4. Сім'я та сімейні стосунки

За переписом 1897 р., у середньому по Європейській Росії одна сім'я сільських мешканців складалася з 5,8 особи, міських - 4,2 особи, дворян -4,3 особи, духовенства - 4,7 особи.

У пореформений період під впливом міста, відходництва, ринкових відносин, активнішого втягнення жінок у господарську діяльність внутрішньо-сімейні відносини в середовищі російського селянства дещо гуманізувалися. Голова сім'ї поступово втрачав свої необмежені повноваження над членами родини, над дітьми та дружиною також. Зі зменшенням людей у родині та обмеженням сім'ї тільки прямими родичами права жінок і дітей зростали, на їхні інтереси потроху зважали. Укладаючи шлюби, за батьками було вирі­шальне слово, але прислухалися й до голосу наречених. Порушення подруж­ньої вірності ставало справою самої родини, а не общини. Якщо чоловік зловживав своєю фізичною силою, пиячив, то дружина могла звернутися до суду. Деякі жінки навіть домагалися розлучення через суд, чого не було в

232

Економіка та соціальні відносини

першій половині XIX ст. Зміцнювалися майнові права жінок (після смерті чоловіка дружина отримувала вдовину частку, доньки при живих братах -частину сімейного спадку), зростала їх роль у господарстві. Проте тради­ційні селянські інститути протидіяли цим змінам - успішніше в аграрних регіонах і на окраїнах, менш успішно в губерніях промислового Центру і столичних. Важкі господарські і сімейні обов'язки, безперервні роди, стійкі сімейні стереотипи, збереження "грубоспартанського виховання" дітей галь­мували переміни в сімейному укладі селянських родин.

Те, що ламання традиційних сімейних відносин на селі відбувалося не­легко, засвідчує зростання "злочинів проти союзу шлюбного і родинного" (так їх означали в законодавстві); до них відносили перелюби, жорстоке по­водження подружжя стосовно одне до одного, злочини дітей проти батьків тощо. Від 1843 до 1863 р. по всій Росії за цією категорією злочинів кількість порушених справ зросла від 893 до 1 196, а від 1874 до 1892 р. (у 33 губер­ніях) - від 2 048 до 3 126, на 1913-й (по всій Росії) - до 5 365. Ще два види злочинів - убивство подружжя і батьків - також характеризують напруже­ність стосунків у сім'ї. У 1835-1846 роках за подружнє вбивство щорічно засуджували і засилали до Сибіру 21 чоловіка і 35 жінок, за вбивство бать­ків - відповідно 5 і 1. У 1913 р. по всій Росії за подружнє вбивство було засуджено 298 чоловіків і 107 жінок, за вбивство батьків - відповідно 86 і 4. Подружні вбивства і вбивства батьків здійснювали майже винятково селяни, і зростання цього виду злочинів перевищувало збільшення кількості інших видів, зокрема вбивств.

Умови життя в містах, особливо у великих та індустріальних, поши­рення освіти, ліберальніші закони, преса і література сприяли поліпшенню правового і фактичного становища жінок і дітей у сім'ї. Однак у середовищі міських низів домінували патріархально-авторитарні цінності, які живилися великим напливом сільського населення. Селяни, які проживали в містах по­стійно чи тимчасово, гальмували зміни в сімейних відносинах. Це стосуєть­ся і селян, які не змінювали своєї станової належності, і тих, які переходили до стану міщан чи купців. Гуманізація сімейних стосунків мала більший ус­піх у родинах багатих купців-підприємців. Російська література цього пе­ріоду, насамперед твори А. Чехова і В. Короленка, яскраво змальовують жит­тя дітей міських низів.

Дворянство та інтелігенція ще від середини XIX ст. стали піонерами переходу від патріархально-авторитарних до егалітарних сімей, до демокра­тичних відносин у сім'ї. Суспільне піднесення 1850-1860-х років сприяло підвищенню інтересу освіченого суспільства до жіночого питання. Громад­ська думка, педагогічна наука ратували за партнерські, гуманні стосунки між батьками і дітьми. Під впливом вимог громадськості було зроблено спробу створити новий Цивільний кодекс, який би забезпечував правову рівність усіх членів сім'ї, захищав їхні права, розширював автономію подружжя і ді-

233

Росія в другій половині XIX ст.

тей. Фемінізм (рух за права жінок), почавшись на зламі 1850-1860-х років, поступово розвивався: наприкінці XIX ст. сформувалася мережа жіночих ор­ганізацій, що домагалися рівноправності жінок по всій країні. Однак не вар­то перебільшувати розмірів ні феміністичного руху, ні демократизації сто­сунків у сім'ях освічених кіл. Російська художня література дає численні приклади існування пережитків патріархально-авторитарних стосунків у родинах дворян та інтелігенції. Патріархальні відносини домінували і в ім­ператорських родинах. Наприклад, Олександр III був досить суворим бать­ком і не терпів непослуху дітей. Однією з ознак архаїчності шлюбно-сімей­них відносин серед дворян та інтелігенції було те, що їх не розглядали як особисту справу кожної людини. Адюльтер (подружня зрада), гомосексуа­лізм, неповагу до батьків, аборт та деякі інші проступки розглядали як кри­мінальні злочини, тобто як злочини проти суспільства і суспільного порядку, а не як приватну справу.

Повільність демократизації внутрішньосімейних стосунків і розкріпа­чення жінок затримували руйнування монархічної парадигми у свідомості народу, гальмували зміну політичної організації суспільства: звичку до насиль­ства, освячену авторитетом старшинства, люди несли з дитинства у велике життя - на службу в армію, на заводи і фабрики, в установи та інституції.

Розділ 5. Національне питання та національні рухи

Етнічно-конфесійну та соціально-економічну багатоликість Російсь­кої держави в другій половині XIX ст. поглибили реформи 1860-1870-х ро­ків, які створили підґрунтя для індустріалізації та урбанізації. Експансія на Кавказ і в Середню Азію посилила колоніальний характер імперії.

У другій половині XIX ст. росіяни так і не стали "панівним" народом імперії. За переписом 1897 р., вони становили лише 44,31% (деякі дослідни­ки називають й менший відсоток) з більш ніж 125-мільйонного населення країни. За середньою тривалістю життя росіяни поступалися латишам, естон­цям, литовцям, євреям, українцям, білорусам, татарам і башкирам. За ступе­нем урбанізації - 15,85% - вони посідали лише дев'яте місце серед етносів Росії. Поміж мешканців 19 великих міст (з населенням понад 100 тис. осіб) росіяни переважали лише в дев'яти - Москві (95%), Тулі (95,9%), Саратові (88,8%), Петербурзі (86,5%), Ростові (79,2%), Астрахані (76,7%), Казані (73,4%), Харкові (63,2%), Києві (54,2%). У десяти містах західної, південної та східної периферії росіяни становили менше ніж половину населення. На 1897 р. росіяни становили лише 40% спадкової (родової) знаті імперії. Пись­менними (вміли читати) були 29,3% росіян (чоловіки - 44,9%, жінки - 14,7%).

У своїй національній політиці царський уряд дотримувався традицій­них засад, вище цінуючи лояльність, професійну компетентність і знатне по­ходження, аніж конфесійну чи етнічну належність. Однак від 60-х років

234

Національне питання та національні рухи

XIX ст. стали помітними в національній політиці тенденції до форсованої інтеграції, адміністративної уніфікації та мовно-культурної русифікації.

Більшість дослідників такий поворот у національній політиці пояс­нює кількома причинами. Однією з основних стала неминуча після про­граної Кримської війни установка на модернізацію Росії, пов'язана, як за Петра І та Катерини II, з адміністративною систематизацією й уніфікацією державного і політичного устрою. Наскільки послідовно цю інтеграцію про­водили в окремих регіонах імперії, дає уявлення приклад проведення реформ 60-70-х років, які не були автоматично поширені на всі області з неросійсь­ким населенням, а спочатку тільки на "внутрішні" райони (Середнє По­волжя, Урал, Східна та Південна Україна, Бессарабія), потім - обережно і поетапно - на ті області, де домінувала "чужа" іноетнічна еліта ("західні провінції", Закавказзя, Балтія, Царство Польське) і майже не торкнулися ні автономної Фінляндії, ні населеної "інородцями" Азії.

Новим чинником і суттєвою силою, що впливала на російську полі­тику, були національні рухи неросійських народів. Разом з революційними рухами вони стали явищем, що розглядалося як небезпека для стабільності та єдності імперії; ці рухи придушували за допомогою репресій, а також заходами уніфікації та русифікації. Від 60-х років на урядову політику впли­вав російський націоналізм, який сформувався в протистоянні з національ­ними рухами неросійських народів.

Зміна урядового курсу відбувалася також під упливом національної політики в європейських державах, де модернізація в другій половині XIX ст. вступила в завершальну фазу. Наприклад, Франція й Велика Британія інте­грували свої національні меншини більше, ніж Росія, а Австрія і Німеччина від 1860-х років проводили достатньо успішну політику зі створення сучас­них націй у рамках імперії. На російську політику впливали й зовнішньо­політичні цілі та обставини. Зокрема, політика стосовно кримських татар і вірмен залежала від стосунків Росії з Османською імперією, стосовно румун Бессарабії - визначалася з урахуванням виникнення румунської національ­ної держави, стосовно українців - впливами з Австро-Угорщини.

Результати нової, спрямованої на посилену інтеграцію неросійського населення, російської політики були двоякими. З одного боку, в Російській імперії панував спокій і порядок, між 1864 і 1905 р. не було жодного знач­ного заворушення неросійського населення; національні рухи більшості "мо­лодих" народів було "підморожено". З іншого боку, ця ж політика сприяла мобілізації проти Росії не тільки освічених еліт, але й широких прошарків населення "старих" націй, наприклад, серед поляків, вірмен, а також мусуль­ман Середньої Волги. Політика культурної русифікації та дискримінації за­гострювала національне питання і посилювала революційний рух, у якому найактивнішу участь брали представники неросійських народів.

Загальмувати розвиток національних рухів вдалося тільки на короткий час й тому, що модернізація створювала передумови для нового піднесення

235

Росія в другій половині XIX ст.

національних рухів. Емансипація селянства, індустріалізація й урбанізація сприяли формуванню середнього класу в місті й на селі. Утворення середнього класу підготувало міцне соціальне підґрунтя національних рухів і забезпечило загальну інтеграцію і "молодих", і "старих" народів у нові нації. Поширення писемності зробило пропаганду ефективною, сприяло мобілізації одних на бо­ротьбу за національно-культурну автономію, інших - за суверенітет. Розвит­кові національних рухів допоміг російський "визвольний рух", який у війні проти самодержавства використовував і незадоволення національних меншин.