25

ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ. СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ.

СЕМІНАР 10. Доісламська Індія.

1. Характеристика джерел.

2. Господарсько-побутове життя.

3. суспільно-політичний устрій. Особливості соціальної стратифікації.

4. Сімейно-шлюбні відносини і морально-етичні основи суспільства.

5. Військова справа.

6. Судова система і кримінальне право.

Додаткові джерела:

Выдержки из описания Индии китайским путешественником Сюан Цзаном //

Хрестоматия по истории средних веков: В 3 т . / Под ред. акад . С .Д. Сказкина . М.,

1961. Т . 1: Раннее средневековье. С . 153-164.

Література:

Aлaeв Л. Б. О характере общественного строя средневе­ковой Индии // Очерки экономической и социальной истории Индии М , 1973 С. 110—123.

Антонова К А., Бонгард-Левин Г. М., Котовский Г. Г. История Индии М , 1979. С 166—185.

Бонгард-Левин Т. М. Древнеиндийская цивилизация. М., 1995. С 148—170, 217.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. М., 1987. Т. 1. С. 271—281.

История Востока: В 6 т. М , 1995 Т. 2: Восток в средние пека С. 137—146

Кафаров II И. (Палладий). Путешествие даосского мо­наха Чан-чуня на Запад: Сию-цзи, или описание путешествия на Запад // Труды членов Российской духов­ной миссии в Пекине СПб , 1866. Т. 4

Кудрявцев М. К. Кастовая система в Индии. М., 1992.

Куценков Л. А. Эволюция индийской касты. М., 1983. Медведев Е. М. Очерки истории Индии до 13 века. М., 1990

Мюллер М. Шесть систем индийской философии / Пер. с англ М , 1995 С. 41—45.

Ольденбург С. Ф. Культура Индии. М., 1991. С. 156— 165

Осипов А. Краткий очерк истории Индии до 10 века. М , 1948.

Серебряков И. Д. Литературный процесс в Индии 7—13 вв. М , 1979 С 4, 45—46, 52—59.

Серебряков И. Д. Литературы народов Индии. М, 1985. С. 71—74.

Страны и народы Востока. М., 1972 Вып 14. Индия: страна и народ Кн 3 С. 168—188.

Bagchi Р. С. India and China: Л Thousand Years of Cultural Relations Bombay, 1950. P. 52—80.

Banerji S. C. Society in Ancient India New Delhi, 1993. I> 66—67, 119, 191—194

Bhaitacharya S. Л Dictionary of Indian History. New York,

1967. P. 106, 409—410, 424—425.

/./ Yung hsi. The Life of Hsuan-tsang. Peking, 1959.

The History and Culture of the Indian People London;

Bombay, 1954. V. 3: The Classical Age P. 96—116.

Методичні рекомендації

Історія середньовічної індійської циві­лізації чітко поділяється на два етапи: доісламський, коли її розвиток ґрунтувався на власних глибинних культурно-цивілізаційних підвалинах, тісно пов'язаних з канонами буд­дизму й індуїзму, з санскритом як державною мовою; та синкретичний, індо-мусульманський, коли внаслідок арабо-ісламських і тюрко-мусульманських вторгнень на більшості Індостану статусу панівної релігії набув іслам, а офіційною мовою діловодства, науки й культури стала новоперська (фарсі, або дарі).

Темою даного семінарського заняття є комплексний аналіз основних царин суспільного життя Індії доісламських часів, і в цьому вже полягає неабияка складність для історика. Річ у тім, що класична рафінована індійська цивілізація не виро­била власної історичної науки, що пояснюється особливос­тями релігійно-ідеологічної свідомості місцевого населення. Це завжди надзвичайно утруднювало буття індологів. Тому таку неперевершену цінність для реконструкції соціальних процесів у доісламській Індії мають свідчення іноземців, особливе місце серед яких належить подорожнім записам славетного китайського мандрівника VII ст., служителя Буд­ди Сюань Цзана, що відвідав протягом 627—645 рр. Серед­ню Азію та Індію. Проте, враховуючи, що Сюань Цзан був в Індії іноземцем і тому не все з побаченого міг правильно зрозуміти й пояснити, дані його записів нагально потребу­ють певної перевірки методом порівняльного аналізу. В цьому нам допомагає знаменитий роман-ода придворного поета Бани, який теж був свідком абсолютної більшості описаних у його «Харшачаріті» подій. Та, використовуючи твір Бани як джерело, обов'язково треба враховувати мож­ливу авторську тенденційність і схильність до раболіпного перебільшення, виходячи з його статусу двірцевого літе­ратора, який завдячує своїми матеріальними і моральними статками саме тому, кого славить у віршах.

Не повинно викликати суттєвих проблем у студента ви­вчення господарсько-побутового життя середньовічних ін­дійців, оскільки відповідь на це питання матиме переважно констатуючий позитивістський характер. Акцентованої уваги підчас аналізу документів потребують лише: багатогалузевість і рівень розвитку господарського комплексу, визна­чальна специфіка економічного життя класичної Індії у плані майже цілковитої відсутності внутрішньої і надзвичайної ак­тивності зовнішньої торгівлі, а також пов'язаних з цим особ­ливостей співіснування в тих умовах міського й сільського соціально-економічних укладів. Органічним доповненням до цих висновків може стати виклад етнографічно-побутових традицій місцевого населення (одяг, їжа, житло тощо).

Фундаментально важливим для правильного розуміння всіх проблем, винесених на практичне заняття, є аналіз су­спільно-політичної структури доісламської Індії. Досліджую­чи це питання, першочергову увагу слід зосередити на ос­новних принципах, сутності й еволюції за доби раннього середньовіччя традиційної варново-кастової системи (в по­рівнянні з давньоіндійськими реаліями), пояснити, тепер уже з позиції цих знань, дивовижні особливості господарського комплексу Індостану (досліджені під час розгляду поперед­нього питання), а також з'ясувати вплив цієї специфічної соціальної стратифікації на стабільність і структуру політич­них інституцій у доісламській Індії, темпи технологічного й інтелектуального розвитку країни, рівень морального та ма­теріального комфорту населення.

Досить цікавим може бути аналіз сімейних відносин і пов'язаних з ними морально-етичних основ суспільства, який знову ж таки не повинен здійснюватися відірвано від матеріалу попереднього питання.

Вивчення військової справи в доісламській Індії має включати виклад структури та озброєння війська, принципів його комплектації, секретів воєнного мистецтва та мораль­но-психологічної підготовки вояків.

Логічним завершенням заняття має стати висвітлення правничої системи традиційної Індії. Це стосується основ судочинства, класифікації злочинів і покарань, методів профілактики правопорушень тощо. Обговорюючи питання, можна підвести підсумок дискусії навколо відповідності правничої системи доісламської Індії особливостям її со­ціально-економічного та етнополітичного устрою, рівню розвитку тогочасних технологій та специфічним властивос­тям індійського менталітету.

«Життєпис Харші» — політичний роман-ода, створений близько 620 р. при­дворним поетом Банабхаттою (Баною), який служив в оточенні одного з наймогутніших північноіндійських царів до­би раннього середньовіччя Харшавард-хани (Харші, 606 – 646). Формально «Життєпис Харші» відносять до чисто літературних джерел, але це зовсім не знижує його джерельну цінність, оскіль­ки написана «Харшачаріта» на основі особистих вражень Бани й тому має ви­сокий ступінь достовірності. Під час опрацювання джерела необхідно врахо­вувати загальні особливості будь-якого літературного твору, автори якого часто схильні до використання різноманітних текстово-естетичних прикрас (перебіль­шень, витончених епітетів і т. ін.). «Записки про країни Заходу» являють собою типовий жанр подорожніх записів, автором яких став відомий китайський монах-пілігрим Сюань Цзан (Сюань Чжуан, 596—664). Будучи буддійським ченцем, він як прочанин (а може і як розвідник) відвідав Індію в 630—643 рр., тривалий час перебував у володіннях ца­ря Харші, і під час усіх своїх подорожей вів докладні щоденники. На їхній основі після повернення до Китаю Сюань Цзан склав цілісні «Записки...» про все, що він побачив. Працю Сюань Цзана вирізняє надзвичайна інформативність, скрупу­льозність і виняткова авторська добросо­вісність.

За своє життя Сюань Цзан відвідав майже 120 країн, що залишалося абсо­лютним рекордом для середігювічних ки­тайців протягом тисячі наступних років. Отож цілком природно, що після його смерті учні знаменитого ченця-мандрів­ника (Хуей Лі, Ян Цзун) створили офі­ційну біографію свого вчителя, китай­ський текст якої зберігся лише фрагмен­тарно. У повному обсязі біографія Сюань Цзана збереглася в перекладі уйгурською мовою. Йото автором став маловідомий уйгурський науковець IX ст. Шинчко Шелі Тутунг — виходець із столиці Уй­гурського каганату м. Бейбалик (Беш-балик), який після падіння каганату жив і творив у пізньоуйгурському князівстві Кочо.

НАРАТИВНІ ДЖЕРЕЛА

Бана (Банабхатта) ХАРШАЧАРІТА (ЖИТТЄПИС ХАРШІ)

ОБРЯД ВИРУШАННЯ В ПОДОРОЖ

Одного дня, спекотної літньої пори, до будинку, в якому відпочивав після обіду Бана, зайшов його зведений брат по матері-шудрянці [1] Чандрасена із словами: «Біля порогу чекає знатний кур’єр, якого послав до тебе Крішна, брат Шрі Харші, царя царів, господаря чотирьох океанів, нігті на руках якого відполіровані вер­хівками коштовностей усіх інших монархів, великого махараджадхіраджі [2]». «То запрошуй його скоріше», — від­повів Бана.

Потім він зустрів посланця, що входив до нього: ноги його були важкими і втомленими від тривалої подорожі, одяг був міцно перев'язаний забрудненою стрічкою, ву­зол волосся на голові розпався й ледь тримався завдяки відрізу тканини, пакунок з листами, перев'язаний тонкою ниткою, він також ніс на голові. «Чи все добре в мого вельмишановного друга Крішни?» — спитав Бана перед­усім у посланця. «Так, все добре», — відповів той, і віддавши шану господареві, пройшов і сів трохи далі. «Цього листа надсилає тобі наш славетний господар», — сказавши так, він простягнув Бані лист, той прийняв його з повагою й почав читати про себе...

Посланець, якого звали Мекхалака, мовив: «Мій гос­подар, зважаючи на Вашу мудрість, на словах просив передати Вам таке: «Ваша честь знає, що означає нале­жати до однієї готри, чи то касти[3], бути рівнею за наро­дженням, разом зростати, постійно бачити й чути одне одного, жити в одній країні, вивчати одні науки, нама­гатися досягти одних і тих самих чеснот і добрих рис -— усе це веде до виникнення любові й прихильності. Та навіть без будь-якої вагомої причини моє серце перепов­нює любов і ніжність до тебе, навіть, коли ти так далеко від мене...», — сказав наш махараджа [4]. Доки Ви були далеко від двору, цар чув про Вас багато новин, у тому числі — не дуже добрих. Та можливо, вони не є правдивими... Господар нагадує з повагою до Вас, що молоді роки кожної людини, коли життя тільки-но починається, сповнені легковажністю поведінки, але він хоче знати всю правду, тому належить Вам без затримки прибути до царського палацу...»

Почувши це, Бана наказав Чандрасені нагодувати цар­ського посланця, освіжити його одяг та надати йому мож­ливість відпочити...

Наступного дня Бана прокинувся рано-вранці, здійс­нив омивання, узяв одяг з білого шовку, одягнув гірлянду з квітів, декілька разів повторив священні гімни, які завжди співають перед початком подорожі, і звернувся до бога Шиви, змастивши його зображення молоком, запаливши світильники, узявши пахощі, мазі, прапорці, духмяні квіти та інші святі речі, прочитав молитву. Потім він віддав належні почесті вогню, праведне полум'я якого підтримав, вливши туди багато топленого масла, та по­силив його тріщання, вкинувши в нього сухе насіння гірчиці, приготоване заздалегідь. Він зробив належні для такого випадку подарунки брахманам, обійшов урочисто довкола корови, яка стояла, повернувшись до сходу, і яку він сам перед тим прикрасив білою гірляндою, наніс на її тіло візерунки білою маззю. Собі у вуха він вдягнув при­краси з білих квітів, жмут волосся на голові прикрасив жовтими квітами гірчиці.

Весь ритуал, необхідний для початку подорожі, було здійснено за участю матері молодшої сестри його батька Малаті, вдягненої в усе біле, із серцем, переповненим ніжністю, яка була наче сама богиня Махашвєта-Сарасваті [5]. Його благословили старші жінки родини, схвалили Його намір присутні там старші чоловіки, дали добрі по­рада вчителі, у ноги яким він вклонився, голову його поцілували всі найстаріші, кого він вшанував, в той час ж птахи своєю передвісткою посилювали його рішучість, і жерці-астрологи благословили його, пообіцявши під­тримку сприятливих сузір'їв. І в найсприятливішу мить, дивлячись на наповнений водою глечик, обмазаний ко­ров'ячим кізяком, який стояв посередині двору, трима­ючи в зубах гілку молодого манго, зі слідами білого бо­рошна на долоні, віддавши останню шану домашнім божествам, у супроводі своїх брахманів, з квітами і фрук­тами в руках, повторюючи мантри, Бана вийшов із селища Прітікуга, ступивши перший крок правою ногою.

ЦАРСЬКИЙ ТАБІР. ЗУСТРІЧ БАНИ З ЦАРЕМ ХАРШОЮ.

Як минули перші три години дня, цар, за звичаєм, приймав їжу та відпочивав. Зробив те саме й Бана, а потім разом із Мекхалакою не поспішаючи вирушив до воріт царської резиденції. Дорогою він побачив багато царів-васалів, що зібралися тут. А на дворі біля воріт було темно від цілого натовпу слонів: одні з них гордовито несли тюрбани, на інших були начеплені барабани; дея­ких надіслали цареві як данину чи подарунок, інших при­слали лісники царських заповідників, де було багато сло­нів, деяких було приведено на честь першого візиту до царя, інших — надіслано різними посольствами, чи по­даровано правителями якихось далеких поселень, чи то запрошено для участі у спектаклях із показом баталій; взятих силою, чи забутих; готових до завоювання всіх сторін світу. Вони були наче гори, що утворюють міст через океан; всі були прикрашені прапорцями, накид­ками, мушлями та браслетами...

Здавалося, що двором проходять хвилі — від руху коней, які у своєму гніві наче намагалися досягти неба і вступити в змагання з кіньми сонячної колісниці. Вони були прикрашені візерунками та кільцями й нібито мали крила та були надіслані протистояти коням самого Індри [6] своїм голосним іржанням...

В іншій частині двору було багато верблюдів, також надісланих у подарунок, чи повернутих назад до царсько­го двору, всі — кольору дубленої шкіри, наче щоки мав­пи, їхній вигляд нагадував вечірню спеку, прикрашену зірками; роти їхні з чотирьох сторін були увішані чере­пашками — ніби розповідали про дороги, які вони подо­лали, а вуха були прикрашені червоними квітами, тож нагадували поля, встелені червоними лотосами...

У таборі перебувало багато ворожих господарів, узятих у полон... Вони постійно запитували у слуг та різних придворних людей, що проходили повз них постійно з усілякими завданнями: «Добра людино, чи станеться це сьогодні? Чи буде великий цар давати аудієнцію сьогодні в залі після обіду? Чи може він вийде на подвір'я?» Так минав день за днем, сповнений надією на зустріч з маха­раджею.

Були тут й інші царі, які прибули за власним бажан­ням, щоб відчути велич великого махараджі; вони прибули з північних країн і тепер чекали на ту мить, коли зможуть його нарешті побачити. Сиділи тут також різні учені люди: джайни, архати, монахи-бхікшу, прихильни­ки Шиви, брахмачаріни [7] ; представники кожної землі, святі люди з кожного лісу, що сягав берегів океану, були тут і посланці інших країн...

Нарешті б рамник сказав Бані: «Ходімо, зараз ти змо­жеш побачити на власні очі нашого великого господаря!» Почувши ці слова, Бана ледь зміг підвести вгору свої очі, що розглядали прикрашені щоки царського слона й були напівзакриті від солодких пахощів, та прослідував по до­розі, яку вказував воротар, пройшов через три двори, в яких було безліч царів-васалів, і нарешті, в четвертому побачив махараджу Харшу, що сидів на невеличкому май­данчику перед павільйоном, в якому давав аудієнції після прийняття їжі. Трохи далі від нього стояли слуги: вишикувані в одну лінію, стрункі, зростом кожен з них був близько шести футів, світлошкірі, як квіти карнікари, добре озброєні, а за походженням із старих родин; усі вони нагадували золоті колони. Поруч з царем розміс­тилися його фаворити. Харша сидів на троні, зробленому з каменю, ясного, як перли, омитому сандаловою водою, яскравому, як повний місяць, із поверхнею, холодною, наче талий сніг. Тіло своє цар обпирав з одного боку трону на руку, тож здавалося, що він відпочиває і розва­жається із своїми васалами під сяючим балдахіном. На тілі в нього була безліч прикрас, від яких відходило яскраве проміння, як на озері, прекрасному в сезон спе­ки, з водою, повною заплутаних грон довгого м'якого коріння лотоса, тож здавалося, що цар весь створений із частинок світла. Він був під захистом богині царської вдачі, що розкрила йому свої обійми та віддала йому всі знаки царської влади, подолала його опір і примусила сісти на трон, незважаючи на те, що він колись присягнувся стати пустельником і не відмовився від свого рі­шення, твердий, наче лезо клинка, прив'язаний до свого обов'язку страхом за невідому поведінку царів, сповне­ний правди, пов'язаний з іншими правителями, котрим він обіцяв свою підтримку, і які чекали з повагою на його справедливість.

Своїм довгим поглядом він наче пронизував повітря та намагався перевірити, що було, а чого не було зроблено правителями різних сторін світу, а в той час як сонце чекало його дозволу піднятися, оскільки його проміння відпочивало за лавою для ніг царя і його підтримували дорогоцінні царські ступні; день творив свій кругообіг навколо нього, в той час, як чисте повітря було прониза­не ароматом його прикрас; він закипав від гніву, коли гори не схилялися перед ним, і тоді він був схожий на океан у всій його красі, білий, як сандалове дерево, з гарячою піною...

Побачивши царя, відчувши водночас запрошення на іспит, переповнений почуттями, з обличчям, вкритим му­рашками від побожного страху, зі сльозами насолоди на очах, Бана зупинився подалі і з посмішкою дивування намагався зважити побачене: «То це і є махараджа Шрі Харша, справжнє поєднання всіх доблестей, шляхетний за народженням, з чудово дібраним ім'ям [8], господар усіх земель, що омиваються водами чотирьох океанів, який втішається всіма плодами стовпу Брахми — світу, той, що своїми перемогами перевершив усіх царів стародавніх часів. Завдяки його появі земля нарешті отримала справж­нього царя!»...

Коли ж цар побачив і почув Бану, він стрясаючи по­вітря голосом, глибоким, як ричання лева в печері серед гір, спитав: «Чи це і є Бана?» І брамник відповів йому: «Саме так, як наказала Ваша Світлість, це він». «Я не буду бачитися з ним, аж доки він не віддасть належної шани й поваги», — сказавши так, цар змінив дорого­цінний погляд свого ока, чия зіниця затремтіла й посуну­лася до краю ока, наче колихання завіси з білого та чор­ного шовку, і звернувшись до одного зі своїх фаворитів, сина царя Мальви, прорік: «Він — справжній розпус­ник!» І в ту мить, як усі присутні затихли від цієї неспо­діваної промови царя й мовчазно чекали, що буде далі, Бана наважився відповісти: «О мій господарю, чому ти так називаєш мене? Адже ти не знаєш мого справжнього характеру, а лише слухаєш інших, і мудрість твоя потер­пає від цього! Звичайні люди завжди навмисно ведуть прикрі розмови, та великі світу мають бачити справжній стан речей. Ніколи ти не зустрів би мене так упереджено, якби не всі ці претензії до мене! Але ж я — брахман, народжений у славетному роді Ватс'яянів. Коли приходив час, зі мною вчасно здійснювали належні церемонії, по­чинаючи від пов'язування священного шнура [9]; я ретель­но вивчав Веди, і наскільки було це можливим, слухав науку шастр [10] , з моменту свого весілля я став старанним господарем, то навіщо називати мене розпусником? Дійсно, в моїй юності траплялися безглузді вчинки, яких я не можу заперечити, та моє серце сповнене тепер каят­тя й жалю з цього приводу. І зараз, коли Ваша світлість, мудрий, як сам Будда, хто регулює права всіх каст і уп­равляє ними, ніби сам Ману [11], хто карає розумно, як сам Яма [12], хто управляє всією землею, омитою водами семи океанів і тримає на собі всі континенти, наче гірлянду, — хто може без страху наважитися поводити себе легковаж­но на свій розсуд, розпутно?»...

Про себе ж Бана подумав: «Цар Харша — дуже милостивий, і він все ж таки зацікавився мною, і хоча він і досить роздратований, що природно, зважаючи на легковажну мою поведінку в молоді роки, проте він добре поставився до мене, а інакше він нізащо не подарував би ні аудієнції...» Дійшовши такого висновку, наступного дня Бана поки­нув царський табір і вирушив додому, і залишався там серед своїх родичів та друзів, доки цар не пізнав його справжньої натури й не змінив свого ставлення до нього. Тоді Бана здійснив візит до царського дому, і тепер на кілька днів він отримав від царя вищий ступінь благовоління та відчув на собі його любов, приязнь, доброту державну мудрість.

ВЕСІЛЛЯ ЦАРІВНИ РАДЖ’ЯШРІ [13]

Одного дня цар Прабхакаравардхана, стоячи на даху царського сералю, почув пісню, яка могла б стосуватися самого царя:

В той час, як хмари виростають, минаючи сезон дощів,

Дочка турбує батька, як річка — свої береги,

І кидає його у вирій хвилювання.

Почувши такі слова, цар розпустив слуг і звернувся до своєї дружини з такими словами: «Цариця, наша люба Радж’яшрі виросла, тепер вона — молода жінка. Думи про неї, її шляхетні риси ані на хвилину не покидають мого серця. Адже тільки-но дівчина досягає зрілості, її батько потрапляє до полум'я постійного болю. Її розквіт затьмарює моє серце, наче хмари — день. Який закон може пояснити, чому діти, народжені з нашого тіла, яких ми випестили своїм диханням, яких ми ніколи не поки­немо, мають залишити нас, їх забирає несподівано якась незнайома нам людина?.. Та що вдієш? Незважаючи ні на що, господар дому має йти своєю дорогою в цьому і Наречений, якого ми оберемо для своєї дочки, повинен володіти багатьма прекрасними здібностями, та для шляхетної родини найпершою з них є мудрість. Тепер на всіх правлячих домів стоїть рід Маукхаріїв [14], перед яким, наче перед стопами самого Шиви, схиляється весь світ. Гордістю цього царського роду є старший син царя на ім'я Грахаварман, що не поступається своїми якос­тями доблестям свого батька. Цей царевич, наче бог пла­нет, що спустився на землю, зараз просить руки нашої дочки. І якщо Ваша милість не проти, я пропоную пода­рувати йому нашу кохану доньку».

Цариця, очі якої були повними сліз, а серце перепов­нювала любов до дочки, так відповідала на слова свого чоловіка: «Ваша величносте, мати для дочки — це не більше, ніж просто няня, яка її виходила. І лише батько може вирішувати питання про її заміжжя. На жаль, лю­бов до дочки й любов до сина має певні відмінності. Мій господар лише знає, як довго ще життя нашої дочки залишиться турботою тільки для нас».

Прийнявши рішення щодо заміжжя царівни, цар пос­лав за своїми синами, щоб ознайомити їх зі своєю про­позицією. Потім, у день найсприятливішого знаку, в при­сутності всього царського оточення, він полив святою водою руки посланця царевича Грахавармана, який при­їхав перед весіллям з дорученням від свого господаря.

Місія Грахавармана в радісному настрої відбула додо­му, а царський двір почав готуватися до весілля, і всюди відчувалося збудження, щастя й благодать. Весь світ при­крашав себе бетелем[15], парфумами, квітами, які наче си­пала чиясь щедра рука. З кожної країни прибували ар­тисти, відомі своєю майстерністю. Під наглядом царської варти до столиці прибували цілі села, що тягли за собою різні подарунки. Від багатьох царів прибули посланці з дарами. Царські фаворити були зайняті тим, що прий­мали й розміщували різних родичів, які прибули на ве­сілля, отримавши запрошення. Шкіряних справ майстри, задоволені й трохи чумні від випитого вина, розмахували барабанними паличками, час від часу із силою били у святкові барабани. Ступки, товкачі, інший посуд оздоб­лювали розтертими пахощами. З кожного боку з'явля­лися веселі групи мандруючих артистів, вони заповню­вали подвір'я, в кожному з яких було встановлено зобра­ження Індрані [16]. Теслярі, вдягнені в білий одяг, прикра­шені білими квітами, змащені мазями, встановлювали ве­сільний вівтар. Робітники за допомогою сходинок, із щіт­ками в руках, пилом від штукатурки на плечах, відчи­щали до самої гори стіни палацу. Цілі потоки шафранової води, здавалося, вмивали зараз ноги всієї нації. Подвір'я царського палацу було наче живе море — повне слонів та коней, які пасували до весільних подарунків. Натовп астрологів вираховував характеристики різних подій, що мали відбутися. Резервуари з крокодилами із водою, оз­добленою пахощами, наповнили безліч ставків. Над тера­сами роздавався гуркіт молотків золотих справ майстрів. На робітників сипався пісок щойно збудованих стін. Гру­пи майстерних художників малювали сприятливі сцени. Безліч скульпторів робили з глини фігурки риб, черепах, крокодилів, а також — зображення кокосових горіхів, рослин та бетелевих дерев. І навіть царі, підперезавшись, знайшли для себе справу в роботах по прикрашанню, сприймаючи це як завдання свого володаря — викладали на підлозі мозаїку з квітів або допомагали у встановленні весільної платформи...

Махарані Яшоваті [17] була єдиною, хто в цьому святко­вому хвилюванні мала поділити себе: її серце, як завжди, було з чоловіком, її зацікавленість — з нареченим, її любов — із донькою, її увага — із запрошеними на весілля жінками, її розпорядження — зі слугами, рухи її тіла доповнювали її емоції, її очі були напруженими від доглядання за всім, що коїлося навкруги, її задоволення передавалося святу. Махараджа час від часу посилав за своїм майбутнім зятем верблюда й коней, і хоча напого­тові були вірні слуги, які уважно дивилися на нього, готові виконати будь-який наказ, він власноручно робив; усе потрібне з допомогою лише двох своїх синів...

Аж ось до махараджі привели гарного молодого чоло­віка, і слуги сказали: «Ваша величносте, це — хранитель скриньки з бетелем, на ім'я Паріджатака, з оточення наре­ченого, який прибув аби підтвердити його присутність»-. Цар ввічливо запросив посланця, підкреслюючи свою при­хильність до нареченого. Стоячи трохи далі, він спитав: «Юначе, чи все гаразд у Грахавармана [18]?» Почувши цар­ський голос, посланець зробив уперед декілька кроків, склав руки і, з повагою схиливши до землі голову, сказав: «Дякувати богам, з ним усе гаразд і він надсилає з ве­ликою шаною найкращі вітання Вашій величності». При­хід Паріджатаки підтвердив новину про прибуття кортежу нареченого, тож надавши посланцеві належну до випадку гостинність, махараджа відіслав його з таким повідом­ленням для його господаря: «О першій годині ночі будьте готові, бо не повинно статися ніякого нещастя тієї миті, аби затримати початок весільної церемонії».

Чітко у визначений час з'явився кортеж нареченого. Попереду бігли без зупинок із сяючими смолоскипами, оздобленими золотом, цареві слуги. Обрій вкрився натов­пом коней, які, здавалося, своїм іржанням відповідали коням з проколотими вухами з царської стайні в столиці.

Безліч слонів з вухами, прикрашеними кільцями, що ко­лихалися під час руху, з парадними золотими прикра­сами, з яскравими кабінками та дзвониками на спинах, наче намагалися прорізати темряву місячної ночі. Сам наречений височів на слоні, чиє чоло прикрашали візе­рунки з перлів, і здавалося сам бог ночі їхав через східне небо. Навколо нього стояв страшенний галас, який вчинили танцюючі артисти, своїм гомоном вони привернули увагу різних птахів, і немовби весна прийшла до гаю. Ціла низка світильників із духмяним маслом робила світ навколо жовтим та сяючим, ніби хтось розсипав хмару шафранового порошку...

...Тільки-но кортеж наблизився до царських воріт, ма­хараджа та його сини разом із своїм почтом пішки вий­шли зустрічати нареченого. Спішившись, наречений вклонився, і махараджа, простягнувши руки, пригорнув його до свого серця, як весна пригортає до себе бога Каму [19]. Потім Грахаварман обійнявся із царськими си­нами — Радж'явардханою та Харшою, після чого махараджа взяв його за руку й повів до палацу, де віддав йому шану, сівши поруч з ним та іншими присутніми.

Невдовзі Гамбхіра, мудрий брахман із царського ото­чення, сказав Грахаварманові: «Сину мій, твоє одруження із Радж'яшрі нарешті з'єднає два сяючі царські роди — Пушпабхуті і Маукхарії, що схожі на Сонце та Місяць і чию велич буде оспівано на весь світ...» Поки він говорив, прибули астрологи й повідомили царя: «Ваша величносте, сприятлива мить настала, то нехай наречений увійде в покої нареченої». Цар запропонував Грахаварманові вста­ти й піти до жіночої половини палацу, і той увійшов, не звертаючи уваги на тисячі поглядів, які кидали на нього присутні тут жінки, наче блакитні лотоси розкривалися їхні очі від бажання побачити нареченого, що йшов до покоїв нареченої, і залишивши біля дверей супроводжу­ючих осіб, увійшов до кімнати.

Там, поміж родичами, друзями і слугами (більшість серед присутніх становили жінки), він побачив свою на­речену, чиє обличчя, наче ранкові сутінки, прикрите по­кривалом, власним промінням перекривало сяйво світильників...

її наречений, вдягнутий у належне до такої церемонії вбрання, взяв її за руку й повів уперед до вівтаря, щойно зробленого з білої глини, навколо якого стояли запро­шені на весілля царі, як гори оточували верхівки Гімалаїв під час весілля Шиви та Парваті. Навколо вівтаря стояли ляльки, що тримали у своїх руках сприятливі дари та фрукти, кожна з них мала п'ять ротів і тримала в них листя ячменю, їхні обличчя були розмальовані світлими фарбами. Брахмани дбали про підтримку священного вог­ню, розведеного на купі багаття, що склали мудрі вчителі До вогню кинули зелену траву Куша [20], посилили його палахкотіння за допомогою купи роздрібленого каміння, шкір антилопи, топленого масла, квітів, іншого пального, аж поки не відбувся яскравий спалах, коли підсушені зерна змішалися з темним листям Шамі, що принесли в нових кошиках. Наречений піднявся на вівтар, коли місяць у всій своїй красі освітив небо, і разом з нарече­ною почав обходити його, вирушивши праворуч, ото­чений тільки вогнем, який відвернув своє палання вбік, наче збентежений тим, що вперше побачив обличчя на­реченої...

З очима, повними сліз, присутні жінки почали сумне ридання. Всі весільні обряди було повністю виконано, і молоді віддали шану батькам Радж'яшрі, а потім про­йшли до своїх покоїв, над порталами яких були зображення богів кохання й задоволення...

СМЕРТЬ МАТЕРІ ТА БАТЬКА ХАРШІ

...Серце Харші розколювалося вад гострого почуття жаху, яке з'явилося після різних страшних передвість, тільки-но він побачив посланця Курангаку. Той спершу вкло­нився Харші з пошаною, потім віддав йому лист, який царевич почав читати негайно. Тільки-но зміст цього по­слання почав проникати в його душу, Харша зрозумів, чому таким спустошеним він почувався: це була звістка про хворобу батька. З кліпаючими від сліз очима та трем­тячими губами він змусив Курангаку дати повну відповідь: «О мій господаре, це дуже сильна гарячка». Від цієї новини серце Харші дійсно розірвалося на тисячі часточок. Зі страху за життя батька він передав брахма­нам усе своє царське оздоблення, прикраси, золото та срібло. Потім, відмовившись від їжі, він скликав усіх молодих чоловіків із свого оточення й наказав їм сідлати коней. Кучери швидко привели їх, і Харша сам сів верхи й вирушив до столиці із серцем, сповненим тривоги...

...Із усе ще тремтячою душею він ступив на дорогу, яка вела до дверей палацу, зачинених тепер для всього світу. Не звертаючи уваги ні на що, він наздогнав моло­дого лікаря на ім'я Сушена, що якраз виходив, повністю збентежений, наче втратив усі свої почуття. Привітав­шись, царевич спитав, чи є якісь поліпшення в стані здоров'я батька. «Зараз немає, та може йому стане краще, коли він побачить Вашу світлість», —була відповідь. Віддавши шану родичам, царевич повільно ввійшов до палацу. Там він побачив людей, які роздавали своє майно, молилися сімейним богам, готували спеціальний гарячий напій з молока, вина та прянощів, приносили пожертви могутній Дурзі [21], в той час як брахмани постійно виголошували гімни Рігведи...

...В одній з кімнат Білого палацу він побачив батька, який у жорстокій лихоманці боровся за нове перебування своєї душі в наступному світі... Все навколо нього мало ознаки смерті, наче сам бог Яма надіслав йому листа. Напередодні майбутньої Великої Подорожі [22] він залишав біль у серцях своїх родичів, у той час як сили покидали його змучене тіло. Хвороба направила проти нього всі свої сили, біль весь час посилювався й утома виснажила його...

Поруч із ним сиділа цариця Яшоваті, поклавши руки йому на голову та груди, з очима, спухлими від безперерв­ного ридання. її тіло було сірим від різних медичних порошків, вона обмахувала чоловіка, в той час як руки її тримали браслети з її символами, і знов та знов вона ридала, запитуючи: «О мій господарю, чи ти спиш?»

Тільки-но цар відчув присутність свого улюбленого сина, до якого мав прихильність навіть у таку тяжку мить, він подався вперед у пориві відчуттів, аби зустріти сина. Наполовину піднявшись зі свого ложа, простяг­нувши руки, він покликав: «Підійди до мене, підійди». ...Після того, як цар довго дивився на сина, він знайшов у собі сили промовити голосом, що тремтів від сліз: «Я знаю, мій хлопчику, про твою щиру синовню любов, я знаю, яке в тебе ніжне серце. В такі тяжкі для всієї родини часи не витримують навіть люди дуже стійкої вдачі. Тож тобі не слід докоряти собі з цієї причини. І зрозумій, що твій відчай знесилює мене не менш, ніж ця страшна лихоманка. Твоє схиляння перед долею ранить мене, наче гострий ніж... Адже на тебе я покладаю свої надії, своє щастя, свою владу та свій успіх. Твоє наро­дження вже було початком мого кінця, а тепер я взагалі вільний від бажання жити. Різниця є тільки для лікарів, які дають мені свої ліки. Більше того, для тебе, хто за­вдяки заслугам усього народу був народжений задля за­хисту рідної землі, батько — лише поводар, що привів тебе до життя. Царі насправді є багатими своїми наро­дами, а не своїми родичами. Тож піднімайся і знов приверни свою увагу до всіх потреб життя. Ти повинен їсти, хоч я змушений дотримуватися дієти». ...Якусь мить царевич просидів мовчки біля батька, а потім, повернутий ним до подальшого життя, покинув Білий палац [23]...

...Наступного дня, ледь переживши ніч, Харша був розбуджений галасом, що вчинила жінка, яка прибігла з царського палацу... Це була Вела, старша служниця махарані Яшоваті, яка питала в кожного, хто їй зустрічався, де царевич. Знайшовши його, вона заплакала, благаючи: Допоможіть, мій господарю, в час, коли її чоловік залишає нас, цариця прийняла жахливе рішення!»

Схопившись, він побіг до жіночої половини палацу, і навіть ще на відстані почув галас та ридання, що лунали через рішення цариці відмовитися від життя... Ці крики бриніли йому в вухах, коли він побачив свою матір, яка щойно облишила все своє багатство й узяла одяг смерті для того, щоб як Сіта зійти на вогнище перед тим, як спалять її чоловіка. Все ще волога після омивання, вона нагадувала богиню Шрі [24], що тільки-но з'явилася з океанських хвиль. Як небо під час сутінок, що має подвійний колір, вона вдягла дві шафраново-коричневі сукні, які обгортали її тіло, наче шовкова шаль; і також вона взяла ознаки, які вказували на її швидку смерть до того, як вона стане вдовою. На грудях у неї було червоне намисто, що означало потік крові з її розірваного серця. На шиї вона мала інше намисто, яке перепліталося з прикрасами у вухах і нагадувало мотузку з білого шовку, що наче здавлювала її горло. Пальці на руках і ногах палали від густої шафранової пасти, і здавалося, вона готова до того, що зараз її поглине полум'я, яке знищує вce на світі; а поки вона вкриє свій одяг білими слізьми й буде як квітка у своєму розквіті. Під час кожного свого кроку вона розкидала браслети як знак подарунків домашнім богам. З її шиї аж до самих п'ят звішувалися гірлянди з квітів, що гойдалися наче від ударів дзвону смерті.

В її вухах були чудові прикраси, вони дзвеніли, як бджоли, і цим підкреслювали красу її лотосоподібних очей. Коштовні браслети рухалися навколо її ніг, нібито робили ритуальний кругообіг. У руці вона тримала портрет свого чоловіка й несла його як символ стійкості свого серця, в якому він жив і яке тепер зупинилося перед його смертю. З любов'ю, як вимпел подружнього кохання, вона стискала в обіймах лезо його списа, обгорнутого гірляндами білих квітів. Перед царською парасолькою, чистою й бездоганною, як її подружнє життя, проливала вона сльози, як перед близьким родичем.

Вона роздавала накази міністрам свого чоловіка, які з великим трудом розуміли їх суть, бо очі їхні зупинили свій погляд від потоку сліз, що хлинули, щойно вони схилилися до ніг цариці. В її вухах стояв галасливий плач, що лунав у домі, де гурт старих родичів, убитих горем від цієї близької втрати, впав у повний розпач.

Рикання замкнутих у в'язниці левів захопило в полон її серце, нагадуючи про чоловіка. Підтримка її годуваль­ниці й любов до чоловіка — ось що робило її прекрас­ною навіть тепер: стара жінка та затьмарений стан під­тримували її; друг та агонія, товариші в лиху годину, оточували її; вірні слуги та біль, що пронизував усі її кінцівки, були навколо неї; славні царевичі й важкі по­зіхання оточили її, за ними йшли придворні й велика печаль. Навіть на улюблених мисливських собак свого чоловіка юна кинула погляд, повний сліз; юна припада­ла до ніг царів, які колись були навіть суперниками її чоловіка; виявляла пошану навіть до портретів; юна складала руки навіть перед птахами, що жили в палаці, була милостивою навіть з найжорстокішими людьми; вона обіймала кожне дерево, яке росло біля палацу.

«О мамо! — плакав царевич, стоячи трохи осторонь, і очі його вкривалися сльозами, — невже ти також зробиш мене нещасним? Будь милостивою, повернися», —блага­ючи так, Харша впав до її ніг, і верхівка його шолома була обласкана промінням, що йшло від коштовних при­крас на її ногах. її наймолодший, найулюбленіший син лежав біля неї, торкаючись головою її ніг, у повному відчаї, а цариця Яшоваті, яку підтримувало лише боже­вілля від великого горя, була наче гора, що збиралася поринути в темряву пекла, здавалося, що її поглинув по­тік кохання, який спалахнув у її душі так само, як потік сліз, довго стримуваних, і тепер юна ніяк не могла зу­пинити свої ридання. її груди дихали із конвульсіями, видаючи подих лиха, в її горлі стояли ридання, крила носа її тремтіли, очі були заплющені, а щоки вкрили бурхливі потоки сліз; потім, трохи піднявши догори об­личчя, вона прикрила його краєм своєї шалі, і нігті на її пальцях, що тремтіли весь час, засяяли, наче сльози, які лилися невгамовно через короткі інтервали часу. ...«Мій любий, моє рішення не означає, що ти — не улюблений син, або не заслуговуєш на мою любов, а заслуговуєш на те, щоб тебе покинули. Разом із молоком з моїх грудей ти випив моє серце. І якщо в цей час моє шанування у першу чергу не з тобою, то це лише через те, що воно тепер належить моєму господареві, твоєму батькові. Це єдине, що стоїть поміж нами. Більш того, я не така безстороння, як слава, чи світ, влада не є необхідною для мене, і я ніколи не шукатиму собі іншого господаря, іншого чоловіка. Я — шляхетна жінка з великого дому, походжу з незаплямованого роду, однією з чеснот якого є моє придане. Невже ти забув, що я — справжня левиця з великою силою духу, яка так само, як мій чоловік здобувала насолоду в сотнях баталій? Дочка, дружина, мати героїв, як ще могла вчинити така жінка, яку завжди вирізняла мужність?.. Я повинна померти до того, як стану вдовою. Я не зможу терпіти як Раті [25] марні голосіння за померлим чоловіком. А йдучи попереду, наче пил з його ніг, попереджаючи про його прихід на небо, я буду мати належну оцінку від люблячих героїв дружин богів... Тож не лишай мене своєї поваги, благаю тебе, мій улюблений сину, і не ставай на перешкоді мого рішення, що йде від серця».

Сказавши так, вона впала до його ніг. Та царевич поквапився підняти її, і міцно тримав у руках її безвільне тіло. Збентежений неминучим лихом, розуміючи, що для такої шляхетної жінки загибель буде найкращою долею, (розумівши її твердість щодо прийнятого рішення, він появ мовчки, опустивши додолу очі.

...Обійнявши свого сина та поцілувавши його голову, цариця пішки вирушила геть з жіночої половини палацу, і незважаючи на те, що повітря гуло від плачу людей, які намагалися перешкодити їй і стати їй на дорозі, вона пішла до берега річки Сарасваті. Потім, звернувши молитву до вогню, вона кинула до полум'я букети червоних лотосів під боязкими жіночими поглядами, а після цього сама поринула у вогнище, як місячні форми входять у обожнюване всіма сонце. Харша, вражений смертю своєї матері, разом із родичами повернувся до свого батька, і знайшов його в тяжкому стані: життєві сили ледь-ледь трималися в ньому, очні яблука його закотилися, наче зірки, що впали за наказом місяця...

Прикривши очі, цар спробував повернути спокій, хоч у вухах його лунав невпинний плач сина й тихим голосом звернувся до нього: «Ти не повинен бути таким, синку. Люди твоєї вдачі не можуть не мати твердості в серці. Головне для людини — це твердість душі, і вже до неї додається царська кров. Що може зробити з тобою слаб­кість, коли ти — перший з усіх твердих та міцних духом. Ти — світоч нашого роду, чиє випромінювання порів­няти можна лише з богом дня... Тож завжди май успіх у цьому світі... Зроби ще більшими мої багатства... Розда­вай подарунки своїм васалам... Підтримуй тягар царської влади... Захищай свій народ... Добре охороняй своїх під­даних... Тренуй своє володіння зброєю... Стримуй легко­важність... Знищуй своїх ворогів... » — з такими словами на губах великий цар заплющив свої очі, щоб ніколи їх більше не відкрити.

В цю мить сонце теж втратило те сяйво, яким було життя махараджі. Воно опустило своє обличчя від сорому за те, що не могло зробити так, щоб цар залишився живим... Поволі-поволі сонячний диск зійшов з небес, аби сплатити хоч малу частину данини й виявити своє співчуття. Наче для того, щоб піднести царю пожертву з водою, сонце підійшло близько до океану. Тільки-но во­но торкнулося води, тисячі його рук-променів стали чер­воними, як спалахи погребального вогнища.

...І тільки-но на небі з'явилася чверть місяця, цей знак, як парасолька самого бога Індри, було сприйнято як запрошення для царя до його останньої подорожі.

У цей час підлеглі та жителі міста на чолі з брахма­нами царської родини, взяли похоронні ноші з тілом по­мерлого царя й віднесли їх на берег річки Сарасваті, де на погребальному багатті було спалено все, що залишилося від великого махараджі, крім його слави. Що ж до Харші, то він протягом усієї цієї жахливої ночі просидів без сну просто на землі разом з іншими царевичами та родичами, в сумній мовчазній компанії; з очей його безупинно тек­ли сльози, бо не можна було приховати потік жахливих почуттів, які спричинило моторошне багаття. Про себе Харша думав так: «Тепер, коли мій батько залишив нас, цей реальний світ досяг мети свого існування: людство стоїть перед безоднею; покинуті всі мрії про щасливе життя, вкрилися серпанком ворота весілля та задоволен­ня. Заснула справедливість, розкрадено людський добро­бут, повергнуто любов до героїзму, знищено всі солодкі промови... Коли ще тепер знов творець знайде необхідні частинки для створення такого ж великого духу?.. І чи зможу я колись хоча б у мріях ще раз побачити його лотосоподібне обличчя з червоними очима? І може хоч в І іншому своєму народженні зможу стиснути його могутні, як сталеві колони, руки? Може в іншому світі почую його голос, глибокий, як рев Молочного океану, що покличе І мене: «Синку!» — і проллється потік нектару...

Наступного ранку, збуджений криками групи мудрих І царів, як прокидається лотосове ложе, коли з нього вста­ють фламінго, господар Харша вскочив і кинувся якомога

швидше з палацу. На жіночій половині залишилося тіль­ки декілька убитих горем родичів, і домашні божества зули тепер німими, оскільки затих передзвін ніжних браслетів. На дворі стояли слуги батька, розгублені, ніби стадо диких слонів, що втратило свого вожака. Біля своєї стайні нерухомо стояв сумний від горя улюблений слон царя, а на спині в нього невгамовно ридав погонщик... Царевич дістався берега Сарасваті, де здійснив омивання й набрав води, аби вшанувати пам'ять батька. Після омивання він навіть не причесав свого волосся, а лише вдягнув пару білих шовкових тканин, і не взявши пара­сольки пішов додому, пішки, не розбираючи шляху...

В цей самий день найближчі слуги царя, його друзі та міністри, чиї серця були міцно пов'язані з багатьма його чеснотами, пішли геть, не звертаючи уваги на ридання друзів, залишаючи своїх коханих дружин та дітей. Деякі з них прирекли себе до життя в безодні, залишаючись на самоті у святих місцях неподалік від міста. Інші в страшній агонії рвали пучки трави, а також виражали свій біль тим, що відмовлялися від їжі. Деякі, поділяючи нестерпне лихо, наче метелики кидалися до полум'я. Ще інші, в серцях яких палав вогонь нелюдського болю, да­вали обітницю мовчання й вирушали в подорож до сні­гових верхівок гір. Деякі, не бачачи тепер для себе мож­ливостей жити при дворі, залишали все своє багатство і обирали аскетичне життя в лісі. Інші одягали червоне вбрання й вирушали вивчати в горах учення Капіли [26], дехто ставав аскетом і своє життя присвячував Шиві...

ПОВЕРНЕННЯ РАДЖ'ЯВАРДХАНИ [27]

Брахмани, які приносили пожертви душі покійного царя, потроху повернулися до звичного життя й почали вживати їжу. Страх від жахливих днів проходив. Різні атрибути царських поховальних нош, а також ліжко, стільці, парасольки, возики, мечі й інше царське майно пали більмом в оці, і його було роздано брахманам. Ос­анки було віднесено до святих місць на річку. З цегли спорудили монумент на місці спалення. Улюблений цар­ський слон, переможець у багатьох великих битвах, покинув царський двір і повернувся до лісу. Поступово втихли ридання, вже не так часто можна було почути трагічні крики, зменшився потік сліз, не таким при­страсним став плач, вираз відчаю заглибився в мармур, поступово зникали всі ознаки засмучення. Вуха знов були здатні прислуховуватися, серця могли служити з повною увагою, і кожен намагався згадати й перелічити всі добрі риси померлого царя. Смуток став темою поетичних тво­рів. Цар з'являвся перед очима лише у снах, він жив тільки в серцях людей, і тільки картини зберегли його зображення, а вірші — його ім'я.

У цей час Харша, відкинувши справи, оточив себе представниками шляхетних родин і своїми родичами похилого віку й проводив з ними час, перебуваючи в ціл­ковитому мовчанні. Одного разу, побачивши людський натовп, він спитав себе: «Що це може означати, як не повернення мого улюбленого господаря, чи не про те сповіщають зараз люди?» Із тремтінням у серці він звер­нувся до одного з носіїв новини: «Підійди, скажи, чи повернувся мій шляхетний брат?» Той відповів повільно: «Саме так, Ваше Величносте, він зараз біля воріт». Царе­вич, чий розум потьмарився від нещодавно пережитого горя, а тепер заповнився почуттям великої прихильності до брата, не зміг втримати потік сліз.

В цю мить, випереджений криками придворних, з'явив­ся старший брат, якого оточував натовп блідих та засму­чених слуг, котрі протягом багатьох днів упродовж трива­лого й стрімкого переходу не мали можливості відпочити та помитися. Тільки декого з них, найближчих, можна було впізнати. Носій царської парасольки був відсутній, доглядач царського одягу та оснащення забарився й ішов десь ззаду, носій смоли був до нестями знесилений, хра­нитель плювальниці впав у прострацію, носій скриньки з бетелем задихався, а носій царського меча шкутильгав. Сам царевич був аж сірий від пилюки шляхів, якими пройшов, адже тільки земля останнім часом давала йому притулок. Довгі білі бинти, якими були перев'язані рани від стріл, здобутих під час битви з гунами [28], доповнювали картину справжньої царської слави...

Піднесений збудженим морем людського хвилювання, Харша піднявся назустріч братові. Та Його Світлість Радж'явардхана, побачивши його здалеку, схилився й більше не міг стримати потік сліз. Простягнувши міцні руки, наче бажав схопити в оберемок усі свої бідування, він з відчаєм обійняв за шию брата і пригас його до своїх грудей, потім до шиї, до плечей, до щік і заридав з такою силою, що від цього плачу ледь не розірвалися їхні серця. Найближчі його друзі слідом за своїм сувереном, ніби луна, почали безпорадно ридати. Давно вже не було тако­го, аби старший брат проливав сльози, як бог дощу в осінній сезон; і лише поступово він зміг стримати себе...

Пізніше Радж'явардхана звернувся до брата з такими ловами: «Моя непохитність покинула мене, як покинула нас рідна мати, що пішла разом із чоловіком. Сьогодні моя печаль стала ще більшою, моє тіло наче хмара, народжена з диму лихого багаття, і з якого проливається мряка печалі та сліз. Вважається, що після смерті кожна подина розпадається на п'ять різних елементів, однак це неправда, так кажуть лише легковажні люди. Наш батько перетворився тільки на вогонь, і тоді він спалив також і мене. ...Моє серце не може примиритися із падінням такого великого духу, міцного, як гора Сумеру [29], і сльози не допомагають мені. Моїм очам байдужа верховна влада, я дивлюсь на неї, як на отруту. Мій розум шукає шлях уникнення слави, такої ж небезпечної, як існування без касти, без шляхетного походження, бо вона несе за собою темно-червоні відтінки покривала смерті. Як ма­ленький горобець, я не можу терпіти більше перебування в цьому домі, що перетворився на пекло. Тому я прагну очищення й самоти з використанням прозорої води з джерела, яке збігає з гірських верхівок, щоб запобігти забрудненню моєї душі й розуму. Тож отримай з моїх рук усі турботи про владу, хоч насправді це не такий уже й цінний подарунок, облиш усі задоволення юнацтва і стань розумним, як стара людина. Покинувши всі роз­ваги молодих років, підстав свої груди як Вішну обіймам слави. Я ж зрікаюся влади. Сказавши це, він узяв шаблю з рук свого меченос ця й кинув її на землю.

ЦАРСЬКЕ ВІЙСЬКО ВИРУШАЄ В ПОХІД

...Того дня, що був визначений як найсприятливіший, і тієї миті, яку ціла армія вчених-астрономів вирішила вважати найкращою, військо було готове вирушити в по­хід для підкорення всіх чотирьох частин світу. Цар вику­пався за допомогою золотих та срібних човнів, як хмари восени вмиваються водою, що ллється з неба, з глибокою відданістю здійснив молитву великому Шиві, вшанував священне полум'я, роздав брахманам тисячі багатих ­по­дарунків — коштовності, срібло, золото, а також подару­вав коро в, роги й копита яких прикрашали золоті візе­рунки; потім він піднявся на трон, вкритий тигрячою шкірою, належним чином змастив спочатку свій кубок, а потім і своє тіло аж до ніг сандалом, яскравим, як його масна слава, вдягнув належне для такого випадку шов­кове вбрання, яке прикрашали зображення фламінго, на олові в нього був вінок з білих квітів, який вважався символом верховної влади, а на передплеччі, разом з браслетом-печаткою, висів амулет, що благословляв його вирушання в похід. Після того як голову його окропив святою блискучою водою один з найбільш шанованих брахманів на ім'я Пурохіт, цар вислав цінні колісниці, розподілив між царями прикраси, так що небо засяяло від рясного світла коштовностей; він також звільнив в'яз­нів, як прояв своєї прихильності роздав багаті подарунки паломникам і різним шляхетним людям; нарешті він про­стягнув із тремтінням свою праву руку й подав знак до вирушання задля підкорення вісімнадцяти континентів.

Місце, звідки вирушала армія, знаходилося біля ве­ликого храму, збудованого з тростини, неподалік від міс­та, ближче до берега річки Сарасваті. Тут були розташо­вані ворота з високими колонами, а за ними — вівтар, на якому стояла золота чаша, сприскана парфумами, при­крашена вінками з диких квітів, гірляндами білих пра­порців; її оточували чоловіки, вдягнуті в біле, і брахмани, які постійно шепотіли молитви. Коли тут зупинився цар зі своїм почтом, жителі села прийшли до нього з такими словами: «Нехай Ваша Величність, чиї накази ніколи не бувають нездійсненими, і зараз повідає нам свої пове­ління», — і подарували цареві нову золоту печатку з емблемою у вигляді бика. Цар прийняв цей дарунок. Од­нак невдовзі печатка вислизнула з царевої руки й упала на землю, і тієї ж миті на м'якій і вологій землі берега Сарасваті відбилися літери. Вражені цареві придворні ви­знали це як лиху ознаку, проте цар подумав так: «Розум не дуже розумних людей сліпий до прояву реальності. Насправді ця подія — знак того, що вся земля буде мати клеймо моєї особистої влади, і нехай прості люди тлума­чать це інакше». Так, подумки пригорнувши до себе вда­чу, він розподілив поміж брахманами сотні селищ, ви­мірявши їх поля тисячами плугів. Цілий день він провів на тому ж самому місці, а коли настала ніч, запросив усіх царів відпочити...

...Коли настав час вирушати, до царського табору з кожної сторони почали прибувати різні вожді, у супро­воді самок верблюдів, вершники на яких держали чаші із золотим листям, вірні слуги, сидячи на внутрішніх міс­цях, міцно тримали мечі, браслети дзеленчали на носіях скриньок з бетелем, а позаду сиділи зброєносці із в'яз­ками дротиків, до сідла ж були прикріплені списи, дро­тики й шаблі. Попруги з обох боків сідла підтримували подушки й місце для сидіння. Брязкіт від погойдування їхніх ніжних браслетів доповнювався потріскуванням коштовного каміння на прикрасах. До самісіньких колін їх вкривали накидки з тонкого фарбованого шовку... На головах воїнів були високі тюрбани, прикрашені коштов­ностями. Навколо них роїлися величезні хмари бджіл, яких приманювало пір'я павичів, що прикрашало їхнє волосся. Кабінки на спинах їхніх слонів забруднилися під час тривалої подорожі. Усі ніші світу були заповнені гор­довитими воїнами, що не знали відпочинку... Небо дзве­ніло від брязкоту золотих прикрас на сотнях коней з країни Камбоджі, які весь час ставали на диби й гарцю­вали. Галас барабанів лунав у людських вухах... Гучно виголошувалися імена славетних воїнів...

Коли зійшло благодатне сонце, було подано команду, і царське військо вишикувалося в бойовому порядку. Піс­ля невеличкої затримки цар виїхав уперед, верхи на сло­ні, вуха якого хлопали під час руху, наче на підтримку цього першого великого походу царя Харші задля під­корення всіх частин світу. Чудова парасолька, встановле­на на бірюзовому пруті, випромінювала світло, наче сонце під час сходу, і сяйво лилося від рубіна, що при­крашав верхівку парасольки. На цареві був одяг з нового шовку, м'якого, як достиглі фрукти... Його розкіш і ве­лич, здавалося, затьмарили навіть сонце, що тільки-но зійшло...

Цар вирушив, і луна від різних музичних інструментів ширилася далі й далі, на всі чотири чверті неба, наче хропіння небесних слонів, що вчинили метушню... Здава­лося, небо було налякане гуркотом срібних і золотих при­крас на колісницях, до яких запрягли коней. Навіть сам цар був вражений силою свого війська, адже куди б не кинув свій погляд, всюди міг бачити армію, що вирушала в похід з табору й заповнювала собою світ.

РОЗПОВІДЬ БУДДІЙСЬКОГО САМІТНИКА ПРО НАМІРИ СЕСТРИ ЦАРЯ

...і коли я перебував у роздумах, одна з жінок шляхет­ної зовнішності відокремилася від інших жінок і виру­шила до мене, а потім упала на землю, схилила свою голову, почасти сиву, до моїх ніг і вшанувала мене, об­миваючи мої ноги своїми слізьми, що відображали сильні страждання її душі, і звернулася шанобливо до мене з такими словами: «Святий отче, монахи-пустельники за своєю природою повинні надихати спокоєм і співчуттям усіх живих істот. Послідовники святого Шак'ямуні [30] особливо володіють мистецтвом заспокоєння, буддисти завжди готові співчувати людям, допомагати їм забувати про своє горе. Завдяки релігії муні [31] в людей є можливість досягнути іншого життя, в іншому світі. Люди кажуть, що немає в усьому світі засобу врятувати своє життя. Молоді жінки — ось об'єкт для справжнього співчуття й жалю, особливо, коли доля відвертається від них. Ось наша пані, безпорадна після смерті свого батька, втрати чоловіка, через відсутність брата, зникнення всіх інших родичів, не маючи дітей, із відчаєм у серці, така мудра звичайно, але зломлена ударами з боку своїх жорстоких ворогів, змучена нескінченними блуканнями в лісі, з душею, збитою з пантелику цими тривалими бідуван­нями, що їй принесла триклята доля, не в змозі більше злидарювати, відмовилася від своїх старих друзів, які на­магалися перешкодити їй в її задумі, хоча навіть подумки вона раніше не наважилася чинити їм опір, залишила без уваги друзів своєї юності, які також бажали відрадити її і чия любов до неї була широковідомою та непорушною, відштовхнула своїх супроводжуючих, які невтішно ридали й намагалися умовити її, до чиїх слів вона раніше неод­мінно дослухалася, — і зараз вона збирається до похо­вального вогнища. Тож врятуйте її! Тільки така свята лю­дина, як Ви, може віднайти належну для цього випадку пораду, використати всю свою майстерність, аби заспо­коїти її навіть у такій жахливій біді!» Коли вона, заливаючись слізьми, пояснювала своє про­хання, я підняв її з землі і сказав: «О моя пані, все, що Ви сказали, вірно. Але біді цієї шляхетної жінки не зарадять мої слова, та все ж Ваше прохання не буде марним, і ми врятуємо її, можливо, через певний час. Мій особистий учитель нині зовсім близько, а він — наче другий Будда. І тільки-но я перекажу йому всі обставини, він обов'яз­ково прийде, сповнений як завжди співчуттям. Він наставить Вашу сестру на шлях мудрості за допомогою слів великого Будди, які розсіюють туман печалі, а також за­вдяки своїм особистим порадам, підкріпленим належни­ми прикладами та священними текстами».

Щойно вона почула це, як знову впала до моїх ніг, із проханням не гаятись. Тож я і поквапився, щоб розпо­вісти моєму вчителю про цей жахливий випадок, який загрожує життю багатьох безпорадних юних жінок.

Нарешті цар Харша зрозумів повний зміст того, що сказав монах, хоча ім'я його сестри не згадувалося жод­ного разу; а слова самітника переривалися слізьми царя. Його розум потьмарився від лиха, розповідь про жорстокі умови, в яких сестра прийняла подібне рішення, глибоко вразила його, у вухах лунала жахлива новина, що її приніс монах. Він звернувся до самітника з такими словами: "святий отець, ця жінка — дійсно моя бідна сестра, така нещасна, з таким же тягарем на серці, як у мене, я губив її, і вона змушена стати нещасною — ось що дійсно промовляє моє розбите серце». Потім він сказав розгубленому монахові: «Ходімо, святий отче, покажи мені, де вона, поквапся, адже ми повинні зробити добру праву, врятувати багато життів, і будь-якими засобами осягти того, щоб моя сестра залишилася живою», — сказавши так, цар власноручно вирушив на пошуки сестри.

ОБИТЕЛЬ ЛІСОВОГО САМІТНИКА

...Цар промовив: «Десь неподалік від цього місця має бути шановний самітник». Запаливши світло, прополос­кавши рот водою зі струмків, що збігали з верхівок гір, залишивши на привалі всю свою кавалерію, із серцем, сповненим хвилюванням від наступної зустрічі зі святою людиною, поклавши праву руку на плече свого поміч­ника, цар пішки вирушив уперед, оточений лише кіль­кома своїми васалами. А тим часом ліс змінився від су­сідства коней, які своїм іржанням зустрічали схід сонця.

Та ось посеред дерев, неподалік від самітницької оби­телі, несподівано перед царевими очима постала цікава картина. Він побачив багато буддистів з різних провінцій у всіляких позах — вони лежали на подушках, сиділи на схилах, відбивали поклони чи відпочивали в затінку дерев, скрючившись біля їх великого коріння. Тут були богомольці, втрачені для будь-якої пристрасті, джайни в білому одязі (швєтамбари), жебраки (бхікшу або парівраджаки), крішнаїти (бхагавати), що вивчають традиційну теологію (брахмачаріни), аскети з вищипаним волоссям, послідовники Капіли (вчення санкх'ї), локаятики [32], учні Канади [33], дослідники текстів Упанішад, ті, хто вірує у Бога — творця світу [34], осягаючи чудові властивості металів, студенти, що опановують науку права, а також ті, хто досліджує Пурани [35], адепти жертвоприношення, для якого потрібні сім священиків; знавці граматики, послідовники панчаратрів [36] та інші; всі вони дотримуються своїх думок і доказів, будять сумніви, зваживши, висува­ють заперечення, обговорюють і роз'яснюють неясні сто­рони своїх учень — і роблять це разом, у повній злагоді. Навіть кілька мавп також беруть участь у цих обговорен­нях та активно демонструють один з ритуалів, в той час, як декілька побожних папуг, що майстерно опанували буддійські Шак'я-шастри, викладають присутнім буддій­ський канон, а кілька самок папуг, які знайшли спокій у виконанні обов'язків життя монахів, читали лекції з права, а сови, що прослухали багато повчань, розповідали про різні народження Будди, і навіть декілька тигрів, не поспішаючи, чекали, коли настане час для споживання м'яса, перебуваючи під впливом учення Будди, а біля місця, де знаходився сам святий самітник, сиділи молоді леви, і цим підкреслювали його велич, бо здавалося, що він сидить на справжньому лев'ячому троні.

1. Батько Бани мав двох дружин, одна з яких належала до касти шудр, набагато нижчої, ніж каста брахманів, до якої належав батько Бани й сам Бана.

2. Махараджадхірадж — найвищий титул во­лодаря, дослівно — «цар царів».

3. Готра, або каста — замкнута група ін­дійського суспільства, його основна оди­ниця; люди, що належать до однієї касти, мають традиційне коло занять, спілку­ються між собою, займають певне ста­новище в суспільній ієрархії і не можуть за життя вийти за межі своєї касти.

4. Махараджа — царський титул в Індії.

5. Махашвєта-Сарасваті — богиня знання та мудрості, дружина бога Брахми, одного з головних індуїстських богів.

6. Бог Індра — бог грози та блискавки, го­ловний бог ведійського пантеону.

7. Джайни — послідовники однієї з тради­ційних індійських релігій, засновником якої був Вардхамана Махавіра; архати — вчені-самітники; монахи-бхікшу — буд­дійські монахи-жебраки; брахмачаріни — учні брахманів, які опановують традицій­не індуїстське вчення.

8. «Харша» — в перекладі із санскриту озна­чає «радість».

9. Мається на увазі обряд упанаяни, який виконується представниками лише трьох вищих варн, так званих двічінароджених, це обряд ініціації, він символізує початок періоду навчання; одним з елементів церемонії є перев'язування жертовного шнура через ліве плече хлопчика.

10. Наука шастр — теоретичні знання й тексти, що їх трактують в індуїзмі.

11. Ману — спільний пращур людей, єдина людина, яку бог Вішну врятував під час потопу, перший цар легендарних Соняч­ної та Місячної династій.

12. Яма — перша людина, що загинула на землі. Яма після смерті став господарем потойбічного світу.

13. Щарівна Радж'яшрі —сестра Харші, донь­ка царя Црабхакаравардхани з династії Пушпабхуті.

14. Маукхарії — правляча династія в Пів­нічній Індії у період раннього середньо­віччя.

15. Бетель — спеціальна суміш для жування, яка складається з прянощів, інших рослин, і нині дуже популярна в індійців.

16. Індрані — жінка могутнього бога Індри.

17. Махарані Яшоваті —дружина царя Прабхакаравардхани.

18. Царевич Грахаварман — син царя з ди­настії Маукхаріїв.

19. Кама — бог кохання та пристрасті.

20. Трава Куша, або дарбха — трава, яку вва­жали священною й використовували в ре­лігійних церемоніях.

21. Дурга — войовнича богиня-заступниця, дружина бога Шиви.

22. Велика Подорож — подорож душі після смерті.

23. Білий Палац — царський палац у місті Стханішвар.

24. Шрі — одне з імен богині багатства, щас­тя і краси Лакшмі, що за легендою з'я­вилася під час збивання океану богами, дружина бога Вішну, заступниця царів.

25. Раті — дружина бога кохання Ками. Коли Шива перетворив його на попіл, вона звернулася до Парваті, дружини Шиви, із проханням за чоловіка, і йому повернули людський вигляд.

26. Капіла — легендарний засновник учення санкх'ї, однієї з шести шкіл традиційної індійської філософії.

27. Царевич Радж'явардхана — старший син царя Прабхакаравардхани, брат Харші.

28. Гуни — маються на увазі кочові племена евталітів.

29. Гора Сумеру — міфічна гора, вершина світу.

30. Шак'ямуні — одне з імен Будди. Шак'ї — царський рід, з якого він походив, «муні» — учений, мудрець.

31. Релігія муні — мається на увазі буддизм.

32. Локаятики — послідовники реалістичного напряму індійської філософи.

33. Канада — легендарний засновник філо­софської школи вайшешика.

34. Представники філософської школи ньяя.

35. Пурани — священні тексти індусів, що мають міфологічний, космологічний та історико-генеалогічний зміст.

36. Панчаратри — послідовники одного з напрямів вішнуїзму.

Сюань Цзан (Сюань Чжуан) СІ ЮЙ ЦЗІ (ЗАПИСКИ ПРО КРАЇНИ ЗАХОДУ)

РОЗТАШУВАННЯ І КЛІМАТ

...В окружності вона (Індія) має при­близно 90 тисяч лі[1]. З трьох боків її омиває велике море, на півночі до неї прилягають Снігові гори. Північна час­тина широка, а південна — вузька. Її обрис нагадує по­ловину місяця. Вся територія розподілена майже на 70 країн. У всі нори року тут дуже спекотно, земля добре обводнюється й волога. На півночі майже безперервно тягнуться гори та пагорби, ґрунт сухий і солоний. На сході розташовані долини й ділянки, які дуже добре зрошуються та обробляються, плідні й родючі. Південна час­тина вкрита лісами і трав'яною рослинністю. Західні час­тини — кам'янисті й неродючі...

Міста й села мають ворота. Мури в них широкі та високі. їхні вулиці й провулки заплутані, а шляхи зви­висті. Головні вулиці брудні. Торговельні лавки на цих вулицях стоять з обох боків і мають відповідні знаки. М'ясники, рибалки, танцюристи, двірники й подібні до них люди живуть поза містом. На вулицях ці люди по­винні триматися лівої сторони, доки не дійдуть до своєї домівки. їхні житла оточені невисокими стінами й утво­рюють передмістя.

Оскільки земля тут переважно волога й глиняста, міські мури здебільшого будують з цегли та черепиці. Вежі на мурах споруджують з дерева чи з бамбука. Бу­динки мають дерев'яні балкони й тераси. Стіни домів обмазані глиною чи вапном і мають черепичні покрівлі Є також будівлі, схожі на китайські, тобто вкриті очере­том, сухими гілками дерев, черепицею чи тесом. Стіни обмазують глиною або вапном, змішаними для (релігій­ної) чистоти з коров'ячим кізяком [2].

В особливі періоди року вони розкидають квіти. Ось такі деякі із звичок, що їх відзначають.

Сангхарами [3] збудовані з великим мистецтвом. Три­поверхові вежі здіймаються над кожним із чотирьох кутів. Балки та виступаючі частини майстерно вкриті різьбою різних видів. Двері, вікна, низькі стіни щедро розфарбо­вані, келії ченців прикрашені всередині та мають скром­ний вигляд зовні. В самому центрі будівлі знаходиться зала, висока та простора. Інші приміщення, розташовані ярусами і з невеличкими вежами — різні за висотою та формою без дотримання якихось встановлених правил. Двері відчиняються на схід. Царський трон також повер­нутий до сходу.

ОПИС ЗВИЧАЇВ І ОДЯГУ

Коли індійці сидять чи відпочивають, вони викорис­товують циновки. Члени царської родини, знатні особи та чиновники користуються циновками, прикрашеними різноманітними малюнками, проте однаковими за роз­міром. Трон государя широкий, високий, багато прикра­шений коштовним камінням і називається лев'ячим троном Трон вкритий тонкою тканиною. Лава для ніг госу­даря прикрашена самоцвітами...

Одяг індійці не кроять і не шиють. Вони дуже полюб­ляють білі тканини й менше цінують кольорові чи при­крашені малюнком... Свій одяг індійці виробляють з кау-шейї та з бавовни. Каушейю виробляє дикий шовковий черв'як. В них є одяг із кшауми, тобто особливого різ­новиду конопель. Одяг виробляють також з так званої камбали, витканої з тонкої козячої шерсті, та з карали, яку виробляють з тонкої шерсті диких тварин. Тканину, котру називають карала, виткати нелегко, і тому її дуже цінують та вважають високосортною...

На півночі Індїї, де повітря прохолодне, носять ко­роткий обгортаючий одяг, як у народу ху [4]. Одяг та при­краси, які носять невіруючі [5], дуже різноманітні. Одні но­сять пір'я павича, інші використовують як прикраси на­мисто із черепів, деякі взагалі не мають одягу й ходять голими, поодинокі носять одяг з листя й кори. Одні ви­щипують собі волосся та збривають вуса, в інших — рясні бороди, а волосся на маківці заплетене в косу. Кос­тюми в них досить різноманітні, а колір їхній — чи то червоний, чи то білий —не є незмінним.

Шрамани [6] мають тільки три види одягу — санкакшика, нівасана й ще один, який нагадує балахон без рукавів. Фасон у них різний і залежить від школи. Дехто мас широку чи вузьку кайму, інші — маленький чи великий край одягу. Санкакшика закриває ліве плече та обидва підпахівника; її носять так, що вона залишає відкритим лівий бік і закриває правий. Закінчується вона нижче талії. Нівасана не має ані пояса, ані китиць. Коли її одя­гають, то призбирують і носять навколо стегон, під­в'язавши шнуром. Школи (релігійні) різняться кольором такого одяїу, носять і жовтий, і червоний.

Кшатрії та брахмани [7] дуже охайні, живуть скромно, дотримуючись у всьому покірності. Цар та головні міністри носять особливий одяг і прикраси. Своє волосся вони оздоблюють квітами, головні убори орнаментовані коштовним камінням. Вони прикрашають себе також браслетами н намистом.

Є тут багаті купці, які торгують виключно золотими прикрасами й тому подібними речами.

Здебільшого індійці ходять босоніж, дехто взуває сан­далії. Вони фарбують зуби червоним та чорним, зав'язу­ють волосся і протикають вуха, прикрашають носи. У них великі очі. Такий їхній зовнішній вигляд.

Вони дуже скрупульозні в дотриманні чистоти й у цьому не допускають недбалості. Перед їжею вони здійс­нюють омивання, ніколи не вживатимуть в їжу те, що залишилося раніше. Вони не зневажають посудом. Де­рев'яний і глиняний посуд після вживання розбивають, посуд, зроблений із золота, срібла, міді та заліза після кожної їди повинен бути витертим і вичищеним. Після їди вони чистять зуби вербовою паличкою, миють руки й полощуть рот...

Розповідь про писемність

Літери в індійців розташовані у порядку, встановлено­му Брахмадевою[8], і збереглися у своїй першопочатковій формі до теперішніх часів. Це письмо, поширившись у Індії, дало різноманітні варіанти відповідно до місцевих особливостей.

У кожній області свої чиновники, які записують події, що відбулися. Докладні записи такого типу називають нілапіта. У них реєструють хороші й погані події, щасливі й нещасливі випадки...

Про касти

Усі родини в Індії розподілені за чотирма розрядами [9]. До першого належать брахмани. Це люди чистої по­ведінки, суворо дотримуються приписів релігії, ведуть мо­ральне життя, керуючись найсуворішими принципами. До другого розряду належать кшатрії. Упродовж багатьох століть вони входили до правлячої верхівки. Кшатрії дба­ють про доброчесність і про милосердя. Людей третього розряду йменують вайш'ями. Вони займаються торгівлею й шукають прибутків як у своїй власній країні, так і за її межами. Людей, що належать до четвертого розряду, на­зивають шудрами. Це прошарок землеробів. Шудри займа­ються обробкою землі. Місце кожної людини в цих чотирьох розрядах визначається мірою її чистоти й нечис­тоти. Беручи шлюб, людина стає вище чи нижче залежно вік нових родичів. Індійці не допускають безладного змі­шування через шлюби між родичами. Жінка, що вже була заміжньою, ніколи більше не може мати іншого чоловіка. Втім, окрім названих розрядів, є багато інших груп [10], в яких шлюби також дозволені за родом занять. Розповісти про всі ці групи з подробицями досить важко...

Про царську родину та про військо

Право наслідування престолу належить тільки кшатріям. Іноді вони приходять до влади шляхом узурпації та кровопролиття. Кшатрії становлять цілком окрему касту й користуються шаною.

Головних вояків у цій країні обирають із найхоробріших людей. Оскільки професія батьків наслідується си­нами, останні швидко опановують військове мистецтво. Ці вояки живуть гарнізоном навколо царського палацу й під час походу йдуть в авангарді. В Індії існують чотири роди військ: піхота, кавалерія, колісниці, слони. Слонів укривають міцним панцером, а до хоботів прив'язують гострі леза. Воєначальник керує битвою, стоячи на коліс­ниці. Навколо нього, праворуч і ліворуч, стоять поміч­ники воєначальника, які правлять чотирма кіньми, кот­рих впрягають у колісницю.

Кінноту ставлять попереду, щоб вона відбивала атаки. У разі поразки за допомогою вершників передають на­кази. Піхота шляхом швидких переходів забезпечує обо­рону. Цих людей відбирають за хоробрість і силу. Вони мають довгі піки та великі щити. Іноді в них трапляються мечі або шаблі. Ці вояки жваво рвуться вперед. Зброя в них дуже гостра. До цього озброєння належать: піки, щи­ти, луки, стріли, мечі, шаблі, сокири, списи, алебарди, довгі дротики й різноманітні пращі. Усією цією зброєю індійці користуються вже впродовж багатьох століть.

ПРО СУД

Прості люди в Індії, хоча й легковажні, проте чесні й заслуговують на повагу. У грошових справах індійці не­корисливі, а коли творять правосуддя — уважні до лю­дей. Вони бояться відплати в майбутніх народженнях ду­ші та байдужі до земних справ. Індійці не допускають обману чи зради і якщо дають клятву чи обіцянку, її дотримуються. У справах управління в них панує диво­вижна чесність, а в поведінці — м'якість і люб'язність. Карних злочинців-та бунтівників в Індії мало, і вони лише іноді спричиняють неспокій. Якщо трапляється по­доения закону чи замах на владу государя, справу ретельно розслідують і винного у злочині ув'язнюють. Ті­лесних покарань при цьому не застосовують, але людину перестають вважати існуючою й не дбають про те, чи помре вона, чи житиме. Якщо ж чиниться злочин проти власності чи справедливості, або якщо людина винна в невірності чи непошані до батьків, за це відрізають ніс чи вуха або відрубують руки чи ноги, виганяють з країни чи відсилають до безводної пустелі. За інші провини, окрім означених вище, накладають невелике грошове стягнення, і це звільняє від іншого покарання... Якщо звинувачений уперто заперечує свою провину або, незважаючи а наявність провини, намагається виправдати себе, тоді для виявлення істини й винесення вироку застосовують чотири види ордалій (випробувань): водою, вогнем, зважуванням, отрутою.

Під час випробовування водою звинуваченого садять о лантуха, з'єднаного з кам'яною посудиною, і кидають до глибокої водойми. Потім судять про його провину чи невинність таким чином: якщо людина тоне, а каміння плаває, то вона винна; якщо ж людина пливе, а тоне камінь, то вона невинна.

Інше випробовування — вогнем. Вони розжарюють залізну дошку і примушують звинуваченого на неї сісти, а потім ставлять на неї ногами і прикладають до його долоней, більше того — змушують прикласти до дошки язика. Якщо внаслідок випробовування в людини не залиша­ється слідів, то вона визнається невинною, якщо сліди є — провина вважається доведеною. У разі, коли людина слабка й боїться випробовування, вони беруть бутон якоїсь квітки й підносять до вогню: якщо він розкриєть­ся — звинувачений невинний, якщо квітка обгорить — винний.

Випробовування зважуванням таке: людину й камінь кладуть на зрівноважені ваги. Потім судять за легкістю та важкістю: якщо звинувачений невинний, людина перева­жує камінь, який піднімається; коли винний, людина під­німається, а камінь опускається.

Отрутою випробовують таким чином: беруть барана й на правому стегні його роблять надріз. Потім різні отрути змішують із частиною їжі звинуваченого. Усе це вклада­ють до розтину, зробленого в нозі тварини. Якщо людина винна, отрута діятиме і тварина сконає. Якщо ні — отрута не подіє і тварина не постраждає.

Такими чотирма способами суд перетинає шлях зло­чину.

ПРО ЦИВІЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ, ПОДАТКИ ТА ФОРМИ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

Оскільки державне управління в Індії засноване на великодушних принципах, то адміністративна влада там проста. Родини не підлягають реєстрації, а жителів не силують виконувати примусову роботу.

Особисті володіння царя розподілені на чотири ос­новні частини. Перша з них призначена для державних потреб і для жертвопринесень; друга йде на утримання міністрів і найвищих державних чиновників; третя —для нагородження людей, що мають великі здібності; четвер­та — для благодійності на користь релігійних установ, за допомогою яких обробляють поле людських заслуг.

Податки, що збирають з населення, легкі, а особисте служіння, що вимагається від людей, — помірне. Кожен спокійно володіє своїм мирським майном, і всі обробля­ють землю задля власного прохарчування. Ті люди, які обробляють землю в царських володіннях, сплачують у вигляді данини одну шосту врожаю.

Купці, що займаються торгівлею, вільно пересувають­ся у своїх справах. Переправи через річки та прохід через застави відкриті для всіх, хто сплатить невелике мито. Коли будують громадські споруди, в разі потреби змушу­ють працювати за примусом, але таку працю оплачують. Платню видають відповідно до виконаної роботи.

Вояки або охороняють кордони, або вирушають у по­хід, коли треба покарати непокірних. Уночі вони охоро­няють царський палац. Вояків набирають згідно з потре­бою в них. їм призначають певну плату й тих, хто найма­ється, заносять до списків прилюдно.

Губернатори, міністри, судді та інші чиновники — усі мають свою землю, яку виділяють їм для особистого утри­мання.

ПРО ТОРГІВЛЮ

В Індії є золото, срібло, мідь, нефрит, перли. Крім того, в Індії багато рідкісних самоцвітів, різноманітного коштовного каміння, яке збирають на морських островах. Усе це багатство індійці міняють на інші речі. Справді, мешканці Індії завжди ведуть натуральний обмін, оскіль­ки в них немає ані золотих, ані срібних монет, ані черепашок-перлинниць, ані дрібних перлин.

Це царство охоплює майже 4 тисячі лі в окружності. Столиця на заході межує з рікою Ганг. Столиця має близько 20 лі довжини та 4—5 лі завширшки. Місто оточене сухим ровом, міцними й дуже високими вежами, що »ять одна навпроти іншої... Тут зосереджуються у ве­ликій кількості цінні товари. Народ заможний і задоволений, будинки багаті й добротні. Скрізь безліч квітів і фруктів. Сівба та жнива здійсню­йся відповідно до сезонів. Клімат приємний і м'який, населення за своїм способом життя моральне та щире. Зовні люди шляхетні й добрі. Вони одягаються у прикрашені малюнком яскраві (тканини). Віруючих у Будду єретиків (не буддистів) тут приблизно порівну. Тут є близько сотні буддійських монастирів з 10 тисячами старців. Вони вивчають і велику, і малу колісницю. Тут є 200 індуїстських храмів з кількома тисячами послідовників.

ПРО ДЕРЖАВУ АЙОДХ'Я

У ній чимало зернових культур, а також вирощують багато квітів і фруктів. Клімат в Айодх'ї помірний та приємний, а люди доброчесні й люб'язні. Вони поважають приписи релігії та наполегливо вчаться.

ПРО ДЕРЖАВУ КАУШАМБІ

Земля тут родюча й урожаї надзвичайно великі. В Каушамбі багато вирощують рису й цукрової тростини. Клімат тут дуже жаркий, манери в жителів грубі.