3.2. Середовище організації

Своєрідність кожної організації виявляється в особливостях її внутрішнього середовища — сукупності складових, які відображають її сутність. Разом з тим, кожна організація функціонує у навколишньому середовищі, перебуваючи під його впливом і впливаючи на нього.

Внутрішнє середовище організації

Оскільки організації створюють люди, то внутрішнє середовище організації формується, в основному, внаслідок прийняття і реалізації управлінських рішень. Це свідчить, що внутрішні чинники організації піддаються регулюванню. Але не всі з них можна безпосередньо контролювати, оскільки вони є також наслідком впливу зовнішнього середовища (соціальних, технологічних, організаційних чинників).

Внутрішнє середовище організації — комплекс змінних параметрів, які характеризують ситуативний стан організації, формуються та контролюються керівництвом або виникають під впливом зовнішнього середовища, процесів усередині організації і вимагають відповідних активних дій керівництва.

Будь-яка організація є системою, утвореною певною кількістю внутрішніх змінних елементів. Межі системи залежать від критерію відбору елементів, від нього залежить і склад змінних внутрішнього середовища організації. Якщо, наприклад, за такий критерій узяти територіальне розташування елементів, то до внутрішнього середовища належатимуть елементи, які утворюють певну систему у територіальному поєднанні (виробничо-господарська організація, яка охоплює певну кількість підприємств). Елементами її є господарські одиниці, розташовані у межах певного адміністративно-територіального утворення, а змінними — територіальна структура організації, обсяг діяльності господарських одиниць, загальна технологія, техно-

142

Виробничо-господарська організація

Середовище організації

143

логія процесів в окремих господарських одиницях тощо. Якщо критерієм вважати технологічну єдність елементів, то внутрішнє середовище не завжди збігатиметься з територіальними межами системи «організація», а буде ширшим чи вужчим за неї. Отже, внутрішнє середовище виробничо-господарської організації з технологічного погляду визначатимуть змінні, що відображають загальну спрямованість її діяльності (випуск тих чи інших виробів) та застосовувана при цьому технологія.

Економічна єдність елементів, а звідси і параметрів внутрішнього середовища організації, відображає систему взаємозв'язків між організаційною і виробничо-господарською структурами, порядок їх взаємодії, зв'язки із зовнішнім середовищем та ін.

Внутрішнє середовище організації визначають склад і взаємодія таких елементів, як організаційна форма і структура організації, люди, соціально-психологічний клімат, цілі, завдання, технологія.

Центром діяльності організації є людина, яка може бути співробітником або зовнішньою зацікавленою особою. Соціальні системи не є абстрактними побудовами, вони функціонують як групи мотивованих, ініціативних і готових до підвищення рівня своїх знань людей. Місце людського компонента у внутрішньому середовищі організації залежить від поведінки окремих людей, людей у групах, керівника, його впливу на поведінку окремих людей та їх груп.

Індивідуальна поведінка людини — це наслідки складного поєднання індивідуальних характеристик особистості та зовнішнього для цієї особистості середовища (рис. 3.3).

Завданням керівника є створення в організації такого внутрішнього середовища, яке б підтримувало бажаний тип поведінки індивіда і груп працівників. А для того щоб людина надавала більшого значення цілям системи, ніж своїм, необхідно її мотивувати.

Мотивування (лат. тоVео — рухаю) — стимул для певної поведінки людини, який виникає як наслідок напруження між потребами і можливостями їх задоволення.

Мотивування не розвиває здібностей людини, а посилює її прагнення досягти певних цілей. Здібності визначаються якостями особистості: особливостями характеру, сприйнятливістю зовнішніх впливів, рівнем інтелекту, обдарованістю. Розвиток здібностей до управління дає змогу керівникові ефективніше впливати на поведінку працівників, використовувати людей, наділених відповідни-

Розумові та фізичні здібності

І

Цінності й погляди

І Продуктивність

\

Психологічні особливості

Індивідуальна поведінка і успішна діяльність

Потреби

Мотивування

Виробниче середовище

Життєва позиція

Соціально-психологічний клімат

Рис. 3.3. Чинники, що впливають на індивідуальну поведінку і успішну діяльність індивіда

ми для певної роботи якостями, створювати виробниче середовище, яке стимулюватиме працівників до ефективної діяльності.

Виробниче середовище — сукупність внутрішніх змінних, які за допомогою процесу управління пристосовані до потреб організації.

Успішна діяльність людини у складі організації залежить і від загального соціально-психологічного клімату — системи відносин між співробітниками у процесі виробництва і поза ним.

Важливою складовою внутрішнього середовища організації є цілі, певні орієнтири, бажані рубежі, яких вона прагне досягти.

Цілеспрямованість є визначальною особливістю будь-якої свідомої діяльності людини. Оскільки організація є соціальним утворенням, вона неминуче повинна формулювати цілі власної діяльності. Механізм кристалізації цілей діяльності надзвичайно складний, оскільки будь-яка організація утворюється з окремих індивідів, які мають власні цілі. Цілі організації не можуть бути сформовані простим підсумуванням цілей індивідів.

З цілей випливають завдання організації і завдання іі працівників як способи реалізації цілей шляхом управління господарською активністю. Вони полягають у розробленні й реалізації фірмової політики, яка охоплює принципи політики, цілі, стратегії (заходи щодо досягнення цілей політики), засоби реалізації. Зв'язок і вза-

144

Виробничо-господарська організація

145

ємозалежність між фірмовою індивідуальністю і фірмовою культурою витікає із сукупності ціннісних орієнтирів, способів мислення, що визначають поведінку працівників організації та своєрідність самої організації, які сформовані традиційно, змінюються з часом і відповідають духу нинішнього моменту.

На внутрішнє середовище організації впливає також технологія — поєднання кваліфікаційних навичок персоналу, обладнання, інфраструктури, інструментів та відповідних технічних знань, необхідних для здійснення бажаних перетворень матеріалів, інформації, людей. Технологія залежить від організаційної форми, структури, асортименту товарів чи послуг, попиту на них, рівня кваліфікації персоналу, інфраструктури організації і навколишнього середовища.

Отже, внутрішнє середовище організації є дуже складною системою елементів і взаємозв'язків між ними, які, як правило, контролюються і регулюються керівництвом.

Зовнішнє середовище організації

Межі між організацією як системою та навколишнім середовищем визначаються сукупністю організаційних особливостей її діяльності. Навколишнє середовище має надзвичайно важливе значення для організації, оскільки значною мірою визначає ефективність діяльності.

Зовнішнє середовище організації — економічні, соціальні, технологічні, політичні й етичні елементи (чинники), які перебувають поза межами організації.

У навколишньому середовищі організації можна виокремити три системи: економіку, суспільство, екологію (рис. 3.4), між якими існує така залежність: організація є підсистемою економіки, економіка — суспільства, а суспільство — підсистема екологічної системи. Всі вони нерозривно пов'язані. При цьому неминучим є накладання сфер різних систем, а внаслідок багатофункціональності окремих елементів систем їх вплив поширюється на суміжні (наприклад, елемент «держава» є складовою систем «економіка», «суспільство» та «екологія»; подібні властивості мають елементи «групи за інтересами», «політичні партії» та ін.).

При аналізі взаємозв'язків організації із зовнішнім середовищем важливе значення має концепція групових претензій, згідно з якою організація перебуває у постійній

Стратегія культура структура

Рис. 3.4. Організація і навколишнє середовище

1 — власники; 2 — співробітники; 3 — технологія;

4 — система менеджменту; 5 — споживачі; 6 — конкуренти;

7 — постачальники; 8 — потенційна робоча сила; 9 — інвестори;

10 — кредитори; 11 — держава; 12 — громадська думка;

13 — профспілки; 14 — організації працедавців;

15 — організації (групи) за інтересами; 16 — засоби масової інформації;

17 — політичні партії; 18 — природні умови;

19 — захисники природного середовища; 20 — кліматичні умови.

конфронтації з різними групами інтересів, що безумовно впливає на її становище. А позиції груп інтересів залежать від справ на підприємстві. Специфіка взаємовідносин між ними полягає в тому, що організація не може контролювати поведінку зацікавлених груп. Організація, як правило, має справу з такими групами інтересів:

— внутрішні (власники, менеджери, співробітники);

— господарські (покупці, постачальники, конкуренти, потенційна робоча сила);

146

Виробничо-господарська організація

— громадські (держава, засоби масової інформації, громадські організації тощо);

— інтереси захисників навколишнього середовища (вчені, асоціації зацікавлених організацій і груп, держава та ін.).

Значення груп інтересів для організації різне і визначається ситуативно. Відносини з ними постійно змінюються залежно від взаємних претензій, оскільки організація має певні обов'язки перед суспільством, а воно — перед нею. Тому організація повинна цілеспрямовано управляти зв'язками з такими групами.

Орієнтацію на навколишнє середовище (включно з відносинами всередині організації) розглядають через призму засобів, які організація використовує як для адаптації, так і для впливу на нього. До цих засобів належать: структурні засоби, управлінські процеси, система комунікацій, управління персоналом і представниками навколишнього середовища, фірмова поведінка, дизайн організації.

Структурні засоби впливу організації на навколишнє середовище передбачають створення постійних і тимчасових органів та центрів зв'язків із навколишнім середовищем, зовнішні консультації. У великих організаціях різноманітні проблеми їх взаємодії з громадськими організаціями, громадськістю загалом тощо вирішують спеціальні підрозділи. З цією метою створюють і тимчасові органи. Перевага їх перед постійними полягає в охопленні представників усіх або більшості служб організації.

У багатьох зарубіжних організаціях створено центри зв'язків із зовнішнім середовищем (за аналогією з центрами прибутку), які займаються різноманітними питаннями, що стосуються різних сфер навколишнього середовища. Критерії їх функціонування залежать від претензій зовнішніх і внутрішніх груп. Вони можуть вирішувати і ринкові питання, і внутрішні господарські проблеми.

Для компетентного управління взаємодією з навколишнім середовищем у великих організаціях є спеціальні посади. Ранг їх, як правило, — заступник керівника. Невеликі організації здебільшого вдаються до послуг зовнішніх консультантів.

Важелі впливу на зовнішнє середовище треба використовувати взаємопов'язано: організація визначає носіїв управлінської структури (керівників, органи), які відповідають за контакти з навколишнім середовищем, а суспільство розвиває структури для зв'язку з організаціями; ор-

Середовище організації

147

ганізація призначає і навчає співпрацівників для узгодження взаємовідносин з навколишнім середовищем, яке теж повинно мати людей, компетентних у справах організації.

Управлінські процеси впливу на зовнішнє середовище здійснюються в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні орієнтовані на зв'язки із навколишнім середовищем управлінські процеси охоплюють окремі елементи, пов'язані з різноманітними аспектами цього середовища (інвестиційні процеси, методи планування та ін.). У вузькому — до них зараховують проблемний менеджмент, політику й стратегію організації, управління комунікаціями.

Проблемний менеджмент охоплює ідентифікацію тематичних сфер і розвиток відносин стосовно них.

Ідентифікація (лат. Шепіісиз —тотожний) тематичних сфер — визначення пріоритетних напрямів діяльності організації та зацікавлених груп (організацій), дії яких можуть позитивно або негативно вплинути на її стан.

Розвиток відносин організації в тематичних сферах базується на системі соціальних та екологічних балансів, соціальних рахунках, екологічних звітах, спеціальних показниках, що подаються організацією на розгляд зацікавлених груп тощо.

Основою формування системи зв'язків із навколишнім середовищем є політика організації, яка повинна охоплювати:

— системи (організація, економіка, суспільство, екосистема);

— інститути (внутрішні, загальногосподарські, суспільні групи претензій, організації захисту прав споживачів);

— тематику (внутріорганізаційні, загальногосподарські, суспільні, екологічні питання).

На основі політики вибудовується стратегія діяльності організації у зовнішньому середовищі. Формуючи її, виходять з таких міркувань:

— передбачення заходів, необхідних для досягнення Цілей організації. Так, економічна стратегія повинна бути спрямованою на утримання конкурентних позицій на ринку, екологічна — на охорону довкілля, суспільна — на захист економічних інтересів та здоров'я споживачів;

— визначення принципів стратегічної поведінки організації, яка може бути зорієнтована на подолання конфліктних ситуацій (оборонна позиція) чи на здійснення превентивних кроків (активна позиція).

148

Виробничо-господарська організація

Середовище організації

149

На основі обраної стратегії вибудовують систему комунікацій організації із зовнішнім середовищем.

Комунікації (лат. соттупісо — поєдную) — систематичне / комбіноване використання всього інструментарію зв'язку із зовнішнім середовищем (реклама товарів, методи стимулювання продажу, кадрова реклама, робота з громадськістю та ін.).

Система зв'язку організації повинна гарантувати надходження найважливішої інформації про навколишнє середовище, необхідної для планування і прийняття рішень. Ця інформація не має обмежуватися лише ринковими відомостями.

Усі дії організації в навколишньому середовищі спрямовані на людей, що породжує проблеми, які стосуються управління власним персоналом щодо його впливу на навколишнє середовище, а також впливу навколишнього середовища на персонал.

Управління діяльністю персоналу в навколишньому середовищі передбачає:

— використання при доборі керівних працівників і співробітників специфічних критеріїв, які гарантували б відповідну поведінку організації;

— спеціальну підготовку працівників;

— створення системи стимулювання ідей і діяльності, орієнтованої на зміцнення зв'язків з навколишнім середовищем;

— формування системи комунікацій всередині й за межами організації, яка забезпечувала б тісну взаємодію внутрішнього і навколишнього середовища.

Управління персоналом і представниками з навколишнього середовища (управління груповими претензіями) є регулюванням відносин з різними його групами. Особливо важливе значення такого управління в перехідних суспільствах, наприклад, у господарській ситуації сучасної України, недостатньо нормативно вмотивоване формування і становлення таких відносин. Деструктивна поведінка груп зовнішніх претензій інколи може завдати шкоди організації-

Ставлення до зовнішніх груп охоплює таку проблематику, як мотивація їх представників, досягнення відповідності між індивідуальними особливостями організації та її репутацією (корпоративним іміджем) на ринку і в суспільстві.

Важливими чинниками, що забезпечують індивідуальність організації, є фірмова поведінка і дизайн.

Фірмова поведінка — позиція організації на ринку, в суспільстві тощо, загальні принципи її моральної, соціальної, економічної, політичної, інформаційної діяльності.

Поведінка фірми є важливим чинником позиціонування її на ринку.

Фірмовий дизайн (англ. безі£п — проектувати) — гармонійно поєднані оригінальні візуальні засоби ідентифікації фірми.

Використовувані при цьому засоби графіки, кольору, мови, просторових рішень є визначальними у формуванні фірмового стилю, а отже індивідуальності організації.

Чинники соціально-економічного середовища зумовлюють життєздатність організації на конкретний момент, розвиток її в майбутньому. Для адаптації до зовнішнього середовища організація повинна знати і чітко класифікувати їх. До таких чинників зараховують розмір і структуру потреб населення, рівень його доходів і нагромаджень, рівень цін, можливість одержання споживчого кредиту, політичну стабільність і спрямованість внутрішньої політики держави, розвиток науки і техніки, рівень культури населення, міжнародну конкуренцію, вплив постачальників, технології, законодавства, соціальні та культурні зміни в суспільстві.

Загалом чинники зовнішнього середовища поділяють на економічні, технологічні, соціальні, політичні, етичні. Така класифікація не є жорсткою, оскільки всі аспекти зовнішнього середовища взаємоперекривають і взаємодіють. Поширеною є класифікація їх на чинники прямої та непрямої дії. До чинників середовища непрямої дії відносять технологію, стан економіки, соціокультурні, політичні фактори, відносини з місцевим населенням, до чинників прямої дії — постачальників (матеріалів, капіталу, трудових ресурсів), закони і державні органи, споживачів, конкурентів. У перехідній економіці одночасно існують відносини, властиві як адміністративно-командній, так і ринковій економіці, що унеможливлює чіткий поділ зовнішнього середовища на середовище прямого і непрямого впливу.

Отже, виробничо-господарська організація як елемент економічної системи реалізується в конкретному середовищі і перебуває під його впливом. Водночас сукупний вплив організацій на середовище зумовлює відповідні макроекономічні зміни в ньому. Економічна теорія вимагає, щоб організація досягала максимальних результатів за мінімальних затрат ресурсів. Ефективність виробничо-господарської діяльності організації оцінюють, беручи до Уваги не тільки продуктивність використання основних ресурсів (товарна маса, людський капітал, технологічний

150

Виробничо-господарська організація

Еволюція організацій

і фінансовий потенціал, рухоме і нерухоме майно), а також суспільну й екологічну її перспективу, тобто взаємовідносини з навколишнім середовищем.

3.3. Еволюція організацій

Виробничо-господарські організації у процесі розвитку видозмінювалися, набуваючи або втрачаючи певні риси. Еволюцію виробничо-господарських організацій ілюструє табл. 3.1.

Таблиця 3.1 Еволюція виробничо-господарських організацій

Історичний	Особливості	Спосіб	Типи
період	виробничої	виникнення	організацій
	ДІЯЛЬНОСТІ
1	2	3	4
Первіснообщинне суспільство
Поява	Просте	Спонтанний	Первинна
людини	використання		кровноспорід-
розумної	природних		нена община
	продуктів
3000 р.	Перший великий	Регулярний,	Спеціалізоване
до н. є.	поділ суспільної	обґрунтова-	внутршле-
	праці	ний поділом	мінне
		праці	виробництво
Перші цивілізації
1200 —	Другий великий	Регулярний,	Спеціалізовані
800 рр.	поділ суспільної	обґрунтова-	майстерні,
до н. є.	пращ	ний поділом	орієнтовані
		праці	на ринок
	Рабовласницьке	суспільство
VIII ст. до	Неекономічний	Регулярний,	Ремісничі
н. є. — V ст.	примус рабів до	обґрунтова-	майстерні
н. є.	праці	ний ПОДІЛОМ
		пращ
Феодальне суспільство
Кінець V —	Поєднання	Регулярний,	Мануфактури
середина	неекономічного	підприєм-
XVII ст. н. є.	примусу до праці	ницький
	з елементами
	економічної
	зацікавленості

151

Закінчення таблиці 3.1

1	2	3		4
Суспільство, побудоване на ринкових засадах				(капіталізм)
Домонополі-	Економічна	Регулярний,		Унітарні
стичний	зацікавленість	підприємни-		підприємства
капіталізм	працівників	цький		напівману-
(середина				фактурного
XVII —				типу
остання
третина XIX
ст. н. є.)
Монополі-	Економічна	Регулярний,		Великі
стичний	зацікавленість	підприємни-		унітарні
капіталізм	працівників	цький		підприємства
(1900 —
1950)
Постінду-	Економічна	Регулярний,		Корпорації
стріальне	зацікавленість	підприємни-
суспільство	працівників,	цький
(з середини	що ґрунтується
XX ст. до	на соціальних
сьогодення)	механізмах
	іх взаємодії
	Соціалістичне	суспільство
1917—	Економічна		Дирек-	Унітарні
1990 рр.	зацікавленість		тивний	державні
	працівників, поєднана			підприємства;
	з формами			одержавлені
	неекономічного			підприємства
	і навіть репресивного			в кооператив-
	примусу			ному секторі
				економіки

В межах кожного історичного періоду відбувався розвиток і редукція іманентних йому організацій.

Розвиток організацій у докапіталістичних соціально-економічних формаціях

З появою людини розумної (Ното заріепз) виникла первісна організація — кровноспоріднена община, яка передбачала поділ обов'язків між індивідами та координацію праці при збиранні рослин, полюванні, рибальстві і т. п. Однак така організація ще не мала виробничого характеру.

З розвитком первісних племен нагромаджувався досвід, який свідчив, що цілеспрямоване виробництво предметів споживання краще і повніше задовольняє потреби люди-

152

Виробничо-господарська організація

ни, ніж просте використання продуктів природи. У період неоліту (VI — II тис. до н.е.) людина приручила тварин, окультурила рослини. З часом виявилося, що ефективність виробничої діяльності зростає, якщо одні групи людей займаються розведенням тварин, інші — землеробством. Відбувся перший великий поділ суспільної праці — відокремлення тваринництва від землеробства, тобто було започатковано професійний поділ і кооперацію праці як засіб підвищення ефективності виробництва, що мало надзвичайне значення для розвитку виробництва і людства.

Внаслідок поділу праці зміцніла влада вождів, ставши здебільшого спадковою, виникла перша свідома форма виробничої спеціалізації — спеціалізоване внутріпле-мінне виробництво продуктів тваринництва і землеробства. Зростання продуктивності суспільної праці внаслідок її поділу на землеробство і тваринництво забезпечило появу відносного надлишку продуктів праці, а значить і передумови для обміну ними — спершу епізодичного, а потім і регулярного.

У період другого великого поділу суспільної праці — відокремлення ремесла від землеробства (XII—VIII ст. до н.е.) сформувалися перші соціально-економічні утворення, систематично орієнтовані на виробництво. Ремеслом спочатку займалися окремі представники землеробських племен. Потім виникли ремісничі майстерні, які виготовляли предмети як товари для зовнішньої реалізації. Виробництво розмежувалося на продукування засобів виробництва і предметів споживання, відбулися зміни в організації праці людей. Ремісничі майстерні спершу були основані на общинній, а згодом — індивідуальній приватній власності ремісників на землю і капітал. З них розвинулися сучасні виробничо-господарські організації.

З формуванням рабовласницького суспільства виробничо-господарські організації дещо деградували порівняно з ремісничими майстернями вільних ремісників, оскільки рабів вважали одним із засобів виробництва. Соціальний чинник виробництва не стимулювався, не було заінтересованості працюючих у результатах праці. Управління працею рабів зводилося до фізичного примусу з боку власника чи наглядача. Внаслідок цього поділ праці було зведено до рівня найпростіших операцій. Раби часто намагалися пошкодити знаряддя праці, тому вони були простими, грубими, недосконалими.

У період феодалізму виникли ремісничо-цехові організації. У середні віки промисловість була зорієнтована

Еволюція організацій

153

на потреби сільського господарства, а політична й економічна влада зосереджувалася в руках феодалів як власників землі та кріпаків, які її обробляли. Типовим промисловим підприємством була майстерня, а основною продуктивною силою — самостійний ремісник, господар майстерні зі всім обладнанням та інструментами. Майстрові допомагали підмайстри і один-два ремісники, які готувалися стати самостійними майстрами. У виробництві ширше, ніж раніше, застосовували механічні засоби з використанням енергії води, вітру, робочих тварин, а нерідко і людей. Основою поділу праці були технологічно завершені комплекси операцій, зведені до виготовлення напівфабрикатів, а кооперацію застосовували як у внутріцехових, так і у міжцехових формах.

Наприкінці середньовіччя зародилася нова форма виробничих відносин, яка пізніше стала панівною у всій світовій економічній системі, — капіталізм.

Капіталістичні організації

Передумовою виникнення капіталістичної (ринкової) системи була необхідність впровадження у виробництво високопродуктивних машин, які можна було ефективно використовувати, лише об'єднавши для спільної праці робітників. Власнику чи їх групі за таких умов належало все: машини, будівлі, сировина, тобто весь капітал. Роботу виконували наймані робітники, які одержували заробітну плату і працедавцями ніколи не ставали. Динамічно розвивався ринок, складовими якого стали ринок праці, ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок землі, фінансовий ринок.

Розвинутий ринок, конкуренція капіталістичних підприємств стимулювали розвиток і застосування у виробництві науки і техніки, використання нових видів сировини, вдосконалення виробничих і управлінських структур. За феодалізму правлячі класи майже не мали зв'язку з виробництвом, бо просто забирали частину продукту, не цікавлячись, як він виробляється. Капіталіст уже повністю відповідав за організацію виробництва і управління підприємством. Його добробут залежав від продуктивності фабрики, копальні тощо, тому він був кровно заінтересований у вдосконаленні технології виробництва, застосуванні винаходів і нововведень.

Виробнича організація за домонополістичного капіталізму стала формою поєднання капіталу з робочою силою.

154

Виробничо-господарська організація

Капітал одержував від робочої сили віддачу у вигляді доходу, а вона — засоби для існування. Внаслідок різно-спрямованості інтересів капіталістів та робітників в існуванні організацій окреслилися два протилежні вектори сил. Першому імпульс задавав капіталіст, що посилювало координацію поділених видів праці, другому — робітники, інтереси яких розходилися з інтересами капіталістів.

Такі процеси значно посилилися за переходу капіталізму до монополістичної стадії розвитку. Одна з особливостей монополістичних виробничо-господарських супер-організацій — значна концентрація капіталу і праці, посилення антагоністичних суперечностей між ними. Якщо на початку монополістичного капіталізму ефективність організацій різко зросла порівняно з домонополістичними формами (внаслідок концентрації капіталу, а значить і можливостей вирішення важливих проблем виробництва, передусім за рахунок його модернізації), то в середині XX ст. ефективність діяльності монополістичних супер-організацій почала спадати. Концентрація праці стала передумовою виникнення професійних організацій робітників. Це посилило роль соціального фактора виробництва. На діяльність організацій почала впливати не тільки воля власника капіталу, а й воля організованих робітників.

У 20—30-ті роки XX ст. виникли нові форми капіталістичних виробничо-господарських організацій, характерні для постіндустріального суспільства — корпорації (лат. согрогаііо — спілка) — великі виробничо-господарські підприємства, утворені на засадах пайової (дольової) акціонерної власності.

Діяльність корпорацій концентрувалася на певних напрямах, проявляючи схильність до монополізації виробництва товарів, завоювання й утримання сегментів ринку. Однак динамічний розвиток ринку часто ставив у невигідне становище монопродуктову корпорацію. Тому у середині XX ст. більшість корпорацій стала диференціювати виробничу і ринкову діяльність. Розпочалося створення децентралізованих виробничих структур, в яких основними господарськими ланками є високоавтономні товарні відділення, що одержали назву «центрів прибутку». Децентралізація виробництва, поєднана з формами підприємницької участі робітників в управлінні та з процесом відокремлення функцій володіння капіталом від функцій управління, поліпшила економічну мобільність, послабила соціальне напруження, прислужилася обґрунтуванню ідеї соціальної ринкової економіки.

Еволюція організацій

155

Особливості організацій у соціалістичному суспільстві

На початку XX ст. людство поділилося на капіталістичний і комуністичний (соціалістичний) табори. Цей поділ мав економіко-політичний характер. Відмінності між капіталістичними і соціалістичними підприємствами стосувалися форм власності на засоби виробництва та загального спрямування виробничої діяльності.

У капіталістичних країнах переважала приватна форма власності на засоби виробництва за збереження державної власності в деяких галузях, яку, однак, не проголошували загальнонародною чи суспільною формою власності. Виробництво було соціально-орієнтованим, тобто в його структурі переважали предмети споживання над засобами виробництва.

Повною протилежністю капіталізму була соціалістична (командно-адміністративна) економіка. їй властиві суспільна (державна) власність на всі засоби виробництва і підприємства, командне прийняття управлінських рішень. У колишніх соціалістичних країнах підприємства перебували у власності держави і здійснювали виробничу діяльність на основі державних директив, які конкретизували склад і обсяг ресурсів, визначали очікувані результати діяльності, регламентували ціни. Обмежувалося пересування робочої сили від одного підприємства до іншого, функціонували новітні форми закріпачення (прописка). В СРСР, наприклад, до початку 60-х років XX ст. один факт сільського походження був підставою для прикріплення безпаспортного селянина до колгоспу. Висування на керівні посади на підприємствах часто відбулося не на підставі управлінських здібностей, а з ідеологічних міркувань.

Власність на засоби виробництва називалася загальнонародною або суспільною, хоч фактично єдиним власником їх була держава як партійно-бюрократичне утворення. Структура виробництва не була орієнтованою на споживача. Нарощувалося виробництво засобів виробництва, а сподівання населення країни на поліпшення рівня життя спрямовувалися у невизначене майбутнє. Зумовлено Це було орієнтацією виробничого потенціалу на потреби військово-промислового комплексу як важливого чинника реалізації ідеологічної установки комуністичного режиму на всесвітнє панування.

У технічному аспекті виробництво в капіталістичних та соціалістичних країнах принципово не відрізнялося:

156

Виробничо-господарська організація

використовувалися однотипні види енергії, технологія та засоби виробництва. Рівень механізації й автоматизації праці залежав від галузі виробництва. У соціалістичних країнах він був вищим на підприємствах військово-промислового комплексу, ніж на підприємствах, які виробляли предмети споживання. У капіталістичних країнах такої суттєвої відмінності в техніці і технології виробництва не було.

Малопомітною була відмінність у типах виробничих промислових підприємств капіталістичних і соціалістичних країн та їх внутрішніх виробничо-управлінських структур, що зумовлено об'єктивними умовами розвитку виробництва й управління в світі.

Еволюція виробничо-господарських організацій є наслідком дії об'єктивних економічних законів, що визначають динаміку соціально-економічних та політичних змін у суспільстві. Ігнорування дії цих законів призводить до нежиттєздатності організацій.

У процесі господарської економічної практики людства сформувався ринок як спосіб здійснення економічної діяльності і відповідні організаційно-правові форми виробничо-господарських організацій.