4. Художня культура

Література. Для російської літератури першої половини XIX ст. харак­терна швидка зміна художньо-естетичних напрямів - класицизм, сентимента-

лізм, романтизм, реалізм. Однак більшу вагу мало становлення нової літера­турної мови. "Карамзіністи" (за прізвищем історика і письменника М. Карам­зіна) проголошували принцип: "Писати, як говорять, і говорити, як пишуть" та відкидали орієнтацію на церковнослов'янську мову, яку відстоювали О. Шиш-ков та його прихильники.

Канони класицизму, який домінував у високій літературі наприкінці XVIII ст., руйнували байки Івана Крилова (1769-1844), написані народною і водночас літературною мовою, повісті ("Бідна Ліза" та ін.) М. Карамзіна, який використовував нову, "сентиментальну", мову для романтичних істо­рій, де дійовими особами стали звичайні люди. Естетичні смаки Олександра Грибоєдова (1795-1829) формувалися під впливом класицизму, але герой йо­го комедії "Горе з розуму" Чацький, подібно до багатьох романтичних ге­роїв, почувався чужим і непотрібним суспільству.

Одним із найвидатніших представників російського романтизму став Василь Жуковський (1783-1852). Елегійно-сентиментальні настрої, втеча в природу, поетичні роздуми на "вічні теми" - кохання, смерті, дружби, віри -характерні для його творчості. Поезія В. Жуковського, сповнена релігійності, романтичних устремлінь, ідеалізації минулого, поєднувалася з політичним консерватизмом. Поети-декабристи, насамперед К. Рилєєв (поема "Война-ровський" та ін.), вміло використовували елементи романтизму на захист людської свободи, сприяли утвердженню думки про високе громадянське покликання поезії.

Поети-романтики вперше ознайомили російського читача з творами античних та сучасних західноєвропейських письменників. В. Жуковський був талановитим перекладачем Гомера, Байрона, Шиллера. Українець з походже­ння Микола Гнідич (Гнєдич, 1784-1833) здійснив переклад "Іліади" Гомера.

Найвищі досягнення російської літератури першої половини XIX ст. пов'язують з іменами Олександра Пушкіна (1799-1837), Михайла Лєрмон­това (1814-1841), Миколи Гоголя (1809-1852). О. Пушкін народився в давній дворянській родині. Мати поета була внучкою придворного арапа Петра І. Спочатку здобув домашню освіту, а в 1811-1817 роках навчався в елітному Царськосельському ліцеї. Хоча поет і державний діяч Г. Державін побачив у молодому поетові Пушкіні "майбутню славу Росії", його незалежний ха­рактер, саркастичні епіграми на багатьох впливових осіб зумовили прохо­дження служби далеко від столиці, в Новоросійській губернії. Саме тут він створив романтичні поеми "Кавказький бранець", "Бахчисарайський фон­тан", "Цигани" та інші, навіяні красою природи та легендами краю. Не зна­йшовши спільної мови з новоросійським генерал-губернатором графом М. Во-ронцовим, Пушкін 1824 р. поселився в маєтку батька в селі Михайловському Псковської губернії. Тут він написав історичну трагедію "Борис Годунов", перші розділи найвідомішого свого твору - роману у віршах "Євгеній Онєгін", який, за висловом В. Бєлінського, став "енциклопедією російського життя".

Повернувшись до Москви навесні 1826 р., він мав тривалу розмову з імператором Миколою І, який запропонував йому свою підтримку. У другій половині 20-х - упродовж 30-х років талант Пушкіна розкрився з усією пов­нотою. Він працював над "Євгенієм Онєгіним", написав твори, в яких ві­дображено значні події російської історії (поеми "Полтава", "Мідний верш­ник", роман "Капітанська донька", наукові праці "Історія Пугачова" та "Істо­рія Петра І"). "Маленькі трагедії" ("Моцарт і Сальєрі", "Кам'яний гість", 'Скупий рицар") Пушкіна відзначаються глибиною психологічного аналізу людських почуттів, гостротою драматичних конфліктів. "Повісті покійного Івана Петровича Бєлкіна", роман "Дубровський" знаменують його поворот до реалізму. У зрілому віці він написав цикл казок у віршах ("Казка про царя Салтана", "Казка про золотого півника" та ін.), в яких відгукнулося його дитинство, вплив няні Орини Родіонівни.

Пушкін був патріотом Росії, в ньому органічно поєднувався "співець свободи" і "захисник імперії" (наприклад, його твори на теми Кавказької вій­ни, реакція на польське повстання 1830 р. у вірші "Наклепникам Росії"). Пушкін помер на 38-му році життя після поранення на дуелі з Ж. Дантесом, якого підозрював у поширенні наклепницьких чуток щодо дружини Наталії Гончарової.

Роль Пушкіна в розвитку російської літератури і культури величезна. Він фактично став творцем сучасної російської літературної мови, першим великим національним поетом. Він писав ліричні вірші про любов, дружбу, свободу, природу і смерть; великі віршовані поеми; поетичні казки і драми; прозові та історичні твори. Більшість творів Пушкіна, особливо його поезії, відображали власне бурхливе життя і пристрасті. У них є сильні романтичні елементи, відчувається вплив Байрона, однак стиль Пушкіна був стримані-ший, простіший і більш класичний, ніж у європейських романтиків того часу.

На загибель О. Пушкіна відгукнулося багато відомих людей, але вірш М. Лєрмонтова "Смерть Поета" став потрясінням для читачів. Виходець з ро­довитого дворянства, талановито обдарована особистість (література, музика, живопис), Лєрмонтов хоч і надавав перевагу літературі, все ж обрав військо­ву кар'єру. Проте Лермонтов-офіцер (служив він в елітному лейб-гвардії гусарському полку) більшу частину вільного часу присвячував літературній творчості. Він створив багато поетичних і прозових творів, серед них поеми "Демон" і "Мцирі", драму у віршах "Маскарад", прозовий роман "Герой на­шого часу". Творчість Лєрмонтова сповнена протесту і смутку, він залишив образи гордих, сильних, вільнолюбних людей "величавого Кавказу" на про­тивагу "немитої Росії". Подібно до Байрона, Лєрмонтов повстав не тільки проти суспільства, але й проти релігії (поема "Демон"). Поезія Лєрмонтова -емоційніша, ніж поезія Пушкіна, надзвичайно мелодійна. З часом у його тво­рах дедалі частіше з'являються реалістичні тенденції. Як і Онєгін Пушкіна, Печорін, головний герой роману Лєрмонтова "Герой нашого часу", належав

до так званих "зайвих" ("лишних") людей, які, не сприймаючи тодішнього суспільства, все ж несхильні або нездатні були діяти, щоб змінити його.

Лєрмонтов мав складний характер, був конфліктною і вразливою лю­диною, його не любив вищий світ. Після дуелі з сином французького посла його заслали на Кавказ, в армійський полк. Тут він згодом загинув на дуелі.

Письменником, з ім'ям якого російська література увійшла в світо­ву, став М. Гоголь. Він народився в небагатій українській дворянській ро­дині на Полтавщині. Закінчивши навчання у Ніжинській гімназії 1828 р., Гоголь переїхав до Петербурга. Тут він став писати російською мовою, і 1831-1832 р. побачили світ його повісті "Вечори на хуторі біля Диканьки", від яких, за їхню "правдиву веселість", був у захопленні і Пушкін. На фор­мування творчої особистості М. Гоголя вплинули краса української приро­ди, минуле України, українські звичаї, фольклор. Упродовж всього життя він звертався до України як джерела своєї творчості. Водночас Гоголь свою душу вважав складеною з двох частин - української і російської; жодній з них він не віддавав переваги, вважаючи, що вони взаємодоповнюють одна одну.

Популярність і слава Гоголя зросли після появи комедії "Ревізор" (1836), театральну постановку якої дозволив сам Микола І. Частина публіки і кри­тики були приголомшені нищівним висміюванням у ній російських порядків, інші, навпаки, вітали появу цього твору в літературі. Перший том найзнаме-нитішого твору Гоголя - поеми "Пригоди Чичикова, або Мертві душі" поба­чив світ 1842 р. Твір викликав ще більш неоднозначне ставлення до твор­чості Гоголя і читацької публіки, і критиків.

Вразлива душа Гоголя боляче сприймала образливі й несправедливі випади проти нього. У світогляді письменника відбуваються глибокі зміни, поглиблюються його релігійність, містицизм. Ці нові настрої відображено у книзі "Вибрані місця із переписки з друзями" (1847), яка складалася з лис­тів, написаних 1845-1846 р. У них Гоголь проповідував християнське сми­рення, критично поставився до своїх попередніх творів. Ці зміни у світогляді Гоголя особливо вразили тих шанувальників письменника, які сприймали йо­го насамперед як "соціального письменника", як сатирика і критика дійс­ності. В. Бєлінський у "Листі до Гоголя", написаному поза оком цензури, зви­нуватив письменника у відступництві та зраді. Ці напади "передової" інте­лігенції важко вплинули на Гоголя. У 1848 р. він здійснив паломництво на Святу землю, сподіваючись знайти там душевний спокій. Повернувшись з Па­лестини до Росії, Гоголь помер у Москві.

Як художник Гоголь досяг виняткового успіху, і з його "Шинелі" ви­йшли майбутні російські реалісти й сюрреалісти, натуралісти й модерністи. Як філософа Гоголя спіткала невдача, бо тільки одиниці з інтелектуалів по­діляли його позицію про те, що особисте моральне вдосконалення, а не со­ціальна перебудова суспільства, становить гарантію прогресу.

В еликий вплив на розвиток російської літератури цього періоду мав перший критик "за професією" В. Бєлінський. Саме він чітко висловив ідею про літературу як важливе знаряддя соціальної боротьби, ідею підпорядку­вання літератури суспільній боротьбі. Під таким баченням він трактував, зокрема, твори Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, що значною мірою було спро­щеним розумінням їхньої творчості.

У 40-50-х роках починається творчий шлях тих письменників, чий роз­квіт припадає на другу половину XIX ст.: Івана Тургенєва, Миколи Некрасо-ва, Федора Достоєвського, Лева Толстого, Михайла Салтикова-Щедріна та ін.

Театр. Розвиток російського театру тісно пов'язаний з літературою, особливо драматургічною. Паралельно з розвитком російської драматургії мінялося і театральне мистецтво, манера гри, розкриття образу актором.

Раніше театральні трупи існували або в маєтках багатих дворян, або при царському дворі. Вважалося, що спектаклі мали лише розважати і весе­лити публіку. Театральний репертуар складався переважно з водевілів - лег­коважних п'єс з музикою і танцями. Центрами театральної культури були столичні міста. Тут існували французькі та німецькі театри, постійно висту­пали італійські оперні співаки. У Москві на сцені Большого театру йшли тільки оперні та балетні спектаклі. Драматичні вистави було перенесено до нової будівлі, яку назвали Малий театр. У Петербурзі на сцені Марийського театру йшли італійські та французькі оперні й балетні вистави, в Александ-ринському театрі, спорудженому за проектом Карла Россі, ставили драма­тичні спектаклі.

У російському театрі початку XIX ст. ще панували канони класицизму з його зовнішньою імпозантністю, парадністю і риторикою, з переважанням у репертуарі античних міфологічних сюжетів. Актори грали ролі в урочис­тому, піднесеному тоні, дещо напруженим голосом, співуче декламуючи текст з наголосом на патетичних словах. Від 20-30-х років класицизм у те­атрі було витіснено романтичною школою, для якої характерна героїко-тра-гедійна тематика, а у виконанні акторів звертали увагу на внутрішні пере­живання героя. Яскраві драматичні образи в п'єсах Шекспіра, Шиллера створили актор Малого театру Павло Мочалов (1800-1848), видатний актор-трагік Александринського театру Василь Каратигін (1802-1853).

Утвердження реалізму в російському театрі пов'язано з творчістю Михайла Щепкіна (1788-1863). Колишній кріпосний селянин (вільним став 1822 р.), він грав на різних провінційних сценах Курська, Харкова, Полтави. Від 1823 р. і до своєї смерті Щепкін працював у московському Малому теат­рі, де створив свої найкращі сценічні образи. Ролі Фамусова в "Горі з розу­му" Олександра Грибоєдова (перша постановка 1831 р.) і Городничого в "Ревізорі" Миколи Гоголя (перша постановка 1836 р.) зробили його ім'я зна­менитим на всю Росію.

Музика. У музичній культурі Росії тривалий час панували твори іно­земних авторів. Лише від 30-х років XIX ст., із впливом романтизму, розпо­чався інтенсивний процес залучення в музику народної мелодії і російської національної символіки. Елементи романтизму помітні у творчості Олексія Верстовського (1799-1862). В основу його опери "Аскольдова могила" (1835) покладено давньоруський фольклор і народні наспіви, це перший сценічний твір такого типу в російській музиці.

Особлива роль в історії російського музичного мистецтва належить Ми­хайлові Глінці (1804-1857). Глінка створив основні жанри російської професій­ної музики: оперу, інструментальну музику, російський романс. Він наголошу­вав, що створює музику народ, а композитори лише її оранжують. У його творчості російське музичне мистецтво, засвоївши західні засоби вираження (загальні норми гармонії, багатий і яскравий західний оркестр), піднялося на нову висоту. З особливою силою це виявилося в опері "Життя за царя" (1836), що прославляє подвиг костромського селянина Івана Сусаніна, який врятував життя царя Михайла Романова. Опера мала великий успіх, більший, ніж інша -"Руслан і Людмила" (1842), основою для лібрето якої став однойменний твір О. Пушкіна. Глінка, використавши російський матеріал, з елементами народної музики, підготував ґрунт для наступного покоління російських композиторів.

Сучасниками Глінки були композитори Олександр Даргомижський (1813-1869), Олександр Аляб'єв (1787-1851), Олександр Варламов (1801-1848). Даргомижський шукав "правди" у звуках, створив романтичну оперу "Русалка" (1855), низку інших музичних творів. Аляб'єв і Варламов написали десятки романсів на вірші російських поетів, ставши засновниками цього мелодійного вокально-музичного жанру.

Живопис. Найбільші досягнення російських художників першої поло­вини XIX ст. пов'язані з портретним живописом та епічними полотнами на історичні й біблійні сюжети, написаними в манері академічного класицизму. Картини академічної школи - це переважно парадні полотна зі старанно про­думаною, складною композицією, театралізованим трактуванням сюжету, ефектним освітленням. Заслугою академічного класицизму було чудове знан­ня художньої культури минулого, висока технічна майстерність художників. Центром академічного мистецтва була імператорська Академія мистецтв.

Серед портретистів початку XIX ст. провідні позиції посідали вихідці з України Дмитро Левицький (1735-1822) та Володимир Боровиковський (1758-1825). їхня творчість стала вершиною російського портретного живопису епо­хи класицизму. В портретному живописі Ореста Кипренського (1782-1836) уже простежується вплив романтизму. На портреті О. Пушкіна (1827), що його створив художник, поет виглядає урочисто й романтично, в ореолі по­етичної слави. "Ти мені лестиш, Оресте", - сказав Пушкін, глянувши на свій портрет.

Найвищі досягнення академічної школи представлені творчістю Карла Брюллова (1799-1852) та Олександра Іванова (1806-1858). Відоме полотно К. Брюллова "Останній день Помпеї" (1833) зробило його знаменитим ху­дожником. К. Брюллов зумів розгледіти талант художника в молодого Тараса Шевченка, взяв його під свою опіку. Саме він намалював проданий на аук­ціоні портрет поета Василя Жуковського, що дало змогу викупити Тараса Шевченка з кріпацтва (1838). В останній період своєї творчості Брюллов досягнув великого психологізму в портретах. З автопортрета, написаного в цей період, дивиться рудоволосий чоловік з тонкими рисами обличчя і спо­кійним, задумливим поглядом.

Понад двадцять років О. Іванов працював над картиною "З'явлення Христа народові" (1858). На передньому плані полотна - фігура Івана Хрес­тителя, який вказує народу на наближення Христа. Фігура Христа зображена на відстані. Він ще не прийшов, але обов'язково прийде, немовби говорить художник. Основна ідея цього твору - потреба духовного і морального від­родження людини.

З творчістю Олексія Венеціанова (1780-1847) часто пов'язують виник­нення реалістичного напряму в російському живописі. Він писав здебіль­шого картини на теми праці та побуту селян ("На ріллі. Весна", "На жнивах. Літо" та ін.). У трактуванні побутових сюжетів у художника відчувається вплив сентименталізму та ідеалізація сільського життя. З творчістю Павла Федотоеа (1815-1852), якого називали "Гоголем у живописі", пов'язано утвер­дження критичного напряму в російському живописі. В реалістичних полот­нах Федотов зображав життя купецтва, чиновництва, армійський побут ("Сві­жий кавалер", "Сватання майора", "Гравці" тощо).

У культурному житті Росії 1852 р. відбулася знаменна подія: в Петер­бурзі відкрив свої двері Новий Ермітаж (будівля споруджена за проектом німецького архітектора Л. Кленце). Тут зберігалися шедеври світового мис­тецтва, більшість яких була надбанням імператорської родини. Спокійна рів­новага всіх частин музею, декоративне оформлення в новогрецькому стилі, гранітні атланти при вході - все це також захоплювало відвідувачів.

Архітектура та скульптура. До 40-х років XIX ст. в архітектурі пану­вав класицизм. Будівлі у стилі класицизму відзначаються чітким і спокій­ним ритмом, вивіреністю пропорцій. Головними законами архітектурної ком­позиції були симетрія, загальна гармонія частин і цілого. Парадний вхід розміщений був у центрі й оформлений у вигляді портика - частина будівлі виступала вперед з колонами і фронтоном. Різновидом класицизму був ам­пір, поширений у першій третині XIX ст. Ампір опирався на художню спад­щину імператорського Риму з його парадною монументальністю, стрункістю і строгістю ліній. Важливу роль відігравала скульптура, яка доповнювала архітектурне оформлення будівель. У стилі ампір зводили розкішні особня­ки знаті, але переважно будівлі громадського призначення: вищих урядових установ, дворянських зборів і клубів, театри, храми.

Найвідомішими зразками класицизму стали будівлі в Петербурзі: Ка­занський собор, Головний штаб та Ісааківський собор. Будівництво Казан­ського собору було завершено 1811 р. на Невському проспекті. Архітектор Олексій Вороніхін (1759-1814), син кріпосного, взяв за зразок собор святого Петра в Римі, твір великого Мікеланджело. Використавши його мотиви, Во­роніхін створив оригінальний архітектурний твір. У собор перенесли прах М. Кутузова. Перед собором спорудили пам'ятники Кутузову і Барклаю-де-Толлі, героям війни з Наполеоном, які виконав Борис Орловський (1793-1837). Карп Россі (1775-1849), син італійської балерини, народився і жив у Ро­сії. За проектом Россі упродовж 1819-1834 років було зведено будівлі Сенату і Синоду, які завершували планування Сенатської площі, Головний штаб зі зна­менитою аркою, спорудження якого остаточно оформило Двірцеву площу, Александринський театр, Михайлівський палац (сьогодні Російський музей). Россі мав мрію - зробити ціле місто витвором мистецтва. Він перебудовував вулиці та площі, що прилягали до тих будівель, які він зводив. У творчості Рос­сі російський класицизм став вершиною свого розвитку.

Сорок років (1818-1858) будували Ісаакієвський собор у Петербурзі -найбільшу будівлю, зведену в Росії в першій половині XIX ст. Проект роз­робив французький архітектор Отюст Монферран (1786-1858), а в оформ­ленні екстер'єру та інтер'єру брали участь скульптор Петро Клодт і худож­ник Карл Брюллов. За задумом уряду, собор мав уособлювати могутність і непорушність самодержавства, його тісний союз із православною церквою. Микола І часто втручався в проект, це призвело до того, що собор став біль­шим, важчим, менш граційним і класичним, ніж задумувалося. За проектом Монферрана було зведено і 47-метрову колону з гранітного моноліту на Двір-цевій площі - пам'ятник Олександрові І і одночасно - монумент на честь пере­моги над Наполеоном. В архітектурі Монферрана поєднано класицизм і бароко. Московський класицизм не відзначався такою монументальністю, як петербурзький. Головним архітектором Москви після пожежі 1812 р. було призначено Осипа Бове (1784-1834), який почав будувати цілісні міські бу­дівлі в дусі московського ампіру. Для Москви були характерні невеликі особ­няки садибного типу. Одним із найкращих особняків того часу став будинок Лопухіних на Пречистенці (нині музей Лева Толстого). Будував його архі­тектор Афанасій Григор'єв (1782-1868), виходець із кріпосних селян. У 1817 р. відбулося відкриття будівлі Манежу, призначеного для проведення військових оглядів, парадів і навчань. Проект було виконано під керівницт­вом інженера А. Бетанкура, а оздоблення фасаду здійснив О. Бове. За проек­том О. Бове 1825 р. зведено Большой театр. У 1818 р. на Красній площі по­став пам'ятник К. Мінінові та Д. Пожарському. Скульптор Іван Мартос (1752-1835), виходець з України, у традиціях класицизму вдягнув своїх героїв в

античний одяг.

Костянтин Тон (1794-1881) у своїй творчості спробував відродити традиції давньоруської архітектури. Він будував п'ятибанні церкви з вузь-

155

кими арковими вікнами, використовував псевдоруський і псевдовізантійсь-кий декор. Роботи Тона сподобалися Миколі І, і архітектор одержав два ве­ликі замовлення для Москви. Під його керівництвом в 1838-1849 роках було побудовано Великий Кремлівський палац. У 1839 р. на березі Москви-ріки було закладено храм Христа Спасителя на пам'ять про війну 1812 р. з Францією. Будівництво розтягнулося на багато років. Тільки внутрішні ро­боти, в яких взяли участь найкращі скульптори і художники Росії (П. Клодт, В. Суриков, В. Васнецов, В. Верещагін та ін.), тривали понад 20 років. Урочис­те освячення храму відбулося лише 1883 р. Однак під час боротьби з релігі­єю в СРСР храм Христа Спасителя 1931 р. було підірвано.

На середину XIX ст. освічене суспільство, яке складалося головно із дворянства і різночинної інтелігенції, володіло особливою субкультурою, що перебувала в тісному взаємозв'язку з європейською. Переважна частина населення - російські селяни, міські низи - були носіями єдиної народної, значною мірою сакральної культури. У першій половині XIX ст. російська інтелігенція зробила тільки перші кроки на шляху подолання розколу між елітарною і народною культурою.

Частина 2

Росія в другій половині XIX ст.

Розділ 1. Влада: від ліберальних реформ до консервативної стабілізації

Поразка в Кримській війні виявила очевидні для російської влади і суспільства речі: політична, економічна та військова система, що дала мож­ливість створити імперію і стати великою європейською державою, тепер не тільки не допомагала зберегти цей статус, але навіть загрожувала йому. По­треба подолати економічне і військове відставання Росії від провідних євро­пейських країн, відновити втрачений престиж на міжнародній арені змусили російського імператора Олександра II і керівну еліту шукати нових шляхів розв'язання державних справ.

Концепція реформ, запропонована урядовою "партією реформ", була спрямована на створення стійкої економічної, соціальної та державної систе­ми за західноєвропейським зразком, але без посягання на самодержавну вла­ду монарха. Визначальною в програмі перетворень стала селянська реформа 1861 р., яка звільнила поміщицьких селян від особистої кріпосної залежнос­ті й надала їм землю за викуп. Скасування кріпосного права створило умови для проведення реформ у галузі місцевого самоуправління, судової систе­ми, освіти, військової справи та ін. Однак згодом виявилося, що реформи поляризували російське суспільство, ними були незадоволені різні соціальні прошарки. Революційні народники, намагаючись підштовхнути селянську ре­волюцію, 1 березня 1881 р. вбили Олександра II. Внутрішньополітичний курс нового імператора Олександра III суперечливо поєднував заходи зі зміцнен­ня самодержавного устрою з серією реформ, спрямованих на розв'язання аг­рарно-селянського питання, закінчення реформування армії, зміцнення фінан­сів і розвиток економіки країни. У другій половині 80-х - на початку 90-х років було ухвалено низку законодавчих актів, що характеризуються як "контрре-форми", бо мали на меті обмежити зміст і дію реформ 60-70-х років. Само­державству вдалося провести серію контрреформ у становому питанні, у га­лузі освіти і преси, місцевого управління, однак не вдалося, наприклад, провести судової контрреформи, а також переглянути загальне законодав­ство про селян.

157

Росія в другій половині XIX ст.