18. Б. Грінченко і його полеміка з м. Драгомановим («Листи з України наддніпрянської»).

Ця полеміка, що розгорнулася у формі безадресних листів-дописів на сторінках галицько-буковинських видань початку 90-х років XIX ст., була досить знаменною. Це була полеміка між двома, безперечно, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали фактично погляди двох поколінь (1863 р. М. Драгоманов закінчив Київський університет, а Б. Грінченко тільки народився). Отже, вона певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший – від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України.

Так, М. П. Драгоманова часто, за життя і після, звинувачували, в тому числі і Б. Грінченко, що він нібито не говорив і не прагнув до того, щоб Україна була незалежною самостійною державою. Насправді це далеко не так. Національну незалежність народу Драгоманов завжди вважав одним з головних факторів його духовного розвитку і загального прогресу.

Ця полеміка відбувалася переважно в 1892-1893 рр. Звичайно, Б. Грінченко добре знав твори Драгоманова і його як одного з провідних діячів українського національно-культурного відродження, котрий усебічно і наукою обгрунтував самобутність історико-культурного розвитку українського народу в контексті світової історії та його закономірне прагнення до незалежності.

Про захоплення сучасників ідеями Драгоманова та про розчарування в них наступних поколінь писав у своїх спогадах один з відомих діячів українського відродження О. Лотоцький: «Молодь 80-х та 90-х років, – зазначав він, – дивилася на Драгоманова, як на учителя, пророка, вождя, – політично-громадський його світогляд, драгомановство було її катехізисом. Але молодь дальшого покоління вже переросла Драгоманова, його поклони перед московськими богами – аж до фактичного пересаджування московської культури на галицький грунт – вже не викликали співчуття серед новітньої молоді». Це була досить влучна і справедлива оцінка як значення Драгоманова в історії України, так і причин його розходження в поглядах з новим поколінням молодих українців, що відбилося в його полеміці з Грінченком.

Б. Грінченко фактично належав саме до тієї молоді, яка досить критично ставилась до спадщини М. Драгоманова. Сам же Драгоманов ніколи не зустрічався з Грінченком, навіть тривалий час не знав його справжнього прізвища, сприймаючи псевдоніми Чайченко і Вартовий як прізвища двох різних діячів. Ще в листі до «Старої Гормади» з Женеви в лютому 1887 р. Драгоманов, вірогідно, вперше згадує Чайченка (Грінченка), коли, розглядаючи українські переклади з інших літератур, висловлює невдоволення послабленням уваги молодих українців до європейської літератури і надмірним захопленням ідеями толстовства, пише: «Толстовське шаманство посилається українцями в Галичину, українофіл Чайченко переклада й печата плоди цього шаманства в Галичині». Можливо, вже це викликало певне незадоволення у Чайченка (Грінченка), яке стало поштовхом до майбутніх диспутів у львівському журналі «Зоря» (1888-1889 рр.), коли розпочалась уперше полеміка між Б. Грінченком (Вартовим) та М. Драгомановим (псевдонім Чудак) щодо питання про ставлення українців до російської літератури. Та це була тільки преамбула до подальшої полеміки, що розгорнулася у 1892-1893 рр.

Власне, в своїх перших дев’яти «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892 – на початку 1893 рр., Б. Грінченко не дискутував безпосередньо з М. Драгомановим, він лише раз згадував його прозвище і кілька разів торкався його поглядів опосередковано. Головним для Грінченка було зробити критичний огляд тогочасного стану справ українського національного відродження, а також висловити думки і прагнення щодо активізації боротьби за українську національну справу. Розглядаючи ці питання в плані історичного минулого й майбутнього, він висловлює свої міркування щодо проблем загально-культурного розвитку українського народу і, зокрема, змісту таких понять, як український патріот, українська інтелігенція, українська література і процес їх формування, українська мова як основний фактор стабілізації нації тощо. Особливо обурюєтся він помосковленням народу. Українська інтелігенція, за його твердженням, у той час або нічого не робила для української національної справи, або ще гірше — сприяла помосковленню свого народу.

Фактично тільки з десятого листа Б. Грінченко починає полеміку безпосередньо з М. Драгомановим, критично поставившись до його статті «Література російська, великоруська, українська і галицька». І хоч провідною темою всіх діалогів Б. Грінченка з М. Драгомановим був розвиток української літератури, мови та культури, їхнє ставлення до російської та європейської культур, вони також охоплюють багато питань стосовно формування національної самосвідомості, широкий аспект проблем української національної справи в цілому. Щодо цього вони висловлювали різні міркування, часом і протилежні, а інколи й прямо звинувачували один одного. Спочатку їхня словесна дуель не відзначалася толерантністю, але згодом, переконавшись, що супротивник, власне, теж бореться за українську національну справу, вони порозумілися. І Драгоманов, і Грінченко кожний по-своєму вболівали за долю свого народу, за українську мову, літературу і культуру, бажали їм добра і успіхів, але шляхи до цього бачили різні.

У Драгоманова, вченого-історика, безперечно, сильнішим був аналітичний історизм мислення. Кожний факт і явище української національної справи він розглядав у контексті глибоких знань європейської і всесвітньої історії, на науковому грунті всесвітньо-історичного процесу. Листи Б. Грінченка (Вартового) для нього, нерідко, – лише привід для викладу своїх думок про національні й загальнолюдські інтереси, про ставлення до російської та європейської культур, про вивчення і зіставлення різних аспектів історичного досвіду. Ця сильна сторона його як полеміста інколи заважає йому розгледіти окремі нюанси національної специфіки життя в Україні. До того ж останні два десятиліття свого життя він перебував за її межами і це також відчувалось.

У Б. Грінченка, навпаки, було краще знання тогочасного українського життя і особливо життя широких народних мас. Постійно працюючи на ниві українського просвітництва, він особливо гостро відчував, якої великої шкоди завдає Україні русифікаторська політика царизму, насадження імперської психології і колонізаторське пограбування народу органами централізованої імперської адміністрації.

Саме полемічний характер «Листів» дав можливість обом дискутантам висловити чимало мудрих і цінних думок, які і тепер звучать надзвичайно актуально, допомагаючи краще зрозуміти різні аспекти сучасних подій у нашому суспільстві.

У «Листах» Драгоманова і Грінченка піднято чимало теоретичних питань про зміст різних аспектів культури в цілому та українського культурно-історичного розвитку зокрема, про поєднання загальнолюдських і національних інтересів у суспільному житті, про роль і значення окремих діячів у розвитку української національної справи тощо. Досить цікавими є, зокрема, думки Драгоманова про націю як форму солідарності між людьми. Марксистська доктрина, як відомо, визнавала тільки класову солідарність. Сучасний історичний досвід, пов’язаний із зростанням національної консолідації народів, підтверджує слушність міркувань Драгоманова про важливість нації саме як специфічної солідарності людей, котра, безперечно, буде і далі зростати.

Значний інтерес становить також обгрунтована Б. Грінченком оцінка Т. Г. Шевченка як провісника ідеї повної державної незалежності України, або ж думки Драгоманова про Гоголя як виразника національного духу українського народу, його культури тощо.

І хоч автори «Листів» висловлювали різні міркування щодо тих чи інших проблем української національної справи, розглядаючи її в історичному аспекті їх погляди поступово зближувались, адже вони чесно і вірно їй служили. Головне ж те, що в їхній полеміці читач знайде чимало корисного і актуального для сьогодення.