, такі, як судини, потові залози, мозковий шар наднирників, перебувають під контролем лише СНС. До того ж, СНС і ПНС діють у протилежних напрямках, тобто вони антагоністи. Наприклад, якщо СНС розширює зіниці, то ПНС їх звужує, якщо СНС прискорює серцеві скорочення, то ПНС їх уповільнює і т.п.

У залежності від медіаторів нервові волокна ВНС поділяють на холінергічні у ПНС; адренергічні, пов'язані з норадреналіном у СНС; пурінергічні, пов'язані з АТФ та іншими нуклеотидами у МНС.

Для волокон ВНС характерною є мала швидкість проведення збудження і низька збудливість. Вони здатні до регенерації, тобто можуть відновлюватися.

Вегетативній нервовій системі належить провідна роль у здійсненні пристосувальних реакцій при охолодженні, втраті крові, інтенсивній м'язовій роботі, емоційному напруженні тощо. При емоційних станах під впливом ВНС спостерігається збудження деяких залоз внутрішньої секреції, що супроводжується інтенсивним виділенням адреналіну, гормонів гіпофіза і щитовидної залози.

Загалом ВНС справляє на організм потрійну дію, а саме:

1. Пускова дія, яка відзначається збудженням органа, що функціонує постійно, наприклад, секреція потових залоз.

2. Коригувальна, напрямна дія, яка пов'язана із посиленням або послабленням діяльності органа, що відзначається автоматизмом, наприклад, перистальтика травного тракту.

3. Адаптаційно-трофічна дія, яка полягає у регуляції обміну речовин.

Частини нервової системи, які забезпечують координацію діяльності внутрішніх органів у безхребетних, називаються вісцеральними.

В И С Н О В К И

Еволюція НС відображає дію необмеженого біологічного прогресу в напрямку до розумної істоти відповідно до загальних принципів самоорганізації матерії. Вона включає всі основні її етапи: концентрацію, диференціацію, ієрархію. На кожному з них формування нових ознак здійснюється на фоні початкового зростання мінливості структур, які опиняються у певних умовах зовнішнього середовища. Виживають і зоставляють потомство тільки ті особини, будова ГМ яких дозволяє скласти адекватну програму поведінки, а еферентні системи здатні впровадити її у життя. Унаслідок цього із безлічі можливих варіантів будови і функціонування НС зостаються лише найбільш доцільні.

У нижчих хребетних найпростіші умовні рефлекси (елементарне навчання) можуть здійснюватися на рівні стовбурової частини ГМ. Але розвиток екосистем та ускладнення внутрішньовидових та міжвидових стосунків потребувало все більш гнучкої поведінки і встановлення міжаналізаторних контактів. Переважно моноаналізаторні інтеграційні структури (середній і проміжний мозок) перестають відповідати ефективному вирішенню проблеми виживання. Утворюються нові формації, які збирають інформацію від декількох органів чуттів, здійснюючи на їх основі міжаналізаторний синтез. На його основі вже можуть формуватися принципово нові психологічні реакції і здійснюватися складні акти поведінки. Вони починають визначатися усією конструкцією головного мозку і взаємодією організму з довкіллям. При цьому абсолютної відмежованості окремих аналізаторних зон і полів немає, між усіма структурами є переходи між усіма системами кори і підкіркових формацій. Увесь ГМ працює відповідно до поставленої мети з одночасною перевіркою адекватності результатів дій поставленому завданню. Чим вище еволюційний рівень організмів, тим складніше морфологічно і функціонально виглядає їх специфічний апарат поведінки (НС), тим більше різних шляхів протікання нервових процесів і тим більше рівнів НС беруть у них участь. При цьому провідну роль відіграють ті системи аналізаторів, які забезпечують біологічне існування виду в даних умовах середовища.

Виживання перестає суттєво залежати тільки від морфологічної будови особин, пріоритетними стають особливості функціонування їх НС, які значно розширюють ареал існування як окремих особин, так і їх сукупностей різного систематичного рівня. Результатом подібних процесів стало формування універсального виду, для якого не залишилося несумісних із життям екологічних умов – людини розумної.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бианки В.Л. Эволюция парной функции мозговых полушарий.-Л.: Изд-во ЛГУ, 1987.-198с.

2. Батуев А.С. Эволюция лобных долей и интегративная деятельность мозга.-Л.: Изд-во ЛГУ, 1973.- 254 с.

3. Воронин Л.Г. Эволюция высшей нервной деятельности. – М.: Наука, 1997.- 246с.

4. Карамян А.И. Функциональная эволюция мозга позвоночных. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1970.-288с.

5. Максимова Е.В. Онтогенез коры больших полушарий. – М.: Наука, 1990.– 218с.

6. Хамори Й. Долгий путь к могу человека. – М.: Мир, 1985.-150с.

7. Хачатурян А.А. Сравнительная анатомия коры большого мозга человека и обезьян.- М.:Наука, 1988.- 382 с.

З М ІСТ

Передмова 3

Глава 1. Основні напрямки еволюції нервової системи 4

Глава 2. Еволюція спинного мозку 10

Глава 3. Еволюція головного мозку 12

3.1. Довгастий мозок 12

3.2. Мозочок 13

3.3. Середній мозок 14

3.4. Проміжний мозок 15

3.5. Передній мозок 17

Глава 4. Еволюція кори півкуль 22

4.1. Лобні частки 30

4.2. Прецентральна і постцентральна області кори 32

4.3. Тім'яна область 33

4.4. Скроневі частки 35

4.5. Потилична частка 35

4.6. Лімбічна система 37

Глава 5. Розвиток головного мозку в онтогенезі людини 38

Глава 6.Еволюція периферичної нервової системи 42

6.1. Черепно-мозкові нерви 43

6.2. Спинномозкові нерви 44

6.3. Вегетативна (автономна) нервова система 45

Висновки 47

Список рекомендованої літератури 47

48