- •1.Роль і місце поеми «Енеїда» і.Котляревського в історії української літератури.
- •2. Суть визначення «неповна література» «неповної нації».
- •3. Особливості українського романтизму.
- •4. Естетична концепція т.Шевченка.
- •5 Авторецепція т.Шевченка («Щоденник»).
- •6. Проблема «автор – адресат» в творах т.Шевченка.
- •7. Жанрові особливості повісті т.Шевченка «Близнецы».
- •8. Антимілітарний пафос повісті т.Шевченка «Близнецы».
- •9. Особливості композиції повісті т.Шевченка «Близнецы».
- •10. Ідеал життя в повісті т.Шевченка «Близнецы».
- •11. Лист як композиційний прийом у повісті т.Шевченка «Близнецы».
- •12. Реалістична парадигма в романі п.Мирного «Повія».
- •13 Психологія маргінальної людини в романі п.Мирного «Повія».
- •15 Проблематика новели і.Франка «Сойчине крило».
- •16. Жанрові особливості драматичної поеми Лесі Українки «Одержима».
- •17. Неоромантичний ідеал особистості в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима».
- •18. Роман в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: конфлікт ірраціонального й раціонального.
- •19. Суть «лабораторного» методу в.Винниченка (роман «Записки кирпатого Мефістофеля»).
- •20. Структура роману в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля».
- •21. Проблема свободи вибору в романі Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля”
- •22. . Роман в.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: теорія «нової моралі».
- •23. Літературна дискусія 1925—1928 років
- •24. . Роман в. Підмогильного “Невеличка драма”: система персонажів.
- •27. «Народництво» і «модернізм» в романі в.Домонтовича «Без ґрунту».
- •28. Образ оповідача в романі в.Домонтовича «Без ґрунту».
- •29. Роман в.Домонтовича «Без ґрунту»: інтелектуальний простір.
- •30. Урбаністичний роман в.Домонтовича «Без ґрунту».
- •31. Село й місто в романі в.Домонтовича «Без ґрунту».
- •32. Концепція особистості в творах поетів «празької школи» ( аналіз творів за вибором студента).
- •33. Соцреалістичний реалізм: головні ознаки.
- •34. Інтимна лірика л.Костенко.
- •35. Драматична поема л.Костенко «Сніг у Флоренції»: особливості конфлікту.
- •36. Проблема «митець і влада» в драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції».
- •37. Інтимна лірика українських поетів другої половини хх ст. Аналіз одного із віршів.
- •38. Бідермаєр в українській літературі.
- •39. Шістдесятки в історії української літератури.
- •40. Ю.Андрухович «Московіада»: десакралізація поета-месії.
- •41. Бурлескне тіло в романі ю.Андруховича «Московіада».
- •42. Інтертектуальність роману ю.Андруховича «Московіада».
- •43. «The bad company» ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.
- •44. Постколоніальний синдром поезії «Крим, Ялта. Прощання з імперією» о.Забужко.
- •45. Нарцисичний інтелектуалізм у романі о.Забужко «Польові дослідження українського сексу».
- •46. «Маргінальна» людина в романі «Депеш Мод» с.Жадана.
- •47. Час і простір в романі Жадана "Депеш Мод"
- •48. Особливості композиції роману Карпи "Фройд би плакав"
- •49. «Схід – Захід» у романі і.Карпи «Фройд би плакав»
- •51. Пошуки самототожності в п'єсі о, Вітра
33. Соцреалістичний реалізм: головні ознаки.
Соціалістичний реалізм — напрям, який за радянських часів вважався «основним методом радянської літератури та передової літератури світу», і нібито відображав боротьбу народів за соціалізм, беручи участь у цій боротьбі «силою художнього слова». Соціалістичний реалізм панував у радянській літературі з 1934 року до кінця 1980-х. Окрім «членів Спілки радянських письменників» до літератури соціалістичного реалізму автоматично зараховувалися митці інших соціалістичних країн та деякі прокомуністично настроєні автори з несоціалістичних країн (А. Барбюс, пізній Л. Арагон, Μ. Андерсен-Нексе, Η. Хікмет, П. Неруда, X. Лакснесс, Дж. Рід). У статуті При цьому правдивість та історична конкретність художнього зображення має поєднуватись із завданням ідейної переробки й виховання трудівників у дусі соціалізму». Всі ж твори цього художнього методу — різноманітні за змістом і стилем — містять у собі, зауважує А. Синявський, «поняття Мети» (тобто комунізму), що й зумовлює досить примітивну та однорідну тематику творів: «це або панегірики комунізму та всього, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів, або, нарешті, — всілякі описи життя, „в його революційному розвитку", тобто знов-таки в русі до комунізму». Звідси — така притаманна соцреалістським творам риса, як історичний оптимізм. Як доречно зазначає А. Синявський, усі ці твори «ще до своєї появи забезпечені щасливим фіналом». Наприклад: «Оптимістична трагедія» В. Вишневського, де загибель протагоністки поєднується з торжеством комунізму. Та взагалі, слушно зауважує А. Синявський, такі «вічні» теми, як «втрачені ілюзії, розбиті надії, нездійснені мрії», є «протипоказаними» для літератури соціалістичного реалізму.
34. Інтимна лірика л.Костенко.
Кожна “вічна” загальнолюдська тема – це тема кохання. Поезія Ліни Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики. Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. У художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання. Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не еман сипанка кінця двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов – явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано глибоко почувати і точно все розуміти . Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття. Одна із героїнь історичного роману “Маруся Чурай ” Ящика Балаклійська Кошова не витримала, зірвалась у розмову: - Любов – це, люди, діло неосудне. По всі віки. Вовік віков. Амінь. Навiть кохання, потьмарене зрадою, невмируще, як пам'ять про найвищий злет душi. Це велике почуття запалило в серцi Марусi Чурай нетлiнний вогонь творчостi. У зображення головної героїнi iсторичного роману Лiна Костенко майстерно переплiтає особисте, нацiональне й загальнолюдське. Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй ситостi, яка губить душу людини. Маруся увiчнила своє кохання в пiснях. I тепер вони мандрують вiд поколiння до поколiння, непiдвладнi старiнню i смертi, бо пiсня - то безцiнний скарб людського духу у романi "Маруся Чурай" “Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття - доля кожної людини" - свята істина. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Її називають "царицею поезiї в Українi". Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова.. А потiм було багаторiчне мовчання - важка "нiмота слiв", напружене протистояння "невидимому страшному монстру", що намагався обламати вiльнi крила її поезiї. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi української нацiї є вагомий внесок i Лiни Костенко. Поетеса намагається осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу.