Універсальне і національне

Існувала своєрідна діалектична єдність двох сторін літературного розвитку тієї доби: потяг до універсалізації та взаємозбагачення і становлення та виявлення національного начала. Це була доба національної самобутності. Національна оригінальність проголошувалась метою і вінцем творчих зусиль. Багато літератур усвідомлюють та заявляють про себе як про національні, шукають опори у мові, що нерідко вважається грубою та просторічною, у місцевих звичаях та особливо у фольклорі, щоб утвердити свою самостійність. Майже кожен народ отримує звід народних сказань чи пісень, серед них такі монументальні твори, як фінська "Калевала", "Романсеро" в Іспанії (вид. А.Дурданом), "Романсейро" у Португалії (вид. Алмейда Гарретт), словацькі "Національні пісні" (вид. Я.Коллар) тощо. З’являються творчі обробки фольклорних мотивів ("Після про Гайявату" Лонгфелло, "Сага про Фрітьофа" Тегнера, "Фрагменти з Яношика" Я.Краля). Великий інтерес до національної самобутності інших народів, ближніх і дальніх ("Гузла" Меріме, "Пісні західних слов’ян" Пушкіна, "Альгамбра" Ірвінга, "Лалла Рук" Т.Мура).

Засвоєння інонаціонального досвіду не заважає, а часто навіть допомагає у ствердженні національної самобутності. Сторона, що приймає, відповідно до вимог своєї дійсності, відбирає, переосмислює та перетворює запозичене. Сторонні впливи стимулюються пізнання власного, ще не відкритого або забутого духовного надбання. Так, під впливом Вальтера Скотта багато романістів у країнах Європи та Америки розробили сюжети з історії своїх народів, познайомивши читачів з їхнім минулим, з побутом їхніх предків.

Буйне становлення і розвиток національних літератур висувають проблему спільності та повторюваності у цьому процесі. Очевидно, що обов’язкового повторення певного "еталонного" шляху (чи то французького, чи сконструйованого теоретиками умовно західноєвропейського) не було і не могло бути. У різних історичних умовах (Росія, країни Латинської Америки, Азії і т.д.) розвиток відрізняється великою своєрідністю у відношенні темпу, зміни та співіснування напрямів і жанрів. Навіть у межах регіону спостерігаються значні розходження — наприклад, у способах подолання середньовічного типу літератури. Так, у Китаї нові віяння помітніші у високій безсюжетній прозі есеїстичного типу, а оповідна проза довше і послідовніше зберігає канон. А в Японії, хоча відродження Середньовіччя також пов’язано в першу чергу з авантюрно-лицарським романом, були популярні прозаїчні оповіді іншого, перехідного типу, автори яких намагались вникнути у психологію та реальний побут своїх сучасників.

Разом з тим у першій половині 19 століття стають помітні явні тенденції до синхронізації літературного процесу. Наглядний приклад — поширення світових ідейно-художніх феноменів. Для даної епохи характерні Просвітництво (як дуже широкий ідеологічний рух), романтизм і реалізм (як художні методи). Спільним для кількох регіонів було становлення революційно-демократичної літератури, що супроводжувало визвольні рухи Просвітництво

У країнах Західної Європи, Америки та Росії, Просвітництво сформувалось ще у 18 столітті. Але в країнах Центральної та Південно-Східної Європи воно ще не втратило своєї актуальності, а в ряді азійських країн лише тепер заявляє про себе. Вимоги до економічних, соціальних та культурних реформ, просвітництва народу, виходу з ізоляції, що лунали в окремих країнах Сходу ще не могли скластися у таку цілісну ідеологічну систему з філософським підґрунтям, якою було європейське Просвітництво. Це були вимоги просвітницького плану, і вони сприяли зближенню народів Заходу і Сходу. Але якщо в європейських літературах просвітницька ідеологія нерідко народжувала принципово нові художні явища, то в літературах східних просвітницькі мотиви зазвичай потрапляли у традиційні форми, вписувались у стару канонічну художню структуру.