Питання для самоконтролю

1. Колізійний метод регулювання. Характеристика, структура і види колізійних норм

2. Матеріально-правовий метод регулювання і його значення

3. Порівняно - правовий метод і міжнародне приватне право

4. Тлумачення, кваліфікація норм міжнародного приватного права

5. Застереження про публічний порядок

Питання для самостійного вивчення

1. Види (типи) колізійних прив'язок

2. Види матеріально – правових норм

3. Публічно-правові способи врегулювання проблем, що стосуються відносин у сфері міжнародного приватного права

4. Проблема кваліфікацій (конфлікт кваліфікацій) у

5. Обхід закону в міжнародному приватному праві міжнародному приватному праві й основні способи її розв’язання

Тема 3. Правовий статус фізичних та юридичних осіб

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце відводиться фізичним особам, які можуть мати не однаковий правовий статус. У теорії держави та права термін “фізична особа“ застосовується до громадян власної держави, іноземців, осіб без громадянства, а в окремих випадках до осіб з подвійним громадянством. Поняття, що виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держави. Якщо ж вони й містять такі визначення, то вони за змістом не завжди співпадають.

Щодо правового статусу фізичних осіб, то слід відмітити, що обов’язковою передумовою виникнення та ефективного застосування міжнародного приватного права є визнання прав іноземців. У зв'язку з цим актуальними є положення ст. 6 Загальної декларації прав людини, згідно з якою кожна людина, де б вона не заходилась, має право на визнання своєї правосуб'єктності.

Кожна держава визначає у власному законодавстві, хто є її громадянином. Враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визнання громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки ще не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому у них поняття “іноземець” включає поняття: “іноземний громадянин” та “особа без громадянства.

Сукупність прав, свобод та обов'язків іноземців у державі перебування, що гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус, який у міжнародному приватному праві часто залежить від:

1. виду правового зв'язку особи з державою (іноземні особи, особи без громадянства, особи з кількома громадянствами, біженці та ін.);

2. терміну перебування у державі (постійно проживають, тимчасово перебувають);

3. мети перебування у державі (виконання службових обов'язків, під­приємницька діяльність, виконання певної роботи, навчання, підвищення кваліфікації, стажування, лікування, знаходження у приватних справах тощо);

4. притаманності особам імунітетів і привілеїв (працівники дипломатичних і консульських установ).

Статус фізичних осіб у міжнародному приватному праві майже завжди повністю підпорядковується законодавству держави перебування, тобто нормам конституцій держав, спеці­альним законам про правовий статус іноземців, іншим нормативним актам. На іноземних громадян може поширюватись і дія законодавства держави їхнього громадянства, на осіб без громадянства – законодавство держави їхнього постійного місця проживання. Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами. До них належать, зокрема, Конвенція про правовий статус біженців від 28 липня 1951 р., Конвенція про правовий статус осіб без громадянства від 28 вересня 1954 р., міжнародні угоди щодо прав та обов'язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Кожна держава, яка приймає іноземців, окрім правових норм повинна дотримуватися загальних міжнародно-правових принципів, тобто визнаних усіма державами обов'язкових норм міжнародного права, які закріплені у Статуті ООН, Загальній декларації прав людини 1946 р., Міжнародних пактах про громадянські й політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.; Підсумковому акті наради в Гельсінкі 1975 р., деяких інших джерелах. Із загальних міжнародно-правових принципів головним є принцип безумовної заборони дискримінації за ознаками раси, національності, громадянства, статі тощо. У міжнародних приватноправових відносинах цього принципу прагнуть дотримуватись усі держави. Особливо важливим є його дотримання у трудових, шлюбно-сімейних та процесуальних правовідносинах.

Крім загальних принципів міжнародного права, кожна держава, що приймає іноземців, під час визначення їхнього правового статусу зобов'язана враховувати спеціальні правові принципи. До них належать:

1) принцип поширення на іноземців юрисдикції держави перебування. Цей принцип означає, що для іноземців є обов'язковим правопорядок, установлений державою, в якій вони знаходяться. Якщо ж іноземець не підпорядковується її юрисдикції, він може бути висланий за межі цієї держави на виконання рішення, винесеного відповідно до закону (ст. 13 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права). Норми інших міжнародних актів, а саме ст. 20 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців зобов'язують іноземців підкорятися юрисдикції держави перебування. Відповідно до ст. 12 зазначених Конвенцій, особистий статус апатрида чи біженця визначається за законами країни їх доміцилію чи, за відсут­ності такого доміцилію, за законами країни їх проживання.

2) право на захист з боку держави, громадянами якої є чи місце проживання (місцеперебування) у якій вони мають. Це випливає, зокрема, зі змісту статей 7,8 Загальної декларації прав людини, де зазначається рівність осіб перед законом та право особи на ефективне поновлення її порушених прав, наданих їй конституцією чи законом. Поло­ження статей 3, 6–9, 11–13, 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права детальне визначають права іноземців на захист. Цей принцип часто знаходить своє закріплення в національному законодавстві.

3) право на визнання правосуб'єктності. Цей принцип закріплено у статті 16 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, де зазначено, що кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності. Цей принцип може закріплюватись у конституціях держав (наприклад, п. 5 ст. 151 Конституції Алжиру) чи в інших нормативних актах (скажімо, в законах про правовий статус іноземців). Визнання правосуб'єктності іноземця з боку держави перебуван­ня означає, що він не звільняється від виконання законів цієї держави. Так, обов'язок сплачувати податки, виконувати майнові зобов'язання, тощо передбачено національним законодавством. Наявність в іноземців певних зобов'язань стосовно держави перебування проголошено ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 2 Конвенції про правовий статус осіб без громадянства, ст. 2 Конвенції про правовий статус біженців.

4) принцип свободи виїзду іноземця з території держави перебування закріплений у ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, іншими міжнародними актами. Він зазначається також у конституціях багатьох правових систем (приміром, ч. 11 ст. 22 Конституції Японії) та в інших національних і міжнародних актах. Проте кожна держава у своєму законодавстві відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, таких же вимог інших міжнародних документів може встановлювати обмеження виїзду іноземців із власної території.

Правосуб'єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, у багатьох державах регулюють норми окремих розділів кодифікованих цивільних актів. У державах “сім’ї загального права” окремі норми, які регулюють правовий статус фізичних осіб, у т. ч. іноземців, містяться в не багатьох законах: у Великобританії - у законах про шлюб та сім’ю, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному процесуальному законодавстві. У США ці норми містяться у законах штатів про правовий статус фізичних осіб.

Правосуб'єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, роз­кривається через поняття "правоздатність" та "дієздатність", хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії.

У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводить­ся досить чітко, зокрема в Цивільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування володіють дієздатністю. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. У державах передбачається різний вік особи, з якого настає повна дієздатність. Так, цивільна дієздатність за законодавством ФРН, Великобританії настає з 18 років, Швейцарії та Японії – з 20 років, Аргентини – з 22 років. Водночас зако­нодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Національне законодавство багатьох держав поділяє неповнолітніх на різні вікові групи. З досягненням 16 років у багатьох державах особа може самостійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт та інші.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання повної дієздатності виникають колізії, які вирішуються наступним чином. У більшості держав "сім'ї кон­тинентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом їх місце проживання. Застосування закону доміцилію є характерним для держав "сім'ї загального права". Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи у різних варіантах означає, що особа, яка вважається дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є не­дієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах. Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в законодавстві та практиці держав.

Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.

Нормативно правовим актом, який в основному визначає правовий статус іноземців в Україні, тобто закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які перебувають в Україні, є Закон України "Про правовий статус іноземців" від 4 лютого 1994 р. Відповідно до нього іноземними громадянами визнаються громадяни іноземних держав та особи без громадянства. Звідси випливає, що на території України не вважається іноземним громадянином біпатрид (особа, яка має громадянство України та іншої держави). Отже, в Україні поняття “іноземець” охоплює поняття “іноземний громадянин” та “особи без громадянства”. Таким чином, ці особи мають рівні права та обов’язки.

Іноземці в Україні, як і в будь-якій іншій державі, володіють певним правовим статусом, що обумовлюється багатьма причинами. Він може змінюватися, зокрема, згідно з Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року. Так, статус іноземця, який прибув в Україну у приватних справах, може бути змінено органом внутрішніх справ за письмовим клопотанням заінтересованої організації чи фізичної особи, якщо інше не передбачено законодавством України. Іноземці, які в'їхали в Україну для тимчасового перебування, можуть отримати посвідку на постійне проживання в установленому порядку.

Іноземці вважаються такими, що:

1) постійно проживають на території України;

2) тимчасово перебувають на території України.

Єдиних критеріїв, що їх слід застосовувати до визначення постійного чи тимчасового проживання іноземців в Україні, вітчизняним за­конодавством не встановлено. Так, у Законі України "Про правовий статус іноземців" вказано, що іноземці можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання, якщо вони:

1. мають в Україні законне джерело існування;

2. перебува­ють у близьких родинних відносинах (батько, мати, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з громадянином України;

3. перебувають на утриманні громадянина України;

4. мають інші підстави, передбачені законом.

Із ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. випливає, що фізична особа вважається такою, яка постійно проживає на території держави не менше одного року за умови відсутності її постійного місця проживання на території інших держав та за наявності її наміру проживати на території цієї держави протягом необмеженого терміну. Таке проживання не обмежується певною метою і не повинно бути наслідком виконання цією особою службових обов'язків або зобов'язань за договором (контрактом).

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 1992 р. іноземці вважаються такими, що мають постійне місце проживання в Україні, якщо вони проживають на території нашої держави в цілому не менше 183 днів у календарному році (ч. 2 ст. 1). Вказаний термін має значення для оподаткування іноземців.

Зазначені Правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію не визначають терміну постійного й тимчасового перебування іноземців в Україні. Виняток становить норма, яка вказує, що загальний строк перебування в Україні іноземців, які прибули у приватних справах, не може перевищувати одного року. З позиції права не зовсім зрозуміло, яким слід вважати вказаний період перебування іноземців в Україні – тимчасовим чи постійним.

Встановлюючи право тимчасового перебування іноземців в Україні, Закон України "Про правовий статус іноземців" не визначив терміну такого перебування. Це питання вирішується іншими нормативно-правовими актами. Так, Тимчасове положення про надання допомоги особам, які змушені були залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці Російської Федерації та прибули в Україну, затверджене постановою Кабінету Міністрів України 16 лютого 1995 р., визначає, що особам, які внаслідок загрози для свого життя і здоров'я змушені були залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці та прибули в Україну з метою тимчасового перебування, видається тимчасова довідка на тер­мін до трьох місяців. У разі потреби цей термін може бути продовжений.

Віднесення іноземців за строком їх перебування в Україні до таких, які перебувають постійно чи тимчасово, у ряді випадків зумовлює різний правовий статус цих осіб. Так, у разі постійного проживання в Україні іноземці можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування.

Неоднаково вирішується питання оплати навчання іноземців. Ті, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з її громадянами. Всі інші іноземці, підготовка яких здійснюється для іноземних держав оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством та міжнародними договорами України. Нормативно-правовими актами України рекомендовано межі розміру оплати за навчання у вільно конвертованій валюті відповідно до курсу долара США.

Відповідно до Закону "Про правовий статус іноземців" іноземці, які постійно проживають в Україні, користуються медичною допомогою нарівні з її громадянами. Ті ж, які тимчасово перебувають в Україні, можуть скористатися медичною допомогою, яка подається у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Проте постановою Кабінету Міністрів України "Про надання медичної допомоги іноземним громадянам" від 17 вересня 1996 р. встановлено, що надання такої допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством. Вказані послуги надаються відповідно до "Порядку надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають на території України", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 1997 р.

Визначаючи правовий статус осіб, які змушені були залишити місця постійного проживання в Чеченській Республіці, Тимчасове положення, зазначене вище, вказує, що такі особи повинні дотримуватися правил пересування на території України, встановлених для іноземних осіб та осіб без громадянства. Вони мають право, зокрема, на тимчасове працевлаштування, охорону здоров'я, отримання разової грошової допомоги.

Відповідно до Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземні громадяни та особи без громадянства володіють такими ж правами, свободами та обов'язками, що й громадяни України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України чи міжнародними договорами (ст. 2). Іноземці можуть реалізувати ці права і обов'язки так само, як і грома­дяни України. Наприклад, у Водному кодексі України від 6 червня 1995 року зазначено, що водокористувачами в Україні можуть бути громадяни України, іноземні фізичні особи та особи без громадянства, які здійснюють забір води з водних об'єктів, скидають у них зворотні води або користуються вод­ними об'єктами. Закон України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 р. гарантує іноземним громадянам та особам без громадянства, які працюють в Україні за дозволом, право на відпустки нарівні з громадянами України.

А втім, якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України (реторсія), Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування та може бути скасоване, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийняте (ч. З ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців").

Вказівка на застосування до прав та обов'язків іноземців національного режиму чи можливого застосування реторсії міститься і в статтях 565, 566 Цивільного кодексу України.

Законодавча практика засвідчує, що національний режим стосовно окремих прав іноземців може запроваджуватися навіть після запровадження законодавством цього режиму щодо загального обсягу прав та обов'язків іноземців. Так, Указом Президента України "Про заходи забезпечення приватизації у 1995 році" від 23 червня 1995 року встановлено запровадити з 1995 р. національний режим щодо участі іноземних інвесторів у приватизації майна зазначених у ньому об'єктів (п. 10).

Поширення на права іноземців в Україні національного ре­жиму означає також, що вони не можуть вимагати надання прав, не передбачених законодавством України. Закріплений у законодавстві національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер. Це означає, вказаний вид режиму надається іноземцям у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам України на батьківщині іноземців.

Законодавство України може встановлювати винятки щодо правоздатності іноземців (ч. 1 ст. 565 та ст. 566 Цивільного кодексу України). Винятки стосуються, зокрема, обмежень призначення на посади або певної діяльності, що пов'язано з належністю до громадянства України (ч. 4 ст. 8 Закону України "Про правовий статус іноземців"). Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року право на державну службу мають тільки громадяни України. Згідно зі ст. 7 Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. право на зайняття судової посади мають тільки громадяни України.

В окремих сферах діяльності, зокрема інвестиційній, до прав та обов'язків іноземців може застосовуватися режим найбільшого сприяння. На підставі національного закону чи міжнародного договору України іноземцям може надаватися спеціальний режим. Так, Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" від 13 жовтня 1992 року передбачено спеціальний режим щодо зарплати; гарантій переведення доходів іноземних працівників, одержаних від роботи у вільній зоні, і т. ін. Спеціальний режим може виявлятись і в пільговому оподаткуванні.

Правовий статус іноземців, окрім правоздатності, включає і їхню дієздатність. Оскільки питання повної дієздатності по-різному регламентується у правових системах, колізійні норми законодавства України допомагають вирішити колізійні проблеми у цій сфері. Відповідно до ст. 566' Цивільного кодексу України до визначення цивільної дієздатності іноземного громадянина застосовується закон країни його громадянства. До визначення цивільної дієздатності особи без грома­дянства застосовується закон країни постійного її місця проживання. Проте, цивільна дієздатність іноземних громадян і осіб без громадянства щодо угод, які укладаються в Україні, та зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди в Україні, визначається за її законом.

У законодавстві України також установлено колізійну норму, яка вирішує питання визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Відповідно до ч. 4 ст. 566-1 ЦК України, іноземні особи можуть бути визнані недієздатними або обмежено дієздатними у порядку, встановленому законодавством України, тобто за статтями 15, 16 Цивільного кодексу нашої держави.

Правовий статус громадян України за кордоном визначається:

1. законодавством держави їх перебування;

2. законодавством України;

3. нормами міжнародних угод;

4. загаль­ними та спеціальними принципами міжнародного права;

5. міжнародними звичаями.

Громадянам України за кордоном державою їх перебування надається певний обсяг прав відповідно до їх законодавства та міжнародних договорів.

Принцип захисту громадян України, які перебувають за кордоном, з боку України передбачено Конституцією України. Він відображений і в Консульському статуті України від 2 квітня 1994 р., згідно з яким консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування, а також міжнародними звичаями (ст. 20). У разі порушення прав громадян України консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення цих прав (ч. 2 ст. 20). Консул інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його консульському окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї (ч. 1 ст. 25). Він має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони, будучи відсутніми, не доручили вирішення справи іншій особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Громадяни України можуть звертатися до компетентних органів держави перебування за захистом порушених прав власності. Будь-яке обмеження майнових прав громадян України за кордоном вважається дискримінацією. До грома­дян України може застосовуватися реторсія. Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності.

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Ними вважаються підприємства, організації, установи, створені відповідно до законодавства певної держави. Проте поняття юридичної особи не в усіх правових системах є нормативне визначеним. У законодавстві та прак­тиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передбаченому законодавством, має майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів.

Організаційна єдність юридичної особи забезпечує колективі осіб можливість діяти як єдиному цілому, формуючи єдину волю. Ця єдність визначається у статуті, договорі, законі чи адміністративному акті.

Кожна юридична особа має власне найменування, відмінне від найменування інших суб’єктів права, що необхідно для ідентифікації такої особи. У цивільному чи господарському обороті.

Майнова відокремленість означає розділ майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб.

Юридична особа самостійно, без доручення здійснює господарську ( підприємницьку) діяльність. При цьому вона самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями власним майном. Лише в окремих випадках відповідальність юридичних осіб може бути покладена на інших осіб.

Юридичні особи можуть поділятися на суб'єкти публічного та приватного права залежно від природи акта, внаслідок якого їх створено. Юридичні особи публічного права переважно виникають у розпорядчому порядку на підставі спеціальних публічно-правових актів, прийнятих компетентними державними органами (закон, декрет, указ, адміністративний на­каз). До таких осіб належать органи управління адміністра­тивно-територіальними одиницями, торгові, торгово-промислові палати тощо. Ґрунтуючись у своїй діяльності в основному на вимогах нормативних актів публічного характеру, вони іноді виступають як суб'єкти приватного права, керуючись при цьому нормами цивільного чи торговельного права.

Юридичні особи приватного права створюються переважно у нормативно-явочному порядку. Вони обліковуються у спеціальних реєстрах або отримують спеціальний дозвіл від ком­петентних органів. Це банки, страхові компанії та ін. На них поширюються норми цивільного або торговельного права. Вони можуть виступати у різних формах, що передбачені законодавством держав. Це спілки та установи відповідно до статей 21, 22 німецького Цивільного зводу, товариства й асоціації згідно зі статтями 1832, 1842 Цивільного кодексу Франції; корпорації (об'єднання осіб) та установи – за правом Швейцарії; корпорації з кількох осіб (зокрема державні підприємства) та корпорації з однієї особи (наприклад, король, служителі церкви) – в Англії. Загалом функціонування осіб з однієї особи отримало поширення з середини ХХ сторіччя. Ця практика була законодавчо закріплена у багатьох державах. Проте законодавство більшості держав вимагає наявності кількох учасників для створення юридичної особи. Якщо ж за час діяльності юридичної особи її члени вибули й залишився тільки один учасник, діяльність такої юридичної особи дозволяється.

Законодавство держав допускає функціонування спілок чи утворень, які не мають статусу юридичної особи. Так німецький Торговий звід, спеціальне законодавство ФРН, Закон про акціонерні товариства 1996 р., дозволяє діяльність спілок, які не мають статусу юридичної особи.

Колишні колонії держав "сім'ї континентального" чи "загального права" сприйняли правові норми метрополій щодо встановлення та регулювання правового статусу юридичних осіб. Водночас у праві цих держав відсутнє законодавче визначення юридичної особи. Винятком є норми Цивільного кодексу Еквадору 1861 р., Цивільного кодексу Колумбії 1873 р. та деякі інші. Класифікація юридичних осіб у цих правових системах повторює ту, що прийнята в державах, правові системи яких стали зразком права для колишніх колоній. А нормативні акти деяких держав взагалі не проводять ніякої класифікації юридичних осіб. Наприклад, цього розмежування не спостерігається в Цивільному кодексі Алжиру 1975 р., Цивільному кодексі Перу 1984 р.

Правовий статус юридичної особи визначається на підставі її особистого статуту. Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її "національність", тобто державну належність та її особистий закон. "Національність" особи визначається за різними прин­ципами. Найбільш поширеним у правових системах є критерій місця створення (заснування) юридичної особи. Так, за­значений критерій використовується в державах "сім'ї загального права" (США, Великобританії) як основний для визна­чення "національності" юридичної особи. Критерій заснуван­ня юридичної особи означає поширення на неї закону держави, де створено цю особу і зареєстровано її статут (закон інкорпорації). Принцип місця утворення (виникнення) юридичної особи застосовується і в Україні (ч. 2 ст. 567 Цивільного кодексу України). В Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" вказано, що до зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється й офіційно реєструється (ст. 6). У Положенні про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 року, вказується, що державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності провадиться за місцем їх знаходження. Виняток становлять окремі їх види, зокрема банки, засоби масової інформації, фондові біржі тощо, для яких установлено спеціальні правила реєстрації.

Місцезнаходженням юридичної особи як суб'єкта підприємницької діяльності вважається місцезнаходження (розміщення) постійно діючого керівного органу (правління, дирекції тощо). Отже, у вказаному Положенні міститься дещо інший підхід до визначення правосуб'єктності юридичної особи. У науковій літературі справедливо звертається увага на суперечність критеріїв для визначення державної належності юридичної особи. Вказується також, що нормативна база України є недосконалою через невизначеність критеріїв місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності, який не є юридичною особою.

У деяких правових системах, як-от у США, "національність" юридичної особи може визначатися водночас кількома принципами. Одні з них застосовуються до питань відповідальності юридичної особи, інші – до підсудності, ще інші – до оподаткування.

Другим критерієм, який переважно застосовується у державах "сім'ї континентального права", є критерій місцезнаходження особи (місце осілості). Допускається також формулю­вання – місцезнаходження її органу управління (ФРН, Румунія). Відповідно до Закону Франції "Про торговельні товариства" 1996 р. на товариства з місцезнаходженням у цій державі поширюється дія французького законодавства.

У міжнародному приватному праві для визначення національності використовується також принцип місця основної діяльності юридичної особи; принцип належності (громадянства) засновників (учасників) і складу правління до певної правової системи. Останній, виникнувши на початку XX ст., набув поширення в середині століття і дещо менше застосовується нині. Загалом наявність різних критеріїв для визначення "національності" юридичної особи зумовлена тим, що створення, реєстрація установчих документів, знаходження органів правління, здійснення діяльності можуть бути в різних країнах. До того ж засновники об'єднання, скажімо, акціонери можуть мати різне громадянство чи доміцилій.

Україна прагне залучити до своєї економіки потенціал іноземних юридичних осіб. їхня діяльність, поряд з іншими чинниками, допоможе підняти на вищий рівень економіку нашої держави. Оскільки не в усіх державах існує нормативне визна­чення поняття "юридична особа", для викладення матеріалу зручно користуватися поняттям "іноземний суб'єкт господарської діяльності", що запропоноване вітчизняним законодав­цем. У ст. 1 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" це поняття визначається в його "чистому" вигляді. Тобто, таким вважається суб'єкт господарської діяльності, що має постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України. Водночас цей суб'єкт може здійснювати свою діяльність, не обов'язково перебуваючи за межами України.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності підтверджують свій правовий статус витягом із торговельного, банківського або судового реєстру. Так, торговельні реєстри в Австрії, ФРН ведуть суди; у Швейцарії – суди та адміністративні органи. Витяг із спеціальної книги обліку містить необхідні відомості для зацікавлених суб'єктів, зокрема інформацію щодо назви фірми; змісту діяльності; зазначення осіб, які відповідають за її діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів; інформацію про основний капітал.

Із таких реєстрів можна отримати засвідчені копії, які мають значення в міжнародному менеджменті. Витяг із реєстру, який подається в організації та установи України, повинен бути засвідчений відповідно до законодавства країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Витяг із реєстру може бути також засвідчено в посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в Міністерстві закордонних справ України.

На території нашої держави можуть здійснювати свою діяльність структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємства з участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані в Україні та з постійним місцезнаходженням на її території (ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність").

Для здійснення підприємницької діяльності в Україні іноземним юридичним особам достатньо зареєструватися як суб'єктам підприємницької діяльності відповідно до згадувано­го Положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності.

Правоздатність суб’єктів може бути загальною та спеціальною. Загальна правоздатність передбачає різні права та обов’язки, які мають різноманітні юридичні особи у господарському обороті держави (торгові товариства багатьох держав, корпорації США, юридичні особи Швейцарії).

Спеціальна правоздатність означає набуття суб’єктом прав та обов’язків у відповідності з метою діяльності, що зазначається у статуті, договорі, законі.

Визначення правосуб'єктності зазначених іноземних осіб та утворених за їхньою участю товариств в Україні проводиться з урахуванням колізійного законодавства України та міжнародних угод. Так, відповідно до Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. правоздатність юридичної особи визначається за законодавством держави, за законами якої вона була заснована (п. З ст. 23). Двосторонні договори України про надання правової допомоги містять положення, за яким правоздатність юридичної особи визначається за законодавством договірної держави, на території якої вона заснована (п. 2 ст. 21 Договору з Республікою Молдова; п. 2 ст. 21 – з Республікою Польща; п. 2 ст. 22 – з Республікою Грузія). Проте не всі двосторонні договори регулюють це питання. Так, воно не регламентується у Договорі про правову допомогу, укладе­ному з Китайською Народною Республікою. З певних питань, наприклад, утворення та ліквідації юридичних осіб, іноземні суб'єкти господарювання підпорядковуються матеріальному законодавству держави своєї "національності".

Визначення правосуб'єктності має значення з огляду на те, що міжнародні угоди про економічне, торговельне, інвести­ційне та інше співробітництво надають суб'єктам права певний вид режиму. В угодах, що укладались СРСР, визначалося надання певного виду режиму юридичним особам певної "національності" (наприклад, ст. 10 Торговельного договору між СРСР і Фінляндією 1947 р.). Угоди з участю України, укладені згодом, здебільшого не містять норм про визначення "національності" юридичних осіб.

Правовий статус іноземних юридичних осіб в Україні в окремих випадках може визначатися міжнародними угодами чи національним законодавством нашої держави про їхню діяльність, приміром, у разі здійснення ними діяльності у вільних економічних зонах чи певних регіонах (скажімо, в Карпатському євро регіоні, євро регіоні Буг).

Іноземні суб'єкти господарювання в Україні мають конкретний обсяг прав та обов'язків, що їм кореспондують. Так, відповідно до ч. 1 ст. 567 Цивільного кодексу України іноземні підприємства та організації можуть без особливого дозволу укладати в Україні угоди в царині зовнішньої торгівлі та пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій з українськими зовнішньоторговельними об'єднаннями та іншими організаціями, яким надано право укладення таких угод. Тобто в зазначених питаннях на правовий статус іноземних суб'єктів господарювання поширюється національний режим. Частина 2 ст. 567 Цивільного кодексу вказує, що цивільна правоздатність іноземних підприємств і організацій під час укладення угод у сфері зовнішньої торгівлі та пов'язаних із нею розрахункових, страхових та інших операцій визначається за законом країни, де створено підприємство чи орга­нізацію. Права та обов'язки вказаних суб'єктів стосовно зов­нішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладення, якщо сторони не погодили інше (ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність").

Підприємницька діяльність на території України, її кон­тинентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні, яка здійснюється вказаними особами, визначається спеціальними законодавчими актами України (ч. 2 ст. 16 Закону "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 року). Таким є, наприклад, Порядок здійснення іноземними суб'єктами господарської діяльності операцій з продукцією українського походження на території України без вивезення її з митної території України, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 року. Водночас Україна заохочує діяльність іноземних суб'єктів господарювання в Україні, свідченням чого є прийняття Програми державної підтримки підприємництва в Україні, затвердженої постановою Кабінету Міністрів. Передбачено, зокрема, створення багатосторонньої системи розрахунків між підприємцями різних країн з використанням спільних банків, мережі регіональних інформаційно-консалтингових центрів розвитку зовнішньоекономічної діяльності, якими могли б користуватися всі суб'єкти господарської діяльності.

Іноземні юридичні особи в Україні оподатковуються відповідно до Законів України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 р. та "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 року. Проте на основі взаємності суб'єкти господарювання можуть звільнятися від оподаткування. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про систему оподаткування" 1997 р., а також Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. суб'єкти, які є платниками податку на прибуток, мають право на зарахування сплачених за межами України сум податку на прибуток. Таке зарахування проводиться за умови письмового підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави факту сплати податку та за наявності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна. Мова йде про договори, укладені з Австрією, Білоруссю, Бельгією, Болгарією, Бразилією, Великобританією, Вірменією, Данією, Естонією, Індією, Іспанією, Італією, Казахстаном, Канадою, Кіпром, Латвією, Малайзією, Монголією, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Словаччиною, США, Угорщиною, Узбекистаном, Фінляндією, Францією, ФРН, Чехією, Швейцарією, Швецією, Японією. У цих договорах зазначено ставки податку (відсотки, дивіденди, роялті) на окремі види доходів, що їх мають сплачувати особи цих держав із постійним місце­перебуванням в Україні.

Іноземні юридичні особи мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Підсудність судам України цивільних справ по спорах, у яких беруть участь іноземні підприємства та організації, визначається законодавством України (cт. 425-1 ЦПК України).

У випадках, коли до підприємств або організацій України за кордоном допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав, в Україні можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій цих держав (ст. 423 ЦПК України).