Лекції з дисципліни «Мікробіологія». Коринебактерії дифтерії.

Рід коринебактерій об’єднує близько десяти видів, з яких тільки один Коринебактерії дифтерії являються патогенними для людини, інші: псевдо дифтерії, ксерозіс, ульцеранс, піогенес, гемолітікус та ін., які можуть викликати дифтерієподібні захворювання, кон’юнктивіти, виразково-некротичні фарингіти, тонзиліти і належать до умовно-патогенних і сапрофітних.

Коринебактерії дифтерії вперше описані Е.Клебсом у 1883 році і виділена Леффлером у 1884році.

Морфологія: мають характерну для свого роду форму – це прямі або декілька зігнуті грам позитивні палички з потовщеннями на кінцях (зерна валютину), розташовуються у мікропрепаратах у вигляді римських п’ятірок. Має мікро капсулу та пілі. Вимогливі до поживних середовищ. Зазвичай їх культивують на згорнутій сироватці або кров’яно-телуритовому агарі, на якому вони утворюють колонії 2-х типів: gravis – темно-сірого кольору, а mitis – чорного, які відрізняються між собою по біохімічним властивостям.

Продукують екзотоксин, який складається з двох субодиниць: токсичного поліпептиду і транспортного поліпептиду, який відповідає за доставку токсичного компоненту до клітин-мішеней (міокард, нирки, над нирки, нервові ганглії, де блокується синтез білку і клітини гинуть). Продукція першого компоненту контролюється бактеріальними генами, другого – генами фагу, який лізогенізує клітину. Як правило Коринебактерії дифтерії локалізуються у клітинах гортані, де розвивається фібрінозно-некротичне запалення з утворенням плівок, лімфаденіту і набряків, що може призвести до асфіксії. Крім дифтерії гортані може бути дифтерія раневих поверхонь, статевих органів, трахеї, носу, кон’юнктиви.

Імунітет: напружений антитоксичний.

Екологія і епідеміологія: у зовнішньому середовищі у висушеному стані виживають декілька днів. Чутливі до високих Т, дезрозчинам, УФВ.

Джерело інфекції – хвора людина і бактеріоносії; механізми розповсюдження – повітряно-крапельний і контактно-побутовий.

Лабораторна діагностика: матеріалом для дослідження служать слиз з зіву, носу та ін. Місць, які збирають на кордоні здорової і хворої тканини. На першому етапі з матеріалу виготовлюють мазки, забарвлюють за Грамом і Нейсером. Посіви роблять на середовища КТА або Тинсдаля і середовище збагачення – напіврідкий сироватковий агар. Ідентифікацію збудника проводять за морфологічними, біохімічними властивостями, а також визначають токсиноутворення реакцією преципітації у агарі з дифтерійним антитоксином.

Профілактика: застосовують вакцину АКДП, яку вводять з 3-х місячного віку 3 рази з інтервалом 30 діб, ревакцинація у 18міс., 6,11,16 років. Для лікування застосовують антитоксичну протидифтерійну сироватку і антибіотики (макроліди, ванкоміцин та ін.).

Мікобактерії.

Рід Mycobacterіum налічує більше 50 видів і підвидів – патогенних, умовно-патогенних і сапрофітних. Близько 25 з них відіграють роль у патології людини, викликаючи туберкульоз, мікобактеріоз і проказу.

Збудником туберкульозу у людей являються М. tuberculosis, М. bovis. Перший відкритий Р.Кохом у 1882 році.

Морфологія і фізіологія: це грам позитивні прямі або зігнуті палички. До складу ліпідів входить близько 40% ліпідів, які входять до складу клітинної стінки, що забезпечує їм стійкість до луг, кислот, спирту. Для забарвлення мікобактерій застосовують метод Циля-Нільсена. Нерухомі. Спор і капсул не утворюють. Для культивування використовують середовища, до складу який входять яйця, гліцерин, картопля, аспарагін, вітаміни, солі. Найчастіше використовують середовище Левенштейна-Ієнсена. Розмножуються повільно, ріст можна визначити через 2-3 тижні і пізніше (2-3 місяці). На щільних поживних середовищах утворюють зморщені , сухі колонії з нерівними краями; у рідких – на поверхні утворюється ніжна плівка, яка потовщується і падає на дно, середовище залишається прозорим.

Антигени: вміщують протеїни, полісахариди, ліпіди, фосфатіди. Антитіла до них виявляють у РЗК, РНГА, преципітації в гелі

Патогенність по’язана з прямим або імунологічно зумовленою дією ліпідів, а також туберкуліном. Їх дія виражається у розвитку специфічних гранульом і пошкодженням тканин. Для вірулентних штамів характерна наявність корд-фактору – гліколіпіду, який руйнує мітохондрії клітин інфікованого організму, тим самим порушуя функцію дихання.

Патогенез: у зоні проникнення і розмноження мікобактерій виникає специфічне запальне вогнище – інфекційна гранульома (первинний ефект). Потім розвивається специфічний запальний процес у регіональних лімфатичних вузлах і спостерігається сенсибілізація організму. У більшості випадків первинне вогнище має доброякісну течію, він розсмоктується, кальцинується і рубцюється. Однак цей процес не супроводжується повним звільненням від збудника і люди, залишаючись інфікованими, набувають імунітету до туберкульозу. При несприйнятливих умовах на тлі поганих соціальних факторів може наступити активація збудника і генералізація процесу. Найбільш часто зустрічається туберкульоз легенів. При генералізації процесу приводить до розвитку інших форм туберкульозу: шкіри, кісток і суглобів, нирок та ін.

Імунітет: нестерильний. Велике значення у формуванні імунітету має алергія, яка розвивається по типу ГЗТ, яка проявляється у зменшенні кількості мікобактерій, фіксації їх у вогнищі інфекції, утворенні інфекційних гранульом при участі Т-лімфоцитів, макрофагів і інших клітин.

Екологія і епідеміологія: у природних умовах живуть у організмі людини і тварин, які і є джерелом інфекції при активації процесу з виділенням великої кількості мікобактерій у зовнішнє середовище. Шляхи розповсюдження – повітряно-крапельний, харчовий, через пошкоджену шкіру.

Добре зберігаються у зовнішньому середовищі: у висушеній мокроті – 3 міс., воді –більше року, грунті – 6 міс. Для дезінфекції потрібні більш високі концентрації деззасобів (2,5% розчин дезактину) і триваліший термін експозиції. Чутливі до прямих сонячних променів.

Лабораторна діагностика проводиться бактеріоскопічним, бактеріологічним і біологічними методами. Бактеріологічний являється ведучим у діагностиці. Посіви роблять на середовище Левенштейна-Ієнсена і інкубують протягом 3 місяців. Виділені культури ідентифікують і визначають їх чутливість до хіміотерапевтичних препаратів. Для прискореної діагностики застосовують метод Прайса (підрощування на поживному середовищі з цитратною кров’ю), який дозволяє отримати тільки мікро культури мікобактерій, а й виявити наявність корд-фактору, коли мікобактерії розташовуються у вигляді кіс і джгутів. У деяких випадках (туберкульоз нирок) використовують біологічну пробу на морських свинках. Шкірно-алергічну пробу Манту ставлять для виявлення осіб, інфікованих туберкульозними мікобактеріями, для оцінки перебігу туберкульозного процесу у хворих, а також для контролю ефективності вакцинації і відбіру осіб для ревакцинації БЦЖ.

Профілактика проводиться вакциною БЦЖ у перші 3-5 днів після народження, ревакцинація проводиться особам з негативною пробою Манту з інтервалом 5-7 років до 30 річного віку.

Лікування: використовують антибіотики і хіміотерапевтичні препарати (ПАСК, ГІНК(гідразіди ізонікотинової кислоти). Міжнародний союз боротьби з туберкульозом запропонував нову класифікацію протитуберкульозних препаратів: І ряду – ріфампіцин і ізоніазид; ІІ – стрептоміцин, етамбутол, канаміцин та ін.); ІІІ –ПАСК і тібон (малі протитуберкульозні препарати).