5.1.2 Анатомія обопільно корисного вчинку

Філософсько-етичною думкою та народним виховним досвідом визначено головний критерій моральності — безкорисливість учинку людини. Відповідно до нього особистість діє морально, якщо не орієнтується на власні інтереси чи потреби. Порушення цієї вимоги перетворює вчинок на суспільно несхвальний, такий, що не повинен закріплюватися у внутрішньому досвіді суб'єкта. У зв'яз­ку з цим слід наголосити на такому принциповому мо­менті: коли йдеться про користь людини, то мають на увазі або певне її матеріальне вираження, або бажане для неї становище у широкій системі соціальних відносин (престиж, статус тощо). Говорячи про безкорисливий учинок, слід зважати на те, що ця якість стосується лише його суб'єкта, людини, яка здійснює його. Щодо об'єкта, тобто людини, на яку він спрямований, то вона не­одмінно має користь від такого вчинку.

У широкій палітрі міжлюдських взаємодій доцільно виокремити вчинки з обопільною користю (як щодо об'єкта, так і щодо суб'єкта). Здебільшого обопільна ко­ристь стосується внутрішнього благополуччя людини, її психологічного стану, стабільності її образу "Я".

Обопільно корисні вчинки найчастіше спостерігають­ся між людьми, які перебувають у приятельських, дружніх, щиросердних стосунках.

А і Б виявляють один щодо одного доброзичливість; вони тривалий час перебувають разом і це дає їм задово­лення. Однак сталося так, що через певні обставини А

5.1

Типологія вчинку

тривалий час переживає почуття страждання, настрій у нього пригнічений. Б прагне полегшити внутрішній стан А. Проте становище А є таким, що Б не в змозі його до­корінно змінити: для того, щоб звершити благородну справу, у нього недостатньо матеріальних і психологічних засобів. Та, щоб утішити товариша, Б робить усе, залеж­не від нього. При цьому він сподівається, що своїми діями допоможе А мужньо пережити горе. Б зробив усе, що вважав корисним для припинення страждань А. В ре­зультаті цього стан А дещо поліпшився, оскільки небай-дужість Б до його проблеми принесла йому психологічну користь у формі душевної підтримки. Звичайно, міра цієї користі з об'єктивних причин виявилася неоптимальною. Для Б користь полягає в тому, що він позбувся докорів сумління. Склавши із себе цей тягар, Б має тепер лише відчувати тягар суму чи жалю стосовно свого товариша.

Отже, обопільно корисні вчинки є виявом доброзич­ливості людини у її міжособистісних стосунках.

5.1.3

Вивільнення спонукальної сили досконалого вчинку суб'єкта для здійснення іншого вчинку

Перетворювальний потенціал одного вчинку особис­тості у становленні її морально-духовної системи загалом є важливим теоретичним положенням, яке може значною мірою оптимізувати реальний виховний процес. Це поло­ження є конкретизацією загальнопсихологічного закону про цілісність внутрішнього світу людини, згідно з яким між окремими його частинами існують тісні структурні зв'язки і взаємодії. Незважаючи на практичну перспек­тивність цього положення, воно не позначилося на побу­дові виховних методів і технологій. Основною причиною такої ситуації є вільне чи невільне ототожнення по­тенціалу певного матеріального чи ідеального утворення з його перетворювальною дією. Остання завжди є актом, що розгортається "тут і тепер", у просторі конкретного місця й часу. Потенціал лише утримує можливість до роз-

156

157

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

гортання певної дії. Але якщо певна можливість не акту­алізується, то й дія спонтанно не відбудеться. Саме невра-хування цього факту призвело до практичного нехтування згаданим положенням. Адже у методистів і вихователів часто-густо складалося враження про відсутність впливу одного вчинку особистості на здійснення інших, об'єдна­них єдиною ціннісною основою, тобто таких, що відбува­ються в межах загальноприйнятих соціальних норм.

Трансформацію виховної можливості у виховну дійс­ність у такому контексті потрібно пов'язувати із сутністю особистісної цінності як мотиву (спонуки) суспільно зна­чущого вчинку. Слід наголосити, що достатній виховний потенціал має лише розвинене особистісне утворення. Тож ітиметься про морально-духовну цінність високої якості, тобто таку, якій властиві сила, стійкість та устале­на предметна спрямованість. Розглядаючи в цьому плані особистісну цінність як когнітивно-емоційну єдність, зо­середимо увагу на її емоційному компоненті, який пород­жує смислову функцію всіх морально-духовних утворень. Будемо виходити з того, що суб'єктивна цінність — це завжди предмет прагнення людини: вона його неодмінно бажає. Отже, цінність психологічно виявляється як силь­не і стійке хотіння. Саме ця емоція відповідає за осо­бистісну структуру суб'єкта. Від того, з яким етичним змістом поєднається така емоція, залежатиме загальна спрямованість особистості (буде вона альтруїстичною чи егоїстичною). З огляду на це теоретико-експериментальні й методично-виховні зусилля зосереджуються на пошуку засобів набуття цією емоцією зазначених характеристик, оскільки це і є процес виховання й розвитку особистості. Сучасна теорія виховання обмежує процедуру форму­вання (за розкритою нами теоретичною тактикою) лише морально-духовною цінністю і відповідним їй учинком. Оволодіння вихованцем іншою особистісною цінністю та вчинком розгортається як автономний процес, не пов'язаний із попередньо сформованим морально-духов­ним утворенням, з усіма наслідками, що з цього випли­вають. Важливо, що подібна виховна автономізація

5.1

Типологія вчинку

пригнічує природний потяг суб'єкта до поширення емоції хотіння на іншу реальність, з якою асоціюється різнобічність розвитку особистості. Адже відомо, що в дошкільному віці тенденція до емоційного переключення є доволі сильною, і це дає дитині змогу завершити запла­новану дію та отримати очікуваний результат.

У цей віковий період перехід від однієї дії до іншої відбувається неусвідомлено: тут спонукальна сила речей визначає активність суб'єкта. Враховуючи закономірності його подальшого психічного розвитку, такий перехід має бути усвідомленим, тобто вільним. Механізм його у сфері моральних дій (вчинків) полягає в каналізації емоційної енергії сформованої особистісної цінності (й відповідного вчинку) у напрямі майбутньої іншої. Це має постійно відбуватися на етапі глибокого усвідомлення вихованцем змісту пропонованого вчинку. Поряд із тим, що безпосе­редньо процес усвідомлення морального змісту породжує певною мірою його емоційне переживання, потрібно спря­мувати на нього також емоційний потенціал учинку, точніше емоційно-перетворювальний потенціал засвоєної конкретної морально-духовної цінності. Методично це має виражатися у формуванні нової особистісної цінності крізь призму тієї, яка увійшла в моральний досвід вихованця.

Так, педагог пропонує вихованцеві:

• уяви переживання почуття радості й задоволення, яких ти зазнав від свого морального вчинку;

• пригадай, як відгукнулися на твій учинок товариші;

• вивільни свої переживання і спрямуй їх за межі твого особистісного надбання;

• вияви бажання, яке ти вже раніше переживав, сто­совно моральної ситуації, до якої я нині тебе залучаю!

Такі емоційні задачі педагог може запропонувати й у формі тренінгу чи рольової гри. Цим і буде реально вивільнятися перетворювальний потенціал одного вчинку особистості для здійснення іншого, адекватного першому за морально-духовною спрямованістю.

158

159

Розділ 5

Вчинок як духовна константа особистості

5.1.4