2. Здійснення страхової діяльності на правових засадах

Визначення відносин у сфері страхування, що входять у предмет фінансового права

У фінансово-правовій науці гостро постає питання про визначення предмета й системи фінансового права. Однією з найбільш вразливих ділянок на межі фінансово-правового регулювання, як зазначає В. В. Стрельніков, є відносини у сфері страхування. Слід визнати, що єдиний науковий підхід з цієї проблематики відсутній. Можна лише відзначити тенденцію зменшення фінансово-правової складової в системі регулювання страхових відносин, що розпочалася з ліквідацією державної страхової монополії. У зв’язку з тим, що переважна більшість страхових організацій, а відповідно фондів грошових засобів, відокремлені від держави, відносини у сфері страхування почали регулюватися головним чином нормами цивільного й адміністративного права. Тому важливо визначити ті відносини у сфері страхування, що підпадають під предмет регулювання фінансового права.

Оскільки фінансові відносини, зокрема страхові, надзвичайно важливі для життєздатності всієї держави, вони повинні всесторонньо вивчатися фінансово-правовою наукою.

Аналізуючи місце страхових відносин у предметі фінансового права, необхідно вихо­дити з розуміння фінансового права, яке надають провідні науковці в цій сфері.

Як вбачається з визначень, всі автори єдині тільки в одному: фінансове право регулює відносини, які виникають у зв’язку зі здійсненням фінансової діяльності держави, а фінансовою діяльністю охоплю­ються як централізовані, так і децентралізовані фінанси.

Н. А. Шевельова підкреслює, що позицію про регулювання фінансовим правом децентралізованих грошових фондів необхідно піддати критичному аналізу. Для цього необхідно вичленувати публічний аспект існування таких грошових фондів, який може охоплюватися предметом фінансового права, і відокремити його від приватноправових проявів децентралізованих фінансів, якими б великими і зна­чущими вони не здавалися (фінанси підприємств, банків, страхових організацій). Прин­циповим моментом є також розуміння того, що участь держави (муніципальних утворень) у цивільному обороті безпосередньо або через спеціально створювані організації спирається, перш за все, на норми цивільного, а не фінан­сового права.

Можна зробити висновок, що ознаками, які відрізняють відносини, що входять до предмета регулювання фінансового права, від відносин, що регулюються іншими галузями права, є:

• наявність публічного інтересу, направленість на утворення, розподіл і використання державних і місцевих фінансових ресурсів;

• їх майновий чи пов’язаний із майновим характер.

Також варто виділити ще одну ознаку, на яку вказує Е. С. Дмитренко: одним із суб’єктів фінансових правовідносин є держава, її органи і установи, територіальні громади, тобто органи державної і місцевої влади.

Страхове право включає в себе норми приватного і публічного права, що об’єктивно виражає наявність приватних і публічних інтересів у сфері страхування. Дане положення й обумовлює виникнення дискусій щодо віднесення страхових відносин до різних галузей права України.

У багатьох підручниках з фінансового права фінанси страхових організацій включаються в предмет фінансового права.

Проте існує і протилежна думка, за якою інститут страхування неподільно належить цивільному праву й регулюється актами цивільного законодавства. Грошові кошти, що акумулюються страховими компаніями, належать їм, як і іншим юридичним особам, на праві власності або господарського відання. Використання державою фінансових ресурсів страхових компаній в публічному інтересі можливо лише в рамках податкових вилучень. Слід відзначити, що положення про те, що до фінансово-правових відносин у сфері страхування належить стягнення податків з страхових організацій, як і, наприклад, ліцензування страхової діяльності, призводить до необґрунтованого розширення інституту страхування, що входить до фінансового права.

Стосовно іншого виду страхування  обов’язкового, Н. А. Шевельова, наприклад, стверджує, що включення фінансової діяльності держави у сфері обов’язкового страхування в предмет фінансового права має під собою не більше підстав, ніж включення фінансової діяльності публічних утворень у сфері природокористування, транспорту, науки, освіти тощо [3, с. 8].

Незважаючи на те, що публічно-правові відносини у сфері страхування регулюються, крім фінансового, нормами конституційного, адміністративного та інших публічних галузей чи інститутів, можна виокремити і групи відносин у сфері страхування, що підпадають під регулювання саме фінансовим правом. Зокрема, під регулювання фінансового права, зважаючи на наведені вище ознаки відносин, які входять у предмет фінансового права, в галузі страхування, підпадає загальнообо­в’язкове державне соціальне і медичне страхування, оскільки в цих випадках страхові платежі за своєю сутністю набувають статусу загальнообов’язкових зборів.

Крім того, В. В. Стрельников наводить, зважаючи на предмет і метод фінансового права, особливості страхових відносин, групу ознак у вигляді тесту, для визначення публічної (фінансово-правової) складової в страхових відносинах:

1. Правовий статус страховика.

2. Правовий режим страхового фонду (фондів).

3. Мета діяльності страховика і інших учасників страхового правовідношення. Зокрема, публічні інтереси можуть бути обумовлені високою вірогідністю і значною кількістю страхових випадків.

4. Відсутність диспозитивних, зокрема договірних, основ у регулюванні страхових відносин.

5. Правова природа страхових внесків, механізм їх сплати.

6. Характер санкцій за несплату страхових внесків і інші правопорушення в сфері страхування.

7. Загальна направленість правового регулювання.

Застосувавши вказаний тест до страхових відносин, що існують на сьогодні в Україні, можна структурно визначити фінансово-правовий інститут страхування та його межі й підтвердити вищенаведене положення, згідно з яким до відносин у галузі страхування, що входять у предмет фінансового права, підпа­дає загальнообов’язкове державне соціальне й медичне страхування, тобто відносини щодо мобілізації, розподілу й використання відповідних страхових фондів. Це зумовлено тим, що страховиками в такому випадку виступають державні цільові позабюджетні фонди: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття; страховики мають публічний інтерес; настання страхового випадку (наприклад досягнення пенсійного віку) відзначається високою вірогідністю; правовідносини у сфері загальнообов’язкового державного со­ціального й медичного страхування у своїй основі імперативні тощо.

Окремо слід вказати на нові страхові відносини, які отримали нормативне закріплення в 2002 р., у зв’язку з прийняттям Закону України «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» і які, зважаючи на вказані вище риси, підпадають під фінансово-правове регулювання  відносини зі страхування вкладів фізичних осіб або відносини щодо утворення, розподілення і використання фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Дані відносини регулюються фінансовим правом, оскільки, якщо зважати на вказані вище риси, страховиком у даному випадку виступає Фонд гарантування вкладів фізичних осіб  державна спеціалізована установа, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб; наявний безумовно публічний інтерес  сприяння стабільності фінансово-грошової системи України; як свідчить практика останніх років, вірогідність настання страхових випадків дуже висока; страхові внески мають обов’язковий характер; наявність пені, яку сплачують учасники (тимчасові учасники) Фонду за несвоєчасне або непо­вне перерахування зборів до Фонду тощо.

Можна зробити висновок, що до відносин у сфері страхування, які входять до предмета фінансового права, належать загальнообов’язкове державне соціальне й медичне страхування, а також відносини щодо гарантування вкладів фізичних осіб, тобто відносини щодо мобілізації, розподілення і використання відповідних страхових фондів. Також слід відзначити, що зміни, які на даний час відбуваються в Україні, призводять до утворення нових фінансових відносин і у сфері страхування, що регулюються фінансово-правовими нормами, а це, у свою чергу, приводитиме до розширення, уточнення і зміни предмета фінансового права.

За весь час існування Радянської держави єдиного закону про соціальне страхування не було прийнято. Але не відбулося повної відмови від використання страхового методу та деяких страхових принципів.

Сучасні соціально - економічні процеси , що відбуваються в Україні, викликали потребу в повному обсязі використовувати соціальне страхування, як форму соціального забезпечення. Суттєвим недоліком виявилася слабка наукова розробка питань теорії та практики соціального страхування в умовах ринкової економіки.

Соціальне страхування має дві форми: обов’язкову та добровільну.

Обов’язкове соціальне страхування - державне, відрізняється від обов’язкового особистого наступним :

• є тільки державним;

• страховики функціонують на паритетних засадах ;

• принципами субсидування,

• забезпеченням рівня життя , не нижче прожиткового мінімуму;

• характером забезпечення;

• сферою дії;

• підставами організації ( соціальний ризик );

• засобом встановлення ( імперативний )

• соціально - правовою природою страхових внесків.

Соціально - правова природа страхових внесків, проявляється в тому, що:

1) вони є одночасно гарантією соціального забезпечення конкретної особи та джерелом коштів солідарної системи ;

2) мають імперативний порядок визначення розміру тарифу здійснюється з дотриманням принципу рівності .

Відповідно на добровільне державне соціальне страхування поширюються принципи загальнообов’язкового страхування .

Добровільне страхування , яке не є державним, регулюється окремими нормативно - правовими актами. Незважаючи на це, добровільне страхування є соціальним:

1) виконує функції основної та додаткової форми соціального забезпечення,

2) має однорідність відносин добровільного та обов’язкового соціального страхування , які обумовлені соціальними ризиками (їх зміст однаковий , метод правового регулювання - різний ),

3) до соціального забезпечення відносять системи , що функціонують, як результат спільних дій підприємців і працівників.

Критеріями розмежування добровільного соціального страхування від обов’язкового соціального є залежність виникнення страхування від волі особи, порядок встановлення прав і обов’язків суб ’єктів страхування ( шляхом укладання договорів про соціальне страхування ) та ролі держави в його здійсненні.

Страховиками мають бути недержавні соціальні страхові фонди, діяльність яких контролюється державою. Тому, повинно відбуватися розмежування добровільного соціального страхування від добровільного особистого страхування.

Необхідно визначити соціальне страхування як провідну організаційно- правову форму соціального забезпечення, яка гарантує особам право на соціальне забезпечення і профілактику соціального ( страхового ризику) за рахунок страхових коштів.

Система соціального страхування - це складова частина системи соціального забезпечення, сукупності правових, економічних , організаційних заходів щодо забезпечення реалізації застрахованою особою ( або членами її сім’ ї) права на матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування, на умовах та в розмірах, передбачених законом чи договором про соціальне страхування.

Правовідносини із загальнообов’язкового державного соціального страхування визначають передумови виникнення правовідносин у сфері соціального страхування ( соціальні ризики); розробки комплексної класифікації правовідносин у сфері соціального страхування , яка об’єднує всі види правовідносин за наступними критеріями: суб’єктним складом, формою страхування, видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, часом дії, змістом . Основні принципи соціального страхування  це закріплені в законодавстві або виражені в стійкій юридичній практиці основоположні керівні ідеї , які виражають сутність норм соціального страхування та основні напрямки політики держави щодо правового регулювання суспільних відносин в сфері соціального страхування , організації і функціонування системи загальнообов’язкового державного та добровільного соціального страхування.

Відносини , що виникають з приводу забезпечення трудовими пенсіями входять до складу правовідносин із загальнообов’язкового державного пенсійного страхування . Під час формування страхових коштів існує необхідність дотримання принципу рівноправності та відповідності страхових внесків з розміром пенсії шляхом диференціації тарифів страхових внесків та їх персоніфікованого обліку  засобу вимірювання трудового внеску кожної особи , необхідного для визначення права на соціальне забезпечення за рахунок страхових коштів та встановлення розміру страхового забезпечення. Зважаючи на знеособлений характер страхових внесків ( кошти солідарної системи ), вплив на розмір пенсії сімейно - майнового стану , виплати трудової пенсії не нижче мінімальної  пенсійним страховим правовідносинам, як й іншим відносинам із загальнообов’язкового державного соціального страхування, властиві аліментарні риси, що повинні проявлятися в обов’язковому порядку наданням застрахованим особам ( або членам їх сімей ) забезпечення, незважаючи на фінансовий стан страховика та матеріальний стан забезпечуваних осіб.

Матеріальна підстава соціально-аліментарного характеру  відсутня.

Правовим регулюванням загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є аналіз правових підстав виникнення, зміни та припинення прав й обов’язків суб’єктів правовідносин із загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття . Складовим елементом цих правовідносин виступає сукупність прав та обов’язків щодо забезпечення застрахованих осіб у разі часткового безробіття. Право на матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування за рахунок страхових коштів має виникати із складного юридичного фактичного складу: безробіття ( часткового безробіття ) та страхового стажу. Тому, повинна обґрунтовуватись доцільність встановлення залежності права на допомогу на випадок безробіття від причин звільнення та запровадження диференційної тривалості виплати допомоги від рівня безробіття регіону. З урахуванням рівня безробіття, необхідно пов’язувати питання про обов’язкову та добровільну сфери страхування. В обов’язковому порядку повинні страхуватися особи , які виконують роботи за цивільно-правовими договорами. Право добровільної участі в соціальному страхуванні на випадок безробіття осіб , які самостійно забезпечують себе роботою і не використовують найману працю , обмежити умовою про певний ( необхідний) постійний дохід. Нижчий рівень визначеного доходу має свідчити про обов’язкову участь у страхуванні на випадок безробіття.

Критерії для визначення обов’язкової та добровільної сфери соціального страхування в частині загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві повинні бути не в організаційно-правових формах, а у факті здійснення трудової діяльності та характеру страхового ризику.

Тому є обґрунтованою доцільність обов’язковості страхування від нещасного випадку на виробництві всіх працюючих і відхилення існування добровільної форми страхування від нещасного випадку на виробництві як основного засобу, за допомогою якого здійснюється соціальне забезпечення, охорона життя і здоров’я осіб у процесі їх трудової діяльності . Добровільна форма страхування може використовуватися як додаткова . Обсяг прав і обов’язків суб’єктів правовідносин залежить від класу професійного ризику виробництва . Професійний ризик виробництва  це вірогідність втрати професійної працездатності (настання трудового каліцтва , виникнення професійного захворювання ) або смерті особи під час виконання своїх трудових функцій. Підставою для виникнення права на матеріальне забезпечення та соціальне забезпечення є страховий випадок.

Особливість соціальних ризиків, зокрема професійного захворювання , дозволяє визначити страховий випадок для соціального страхування від нещасного випадку на виробництві як встановлений та підтверджений факт ушкодження здоров’я працівника, який стався на виробництві або є наслідком його трудової діяльності , що викликав професійну ( чи постійну ) непрацездатність або смерть особи.

Існування винятків або обмежень права на забезпечення допомогою у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю можуть мати місце, якщо вони відповідають загальним принципам соціального страхування . Вважається за доцільне, встановити обмеження загальної тривалості виплати допомоги або максимальної тривалості виплати допомоги по тимчасовій непрацездатності за кожним захворюванням.

Допомога по вагітності та пологам , має включати періодичні виплати та медичну допомогу до, під час і після пологів.

Витрати на санаторно-курортне лікування застрахованих і членів їх сімей є страхові, незважаючи на те, що не є витратами в разі настання страхового випадку.

З метою удосконалення юридичного механізму забезпечення права на санаторно-курортне лікування доцільно законодавчо визначити умови та порядок надання послуг, пов’язаних із санаторно-курортним лікуванням, зокрема для застрахованих осіб , яким необхідне реабілітаційне лікування тяжкого захворювання або операції.

Однією із важливих проблем є запровадженням загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування  гарантії достатньо необхідного медичного обслуговування та лікарського забезпечення осіб за рахунок страхових коштів у рамках програми страхування. Автор відстоює участь застрахованих осіб у формуванні страхових коштів, що відповідає загальним принципам соціального страхування , сприяє їх зацікавленості та відповідальності щодо участі у страхуванні.

Важливим є незалежність умов загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування від стану здоров’я застрахованого. Таке положення має розповсюджуватися і на добровільне соціальне медичне страхування , що істотно відрізнятиме його від добровільного медичного страхування ( цивільно-правового).

Обсяг медичних послуг, передбачений програмою страхування, має бути достатнім і, в разі необхідності , перевищувати мінімум медико-санітарної допомоги, доступної та гарантованої для всього населення країни . Підставами для виникнення права у застрахованої особи або членів її сім’ї на страхове забезпечення виступає страховий випадок та комплекс спеціальних заходів, спрямованих на поліпшення здоров’я, попередження захворювань.

Міжнародне законодавство на рівні з правом на соціальне забезпечення закріплює право на соціальне страхування , яке включає наступні можливості особи: вимагати відповідних дій від страхувальника та страховика щодо гарантування та здійснення страхового забезпечення; самостійного вчинення дій щодо забезпечення та реалізації цього права ; звернення , у випадку його порушення, за захистом.

Аналіз європейських стандартів у сфері соціального страхування дозволяє зробити висновок про відповідність законодавства України про соціальне страхування загальновизнаним нормам і принципам: державному соціальному страхуванню підлягають усі наймані працівники; соціальні ризики є підставами для організації соціального страхування ; в законодавстві закріплено принцип державних гарантій реалізації застрахованими своїх прав, що свідчить про прийняття нашої держави на себе відповідальності за належне надання соціального забезпечення.

Водночас принцип залежності права на забезпечення за рахунок страхових коштів від участі у страхуванні й розміру допомоги від тривалості страхового стажу та розміру страхових внесків - використовується в законодавстві України не в повному обсязі . Матеріальне забезпечення та соціальне обслуговування в рамках соціального страхування не виконують своїх основних функцій: забезпечення достатнього рівня життя , стимулювання щодо участі у системах соціального страхування.

З метою прискорення адаптації законодавства України до міжнародного виникає необхідність ратифікації базових Конвенцій МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення та №157 про встановлення міжнародної системи збереження прав в галузі соціального забезпечення.

Організація системи соціального страхування та особливості окремих видів соціального страхування в інших країнах дозволяє зробити висновок про використання комбінованої моделі пенсійної системи, де домінантною є розподільчий метод , а пенсії розраховуються на базі заробітної плати за весь час трудової діяльності , з метою досягнення відповідності між розміром пенсії та страховими внесками. Тому є необхідністю внесення змін до Закону України “ Про зайнятість населення ” та неможливістю визнання безробітними неповнолітніх осіб.