112

Фонетика

що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато легенд про таємничу квітку папороті (О. Вор.). 3. Північний край неба вже виблискував чистою, прозорою блакиттю, а на заході ще зловісно чорніла темно-багряна хмара, з якої проглядало вечірнє сонце (М Стар.). 4. Лист на дубах ще був цупкий, густий, зелений; він і не збирався спадати; берези тихо полум’яніли — знизу доверху, — і на жовтому тлі світлішав стовбур, біле гілля (Є. Гуц.). 5. Адріана роз­дмухувала ватру, закурився сизий димок — згадка про пережиту купальську ніч (Р. Іван.). 6. З тихим дзвоном впали перші краплини, все стрепенулося за вікном, і вже широкою чарівною музикою зашумів дощ, той цілющий рясний дощ, про який кажуть, що це сиплеться з неба золото (О. Гоич.). 7. Над гаєм грає птичий грай, В дощі вдягаються тополі, І квітів жовто-синя повінь Біжить, біжить навшпиньках до Дніпра (М Вінгр.).

(ЮЯМШШ

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ

Під орфоепією (гр. огШо8

правильний і еро§ — мовлення) розуміється система загальноприйнятих правил, що ви­значають норми літературної вимови. Орфо­епічні норми — це закріплені в практиці зразкового використання мовні варіанти у вимові, які найповніше і найкраще викону­ють свою суспільну роль. Норми виробля­ються всією мовною практикою суспільства, обґрунтовуються науково й узаконюються відповідними актами. Орфоепічні норми охоплюють насамперед вимову звуків у різ­них позиціях, у сполученнях з іншими зву­ками, у граматичних формах, групах слів та окремих словах. Крім цього, вони включа­ють і норми наголошування слів та інтона­цію.

Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона підвищує загальний рівень культури і полегшує процес спілкування. Адже відхилення від літературної вимови за­важає взаєморозумінню між мовцями, від­вертає увагу слухача.

Вимова наголошених голосних в україн­ській мові чітка і виразна: ]лехко], [тйхиї], |літо], [рано], [холод], ]вуз'ко] —голосні [е],

114

Орфоепія

|и], |і|, [а], |о|, \у\ вимовляються ясно і не плутаються одна з одною. Ненаголошені голосні через ге, що послаб­люється напруженість артикуляційних органів, менш виразні, зазнають невеликих змін. Проте не всі голосні — |а|, |у| в наголошеній і ненаголошеній позиції майже не змінюються, хіба що впливають на них сусідні приголосні, завдаючи незначних змін: [гарниї], [гар'ачиї], [н'ан'ка],

|знаїду], [дудка], [дукати], [д'ушес], [л'убити], [л'утиї|.

Більших змін зазнають голосні [е|, |и|, |о|. Ненаголо­шений |е| наближається у вимові до |и|, особливо перед складом з |и|, [і], [у]: [ве^изй] — [ве^из'іт'] — [ве^изут']. Перед складами з голосними [е], [о], [а] ненаголошений голосний [е] менше піддається зміні: [ве^изе[, [ве^изла],

|ве^1ізл6[. Так само ненаголошений голосний [и] наближа­ється у вимові до [е] більше перед складом з |е|, [а]: [ли^вхе[, [ли^еха] і менше перед складами з [и], [і] та в кінці слова: [ли^елй], [пли^вв’іггі], [дати].

Багато змін зазнають приголосні звуки у мовному потоці. Є й окремі звуки, які вимовляються неправильно, спотворюються мовцями. Так, складні звуки [дж| і [Дз] при вимові часто втрачають зімкнену частину: замість [йіжджу] вимовляють [йіжжу], [др'Ьсж’і1 замість [др'іжджУ], [п’ідтверже^иниї] замість [п ’ідтвердже^иниї], [зеркало] замість |дзеркало|, [кукуруза] замість [кукурудза] тощо. Іноді, навпаки, уставляють зімкнену частину там, де її не повинно бути, наприклад: [в’іджчудже^иниї], [зона в’іджчу- дже^ин':а[. Мовці забувають (або й не знають), що ці звуки вимовляються злито. Навіть у словах, у яких пишемо дві окремі літери д і ж, д і з внаслідок злиття звуків у мовному потоці (явище асиміляції), хоч вони належать до різних морфем, відчувається їх злиття: [в’ідзс'іч], [надззви^ечаїно], \п 7джжйуле^ІІн':а].

Звук [ґ], діставши в сучасному алфавіті своє позначен­ня, за звичкою не вимовляється носіями мови у словах [ґул'а\, [ґатунок], [ґава], [ґрати] та ін. У цьому разі виливає те, що в друкарнях відсутня літера ґ. В іншо­мовних словах іноді вимовляють [ґ| у тих словах, у яких цей звук відсутній. Наприклад, нема його у грецьких словах | г 7/76*], |г ’ігант|, [ге^иге^имдн'ійа], [де^1імагдг 7ш |, [ орган], [дрг'ійа]. У латинських словах, засвоєних українською

115

Орфоепічні норми та їх значення

мовою, він теж плутається із звуком |г|: [ґонг], |готи], \жаргдн\, [реге^1інт[, |танго], [сленг], [смог], [ре^иглан], \ре^игламе^инт], |шлагбаум], |суґес'т'ійа] тощо.

У власних назвах також літери г і ґ плутаються, що відбивається й на вимові. Звук |ґ| треба вимовляли у словах: [Вашингтон], [Вт'фг’анг], [Ґете], [Ґриг], [Маге^лан], |Паґан'ін'і], | Родрйґо], але: [Геге^ил'[, | Г’уґо], [Габсбург], [Гамбург], |Гаага], [Копе^ингаге^ин].

Дзвінкі приголосні і в кінці слова, і в середині слів перед глухими вимовляються в українській мові дзвінко: [л'ід], [віз], [дуб], [н'іжка], [кладка], [губка], [обпе^иктй], [п ’ід’т'агтй[, але: [лехко], [вахко], [н'іхт'і], [к’іхт'і], [спи^етау], [с тоббйу], |роз^ссйпати[, [бе^из^с тебе].

Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова піддаються впливу дзвінких і одзвінчуються: [вогзал], [аізбе^ирі\, |фудбал], [козґба], [молодба]. Навіть на стику слів спостерігається одзвінчення глухих [н'ідж була мЧс'ашна], [брад дау книжку].

Шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними |и], |е], |а], |о], [у], крім подвоєних, вимовля­ються твердо: [и'іч], |плач], \йіде^иш], [р'іж], [доіич], [тиша], [брошура], [шостім |, [чорнйти], [ че^ибрец'], [шеп'іт], [чйстш], |жити], [жур’і]. Перед [і], а після подвоєних і перед |а], [у] шиплячі напівиом’якшені: |коми'ш’Ц, \кл'уч’і], \межї|, \узвиш ’:а\, \узЄіч ':а\, \п ’ід’н'іж':а\, [по’друж у], \рдз'к 'іш ':>■], \н’іч:у].

Твердо вимовляються губні в усіх позиціях: [л'убду], \твойа\, \степ\, |пеуниі\, [мир], [сором], |кроуйу], [мйата], [верфйу[, [голуб], [бйти], (пйат[вйут'), |бйе]. Але перед |і] та в деяких словах перед [а] губні напівгюм’якшені: Іб’ілиї], [скуп ’і], [м’ірка], [в’іхот'], [у тдрф’і], [ц'в’ах], | дз'в ’акати[, |с’в ’ашченик].

Приголосний |р] в українській мові ствердів. Він твер­до вимовляється в кінці слова і складу: [писар], [харк'іу], |зеґір], [т'урма], [бурйап], [мат'ірйу]. На початку складу ній може буга і таердим, і пом’якшеним: [р'абш|, [ради^еі], [р ’інка], [ріібка], [буру], [бур'у].

Перед голосними |е], |и] приголосні вимовляються твердо: |лекц’ійа], [ле^иб ’їдка], [котлета], [небо], \дере^иво],