3. Основні теорії походження релігії

Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовен­ства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загально­визнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від концептуальних засад сформувалися різні тео­рії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтують­ся на твердженнях про надприродні причини та обстави­ни походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію від­крив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викла­дено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньо­грецький мислитель Платон (428—348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особли­вою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує просто­ру і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине — незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мис­лителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церк­ви. У православ'ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295—373), Іоанн Златоуст (прибл. 350—407), Іоанн Дамас-кін (прибл. 675—753), у католицизмі — Августин Блажен­ний (354—430), Фома Аквінський (1225—1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскіль­ки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки христи­янства. Тому набула значного поширення у християнсь­кому богослов'ї. Щодо походження інших релігій христи­янство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від сві­ту речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і при­роду, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному — релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існу­вання Бога. її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI—XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога при­таманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існуван­ня: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродже­ною ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим пред­ставником цієї концепції був французький філософ, ма­тематик, природодослідник Рене Декарт (1569—1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновни­ка, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца (1646—1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. За­вдяки цьому людство прийшло до християнства — єди­ної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німець­кий філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797—1879) вва­жав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням люди­ною скінченності свого буття. З цього народжується благо­говіння.

Містичні теорії. їх єднає визнання надприродного по­ходження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не на­завжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Ген-ріх Якобі (1743—1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних спе­цифічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Заснов­ником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797—1854). Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел: 1) об'єк­тивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргумента­ції цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної во­лі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність невіруючих у світі доведеться за такою логікою пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати, ніби вроджена ідея Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утво­рювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до не­скінченного, як потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бо­га; процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії по­ходження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людсь­кого мислення, осучаснити релігію.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особли­вість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності лю­дини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460—403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій (250—225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культу­рі Відродження, який обстоював право на існування неза­лежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Воль­тер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні «Енцикло­педії» — першого твору, що систематизував тогочасні нау­кові знання) XVII—XVIII ст. Релігію вони вважали ошу­канством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального су­спільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340—260 до н.е.), який гадав, що релігія бере поча­ток із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Постав­ши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твер­дженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму — грецький філософ-матеріаліст Епікур (342—270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атоміс­тичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спону­кає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовни­ків Епікура — римському письменнику Петронію (? — прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лі­нії у філософії Демокріт (460—361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгип­тян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90—21 до н.е.), письменник із сирійського міста Са-мосата — Лукіан (прибл. 120—180).

Натуралістична концепція походження релігії прижи­лася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників — англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії — Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Ен­гельс та ін.

Міфологічна теорія. її сповідував англійський лінг­віст Макс Мюллер (1823—1900), який, вивчаючи мови дав­ніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окре­мих племен до землеробства, а релігійні уявлення існува­ли задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продов­женням астральної теорії походження релігії, представ­ники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища. Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX — на початку XX ст. Засновником її був англійський етно­граф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сфор­мувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys — душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить по­ходження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина ба­чила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософсь­кому самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до ви­знання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згі­дно з якою найважливішими чинниками виникнення ре­лігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866—1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивос­тей, не пов'язану з матеріальними тілами, яка, однак, вияв­ляється в них.

Теорія аніматизму. її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення ре­чей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм — обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз (1865—1936) і Л. Пштернберг (1861—1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841—1912) переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона іс­нувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійсь­кого етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу пер­вісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагаєть­ся боротися за свій добробут з допомогою магічних засо­бів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді — це різні сфери мислення і га­лузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що заро­дження релігії зумовлене особливостями природи люди­ни, її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій си­туації. Духовний світ первісної людини подібний до сві­торозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціально­му, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйнят­тя світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.