Етапи розвитку класицизму

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класицистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держави під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П’єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід («Сід»— 1673), Август («Цінна, або Милосердя Августа») та ін.

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумовило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляють монархів та часи їхнього правління, а й критикують соціальні пороки, викривають людські вади, хоча й не заперечують абсолютизм загалом. Якщо па першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і піднесеними, то на другому етапі характери героїв більше наближаються до реальні: людей, а, окрім трагедії та інших високих жанрів, на перший план виходять комедії сатири, епіграми тощо.

Висновок Таким у загальних обрисах постає класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі специфічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейське художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із заснуванням Кисво-Могшіянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

Лекція 2-3 іспанська література XVII століття План

1. XVII ст. — «золотий вік» іспанської літератури.

2. Лопе де Вега — представник ренесансного реалізму. «Фуенте Овехуна», «Зірка Севільї», «Собака на сіні». Естетичні погляди Лопе де Вега.

3. Тірсо де Моліна «Дон Жуан».

4. Творчість Кальдерона— вершина літературного бароко. Драма «Життя — це сон». Художні особливості драматурги.

1. XVII століття — «золотий вік» іспанської літератури

Іспанія XVII століття майже нічим не відрізнялася віл Іспанії попереднього століття.

Як і раніше, вона залишалася країною єзуїтів. Тут з дикою жорстокістю панувала інквізиція. За XVI. XVII і XVIII століття на вогнищах інквізиції було спалено більше 30 тисяч людей і близько 300 тисяч кинуто до в'язниці.

Іспанський король іменувався «його католицькою величністю». Величезна роль церкви проявлялася не лише у політичному житті країни, а й у економіці: церква володіла однією четвертою усієї іспанської землі. У середині XVII століття буквально кожен 5—6 іспанець носив одяг монаха або священика.

Якщо у Франції абсолютизм у період свого становлення сприяв формуванню нації, економічному, політичному та культурному об'єднанню сил народу, то в Іспанії цього не відбулося. Королівська влада добилася лише незначного обмеження влади феодалів, взяла під свій контроль лицарські духовні ордени, конфіскувавши їх величезні земельні наділи.

У Англії та Франції королівська влада, впроваджуючи політику меркантилізму (заохочення торгівлі та промисловості), сприяла економічному зростанню країни. В Іспанії королівська влада, йдучи на поступки феодалам, проводила нерозсудливу політику у галузі зовнішньої торгівлі, дозволяючи шляхом ввозу іноземних товарів підривати основи власного виробництва.

Золото рікою лилося із американських колоній на територію Піренейського півострова. Золото стало для Іспанії підступним даром богів.

Загибель «Непереможної Армади» (усього іспанського флоту) поблизу берегів Англії у 1588 році остаточно підірвала військову міць країни. Почалися хвилювання в іспанських колоніях.

З карти країни зник цілий ряд населених пунктів. Все населення Іспанії за короткий проміжок часу з кінця XVI і до середини XVII століття зменшилось майже на два з лишком мільйони чоловік.

Різко скоротилося виробництво. Соціальний та національний тиск, що здійснювався дворянством за підтримки уряду та церкви, став причиною ряду народних повстань.

Католицька церква, яка поєднувала у собі духовне ярмо народу із найвитонченішими формами репресій, стала в Іспанії керівним інструментом реакції, знаряддям безжального придушення революційного протесту мас.

У XVII столітті Іспанія — другорядна країна Західної Європи. Її колишня могутність відійшла у минуле.

Дійсної влади король уже не мав.

Філософська думка Іспанії була перейнятою містикою та песимізмом.

Однак художня література Іспанії того періоду надзвичайно багата. Іспанський Ренесанс дещо запізнився. В той час, як в Італії, Франції краща пора Відродження вже минула, в Іспанії, яка накопичувала свої культурні сили, цей розквіт тільки наступав.

У іспанській літературі XVII століття можна виділити три художніх напрями: ренесансний реалізм, який очолював могутній геній Лопе де Вега, класицизм, представлений творчістю деяких вчених-поетів та підтримуваний університетами, і бароко, найвищим вираженням якого була творчість Педро Кальдерона.

Варто зазначити, що класицизм в Іспанії не прижився.

Ренесансний реалізм, який поєднував у собі художній досвід античної культури із національними художніми традиціями іспанського народу, являв собою у першій половині XVII століття наймогутніший, глибоко народний художній напрям в Іспанії.

Найбільший розквіт національного генія в епоху Відродження проявився у творчості Сервантеса, у драмі Лопе де Вега і національному театрі «золотого віку».

Театр пізнього Відродження (1580—1620-ті роки) і наступної літературної епохи — XVII століття в Іспанії являв собою дійство величезного масштабу, У той час. коли світська та церковна верхівка неухильно вели країну до катастрофи, у театрах усієї Іспанії щоденно, крім постів, деяких свят та тижнів жалоби, жила та утверджувалась гуманістична модель світу.

Існували дві Іспанії; з точки зору історичної перспективи «Іспанія сцени», яка втілювала надії народу, всю повноту національного характеру, що зберегла все це для майбутнього, була набагато реальнішою, ніж держава Габсбургів, що вже гинула, тобто «Іспанія — в'язниця».

Увійшовши до театру, іспанський простолюдин, бідний ідальго або зацькований переслідуваннями та погрозами інквізиційної розправи гуманіст ставали вільними. І не лише на той час, поки захоплений дією глядач стояв у корралі. Театр допомагав зберегти гідність, допомагав жити, боротися. Театр протистояв офіційній церкві. Феодально-церковній, брехливій моралі щоденно протидіяла гуманістична мораль: і люди мріяли, кохали згідно з її принципами, прагнули жити відповідно до заповідей Лопе де Вега та Тірсо де Моліна, а не за Лойолою, Павлом IV та Філіпом II.

Іспанський театр «золотого віку» активно утверджував гуманістичний склад життя, гуманістичного героя; боровся комедією більше, ніж трагедією. Національний театр був глибоко ліричним. Відомі драматурги були поетами у прямому смислі цього слова. Лопе де Вега до 50 років повністю не усвідомлював того, що він пост-драматург.

Цілком зрозуміло, що Іспанія посилювала тиск на театр. У самих коралях були перегородки для різних верств населення — партер для тих, хто мав стояти; окрема галерея для жінок, ложі для знаті; існували придворні театри. П'єси перевірялися, ставали потворними після ряду змін, заборонялися церковною цензурною; актори і драматурги зацьковувались у проповідях, книгах та брошурах.

Хоча реакція і досягла таким чином певних результатів, вона не могла підкорити театральне мистецтво повністю. Тому Філій II і найбільш послідовні діячі Контрреформації стояли за повну, абсолютну заборону театру, як світського, так і духовного. Тричі за 100 років королівський уряд забороняв театр: у 1598, 1646 і 1665 роках, але кожного разу він втрачав контроль над станом цього виду мистецтва у країні і відступав. Національна драма залишилась непереможною у ідеологічному двовладді, але умови життя та творчості драматургів за таких обставин були важкими, загроза найстрашніших покарань — цілком реальною.

Тому глядач або читач XXI століття, знайомлячись із п'єсами Лопе де Вега, повинен пам'ятати, що драматург вперше і всупереч усьому реалізував перемогу національного ренесансного театру на території всієї Іспанії.