17/ Народницьке літ.Зн. Як останній етап у розвитку історичної школи

Доповідь М. Драгоманова на конгресі в Парижі була стислим викладом проблем, висвітлених у його брошурі «По вопросу о малорусской литературе» (1876). Вона мала на меті ознайомити європейську громадськість із кричущими утисками, яких зазнавала українська література в Росії. Ця доповідь мала заголовок «Література українська, проскрибована урядом російським». Автор висловлював впевненість, що світова громадськість не залишиться осторонь тієї наруги, яку чинить Росія щодо української літератури, і прийде їй на поміч, але це були, звичайно, марні сподівання, оскільки російський уряд на жодні поради в питаннях гноблення національних меншин в імперії ніколи не реагував. Проблема залишалась нерозв’язаною, і українській літературі так само відводились задвірки, в кращому випадку — місце «для домашнього вжитку».

Тим часом у самій Україні власна література існувала, як виявляється, в кількох варіантах. М. Драгоманов нарахував їх чотири і порівняльним методом спробував знайти їм місце в сучасному літературному процесі («Література російська, великоруська, українська і галицька»). Міркування про літературу перемежовувались у М. Драгоманова з міжпартійною боротьбою серед українців, з роздумами про долю мови української і зрештою — про духовність усієї нації, яка знемагала від дрібних чвар, засилля москвофілів, немічності наукової думки і браку ясних перспектив на майбутнє. Внутрішнім двигуном полемічного запалу М. Драгоманова стала боротьба за народність літератури, котру, виявляється, дуже по- різному розуміють українці східної та західної України, не кажучи вже про москвофілів, які завжди щодо цього були одностайними: народне — це те, що єднає весь слов’янський (і неслов’янський) світ під гаслом «единой й неделимой России». Творчим особистостям, зокрема в Україні, з такою ідеєю змиритись було важко, що й призвело до роздвоєності М. Гоголя, розгрому Кирило-Мефо- діївського братства, трагедії Т. Шевченка. Щоб з’ясувати свою позицію в розумінні цих питань, М. Драгоманов, на жаль, збочив у свої федералістичні вподобання і в поняття «народність української літератури» вклав своєрідний зміст. Відсталість української народності пішла від того, пише М. Драгоманов, «що в українофільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за ними не замічена була та середина, котра давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина в тому і залежить, що українська муза тоді тільки давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямами — сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонародності і т. д., — що українські національні ідеї і традиції тоді тільки користувались симпатією громади, коли вони підходили під загальні тенденції…»10. Сказано ніби правильно, але відбулася підміна понять: порівняльна характеристика українського і європейсько-російського спрацювала не на користь першого. І в подальшій розмові на цю тему автор пішов ще далі: слабкість раннього Шевченка в його плачах за колишніми «бунчуками і булавами», оповідання Марка Вовчка — це скоріше мимовільний рефлекс російської літератури школи Тургенєва, ніж самостійний вияв українських ідей; Нечуй-Левиць- кий у «Причепі» сів на дуже небезпечного коня — націоналізм, а взагалі літературу українською мовою треба творити тільки як белетристику про «простий» народ, «для домашнього вжитку» і т. ін. «Простий народ у нас — це 90% народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20—30 років. А там побачимо, що треба робити далі» (175).

Отака констатація і такі «перспективи»… А на галицькій Україні справи ще більш кепські; там зовсім не розуміють необхідності єднання інтересів Галичини, Малорусі, Великорусі. Розмова про літературу скотилась відтак у річище політичних міркувань, які в підсумку зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку «в сфері свого дійства» кожної з чотирьох літератур і тоді, мовляв, не буде незгоди між галичанами, українцями, москвофілами, українофілами, русофілами, полякофілами, слов’янофілами, а буде спільна праця і боротьба тільки проти обскурантів і експлуататорів. Нечіткість національної і літературної позиції врешті доповнена була чіткістю в симпатіях до федеральних ідей і до ідей дедалі моднішого соціалізму: борись проти обскурантів і гнобителів, а всі інші питання (зокрема й національне) якось та вирішаться.

Ще більш непевною ця позиція постала в пізнішій праці М. Драгоманова «Шевченко, українофіли і соціалізм». Тут уже відверто наголошувалося, що значення

Шевченкової творчості через те й недостатнє, що в нього було «мало соціалізму», але «багато сепаратизму»

Названа праця з’явилась як своєрідна відповідь міркуванням Сірка (Федора Вовка), котрий у 1873 р. в Цюріху, під час відзначення 12-х роковин смерті Т. Шевченка, пробував пов’язати творчість Кобзаря з ідеями соціалізму, а пізніше (в 1879 р.) ще раз повернувся до цих питань у статті «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». М. Драгоманов розглянув спочатку постать Т. Шевченка в оцінках його сучасників, показавши, зокрема, що П. Куліш не мав рації, коли доводив наприкінці життя «шкідливість» для українського народу «п’яної музи» поета, і що М. Костомаров теж був неточним, коли писав, що Т. Шевченко говорив устами народу. М. Костомарову М. Драгоманов закидав також хибність його тверджень, ніби Т. Шевченко не мав «меч- таний о местной независимости». Навпаки, доводить М. Драгоманов, Т. Шевченко завжди був сповнений ідей незалежності, але хиба його в тому, що причину її він вбачав тільки в залежності «од москаля» і мріяв про повернення до козацьких та гайдамацьких вольностей. Усе це, мовляв, призвело до того, що Шевченко так і не зміг дати нам «провідної ідеї» майбутнього України, бо й сам її не мав, і не була вона достатньо зрозумілою його сучасникам. Деякі політологи й літературні критики бачили ту ідею майбутнього в соціалізмі і були переконані, що Т. Шевченка слід сприймати як предтечу соціалістичних ідей. М. Драгоманов на це відповідає: «Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, що згодитись із цим було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм» (2, 63). Вважаючи брак соціалізму в Шевченка неабияким ґанджем, М. Драгоманов пробує знайти чимало вад і в поетиці Шевченкових творів. Не сприймав він його «патріархального біблейства», тобто звернення Шевченка в його «противуцаристских стихах» до біблійної образності, а форму всіх поем поета вважав «розтріпаною», бо в них «перемішано» Біблію з петербуржчиною, цинізм з манірністю, жарт із недбалістю тощо. Одне слово, в творах Т. Шевченка «нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього й треба брати» (2, 99).

Від Шевченкових «вад» М. Драгоманов перейшов до громадських справ в Україні і знайшов їх там дуже невтішними. Особливо слабким був ґрунт соціалізму, а щоб зміцнити його, потрібна велика праця «нового українства». Цю працю М. Драгоманов зводив в основному до просвітництва на ґрунті федералізму. «Новому українству, — з його громадівством і федералізмом, — доведеться витерпіти всі удари старих сил, а до того вистояти в конкуренції з поступом ліпше впорядкованих поступових сил у сусідів», — підкреслив М. Драгоманов (2, 130).