- •Слов'яни та Римський світ
- •Передумови утворення держави Київська Русь. Зростання ролі Києва.
- •1.3 Розвиток Київської Русі за часів князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)
- •1. Боротьба за княжий стіл.
- •2. Завершення формування Київської держави за князя Володимира.
- •3. Хрещення Русі та його історичне значення.
- •Аналіз теорій виникнення Київської Русі: норманської і антинорманської.
- •2.2. Теорії походження Київської держави
- •Володимир Мономах: нове піднесення України-Руси
- •Культура Київської Русі. Історичне значення держави Київська Русь.
- •2. Передумови створення Галицько-Волинської держави.
- •3. Галицьке князівство, як основа для майбутньої Галицько-Волинської держави.
- •4. Об'єднання Волині і Галичини
- •5.Роль бояр у політиці Галицької землі.
- •6. Боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр
- •7.Розбудова нової держави.
- •8. Складна боротьба з ординцями.
- •II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними ознаками державного життя у цей час були:
- •2.2. Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в першій половині XVII cт.
- •2. Соціально-економічний розвиток України в XVI – і пол. XVII ст.
- •3. Берестейська церковна унія 1596 р.
- •4. Запорізька Січ та її громадсько-політичний устрій
- •5. Перші козацько-селянські повстання наприкінці XVI – на початку XVII ст.
- •6. Понятійний апарат
- •Становище православної церкви у другій половині хvі ст. Берестейська унія.
- •1593 Р. Почала діяти Замойська академія - навчальний заклад вищого типу.
- •25. Запорізька Січ – “християнська республіка”: форма правління, форма устрою.
- •XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в
- •1. Причини народних повстань.
- •1593 Року він розбив військо Косинського під п‘ятою (тепер село
- •1593 К .Косинський на чолі 2000 козаків вийшов сушею та Дніпром піднявся до
- •II хотів використати у війні Австрії проти Туреччини запорожців. Козаки
- •1594 Року за згодою цього князя він зібрав велике козацьке військо для
- •1594 Року з‘їхалася околична шляхта для звичайних судових засідань.
- •1613-1614 Років на Брацлавщині, а потім наприкінці 1615 - на поч. 1616
- •3. Козацько-селянські повстання 20- 30 років XVII ст.
- •1637 Року на раді в Каневі Павлюк виступив з програмою боротьби проти
- •1. Народні повстання кінця XVI ст. – 20-30 рр. XVII ст були породжені
- •2. Найбільшими народними повстання кінця XVI ст., в ході яких визначну роль
- •1596Рр). Головними рисами цих повстань була масовість – окрім козацтва в
- •27. П. Конашевич-Сагайдачний. Хотинська війна.
- •28. Козацько-селянські повстання 20-х - 30-х рр. XVII ст.: причини, хід подій, результати і наслідки.
- •29. Стан культури України у XVI - XVII ст
- •30. Національно-визвольна війна українського народу (1648-1657 рр.): причини, головні битви, результати.
- •31. Формування української державності в ході Національно-визвольної війни. Б. Хмельницький як полководець і політичний діяч.
- •32. Переяславська рада та її місце в історичній долі українського народу. «Березневі статті».
- •33. Суспільно-політичне становище Гетьманщини у кінці 50-х - початку 60-х рр. XVII ст. Ю. Хмельницький. І. Виговський.
- •34. Поділ України на Правобережну і Лівобережну. П. Дорошенко.
- •35. І. Мазепа та його роль в історії української державності.
- •36. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція.
- •37. Політичне і соціально-економічне життя Гетьманщини у XVIII ст.
- •38. Політичне і соціально-економічне становище Лівобережної України у середині-другій половині XVIII ст. К. Розумовський.
- •39. Запорізька Січ у XVIII ст. Історичне значення Запорізької Січі.
- •40. Народні рухи у хvііі ст.: опришки та о. Довбуш; гайдамацький рух і Коліївщина (і. Гонта. М. Залізняк).
- •§ 5. Народні рухи та повстання в Україні у XVIII ст.
- •41. Входження Північного Причорномор’я і Правобережної України до складу Російської імперії.
- •42. Соціально-економічне становище на Правобережжі і західноукраїнських землях у хvііі ст.
- •43. Культура України у XVIII ст.
- •44. Селянські рухи 20-х – 30-х рр. Хіх ст. В Україні. У. Кармелюк.
- •45. Україна у першій половині хіх ст.: Кирило-Мефодієвське товариство; т. Шевченко.
- •46. Національне пробудження в Галичині: “Руська Трійця” (м. Шашкевич, і. Вагилевич, я. Головацький); “Просвіта”; нтш ім. Т. Шевченка.
- •47. Революційні події 1848-1849 р. Р. На західноукраїнських землях.
- •49. «Великі реформи» царського уряду та їх вплив на соціально-економічне становище в Україні (земельна реформа, реформа місцевого самоврядування, судова реформа, військова реформа).
- •50. Культура України у другій половині хіх ст
- •51. Виникнення українських політичних партій (руп, унт, удп, усдрп): їх програмні цілі та діяльність. М. Міхновський
- •52. Створення туп, його діяльність і програмні цілі.
- •Українські землі в роки Першої світової війни. Усс.
- •54 Угкц і її місце в національному русі на західноукраїнських землях. Митрополит а. Шептицький.
- •55. Розвиток культури України на початку хх ст.
- •56. Утворення та діяльність Центральної Ради. Універсали цр: і-й, іі-й, ііі-й.
- •57. Політична ситуація в Україні в кінці 1917 – початку 1918 рр. Перша війна Радянської Росії проти унр.
- •59. Австро-німецький окупаційний режим в Україні. Розпуск Центральної Ради України.
- •60. Центральна Рада України: причини поразки, історичне значення та уроки.
- •61. Гетьманський режим п. Скоропадського: внутрішня і зовнішня політика.
- •62. Внутрішня і зовнішня політика Директорії і Радянської влади. Посилення громадянської війни в Україні.
- •63. Білогвардійські окупаційні режими в Україні: їх цілі і сутність.
- •64. Революційно-визвольний рух на західноукраїнських землях (листопад 1918 р.). Проголошення зунр. Буковинське віче та його історичне значення.
- •65. Польсько-українська війна 1918-1919 рр.
- •66. Внутрішня і зовнішня політика зунр. Історичне значення Акту Злуки унр і зунр
- •67. Соціально-економічна політика Радянської влади у 1919-1920 рр
- •68. Причини та уроки української революції 1917-1921 рр
- •69. Встановлення Радянської влади в Україні у 1919-1921 рр.
- •70. Політичне, соціальне та економічне становище України після завершення революції та громадянської війни.
- •Неп: відбудова народного господарства. Голод 1921-1923 рр.
- •Тема 10. Союз радянських соціалістичних республік (срср) 1. Економічне і соціально-політичне становище срср у міжвоєнний період
- •Україна у складі срср: історичне значення для українського народу.
- •Національна політика усрр. Українізація: її суть і наслідки.
- •Політичне і соціально-економічне становище України у 1927-1939 рр.
- •Індустріалізація в Україні: хід і наслідки.
- •Запровадження колгоспної системи в Україні у кінці 1920-х – початку 1930-х рр.: хід і наслідки
- •77. Голодомор 1932-1933 рр. В Україні: причини і наслідки.
- •78. Політичні репресії в Україні у 30-х роках хх ст. “Розстріляне відродження”.
- •79. Політичне, соціальне та економічне становище українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини в 20-х – 30-х рр. Хх ст.
- •80. Початок Другої світової війни. Україна в європейській політиці на початку Другої світової війни
- •81. Соціально-економічний та культурний розвиток західноукраїнських земель у 1939-1941 рр.
- •82. Напад Німеччини на срср. Оборонні бої на території України влітку і восени 1941 р.
- •83. Сутність і цілі німецького окупаційного режиму в Україні.
- •84. Боротьба українського народу проти гітлерівських загарбників: партизанський рух, підпільні організації, оун-упа.
- •85. Визволення українських земель: наступальні операції радянських військ. Відновлення Радянської влади в урср.
- •86. Наслідки і уроки Другої світової війни для України
- •87. Відбудова і розвиток народного господарства України в післявоєнний період.
- •88. Військово-політична обстановка в Західній Україні у другій половині 40-х років. Завершення радянізації західноукраїнських земель.
- •89. Соціально-економічні і політичні процеси в Україні у 50-х – першій половині 60-х рр., їх характер.
- •90. Соціально-економічний розвиток України у середині 60-х – 80-х рр. Наростання кризових явищ.
- •91. Стан культури в Україні у 50-х – 80-х рр. Посилення русифікації. Рух дисидентів.
- •92. Особливості перебудовних процесів в Україні. Створення політичних партій і громадських організацій
- •93. Відновлення державності України. Акт проголошення незалежності України.
- •94. Референдум і вибори Президента України. Створення снд.
- •95. Шляхи розбудови Української держави: здобутки, проблеми, пошуки (1991-1998 рр.).
- •96. Політичне і соціально-економічне становище в Україні у 1999-2010 рр
Національна політика усрр. Українізація: її суть і наслідки.
Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні, особливо народної освіти. На українську мову перейшло 86% загальноосвітніх шкіл, 30% вищих навчальних закладів, більше половини технікумів. У 1922 р. в республіці виходило до десяти українських газет і журналів, а в 1933-му з 426 газет — 373 були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. Розгорталася українізація в таких районах РРФСР, як Кубань, Далекий Схід та інших, де проживало багато українців.
Центром українізації став наркомат освіти, який керував всіма галузями культури. У 1927 p., після усунення з посади наркома освіти УРСР Шумського її обійняв Скрипник, який розгорнув бурхливу і плодотворну діяльність з розвитку української культури, особливо освіти.
Наркомату освіти довелося переборювати величезні труднощі, насамперед брак педагогічних кадрів, що володіли українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати опір російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатися «селянською» мовою. На подолання цих та інших перешкод були мобілізовані партійні, профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.
Здійснювалася політика коренізації і в районах України, компактно населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка. Поряд з цим було сформовано 13 національних районів, 954 сільради. Працювали сотні шкіл з російською, німецькою, болгарською, польською, єврейською, татарською та іншими мовами навчання.
Однак російські великодержавні шовіністи, як у партійному і державному апараті, так і в армії, на підприємствах, в каральних органах не припинили чинити опір українізації. В середині 20-х років окремі українські комуністи виступили за розширення самостійності республіки, врахування її особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень європейської цивілізації при творенні української культури.
Письменник М.Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) розгорнув у 1925-1927 pp. літературну дискусію про шляхи будівництва української культури і запропонував звільнитися від російського впливу, переорієнтуватись на європейські традиції і духовні надбання. Він полемічно загострено висловив це в гаслах «Геть від Москви», «Дайош Європу» та ін. У відповідь в партійних колах та пресі розгорнулася гостра критика «хвильовізму».
На його захист став нарком освіти УРСР О. Шумський. На червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) у доповіді про хід українізації в республіці він різко виступив за прискорення і поглиблення цього процесу. Він вважав, що українізація здійснюється повільними темпами через опір зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Ще до пленуму він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, інтриг, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович за підтримки Сталіна розгорнув шалену кампанію критики і цькування Шумського, Хвильового як керівників «націоналістичного ухилу». Шумського у лютому 1927 р. на пленумі було знято з усіх посад, виведено зі складу ЦК КП(б)У і вислано за межі України (пізніше репресовано). Проти цього рішення виступив представник компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович). Це дало привід Сталіну і Кагановичу звинуватити весь ЦК КПЗУ в «шумськізмі», і він був згодом розгромлений та знищений Виконкомом Комінтерну.
Після «взяття у свої руки» національного руху О. Шумський та його прибічники прагнули розвивати і поглиблювати національне відродження, а Сталін, який проголошував, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути[7, c. 247-249].
Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то. врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;
2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;
3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;
4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;
5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.
Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипяник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко — згодом відомий український письменник).
За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. у цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.
Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття ук-раїнських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед груп українців, які компактно проживають за межами УРСР . На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.
Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки[4, c. 316-318].
На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою її був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.
У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо Роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5 %. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.
Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924— 1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.
Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Волобуєв. У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є самостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине і однорідне ціле, а група таких комплексів. Кожний із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства.
Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив, що ці погляди криють у собі смертельну загрозу для партії. Масова кампанія критики змусила всіх лідерів «націоналістичного ухилу» (насправді — патріотичного) визнати свої помилки і відійти від політичного життя. Під час сталінських репресій 30-х років комуністам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям.
У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно ліберальним, з елементами плюралізму і боротьби думок та ідей. Це можна пояснити як традиціями змагань в революційні часи між різними соціалістичними течіями, так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б), що призвело до ослаблення його контролю над партією. Однак невдовзі після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932 p., це була коротка, але надзвичайно енергійна і напружена «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927-1932 pp.). В цей час українізація і розвиток української культури досягають такого високого рівня, яких Україна не знала за всю свою попередню історію. У 1932-1933 pp., коли Сталін утвердив в СРСР тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XII з'їзді РКП(б). Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п'єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізації[8, c. 179-181].
3. Українське національне відродження
Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».
Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».
Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен із цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.
«їхня українізація, — казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932—1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.
На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.
Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки, у цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей»[3, c. 329-330].
Висновки
Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.
Політика українізації була одним із національних різновидів політики коренізації, здійснюваної керівництвом ВКП(б) з 1923 року. Мета політики коренізації в загальносоюзному масштабі - завоювання довіри неросійського населення, втягування його в орбіту владних інтересів та активна участь націоналів у модернізаційних процесах. Завдання стояли суто практичні, потрібні як для зміцнення влади в суспільстві, так і для створення можливостей для прискореного економічного розвитку, що було важливою умовою вдалої конкуренції зі світовими розвинутими країнами. Особливу роль у такому ставленні до національного питання відігравав також інший зовнішньополітичний чинник: сталінське керівництво на власному досвіді переконалося, що комуністичні ідеї привабливіші для колоній та напівколоній (що свого часу фактично заперечував К. Маркс), а відтак демонстрація переваг національно-культурного розвитку неросійських народів відігравала важливу роль у створенні там позитивного іміджу більшовицької влади та поширення комунізму.