Класифікація середньовічних джерел

Незважаючи на те, що єдиної класифікації медієвістичних джерел ще й досі не вироблено, історики виділяють п'ять основних типів джерел, що різняться формами фіксації соціальної інформації:

1.  природно-географічні (дані про географічне розташування, клімат, ландшафт, ґрунти, рослинність, фауну та інші компоненти довкілля, що впливали на розселення і життєдіяльність людей та, в свою чер­гу, зазнавали змін у результаті людської діяльності;

1.  етнографічні (пережитки давніх технологій, звичаїв, уявлень, сте­реотипів мислення, традиційні типи житла і транспорту, одяг і їжа, фольклор і мовні архаїзми, що дійшли до сьогодення);

3. речові (матеріальні релікти минулого, добуті в тому числі й археоло­гією: житла, знаряддя праці, транспортні засоби, зброя, домашнє на­чиння, монети тощо);

3.  художньо-зображувальні (пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, прикладного мистецтва, що розкривають епоху в художніх образах);

3. писемні джерела (тексти, написані буквами, цифрами, нотами й іншими знаками письма).

У принципі лише поєднання даних усіх типів джерел дозволяє скласти цілісне уявлення про середньовічне суспільство. Однак їхня роль неоднако­ва. Речові джерела важливіші для вивчення перших століть Середньовіччя. Фольклорні й етнографічні джерела, навпаки, значиміші для пізнього Се­редньовіччя. Проте найголовнішими для всіх періодів середньовічної історії є письмові джерела, значення, різноманіття й інформативність яких зростає у зв'язку з поширенням писемності, новими знахідками і покращенням умов зберігання рукописів.

Від античної епохи європейці успадкували звичку писати що завгодно і будь-де: на стінах і підмурках храмів та будинків, на міських воротах, церковних дверях, щитах, гербах, медалях, посуді тощо. Ці, здебільшого латиномовні, написи різноманітні за змістом і містять чимало історичної інфор­мації. За приблизними підрахунками сумарна кількість латиномовних написів епохи Середньовіччя сягає мільйона.

Історично сталося так, що середньовічна Європа для письма використовувала різноманітний матеріал. Спочатку основним матеріалом слугував папірус. Писали на лицевому, відполірованому боці папірусу (recto); зворо­тній бік (verso) залишався неполірованим. До речі, пап­ська курія використовувала папірус для потреб діловодства аж до XI ст.

На зміну папірусу у VIII ст. прийшов пергамент якісніший і довговічніший ма­теріал. Його виготовляли зі шкур волів, баранів, телят, козлів, оленів і свиней. Але коли потрібен був тонкий і прозорий пергамент, його ви­готовляли зі шкурок недоно­шених телят, ягнят і козенят. З пергаменту виготовляли квадратні чи прямокутні аркуші (folio), що брошурува­лися в зошити. Кілька зоши­тів складали рукописну книгу, яка називалася кодексом чи манускриптом.

Оскільки пергамент був дорогим і його постійно не вистачало, досить часто напис на ньому змивали чи зшкрябували, а на його місце наносили потрібніший. Очищений для повторного використання пергамент називали палімпсестом (грецьк. – знову стираю). Сучасна технологія дає можливість реставрувати знищені написи.

З XIII ст. в Європі з'являється паперове виробництво, а на самому папері ставлять розпізнавальні водяні знаки (філігрань), які допомагають точніше датувати джерела. Спочатку папір вважали недовговічним матеріалом, а церква і надалі продовжувала вести діловодство на пергаменті. І лише в XIV - XV ст. папір поступово витіснив пергамент.

Писали переважно чорнилом, виготовленим з капустяного соку, купоросу і чорнильних горіхів. До цієї суміші часто додавали вино чи пиво. Су­часна технологія визначає хімічний склад чорнила і може з'ясувати, оригі­налом чи пізнішою підробкою є текст.

Середньовічні письмові джерела, як правило, поділяють на три класи:

1. наративні (оповідні) - описують реальну чи вигадану дійсність у всьому багатстві її проявів і відносно вільній формі. При їх викорис­танні потрібний відповідний науковий аналіз;

1. документальні - фіксують специфічною, здебільшого формалізованою лексикою соціально-економічні, соціально-правові та суспільно-політичні сторони життя;

2. законодавчі - юридичні за формою, але різняться з документальни­ми тим, що фіксують не тільки існуючу правову практику, але й спроби законодавства змінити її, а головне – спробу упорядкувати суспільні відносини, систематизувати соціальні градації і ситуації.

Дещо раніше від наративних джерел відокремилася художня література, що відображала дійсність у художніх образах. Серед названих трьох класів письмових джерел виділяють ще декілька видів і різновидів. Так, серед наративних джерел виокремлюють: історичні оповіді, агіографічну літературу, епістолярії, церковні проповіді і повчання, наукові праці та художню літературу. А серед історичних оповідей середньовіччя виділяють аннали, хроніки, біографії, генеалогії, історії тощо. У свою чергу хроніки, на­приклад, бувають місцеві і всесвітні, світські і цер­ковні, віршовані і прозові, міські і сеньйоріальні тощо.

Загалом джерельна база Середньовіччя має особливості. Через низьку грамотність середньовіч­ного суспільства інформація передавалася здебіль­шого в усній формі. Тому джерел, особливо з раннього Середньовіччя, збереглося загалом мало. До цього слід додати і мовну ситуацію в Європі. За винятком Візантії (панувала грецька мова), частини Іспанії (використовували арабську) та слов'янських країн (Київська Русь, Болгарія, Сербія) у Європі панувала латинь, лексикон якої не встигав за постійними змінами. Утворювалися значні розбіжності між розмовними мовами і писемною латиною. Офіційні джерела були незрозумілими своєю термінологією, стилем викладу і характером для більшості середньовічного населення. Лише з XIV - XV ст. з'являються тексти, написані народними мовами, хоча дипломатичні і церковно-релігійні трактати та наукові праці і надалі писалися латинською мовою.

Не потрібно відкидати тут і суб'єктивний фактор. Книги створювалися писарями, яких називали скрибами, що часто вживали незрозумілі терміни і фразеологізми, інколи навіть у довільному значенні, що утруднювало розуміння змісту тексту. Скрипторії знаходилися в основному у монастирях, і писарі часто-густо, свідомо чи несвідомо, перекручували зміст на догоду церкві.

Крім того, сучасних дослідників цікавлять і такі аспекти життя середньовічного суспільства, які автори джерел не висвітлювали або з ідеологіч­них міркувань, або не вважали вартими уваги і банальними. Так, у джерелах майже не відображені врожайність зернових культур, технологія сіль­ськогосподарського і ремісничого виробництва, майнове розмежування на­селення, тип сім'ї, повсякденне життя, ментальність народних мас тощо.

Донедавна в джерелознавстві середньовічних документів розрізняли зовнішню і внутрішню критику джерела, тобто аналіз рукописної традиції, стилю, формуляра тексту, а з іншого боку - аналіз його смислового змісту. Проте сучасне джерелознавство базується на комплексному, цілісному вивченні пам'яток. Вивчення, наприклад, формуляра грамоти висвітлює і соціально-економічний розвиток суспільства, а дослідження змісту тексту нерідко стає вирішальним при визначенні його достовірності чи датування.

Незамінну допомогу в інтерпретації джерел надають і неписані джерела, які вивчають допоміжні історичні дисципліни: археологія, етнологія, історич­не ландшафтознавство, ономастика, нумізматика, мистецтвознавство тощо.

Медієвісти використовують у своїх дослідженнях також дані середньовічної генеалогії, геральдики, хронології, історичної географії, метрології, титулатури, церковної топоніміки, догматики, кодикології, палеографії, ар­хеографії, дипломатики, сфрагістики тощо.

Випробуваним методом аналізу джерел залишається зіставлення даних різних типів і видів джерел, які, висвітлюючи суспільство нібито з різних боків, не просто доповнюють, але й коригують одне одного. В останні десятиріччя цей метод отримав додатковий імпульс у зв'язку з розвитком між­дисциплінарних досліджень.

Широко впроваджуються в медієвістику кількісні методи аналізу джерел, історична інформатика, зокрема створення баз даних і підготовка електронних текстів, словників і довідників, хоча застосовувати їх слід обережно і продумано.