5. Казахстан і Середня Азія

Казахи. На середину XIX ст. Росія загалом встановила контроль над казахськими землями, закріпивши ці території низкою фортець: Іргиз, Тургай та Аральськ на північ від Аральського моря, Перовськ на нижній

263

Росія в другій половині XIX ст.

Сир-Дар'ї і Вєрний біля підніжжя Тянь-Шаню. Спочатку було створено, від­повідно до трьох казахських орд, адміністративні одиниці "киргизів Орен­бурга", "сибірських киргизів" (з центром в Омську) і "киргизів Семипалатин­ська". Після завоювання південної частини Середньої Азії адміністративний поділ казахського степу дещо змінився. Південні області на Сир-Дар'ї та в Семиріччі приєднано 1867 р. до новоствореної Туркестанської губернії, а основну частину на півночі розділено на дві області й підпорядковано 1868 р. оренбурзькому та західносибірському генерал-губернаторам.

Статут 1891 р. регулював правові норми місцевого управління казах­ських територій. Росія пішла на співпрацю з казахськими беями, залучивши їх до місцевого управління, але не кооптувавши в російське дворянство. Збе­рігалася автономія в місцевому управлінні з радами старійшин, і судочин­ство, засноване на звичаєвому праві. Усіх казахів було зараховано до право­вої категорії "інородців". Статут 1891 р. обмежив земельні володіння казахів, і наступними десятиліттями до Північного Казахстану вирушили сотні тисяч поселенців з Європейської Росії. Займаючи родючі землі, вони відтіснили кочових пастухів у засушливі райони півдня. Кочові казахи, які ще чисельно переважали нових поселенців, вбачали в захопленні їхніх літніх пасовиськ загрозу своєму господарському існуванню. Оскільки на початку XX ст. за­селення Північного Казахстану було дуже активне, то наростала небезпека соціоетнічного конфлікту. Тим паче, що від 1833 до 1897 р. питома частка казахів у Росії зросла з 2,31 до 3,18%, а в абсолютних цифрах казахське населення збільшилося майже втричі: від 1 454 тис. до 4 084 тис. осіб.

Казахи ще від кінця XVIII ст. перебували під економічним і духовним впливом волзьких татар, чиї мулли сприяли зміцненню ісламу серед пасту-хів-кочівників, а під кінець XIX ст. почали поширювати й "джадідизм". Тоді влада спробувала звільнити казахів з-під татарського впливу через навчання в змішаних казахсько-російських школах. Вихідці з цих шкіл були орієнто­вані на російсько-європейську культуру. Перший їх відомий представник Чокан Валіханов (1835-1865), виходець із родовитої аристократії, був на офі­церській службі у росіян, писав свої сходознавчі праці російською мовою. Російська література мала вплив на нього і його послідовників, які згодом створили казахську літературну мову та перші літературні твори. Заснов­ником нової казахської літератури став Абаїї Кунанбаєв (1845-1904), поезія якого була тісно пов'язана з усною поетичною творчістю казахів. Народна творчість казахів була надзвичайно різноманітною. Особливо популярними були акини - автори і співаки народних пісень. Ще в 50-ті роки XIX ст. не­відомий акин склав поему "Бекет-Батир" - про богатиря Бекета, який бо­ровся за народну справу і якого заслали на каторгу до Сибіру. М. Утемисов, соратник І. Тайманова і учасник антиросійського повстання, теж прославив­ся як акин.

Деякі російські вчені й письменники зацікавилися багатством казах­ської народної творчості. О. Пушкін, наприклад, збираючи матеріали про

264

Національне питання та національні рухи

створено, від-лргизів Орен-Семипалатин-ііністративний Зир-Дар'ї та в кої губернії, а ковано 1868 р.

>авління казах­ам, залучивши юрянство. Збе-ин, і судочин-вано до право-діння казахів, і ли сотні тисяч зни відтіснили кі ще чисельно гніх пасовиськ ітку XX ст. за-тала небезпека питома частка [>рах казахське гас. осіб. шм і духовним іу серед пасту-кадідизм". Тоді через навчання і були орієнто-[й представник атії, був на офі-ґіською мовою.

[КІВ, ЯКІ ЗГОДОМ

твори. Заснов-5—1904), поезія ізахів. Народна о популярними оки XIX ст. не-екета, який бо-.'. М. Утемисов, теж прославив-

гатством казах-[ матеріали про

повстання Пугачова, в одному з казахських аулів записував народні пісні. Засланий у Казахстан український поет і художник Т. Шевченко теж ціка­вився побутом і фольклором місцевого населення.

Наприкінці XIX ст. в казахському національному русі з'явилися тен­денції, спрямовані проти російської адміністрації і переселенського руху, і зроблено спробу виявити казахську ідентичність у взаємозв'язку ісламу і традицій кочівників. Однак це було властиво північній частині казахських степів, на півдні казахи перебували під духовним впливом ісламських цент­рів Середньої Азії.

Народи Середньої Азії. У ході завоювання Середньої Азії Бухарський емірат і Хіванське ханство, втративши великі території, потрапили під росій­ський протекторат, тобто військово, політично та економічно перебували під контролем Росії. Територіально Бухара і Хіва входили до утвореного 1867 р. Туркестанського генерал-губернаторства, до якого після повстання 1875 р. приєднали й Кокандське ханство. Від 1897 р. до Туркестану віднесли й тери­торії, населені туркменами. Військове управління та присутність великої кіль­кості військ гарантували лояльність нових підданих. У місцевому управлінні, правовій системі й земельній власності було фактично збережено статус-кво. Місцеву знать залучили до місцевого управління й суду, але ніколи не поста­вало питання про долучення її до російського дворянства. Центральна влада зберегла за ісламським духовенством його земельні володіння та вплив на

освіту й культуру.

Етноси Середньої Азії дослідники відносять до колонізованих народів, яких обмежили в правах, і верхівку яких не було соціально інтегровано. Звів­ши осілі етноси з давньою і розвиненою культурою до статусу "інородців", в основі якого лежав кочовий спосіб життя, російська влада проводила полі­тику відмежування (сегрегації) не лише від кочових народів, але й від усіх азійських. Відповідно до цієї тенденції у Середній Азії майже не підтриму­валися православне місіонерство й мовна русифікація. Присутність росіян обмежувалася невеликим прошарком урядовців, гарнізонами й новими квар­талами в деяких великих містах, насамперед у Ташкенті. Переселенці з Єв­ропейської Росії з'явилися лише на родючих землях північної Киргизії.

Неросійське населення сприймало російське правління як правління "невірних", і тому раз у раз вибухали локальні заворушення. Лише зрідка, як в Андижанському повстанні 1898 р., бунти переростали у "священні вій­ни", які очолювали братства, що сповідували суфізм.

Колоніальний характер російської влади в Середній Азії визначався не лише правовим статусом її населення. Від кінця XIX ст. Середня Азія пе­ретворюється на регіон вирощування однієї культури, - бавовнику, такого потрібного російській текстильній промисловості. Вирощування бавовнику 1910 р. становило понад половину обсягів сільськогосподарської продукції Туркестану. Бавовник у Середній Азії лущили й пресували, тобто лише пер­ший етап процесу перероблення відбувався на місці. Згодом бавовник транс-

265

Росія в другій половині XIX ст.

портували залізницею до центрів російської текстильної промисловості, че­рез що в Середній Азії бавовнопереробна промисловість занепала цілком. Найважливішою для транспортування бавовнику стала залізнична колія Орен-бург-Ташкент, з побудовою якої 1906 р. було встановлено пряме сполучення з Росією.

За переписом 1897 р., у кордонах Російської імперії проживало 1,9 млн узбеків і сартів* (1,43% населення країни), 635 тис. киргизів (0,51%), 350 тис. таджиків (0,28%), 281,4 тис. туркменів (0,22%). Ступінь урбанізації осілих мусульман Середньої Азії був досить високий: у таджиків - 29,5%, сартів -21,06%, узбеків - 12,6%, тоді як у казахів - лише 1,17%. Мусульмани стано­вили 85,8% мешканців Ташкенту.

Освіта та духовна культура Туркестану, Бухарського емірату та Хі-ванського ханства перебували під впливом ісламу. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Викладання велося староузбецькою, арабською і пер­сько-таджицькою мовами. Ідеї "джадідизму", які поширилися серед мусуль­манських етносів Росії, у Середній Азії не мали підтримки, як і спроби за­провадити тут змішані російсько-туземні школи. Середній показник пись­менних серед етносів Середньої Азії 1897 р. становив 3,5% (серед чоловічого населення - 5,7%), зокрема в кочових казахів - 4,0%, туркменів - 2,1%, киргизів - 0,8%, в осілих мусульман Середньої Азії - від 2,1 до 4,8% (сто­совно осілих мусульман відомості перепису, безперечно, занижені).

У Середній Азії переважали давні літературні мови - чагатай (староуз-бецька) і перська, якими творили філософи, письменники, творча спадщина яких стала надбанням всієї тюркомовної та іраномовної культури: мислитель і публіцист Ахмед Доніш (1827-1897), поети Закирджан Халмухамедов (Фур-кат, 1858-1909), Мухаммед Амінходжа (Мукимі, 1850-1903), поет-сатирик і публіцист Абдулла Саліхогли (Завкі, 1853-1921), поет і просвітник Аваз Отарогли (1884-1919).

Етноси Середньої Азії розвивали свою багату народну творчість, в якій відображалась історія, господарство, побут, звичаї, естетичні смаки, етичні норми, уявлення про людину та інші знання. Особливо популярною була епічна література, спільна для деяких народів: наприклад, узбеки, казахи, каракалпаки мають спільний епос "Алпамиш"; казахи, туркмени, узбеки, та­джики - "Кер-Огли". А ось епос "Манас", в якому півмільиона віршованих рядків, побутує тільки в киргизів. Саме в народній творчості черпали свої образи, ідеї й мотиви перші національні поети і просвітники.

Отже, реформи Олександра II надали нового імпульсу модернізаційним процесам у Російській імперії. Водночас модернізація зумовила соціальну

та

ми

мовно вали

ного гівлі

тва,

Дів

кості

ше

ня з

ред '

ща,

* Сартів відносили до осілого населення, узбеками називали переважно кочове.

266

1865

промисловості, че-іала цілком, колія Орен-сполучення

іало 1,9 млн У°), 350 тис. зації осілих %, сартів -ни стано-

мірату та Хі-видами шкіл середні та лою і пер­ед мусуль-спроби за-

13НИК ПИСЬ-

чоловічого

- 2,1%, ,8% (сто-

(староуз-

спадщина

мислитель

ов (Фур-

-сатирик

тник Аваз

ь, в якій

, етичні

ою була

, казахи,

узбеки, та-

віршованих

черпали свої

модернізаційним соціальну

кочове.

Культура

та національну мобілізацію численних неросійських народів, які поступово перетворювалися на сучасні нації з їх новими елітами, зі своїми літературни­ми мовами та високо розвиненими професійними культурами. Модернізація супроводжувалася форсованою інтеграцією, адміністративною уніфікацією та мовно-культурною русифікацією неросійських етносів. Ці тенденції посилю­вали політичне та соціальне напруження в країні, поляризували російський національний рух.

Розділ 6. Культура

Реформи 60-70-х років XIX ст. визначили напрями та зміст культур­ного життя Російської держави. Розвиток промисловості, транспорту і тор­гівлі потребував кадрових робітників, спеціалістів із середньою та вищою освітою. Духовні запити суспільства сприяли збільшенню книговидавниц­тва, підвищували наклади газет і журналів, сприяли розвитку літератури, театру, художнього мистецтва. Водночас інтенсивно йшов процес демокра­тизації культури. В літературі та мистецтві головною була тема "мужика", страдника, годувальника і захисника країни, носія національних традицій і моральних цінностей. Вагомий поступ у другій половині XIX ст. зробили національні культури неросійських народів, де тема народу також була про­відною. На творчість російських письменників і діячів мистецтва помітно впливали європейські культурні течії та стилі, а досягнення культури наро­дів Росії стають відомими в Європі.

1. Освіта

Реформи 60-х років XIX ст. в галузі освіти зумовили зростання кіль­кості початкових шкіл - державних, підпорядкованих міністерству народної освіти, земських, які організовували земства, та церковно-приходських. Ли­ше від 1864 до 1874 р. земства відкрили до 10 тис. шкіл. Земська трирічна школа, порівняно з іншими початковими школами, відзначалася кращим нав­чанням, вищим професійним рівнем учителів. Учень у земській школі, окрім читання, письма, арифметики і Закону Божого, здобував елементарні знан­ня з природознавства, географії, історії. Фінансування народної школи се­ред інших витрат земства займало важливе місце, становлячи до 15% від усього їхнього бюджету. На свої кошти земства відкривали учительські се­мінарії, комплектували бібліотеки, утримували вчителів.

Основною формою середньої школи були гімназії - класичні і реальні (1872 р. замість реальних гімназій впроваджено шестирічні реальні учили­ща, закінчення яких не дозволяло вступати до університету). Кількість гім­назій постійно зростала: 1865 р. - 96, 1871 р. - 123, 1882 р. - 136.

Розвивалася вища освіта - насамперед університетська, 1865 р. було відкрито Новоросійський університет в Одесі, 1888 р. - Сибірський універ­ситет у Томську. Зростала й кількість студентів в університетах: 4125 осіб -1865 р., 8045 - 1880 р, 12 804 - 1885 р., 16 294 - 1899 р. Навчалися в уш-

267

Росія в другій половині XIX ст.

верситетах переважно діти дворян (1880 р. - 46,6%, 1895 р. - 45,5% від за­гальної кількості студентів). Вступали сюди й сини священиків, але оскільки вони числилися серед найрадикальніших активістів, 1879 р. уряд обмежив прийом семінаристів (1880 р. - 24,1%, 1895 р. - 5%). їхні місця посіли сту­денти з небагатих міських станів (12% - 1880 р., 33,2% - 1895 р.). Зросла і кількість студентів із селян (2,9% - 1880 р., 6,8% - 1895 р.).

У Москві, Петербурзі, деяких великих містах було відкрито нові полі­технічні й технологічні інститути, однак вища технічна освіта розвивалася значно повільніше, ніж того вимагало життя пореформеної Росії. Напри­кінці XIX ст. у вищих технічних закладах навчалося понад 7 тис. студентів.

Незважаючи на здобутки в розвитку освіти, порівняно з провідними країнами світу Росія відставала. У Росії 1890 р. налічувалося 2 510 тис. уч­нів початкових і середніх шкіл (21 учень на тисячу осіб населення), тоді як у Німеччині - 7 100 тис. (156 учнів на тисячу осіб, дані за 1881 р.), у Фран­ції - 5 685 тис. (149 учнів на тисячу осіб), у США - 14 576 тис. (231 учень на тисячу осіб); кількість студентів університетів у Росії становила 12,5 тис, то­ді як у Німеччині - 28,4 тис, Франції - 19,6 тис, США - 60,1 тис.

Всеросійський перепис населення 1897 р. вперше виявив загальну кар­тину письменних у країні (сюди було віднесено осіб, які вміють читати ро­сійською або якоюсь іншою мовою). Загалом письменними були 27,7% насе­лення країни, серед чоловіків - 38,6%, серед жінок - 17%. У Великій Британії 1889 р. вміли читати і писати 91% чоловіків і 89% жінок у віці понад 20 ро­ків, у Німеччині - відповідно 97 і 95%, у Франції - 85 і 89%, у США - 88 і 85%. Середню і вищу освіту в Росії мали 1,5% населення. До початку XX ст. тільки дворянство і духовенство (2% всього населення Росії) досягло майже повної грамотності; інші прошарки населення за ступенем грамотності пе­ребували на рівні західноєвропейських країн XVII ст.