- •11. Проаналізуйте структуру політичної свідомості. Охарактеризуйте взаємодію політичної та правової свідомості. Структура політичної свідомості
- •12. Дайте характеристику класичному лібералізму та його сучасному оновленню. Визначте в чому полягає переоцінка ідей сучасного лібералізму.
- •13. Дайте визначення поняття "зовнішня політика". Який її зв'язок із внутрішньою політикою? Які принципи, форми та методи зовнішньої політики держави?
- •14. Проаналізуйте поняття соціальної держави, розкрийте характерні риси, принципи функціонування.
- •15. Визначте місце політології в системі соціальних наук, її об’єкт, предмет і функції. Що спільного має політологія із соціологією, філософією, історією, психологією тощо.
- •16. Проаналізуйте проблему легітимності політичної влади. Порівняйте поняття «легальність» та «легітимність».
- •17. Охарактеризуйте еліту в сучасному демократичному суспільстві. Розкрийте поняття меритократії.
- •18. Проаналізуйте демократичний політичний режим, його поняття й ознаки.
- •19. Проаналізуйте розвиток теорії правової держави, ш.-л. Монтеск'є, Дж. Локком, і.Кантом.
- •20. Визначте та охарактеризуйте типи політичної поведінки та участі. Наведіть теорії політичної участі.
13. Дайте визначення поняття "зовнішня політика". Який її зв'язок із внутрішньою політикою? Які принципи, форми та методи зовнішньої політики держави?
Зовнішня політика — це закордонна діяльність держави.
Зовнішня політика – це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.
У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов'язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики запропонував марксизм, який виходить з того, що зовнішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрішньої політики, зумовленої економічним базисом та інтересами правлячих сил.
Нарешті, третій варіант полягає в тому, шо зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.
Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється. Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави. Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. У діалектичній єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сторона; це — внутрішня політика. Саме вона визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєвішому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутрішньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посиленням взаємозалежності держав зростає і залежність внутрішньої політики від зовнішньої.
Методи вирішення внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держава – володіє монополією на політичну владу у даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні і відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод та компромісів.
Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:
Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.
Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.
Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.
Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.
Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.
Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.
До об’єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави відносяться:
Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні в світі в цілому.
Різноманітні об’єктивні інтереси країни, груп країн у системі міжнародних відносин.
Географічні та природні умови країни, регіону.
Існуючі міжнародні організації та установи.
Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.
Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали тощо.
Національний склад населення країни або регіону.
До суб’єктивних засад зовнішньої політики держави відносяться
Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ, їх компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.
Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.
Настрій, суспільна думка серед населення сприводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.
Основні принципи зовнішньої політики є майже ідентичними до принципів міжнародних відносин, проте є певні відмінності. До принципів зовнішньої політик відносять:
принцип мирного співіснування – держав зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якого не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.
принцип незастосування сили або загрози силою – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН. Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.
принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домовитися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому протистоянні.
принцип непорушності державних кордонів – є підставою для заперечення територіальної експансії.
принцип територіальної цілісності.
принцип невтручання у внутрішні справи.
принцип поважання прав людини та її свобод як одного із основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави.
принцип взаємного інтересу. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.
принцип пріоритетів загальнолюдських цінностей над вузьконаціональними будь-якої держави.
принцип відповідальності нормам міжнародного права.