5. Суспільство як макрофактори соціалізації

Суспільство - поняття в основному політолого-соціологічне.Воно характеризує сукупність сформованих в країні соціальних від носіння між людьми, структуру яких складає сім'я, етнічні, конфесійні, вікові, професійні, соціальні та інші номінальні і реальні групи, а також держава.

У кожному суспільстві складаються специфічні умови соціалізаціі людини на кожному віковому етапі. Вони залежать від особливостей історії та культури конкретного суспільства, гендерної (статеворольової), вікової і соціальної структур суспільства, від рівня його економічного та культурного розвитку, від соціально-психологічного клімату і т. п.

Спеціально говорити про суспільство як факторі соціалізації тим більш важливо, що до самого останнього часу і фактично, і ідеологічно, а на рівні буденної свідомості й досі суспільство ототожнюється з державою. Протягом років йде досить непростий, а на практиці навіть болісний процес їх розподілу, відродження державного організованого суспільства, а багато в чому і створення заново структур громадянського суспільства.

Процес створення громадянського суспільства важкий і буде йти досить тривалий час, бо зачіпає корінні основи життя.

Визнання плюралізму в ідеологічній сфері та народження багатопартійності в політичній сфері теж протікають повільно, болісно і неоднозначно.

Починається дуже важке усвідомлення примату суспільства перед державою, пріоритету особистості перед державою і суспільством. Але це усвідомлення мало впливає на соціальну практику. Дуже непросто навіть на рівні ідеології, не кажучи вже про соціальну практику, йде процес визнання пріоритетними людських (швидше християнських) цінностей.

Всі ці кардинальні процеси, що йдуть у суспільстві, не могли не загострити старих і не породити нових проблем соціалізації.

6. Держава як макрофактори соціалізації. Держава і стихійна соціалізація

Держава - поняття політико-юридична. Держава - ланка політичної системи суспільства, що володіє владними Функціями. Воно являє собою сукупність взаємопов'язаних установ і організацій (урядовий апарат, адміністративні та фінансові органи, суду тощо), які здійснюють управління суспільством.

Держава можна розглядати як фактор стихійної соціалізації остільки, оскільки політика, економічна і соціальна практика, для нього характерні, створюють певні умови життя для її громадян, їх розвитку та самореалізації. Діти, підлітки, юнаки, дівчата, дорослі, більш-менш успішно функціонуючи в цих умовах, вільно чи мимоволі засвоюють норми та цінності як декларовані державою, так і, в ще більшій мірі, що реалізуються в соціальній практиці. Як відомого, вони повністю ніколи не збігаються, а в певні періоди історії держави можуть бути протилежними.

Все це певним чином може впливати і на самозмінення людини в процесі соціалізації.

Держава здійснює щодо направляється соціалізацію своїх громадян, які належать до тих чи інших статево-віковими, соціально-професійними, національно-культурним группам. Щодо направленої соціалізації тих чи інших груп населення,воно об'єктивно здійснюється державою в процесі вирішення завдань, необхідних для реалізації ним своїх функцій.

Так, здійснюючи функцію оборони та захисту безпеки своїх громадян, держава розробляє військову доктрину. У сумісності з нею збройні сили формуються або як добровільно-контрактні, або на основі загальної військової служби, або поєднуючи обидва ці принципи. Залежно від цього певні вікові групи чоловіків (а в ряді держав і жінок) або зобов'язані певний час служити в армії, або мають можливість добровільно обирати цей вид діяльності на визначений контрактом період життя.

У сфері соціально-економічної політики держава визначає мінімальну та максимальну вікові межі трудової діяльності громадян. Воно приймає закони, регламентуючі використання трудових ресурсів в тих чи інших сферах промисловості, сільського господарства та ін, Мінімально необхідні умови та рівень оплати праці, що обмежують або заохочують участь людей різної професійної діяльності в залежності від їх статі, віку, стану здоров я, рівня освіти.

У сфері національно-культурної політики держава створює правові, організаційні, матеріальні умови для рівноправної участі всього населення у всіх сферах життя, чи вводить певні обмеження або привілеї для різних груп. Наприклад, у ряді держав цілі групи професій можуть бути доступні тільки тим, хто досконало володіє державною мовою. На кінець, заохочення розвитку культур етнічних і релігійних меншин або обмеження, а то і заборона на їх розвиток також визначають напрям і можливості соціалізації їх представників.

Нарешті, держава визначає вік: початку обов'язкового навчання (і його тривалість), повноліття, вступу в шлюб, виходу на пенсію і т.д.

Держава здійснює більш-менш ефективну соціально контрольовану соціалізацію своїх громадян, створюючи для цього як організації, що мають своїми функціями виховання певних вікових груп, так і умови, які змушують організації,у чиї безпосередні функції це не входить,в тій чи іншій мірі займатися вихованням.

Найбільш послідовно держава впливає на соціалізацію підростаючих поколінь через створення спеціальної системи виховних організацій. Виховання стає однією з найважливіших функцій держави починаючи з середини XIX ст.Прагнучи до того, щоб виховання ефективно формувало людину, відповідного соціального замовлення, що визначається суспільним і державним устроєм, держава його вдосконалюе. Це здійснюється за допомогою формулювання його завдань і визначення змісту, розвитку його матеріальної бази, пошуку оптимальних форм управління та координації діяльності різних виховних організацій, підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів і т.д.

До середини XX в.в найбільш розвинених країнах держава стала приділяти все більшу увагу соціально контролюючій соціалізації не тільки підростаючих поколінь, а й молоді, дорослих і людей похилого віку. Основними напрямками зусиль державних організацій стали професійна підготовка та перепідготовка молоді та дорослого населення; культурна та соціальна адаптація іммігрантів;соціальна допомога малозабезпеченим, літнім людям, представникам груп ризику, дезадаптованих та дезорганізовані сім'ям і групам населення; створення умов для продуктивної рекреативного поведінки населення, а також умов для підвищення культурного рівня всіх верств населення і т.д.

Для ефективної реалізації соціально контролуючої соціалізації своїх громадян держава виробляє певну політику у сфері виховання і формує державну систему виховання.

Державна політика у сфері виховання - визначення завдань виховання і стратегії їх вирішення, розробка законодавства й виділення ресурсів, підтримка виховних ініціатив, що в сукупності повинно створити необхідні і достатньо сприятливі умови для розвитку і духовно-ціннісної орієнтації громадян відповідно до інтересів людини і запитів суспільства.

Державна система виховання - сукупність організацій, діяльність яких спрямована на реалізацію виховних завдань, поставлених державою. Вона включає в себе три рівні - федеральний, регіональний (рівень суб'єктів федерації) і муніципальний.

Державна система виховання включає в себе великий спектр різних виховних організацій:

- Навчально-виховні заклади різного типу (дитячі, загальноосвітні та профільні школи, ліцеї, гімназії, ПТУ, технікуми, коледжі, курси тощо);

- Заклади для обдарованих в тих чи інших сферах пізнання і видах діяльності, а також що мають стійкі інтереси, яскраво виражені здібності;

- Організації, що займаються соціально-культурними та іншими видами оздоровлення мікросередовища;індивідуальної і груповою опікою дітей, підлітків, юнацтва,дорослих;

- Заклади для дітей, підлітків,юнаків і дівчат з загально ослабленим здоров'ям;

- Заклади для дітей, підлітків, юнаків та дівчат,дорослих з психосоматичними та / або соціальними відхиленнями та / або дефектами;

- Організації, що займаються перевихованням і реабілітацією.

З плином часу збільшується різноманіття виховних організацій у зв'язку з ускладненням і соціально-еконічних, і культурних потреб суспільства, змінюються їх ролі і значення в системі виховання.

Змінюється і державна політика у сфері виховання, бо змінюються країна, етнос, суспільство, держава.