1.4.2. Суїцидальна поведінка людей похилого віку

Хоча люди, старші 65 років, складають десяту частину населення, серед них відмічається чверть всіх самогубств. Пік суїцидів припадає на період 45-59 років, у жінок – на вік 40-45 років, що, видимо, пов’язано з втратою колишньої зовнішньої привабливості. Похилі чоловіки скоюють самогубства в 10 разів частіше, ніж жінки. Цей період співпадає з гормональною перебудовую, завершенням професіональної діяльності, віковими хворобами, нерідко – смертю шлюбного партнера та самотністю. В цей час зменшується емоційний та комунікативний резонанс, діти стають дорослими та незалежними й залишають родинне гніздо.

Похилий вік є завершальним періодом людського буття. Починається він з припиненням безпосередньої участі людини у виробничому житті суспільства.

Ознаки похилого віку виявляються в поступовому згасанні функціональних можливостей людського організму (послаблення здоров’я, втрата фізичних сил, психологічне самозаглиблення, пов’язане з оцінкою та осмисленням прожитого) і в соціально-психологічних проблемах (звуження соціальних контактів та міжособистісних стосунків).

Вихід на пенсію для багатьох людей є «шоком відставки». Він означає відокремлення людини від референтної для неї групи, справи, якій вона присвятила багато років. Людина втрачає звичний статус, соціальну роль і значуще місце в суспільстві. Зникає джерело її соціальних стимулів, погіршується матеріальне становище, різко змінюється структура її психологічного часу.

У хронотопі (грец. chronos – час і topos – місце; просторові уявлення) особистості зменшується частка майбутнього часу, який розширював її соціально-психологічний простір, унеможливлював домінування минулого в її когнітивно-емоційній сфері. Проблема полягає в тому, що тривалий час людина жила планами, близькими і віддаленими цілями, проектами і задумами, тобто різними формами майбутнього, а вихід на пенсію сприймає як втрату майбутнього, за межами якого життєвий світ сповнюється невизначеністю, беззмістовністю, самотністю. Минуле, не витіснене майбутнім, оволодіває життєвим світом індивіда.

Відомо, що чим насиченішою подіями, планами, сподіваннями є часова перспектива, тим інтенсивніші, змістовніші життя й соціальні контакти людини. І чим менше сподівань, планів на майбутнє, реальних подій на часовому горизонті, тим бідніше і беззмістовніше життя. Найкоротша часова перспектива у дітей віком 10-12 років, оскільки вони не заглядають далеко в майбутнє. Істотно збільшена вона у юнаків 14-17 років. Рекордного масштабу досягає часовий горизонт у 18-24 роки.

Особливості кожної фази життєвого шляху особистості зумовлюються соціальними чинниками, ставленням її до життя. Аналізуючи феномен старості, російський психолог Б. Ананьєв обґрунтував «парадокс завершення людського життя», який свідчить, що «вмирання» форм людського існування настає нерідко раніше, ніж вікове «фізичне старіння». Йдеться про те, що в умовах соціальної, соціально-психологічної ізоляції відбувається занепад, звуження сенсу життя, інформаційно-комунікативної сфери, наслідком чого є деградація особистості. Феномен довгожительства підтверджує факт цілісності особистості, коли вона чинить опір такій ізоляції. Філософи стверджують, що значущість людини залежить від того, чи змогла вона стати господарем свого часу. Доведено, що корисність (усвідомлення корисності), праця і взаємодія з іншими є головними чинниками, які забезпечують тривалість життя, а отже, підтверджують значущість людини.

У розвинутих країнах люди похилого віку посідають поважне місце в соціумі як носії життєвої мудрості й досвіду. Шанобливе ставлення до них підтверджує і підтримує їх соціальний статус. Сприйняття літніх людей як хворобливих, обтяжливих для суспільства значно погіршує їх соціальне самопочуття, загострює вразливість під час вікових, соціальних, соціально-психологічних змін.

Поширені нині стереотипи «старості» стосуються лише кінцевих етапів після пенсійного віку. На початкових етапах, що можуть тривати десятиліттями, люди зберігають працездатність, прагнення контактувати і приносити користь суспільству. Крім професійного, вони мають великий соціально-психологічний досвід життя. Їм властиве реалістичне ставлення до подій, здатність долати життєві труднощі без агресії й тривоги, розв’язувати конфлікти, протидіяти стресовим та екстремальним ситуаціям. Старші люди можуть багато чого навчити менш досвідчених. Період пізнього життя повинен стати «періодом респектабельності». Для цього необхідно змінити громадську думку, відмовитися від стереотипів старості, які орієнтують людину на інертність. Це – одне з найважливіших завдань особистості похилого віку. Неспроможність упоратися з ним породжує тривогу, аутизацію, що може підштовхувати до суїцидального вчинку. Тому необхідною умовою тривалості життя, яке задовольнило б особистість, є виокремлення нею в навколишньому середовищі галузей і «значущих інших», діючи в яких і контактуючи з якими вона зберігатиме свою автономність, здатність контролювати події, приймати власні рішення.

З огляду на визначення сенсу життя особи пенсійного віку належать до однієї з двох груп (Г. Вайзер):

1. Особи, для яких характерне звуження, згасання сенсу життя, обмеження його проблемами виживання, збереження здоров’я. Представники цієї групи усвідомлюють свою проблему, аналізують причини, бачать «глухий кут», але не можуть знайти з нього виходу. Головну причину зниження інтересу до життя вони вбачають у змінах соціально-економічних, не пов’язуючи її з віком.

2. Особи, яким властиве розширення, піднесення сенсу життя. Ієрархію їх життєвих цінностей утворюють служіння високій ідеї, батьківщині, високий громадянський обов’язок, досягнення соціальної справедливості, життя для людей, піклування про дітей, розширення соціально-психологічного простору тощо [3].

За класифікацією Л.Н. Анциферової, представники обох особистісних типів відрізняються рівнем активності, стратегіями подолання труднощів, ставлення до світу, до інших і до себе, задоволеністю життям. Одні з них мужньо, без особливих емоційних розладів переживають вихід на пенсію. Задоволення життям, що збільшує його тривалість, вони знаходять у занятті іншою цікавою справою, налагодженні нових дружніх зв’язків, збереженні здатності контролювати своє оточення, творчої активності. Особи, що належать до другого типу, з виходом на пенсію починають пасивно ставитися до життя, відчужуються від оточення, звужують коло інтересів. Втрачаючи повагу до себе, переживають тяжке почуття непотрібності. Саме такою є втрата особистісної ідентичності, нездатність побудувати нову систему ідентифікації. Як правило, до другого типу належать особи, які не змогли реалізувати найголовніші потреби попередніх вікових етапів. Тому їх старість супроводжується розчаруванням і відчуттям даремності прожитого, відчаєм. Внаслідок цього настає послаблення процесів сприймання, ускладнення комунікативної та рухової активності, що поєднується з розладами інтелекту, пам’яті, інших психічних функцій. У зв’язку з трансформацією політичної, соціально-економічної системи в Україні більшість людей похилого віку позбавлена можливостей комфортно доживати свій вік, вони опинилися поза належним соціальним захистом і матеріальним достатком, переживаючи одночасно соціально-психологічну та вікову кризи. Така ситуація є дуже психотравмуючою. У багатьох із них домінують духовно-релігійні способи протидії стресам [2].

Стресовими передумовами деформації особистості в похилому віці, які можуть зумовлювати різні деструктивні форми поведінки аж до суїцидальних вчинків, є вихід на пенсію; смерть одного з подружжя; переселення в будинок пристарілих, особливо без особистої згоди. Існують підстави розглядати їх як детермінанти суїцидальної поведінки. Адже люди похилого віку, крім психологічної кризи (зумовленої віком), піддатливі кризі соціальній та соціально-психологічній (звуження комунікативного простору, виражене зауваженнями типу: «Я нікому не потрібен», «Зі мною ніхто не спілкується», «До мене ніхто не приходить», «Немає з ким перемовитися словом» та ін.). Така подвійна криза посилюється стереотипом старості, яка обтяжує суспільство. За цих умов і наявності значущої для особистості проблеми (самотність, тяжка хвороба тощо) деструктивність поведінки стає неминучою.

В осіб похилого віку домінують такі мотиви самогубства:

1) уникнення страждань (втрати особистісного сенсу існування, спричиненої неможливістю реалізації попередніх соціальних ролей; почуття самотності тощо);

2) самопокарання (результат всепоглинаючого почуття вини та сорому);

3) відмова (наслідок особливого ставлення до власних проблем або загальної філософсько-негативної оцінки життя).

Як підсумок можна зауважити, що оптимальною протидією особистості життєвим труднощам у похилому віці є активність, здатність реалізувати свої здібності і можливості навіть у післяпенсійний період, уміння вбачати у своїй часовій орієнтації не позбавлене життєвого сенсу майбутнє тощо. На суспільному рівні важливо створити соціальні умови, які б забезпечували активне і повноцінне життя старшого покоління. Продовженню періоду продуктивної і працездатної старості повинна сприяти держава.

Висновок до першого розділу

1. Суїцид – це навмисне самоушкодження зі смертельним фіналом; один із проявів автоагресивної поведінки.

2. Загальними рисами самогубства виступають:

1. загальною метою всіх суїцидів є пошук рішення.

2. загальною задачею всіх суїцидів є припинення свідомості.

3. загальним стимулом при суїциді є нестерпний психічний біль.

4. загальною суїцидальною емоцією є безпомічність – безнадійність.

5. загальним внутрішнім ставленням до суїциду є амбівалентність.

3. Існують різні наукові погляди на психологічну природу самогубства: основою суїцидальності є порушення психосексуального розвитку особистості (З. Фрейд); основою самогубства є відсутність сенсу життя – екзистенційний вакуум (В. Франкл); самогубство є результатом втрати особистістю контакту з реальністю (К. Роджерс); суїцидогенною є тривога внаслідок дистанціювання між «Я-ідеальним» та «Я-реальним» (Г. Саллівен).

4. Індивідуально-психологічними чинниками, що сприяють суїцидальності: дратівливість, емоційна в’язкість, неадекватна самооцінка, слабкий вольовий контроль, симбіотичність, песимізм, високий рівень тривожності та ін. Суїцидальність пов’язана також з екстраверсією, інтроверсією, нейротизмом.

5. Особливостями суїцидальної поведінки серед дітей та молоді є: недостатньо адекватна оцінка наслідків автоагресивних дій; несерйозність, швидкоплинність і незначність (із погляду дорослих) мотивів суїцидальної поведінки; суїцидальні спроби в молодшому віці не мають прямої залежності від наявності і характеру психопатичної симптоматики. Головну роль тут відіграють зовнішні чинники; існує взаємозв’язок спроб самогубств із деякими видами девіантної поведінки.

6. Мотивами самогубства, що переважають у людей похилого віку являються мотиви уникнення страждань, самопокарання, відмова. Суїцидальна активність в цьому віці пов’язана із втратою звичного соціального статусу, значущого місця в суспільстві, відокремленням від референтної групи. Крім того, стресовими передумовами деформації особистості в похилому віці, які можуть зумовлювати різні деструктивні форми поведінки аж до суїцидальних вчинків, є вихід на пенсію; смерть одного з подружжя; переселення в будинок пристарілих, особливо без особистої згоди, тощо.