16. Проблематика й образи п’єси «Пригости мене горіхами» а.Багряної.

ДІЙОВІ ОСОБИ:ВАЛЕРІЙ - привабливий чоловік років 35. ОЛЬГА - юна і симпатична панна років 22. Цікавий момент, коли дівчина приходить до чоловіка і просить не що інше, а горіхи. На мою думку дуже вдалий хід автора, вважаю, що це зроблено для того щоб зацікавити читача. Особливо імпонує думка, що "дуже важливо вчасно здійснювати свої бажання.

17. Пошуки (експерименти) самототожності в п’єсі «Станція» о.Вітра.

Позачасовість у просторі провінційної Станції, змодельована у однойменній

драмі О. Вітра. Це місце, де здійснюються всі бажання, своєрідний нудний рай. Начальник станції – Таня з якої всі сили висмоктало місто, де “робота, дім, магазини, телевізор… Життя без завтрашнього дня…” тому вона з радістю погодилась на цю посаду, сподіваючись на нове життя. Сюди ж потрапили ще дві дівчини, Ірина втекла у ліс від нахаби нареченого

та його друзів, а Оля вирушила пішки з дачі дістатись Станції, щоб провчити невдаху-залицяльника. Це архетипний сюжет про вирішальне випробування людини. Праслов’янський обряд ініціації “відхід у ліс”, який був обов’язковим для всіх членів роду, щоб утвердитись у новій ролі – дорослих, а відтак повноцінних членів громади. Їх перебування на Станції – вхід у простір небуття, така собі тимчасова відпустка від життя, зупинка, де можна перепочити, альтернатива латентного самогубства. Виникає запитання, чому вони опинилися на цій станції, що актуалізує проблему гріха не як злочину, а провини, зради власній самості. Із “Станції” О. Вітра можна виїхати лише за однієї умови – шляхом занурення у себе як спосіб самопізнання, своєрідне одкровення перед власною душею. Втрата бажань відбувається через їх здійснення, адже справжнє бажання архетипне, не артикульоване в слові і образі. Це як доведення від супротивного, коли неможливість реалізації, зависання у безвиході спонукає сильних до боротьби.

Принципова відсутність різниці на чому залишити станцію: на потязі, пароплаві, літаку вказує на ламінарність цих міських топосів, замкнених у інфернальному світі, де бажання – рух, порятунок.

У єдиної Олі з’являється мотивація для повернення у реальний світ,

пройшовши крізь катарсис власного світовідчуття. Вона ладна заплатити найвищу ціну за те, щоб побачити як її дитина злітає у небо на старій рипучій гойдалці, подарувати їй відчуття справжнього польоту. Гойдалка – символ часу-маятника, що повертає до себе і жінка, яка торує шлях у власну душу.

1) Проблема постмодернізму в українській літературі.

Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних істерій. Іманентна для нашої культурної ситуації законсервованість та інерційність "локалізувала" феномен постмодернізму, адаптувала глобальне явище до національних потреб, презентувала запозичені ззовні стереотипи як місцеві нововідкриття. А результат лише той, що подібні хаотичні й несамостійні проекції значною мірою дезорієнтували, - якщо не спотворили, -саму "локальну" перспективу, культивуючи і кодифікуючи її всього лише як "неоколоніальний" простір. Теоретичні суперечки про постмодернізм на українських теренах об`єднує одна спільна риса: постмодернізм трактується як певна - і неуникна - закономірність української культури як частини культури європейської, якщо і взагалі не західної, і водночас як необхідна фаза "вивільнення" української культури від ряду внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів. Так званий український постмодернізм є одним з результатів незустрічі України з Європою. Одна з головних заслуг пост­модерністів — звільнення української літературної мови від радянських нормативів. Це неоціненний процес. Покоління кінця 80-х постало перед проблемою спустошеної, насильницьки стерилізованої мови української радянської літератури, котра не допускала ні жаргонізмів, ні сленгу, ні брутальної лексики й мало надавалася для того, щоб нею щось сказати, окрім текстів про вірність радянській владі. Із цим треба було щось робити. Як на мене, було два способи, які використала українська література пострадянської доби для виходу із ситуації. Першою моделлю стали суто авангардистські жести бубабістів — перевертання, гра, іронія, пародія — недарма вони так охоче покликаються на Котляревського. Друга модель, яка зароджується вже в 70-ті роки, згодом у поезії вісімдесятників і остаточно оприявлюється в 90-ті, — це те, що роблять, скажімо, Оксана Забужко, Володимир Діброва, Василь Герасим’юк: ускладнення синтаксису, звернення до забутих, втрачених словникових багатств, повернення тієї лексики, яку було вилучено, тощо. Після того, що відбулося на рубежі ХХ і ХХІ сторіч, українська літературна мова вже не є такою, якою вона була в романах класичного соціалістичного реалізму.