3. Особливості регулювання особистих питань

Сенс шлюбного договору полягає в створенні подружжям власних (відмін­них від законодавчих) правил, які будуть визначати їх права та обо­в'язки у майновій сфері. Сфера договірної ініціативи сторін при визначенні майнових відносин по­дружжя є достатньо широкою. В цілому умови шлюбного договору, що визначають правовий режим майна дружини та чоловіка, можна об'єднати в кілька груп. Це умови щодо:

• зміни передбаченого законом режиму роздільності майна дружини та чо­ловіка на режим спільності майна;

• зміни передбаченого законом режиму спільності майна подружжя на ре­жим роздільності майна;

• визначення порядку користування майном дружини та чоловіка.

Згідно з ч. І ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дру­жині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Разом з тим закон пе­редбачає, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Це означає, що набуте за час шлюбу майно не буде належати подружжю на праві спільної сумісної власності. Натомість за бажанням сторін майно може належа­ти подружжю на праві спільної часткової власності (з визначенням часток кож­ного з подружжя в праві на майно) або кожному з подружжя окремо - на праві приватної власності.

Подружжя може домовитися, що майно, набуте за час шлюбу, буде належати сторонам на праві спільної часткової власності.У такий спосіб дружина та чо­ловік погоджуються, що набуте ними майно буде спільним. Однак, на відміну від чинного законодавства, сторони своєю домовленістю встановлюють розмір часток кожного з них в праві на це майно, тобто перетворюють спільну сумісну власність у спільну часткову. 

Передбачений законодавством режим спільності майна, набутого за час шлю­бу (ст. 60 СК України), може бути змінений за бажанням дружини та чоловіка на режим роздільності. Подружжя може включити до шлюбного договору положен­ня, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного по­дружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно). Проте важко уявити сім'ю, в якій кожен з подружжя веде свій окремий господарський бюджет та в якій гроші одного з подружжя не змішуються із грошима іншого. Тому подруж­жя може домовитися, наприклад, про те, що до роздільного буде належати не все, а лише найбільш цінне майно, набуте сторонами за час шлюбу (нерухоме майно, автомобілі тощо).

Подружжя в шлюбному договорі може встановити режим роздільності щодо весільних подарунків. З урахуванням того, що такі речі можуть даруватися по­дружжю разом, згідно з законом вони мають належати до спільного майна по­дружжя (ст. 60 СК України). Натомість у шлюбному договорі сторони можуть закріпити, що певні речі, подаровані подружжю на весілля, будуть складати роз­дільне майно дружини або чоловіка. Сторони можуть також домовитися про те, що подаровані у зв'язку із весіллям речі, будуть належати їм на праві спільної часткової власності з рівним або нерівним розміром часток кожного з подружжя в праві на майно.

Згідно із ч. З («Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.») статті сторони можуть домовитися про мож­ливий порядок поділу їх майна. Предметом поділу може бути як майно, що є наявним на момент укладення шлюбного договору, так і майно, яке буде набуте подружжям у майбутньому.

Сторони в шлюбному договорі можуть передбачити, що майном, яке нале­жить одному з них на праві власності, вони будуть володіти та користуватися спільно. Зазвичай про передачу роздільного майна у спільне користування у сім'ї можна судити за фактичними діями дружини та чоловіка. Тому така передача може і не закріплюватися спеціальним договором подружжя. Однак включення такого пункту до шлюбного договору створює юридичний обов'язок власника передати майно в користування зазначеній у договорі особі, а ця особа набуває права вимагати виконання укладеного договору. У шлюбний договір можуть включатися умови про порядок користування не лише роздільним, а й спільним майном подружжя. 

Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житло­ве приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному догово­рі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домо­витися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї.

В договорі сторони можуть визначити обсяг прав щодо користування жит­лом, яке належить на праві приватної власності одному з подружжя. При цьому житлове приміщення, яке можуть займати члени сім'ї власника (володільці сервіту­ту), визначається власником речі. У шлюбному договорі сторони можуть визна­чити, що власник надасть у користування другого з подружжя (інших членів сім'ї) житловий будинок або його певну частку (наприклад, перший поверх), закріпити право постійного або тимчасового користування житлом тощо. Сторони можуть визначити в договорі порядок користування не лише роздільним, а й спільним житлом.

У договорі може бути закріплено, що в будинку (квартирі, садибі) окрім по­дружжя та їхніх дітей постійно або тимчасово будуть проживати інші родичі - бать­ки дружини або чоловіка, їхні брати, сестри тощо. В цьому випадку виникає конструкція договору на користь третьої особи, в якому боржник зобов'яза­ний виконати свій обов'язок не стороні договору, а третій особі. Важливим є те, що виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. З моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. ч. 2, 3 ст. 636 ЦК України). 

Подружжя може включити в шлюбний договір умови про зміну порядку ко­ристування житлом або про припинення такого права. При цьому найбільш важливим є питання про порядок звільнення будинку (квартири) тим з подруж­жя, хто мав право користування ним, у випадку розірвання шлюбу. У ч. 1 ст. 98 комен­тованої статті вказано, що якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один з подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони в шлюбному договорі можуть домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто в нього вселився у випадку розірвання шлюбу з виплатою грошової компенсації або без неї. Так, у договорі може бути зазначено, що той з подружжя, хто має право користування, у випадку розірвання шлюбу звільнить житлове приміщення без одержання будь-якої компенсації. І навпаки, у договорі може бути закріплене право такої особи на одержання у власність іншого майна або грошей, або право на одержання іншого майна у користування.

Особливо ретельно мають бути обговорені в шлюбному договорі умови звіль­нення «сімейного будинку» дітьми до 18 років та непрацездатними повнолітніми дітьми. Сторони не можуть своєю домовленістю позбавити їх права на проживан­ня в житловому будинку, якщо при цьому будуть погіршені їхні житлові умови. Проте не буде суперечити законодавству договір подружжя, відповідно до якого після переїзду із займаного житлового будинку (квартири) житлові умови дітей будуть збережені на тому ж рівні або навіть покращені.

Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором. (ч. 1 ст. 99) Якщо в шлюбному договорі визначено умови, розмір і строки виплати алі­ментів, то у випадку невиконання одним із подружжя свого обов'язку за дого­вором аліменти можуть стягуватися на основі виконавчого припису нотаріуса (ч. 2 ст. 99 СК України). Для здійснення виконавчого напису нотаріусові пода­ються відповідні документи, що підтверджують безспірність заборгованості борж­ника перед стягувачем. Сфера договірної ініціативи подружжя при укладенні шлюбного договору є значною. Проте тут існують певні застереження. Умови шлюбного договору що­до взаємного утримання подружжя або умови щодо утримання того з подружжя, хто опікується дитиною, за жодних обставин не можуть погіршувати положення одержувача аліментів порівняно з тим, що закріплене чинним законодавством. Натомість положення шлюбного договору можуть: а) конкретизувати правила, передбачені в законі; б) закріплювати більш високий, ніж передбачено в законі, стандарт надання матеріальної допомоги.