ЗМІСТ

1.Філософія: коло проблем та роль у суспільстві.

2. Антична філософія.

3. Філософія Середньовіччя.

4. Філософія Відродження.

5. Філософія Нового часу.

6. Німецька класична філософія. Марксистська філософія.

7. Західна філософія кінця ХІХ - ХХ ст.

8. Історія української філософії.

9.Діалектика як учення про розвиток.

10. Філософське вчення про буття.

11.Проблема людини у філософії.

12. Свідомість: її походження та сутність.

13. Пізнання та освоєння людиною світу.

Філософія:коло проблем та роль у суспільстві Платон

До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, – нікому, хто не прагнув пізнання… Справжні філософи відганяють від себе усі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безславя та безславності, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються…

Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їх душею, душа туго зв´язана в тілі і приліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через грати в´язниці, і потопає в глибокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в’язниці: підкорюючись пристрастям, в’язень сам міцніше від будь-якого наглядача охороняє власну в’язницю. Так, тим, хто прагне пізнання, відомо, в якому стані буває їх душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, виявляючи, до якої міри оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і є невидимим. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним бажанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, – наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, – але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою…

Душа філософа…не вважає, що справа філософії – визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи розуму й постійно у ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божественне й незаперечне і в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського нещастя. Завершуючи таке життя, їй не потрібно боятися чогось поганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона розпадеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.

Платон. Федон

Арістотель

Слід розглянути, які ті причини й початки, наука про які є мудрість… По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатен пізнати важке та таке, що нелегко збагненне людиною (адже сприйняття відчуттями притаманне усім, а тому це легко й нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що найбільш мудрий у будь-якій науці той, хто більш точний і більш здатен навчити виявленню причин, і, (по-четверте), що з наук більшою мірою мудра та, яка бажана заради неї самої та для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, що з неї мають, а (по-п’яте), та, яка головує, – більшою мірою, ніж допоміжна, бо ж мудрому належить не отримувати настанови, а наставляти самому, і не він повинен коритися іншому, а йому – той, хто менш мудрий.

Ім’я (мудрості) необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує першопочатки і причини…А що це не мистецтво творення, пояснювали вже перші філософи. Бо ж і тепер, і раніше здивування спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викликало здивування, а потім, потроху просуваючись у такий спосіб далі, вони ставили собі питання про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця та зірок, а також про походження Всесвіту… Якщо, таким чином, почали філософствувати, щоб позбавитися незнання, то, вочевидь, прагнути знань почали заради розуміння, а не заради користі…. І так само, як вільною називаємо ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншого, так і ця наука єдина вільна, бо лише вона існує заради самої себе.

Арістотель. Метафізика