Навчальний посібник_проблеми

діяльності та фахівцями з окремих розділів проекту1.

Умовою здійснення будівельної діяльності є одержання замовником документу, який дає право на виконання робіт. У ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виділено три види таких документів в залежності від складності будівництва: повідомлення про початок виконання будівельних робіт (для індивідуального житлового будівництва), декларація про початок виконання будівельних робіт (для об’єктів I-III категорій складності), дозвіл на виконання будівельних робіт (для об’єктів IV і V категорій складності).

Найбільші проблеми виникають у суб’єктів господарювання при отриманні дозволу на виконання будівельних робіт. Для отримання такого дозволу згідно зі ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та п. 18 постанови КМУ «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13.04.2011 р. № 466 подаються: копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію; проектна документація на будівництво; копія документа, що посвідчує право власності на будинок чи споруду, або письмова згода його власника на проведення будівельних робіт у разі реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єкта; копія ліцензії, яка дає право на виконання будівельних робіт, засвідчена в установленому порядку (у разі потреби); копії документів про призначення осіб, відповідальних за виконання будівельних робіт, а також осіб, які здійснюють авторський і технічний нагляд; копії кваліфікаційних сертифікатів2.

При виконанні цих вимог складнощі виникають щодо подання копій документу, що посвідчує право на землю. Частина 4 ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вказує, що реконструкцію, реставрацію або капітальний ремонт об’єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їх фундаментів у плані може бути проведено за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. Це означає, що подання чи неподання документа на землю залежить від того, чи вимагає цей документ орган державного архітектурно-будівельного контролю, який видає дозвіл. Для уникнення спорів між ним та суб’єктами господарювання пропонується закріпити у ч. 4 ст. 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» положення про обов’язковість подання документу на землю лише при виконанні робіт з нового будівництва, замінивши слова «може бути проведено» на «проводиться»3.

Частиною 5 ст. 37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» закріплено обов’язок замовника звернутися до Держархбудінспекції, якщо дозвіл на виконання будівельних робіт не видано

1Ізарова І.О. Деякі проблеми визначення правового статусу архітектора // Віче. – 2010. – № 2. – С. 12.

2Деякі питання виконання підготовчих робіт і будівельних робіт: Постанова КМУ від 13.04.2011 р. № 1104 // ОВУ. – 2011. – № 32. – Ст. 1360. – (зі змін. та доп.).

3Трофуненко Н.В. Щодо одержання дозволу на виконання будівельних робіт // Економіка і право. – 2012. – № 1. – С. 119.

134

територіальною інспекцією у строк, тобто фактично йдеться про повторне звернення за видачею дозвільного документа. У літературі пропонується приведення цієї норми у відповідність до п. 6 ст. 4-1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», який надає суб’єкту господарювання право провадити господарську діяльність через десять робочих днів з дня закінчення встановленого строку для видачі або відмови у видачі документа дозвільного характеру1.

Для виконання робіт на об’єктах I-V категорій складності, а також тих, що споруджуються із залученням бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ необхідними є розробка та затвердження проектної документації. Це передбачено ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», наказом Мінрегіону України «Про затвердження Порядку розроблення проектної документації на будівництво об’єктів» від 16 травня 2011 р. № 45 (далі – наказ № 45)2, ДБН А.2.2-3-2012 «Склад та зміст проектної документації на будівництво». Між вказаними актами є термінологічна невідповідність, що створює труднощі у їх застосуванні. Зокрема, по-різному визначаються в них терміни «будівництво», «вихідні дані на проектування»3. Детальний порядок розроблення і погодження проектної документації закріплено у ДБН А.2.2-3-2012, які не є нормативноправовим актом. Цим порушено вимогу ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», де встановлено, що такий порядок визначається актом Мінрегіону. У літературі з цього приводу наголошується на прийнятті спеціального нормативно-правового акту4. Інший варіант вирішення зазначеної проблеми – перенесення відповідних норм з ДБН А.2.2-3-2012 до наказу № 455.

Суперечливим на сьогодні залишається питання узгодження проекту на будівництво з уповноваженими державними органами та замовником. У чинному законодавстві для позначення цього процесу застосовуються кілька термінів: «затвердження проектної документації», «експертиза проектної документації», «погодження проектної документації». З метою усунення термінологічної суперечності аргументується вилучення з текстів нормативноправових актів (зокрема, зі ст. 1 Закону України «Про архітектурну діяльність» та ст. 21 Закону України «Про основи містобудування») поняття «погодження проекту», бо ця процедура скасована ст. 31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»6. Розмежування понять «експертиза проекту» та

1Карпяк Я.С., Цогла Т.О. Особливості оформлення дозволів на проведення підготовчих і будівельних робіт // Науковий вісник НЛТУ України. – 2012. – Вип. 22. – С. 139.

2Про затвердження Порядку розроблення проектної документації на будівництво об’єктів: наказ Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України від 16.05.2011 р. № 45 // ОВУ. – 2011. – № 43. – Ст. 1748. – (зі змін. та доп.).

3Трофуненко Н.В. Правове регулювання господарської діяльності з проектування об’єктів будівництва // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 1. – С.75.

4Лукасевич-Крутник І.С. Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт : Автореф. дис. … канд. юрид. наук / К.: НАВС, 2011.– С. 12.

5Трофуненко Н.В. Правове регулювання господарської діяльності з проектування об’єктів будівництва // Підприємництво, господарство і право. – 2012. – № 1. – С.73.

6Трофуненко Н.В. Зазнач. праця. – С.75.

135

«затвердження проекту» можна провести за суб’єктом: експертиза проводиться уповноваженим державним органом з метою визначення якості та відповідності проектних рішень встановленим вимогам, а затвердження проекту здійснюється замовником (інвестором) будівництва.

4. Відповідальність у досліджуваній сфері урегульовано нормами ГК України, ЦК України, Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» від 14 жовтня 1994 р. № 208/94-ВР (далі – Закон № 208)1.

За порушення законодавства про будівельну діяльність до суб’єктів господарювання застосовуються такі види санкцій: відшкодування збитків (ст. 322 ГК України, ст. 883 ЦК України), штрафні санкції (якщо передбачено договором або законодавством), оперативно-господарські (якщо передбачено договором або законодавством) та адміністративно-господарські санкції (ст. 2 Закону № 208).

Аналіз правозастосовчої практики вказує на проблему різного обсягу відповідальності для підприємств приватної та державної форм власності у разі порушення умов виконання будівельних робіт щодо якості та строку, оскільки для перших вона регламентована виключно угодою між сторонами, а для других – окрім договору, передбачена також ст. 231 ГК України. Ця норма надає замовнику – суб’єкту державного сектору економіки – право у разі неякісного виконання робіт стягнути штраф у розмірі двадцяти відсотків їх вартості, а за прострочення – пеню у розмірі 0,1 відсотка вартості робіт за кожен день прострочення виконання робіт, чим порушується принцип рівного захисту державою усіх суб’єктів господарювання (ст. 6 ГК України). Відсутність штрафних санкцій у законодавстві за такі діяння для інших суб’єктів господарювання негативно відбивається на виконанні самих будівельних робіт, оскільки у договорах такі санкції можуть і не передбачатися2. З огляду на це, пропонується закріпити у ст. 322 ГК України для усіх суб’єктів господарювання штрафні санкції у розмірі 20 % вартості неякісних робіт та у розмірі 0,1 % за кожен день прострочення виконання робіт3, якщо інше не передбачено договором.

Потребує удосконалення й застосування адміністративно-господарських санкцій у будівництві. У Законі № 208 їх встановлено в залежності від суб’єкта порушень. У ч. 1 ст. 2 цього Закону передбачено, що суб’єкти, які виконують проектні та експертні роботи, несуть відповідальність за передачу замовнику проектної документації, розробленої з порушенням вимог законодавства, містобудівної документації, вихідних даних для проектування об’єктів містобудування, будівельних норм, державних стандартів і правил, а також за

1Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності: Закон України від 14.10.1994 р. // ВВРУ. – 1994. – № 46. – Ст. 411. – (зі змін. та доп.).

2Гриценко Г.М. Щодо відповідальності за порушення у сфері містобудування // Відповідальність у сфері господарювання: сучасний стан і перспективи розвитку: зб. наук. праць. – Донецьк, 2009. – С. 76.

3Трофуненко Н.В. Господарсько-правове забезпечення якості будівельних робіт: Монографія / Н.В. Трофуненко.

–Донецьк: Ноулідж, 2012. – С. 130.

136

заниження категорії складності об’єкта будівництва. Зазначені діяння можуть бути вчинені лише проектувальниками. Правопорушення експертів полягають у наданні хибного висновку щодо якості проектної чи містобудівної документації, щодо стану будівельних конструкцій та інженерних мереж об’єкта будівництва. Помилки експерта можуть привести не лише до аварій на будівництві, а й завдати шкоди іншим людям, їх майну, навколишньому середовищу. Тому відповідальність експерта має ґрунтуватися не лише на основі договору із замовником, а й бути передбачена у законодавстві шляхом закріплення адміністративно-господарських санкцій за надання хибного експертного висновку. Ця проблема могла бути вирішена шляхом доповнення ч. 1 ст. 2 Закону № 208 відповідними положеннями1.

Досить спірною нормою, за якою органи державного архітектурнобудівельного контролю безпідставно штрафують суб’єктів господарювання, є п. 6 ч. 3 ст. 2 Закону № 208 – ведення виконавчої документації з порушенням будівельних норм, державних стандартів і правил. У законодавстві чітко не встановлено, що слід розуміти під виконавчою документацією, відсутній її повний перелік. У п. 1.17 ДБН А.3.1-5-2009 «Організація будівельного виробництва» міститься невдала спроба визначити її як комплект робочих креслень із написами, зробленими особами, відповідальними за виконання будівельно-монтажних робіт, про відповідність виконаних у натурі робіт цим кресленням або змінам до них, внесеним за погодженням із замовником та проектувальником. Якщо слідувати цьому визначенню, акт огляду прихованих робіт, що безперечно має належати до виконавчої документації, не входить до її переліку, бо за змістом акт огляду прихованих робіт – це текстовий матеріал, а не графічний. А тому доцільно у ДБН А.3.1-5-2009 «Організація будівельного виробництва» закріпити поняття виконавчої документації, під якою слід розуміти текстові та графічні матеріали, що складаються після завершення певних будівельних процесів та відображають фактичне виконання проектних рішень та фактичний стан будівельних об’єктів, а також вичерпний перелік виконавчої документації.

Неефективними також є положення п. 7 та п. 8 ч. 2 ст. 2 Закону № 208, які встановлюють адміністративно-господарські санкції за незабезпечення замовником авторського та технічного нагляду у випадках, коли вони є обов’язковими згідно із законодавством, оскільки у ньому такі випадки не закріплено. У п. 2 Порядку здійснення авторського нагляду під час будівництва об’єкта архітектури (затвердженого постановою КМУ від 11 липня 2007 р.

№9032) вказується, що авторський нагляд здійснюється архітектором – автором проекту об’єкта архітектури, іншими розробниками затвердженого проекту або уповноваженими особами протягом усього періоду будівництва. З одного боку, це можна розуміти так, що авторський нагляд завжди є обов’язковим. Але з

1Трофуненко Н.В. Суб’єкти господарсько-правової відповідальності у сфері містобудування // Актуальні питання публічного та приватного права. – 2013. – № 4 (04). – С. 46.

2Про авторський та технічний нагляд під час будівництва об’єкта архітектури: Постанова КМУ від 11.07.2007 р.

№903 // ОВУ. – 2007. – № 52. – Ст. 2107. – (зі змін. та доп.)

137

другого боку, у ДБН А.2.2-4-2003 «Положення про авторський нагляд за будівництвом будинків і споруд» наголошується, що на об’єктах І категорії складності, за узгодженням з генеральним проектувальником і замовником, авторський нагляд може взагалі не здійснюватися1. Це ж саме стосується і випадків обов’язкового проведення технічного нагляду у будівництві. У Порядку здійснення технічного нагляду під час будівництва об’єкта архітектури (затвердженого постановою КМУ від 11 липня 2007 р. № 903) їх чітко не встановлено, а лише зазначено, що технічний нагляд проводиться під час виконання робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд, а також технічного переоснащення діючих підприємств. У той же час у затвердженій формі повідомлення про початок виконання будівельних робіт (Додаток 1 до постанови КМУ «Деякі питання виконання підготовчих та будівельних робіт» від 13 квітня 2011 р. № 466) інформація про цей нагляд взагалі відсутня, що дає підстави вважати його факультативним під час індивідуального житлового будівництва. З урахуванням наведеного, для упорядкування відповідальності за непроведення авторського та технічного нагляду доцільно у постанові КМУ від 11 липня 2007 р. № 903 закріпити випадки, коли ці види нагляду є обов’язковими2.

Контрольні питання

1.Назвіть основні проблеми будівельного законодавства, та які варіанти вирішення цих проблем запропоновано у юридичній літературі.

2.Наведіть визначення понять суб’єктів будівельної діяльності та з’ясуйте вплив різноманіття визначень на здійснення будівельної діяльності.

3.Вкажіть недоліки законодавства про сертифікацію відповідальних виконавців у будівництві, що не дозволяють виявити справжній професійний рівень будівельників.

4.Вкажіть складнощі одержання ліцензії на будівельну діяльність та шляхи їх вирішення на практиці.

5.Назвіть проблеми щодо одержання дозволу на виконання будівельних робіт та можливі шляхи їх вирішення.

6.Конкретизуйте проведене у законодавстві розмежування між процедурами затвердження, експертизи та погодження проектної документації.

7.Назвіть господарсько-правові санкцій, які можуть застосовуватися до кожного з суб’єктів будівельної діяльності, та з’ясуйте їх достатність для попередження майбутніх правопорушень.

8.Вкажіть проблеми різного обсягу відповідальності за порушення вимог щодо строку та якості будівельних робіт для підприємств державної та приватної власності та шляхи їх вирішення.

1Державні будівельні норми України А.2.2-4-2003 «Положення про авторський нагляд за будівництвом будинків і споруд»: наказ Держбуду України від 13.06.2003 р. № 84 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://dbn.at.ua/load/normativy/dbn/1-1-0-193.

2Трофуненко Н.В. Норми вільного трактування // Закон і бізнес. – 2013. – № 29 (1119). – 20 - 26 липня 2013 р.

138

Ключові слова

Архітектурно-будівельний контроль, будівельна діяльність, відповідальні виконавці робіт, генеральний підрядник, декларація про початок виконання будівельних робіт, дозвіл на виконання будівельних робіт, замовник, забудовник, інвестор, капітальне будівництво, категорія складності, ліцензія, підрядник, повідомлення про початок виконання будівельних робіт, проектна документація, субпідрядник.

2.5. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СФЕРІ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ

1.Поняття та суб’єкти господарської діяльності у сфері телекомунікацій.

2.Державне управління та регулювання господарської діяльності у сфері телекомунікацій.

3.Договірні відносини при здійсненні господарської діяльності у сфері телекомунікацій.

4.Відповідальність за правопорушення при здійсненні господарської діяльності у сфері телекомунікацій.

1.Надання телекомунікаційних послуг є господарською діяльністю, яка істотно впливає на організацію інших видів господарювання, оскільки від результативності першої залежить швидкість і якість організації та здійснення переважної більшості видів господарської діяльності. На сьогоднішній день телекомунікація стає важливим елементом економічного розвитку та забезпечує функціонування та злагоджену роботу всіх господарських систем. Використання телефону, факсу, мобільного зв’язку, мережі Інтернет стало необхідним для успішного бізнесу. Все це робить телекомунікацію привабливою сферою для здійснення господарської діяльності.

Здійснення такої діяльності регулюється загальними нормами господарського законодавства, які містяться у ГК України та ЦК України, законах України та підзаконних нормативно-правових актах. Проте сфера телекомунікацій має певну специфіку, яка не врахована у загальних нормативно-правових актах. Спеціальним нормативно-правовим актом є Закон України «Про телекомунікації» (далі – Закон про телекомунікації), зміст якого доволі часто доповнюється та оновлюється, однак все одно не встигає за розвитком сфери телекомунікацій, що і спричиняє проблеми на практиці.

Аналіз відповідного законодавства та практики його застосування вказує на низку питань, які потребують урегулювання. Зокрема, на теперешній час у законодавстві відсутнє визначення поняття господарської діяльності у сфері телекомунікацій, що негативно відображається на практиці при вирішенні питань щодо з’ясування змісту та видів такої діяльності. У зв’язку з цим пропонується визначити поняття господарської діяльності у сфері телекомунікацій як діяльності, яка пов’язана з технологічним середовищем передавання інформації і спрямована на передачу, випромінювання та/або

139

приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах, надання в користування каналів електрозв’язку, технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційної мережі, і здійснюється з метою отримання прибутку і надання соціально необхідних послуг телекомунікацій, встановлених законодавством.

Відповідно до Закону про телекомунікації до суб’єктів ринку телекомунікацій, які безпосередньо пов’язані з наданням телекомунікаційних послуг, віднесено операторів, провайдерів телекомунікацій та споживачів телекомунікаційних послуг1.

Суб’єктами, що здійснюють діяльність у сфері телекомунікацій, є господарські організації будь-якої форми власності або фізичні особи – підприємці, які є резидентами і в установленому законом порядку отримали право на надання та надають телекомунікаційні послуги.

Більшість норм Закону про телекомунікації одночасно розраховано на операторів та провайдерів телекомунікацій, а уточнення особливостей застосування цих норм до конкретних суб’єктів можливо тільки шляхом системного аналізу положень законодавства, які закріплюють поняття цих суб’єктів. Положення Ліцензійних умов щодо здійснення різних видів господарської діяльності у сфері телекомунікацій також прямо не вказують суб’єктів, на яких вони поширюються2. Крім того, в нормативно-правових актах чітко не вказано, чи повинна діяльність у сфері телекомунікацій бути єдиною, основною або може поєднуватись з іншими видами господарської діяльності. У зв’язку з цим на практиці виникають проблемні ситуації щодо реалізації прав або виконання обов’язків операторами та провайдерами телекомунікацій.

2. Аналіз Закону про телекомунікації дозволяє виділити державне управління і державне регулювання в цій сфері. При цьому затвердження державної політики і законодавче забезпечення державного управління і регулювання у сфері телекомунікацій здійснює Верховна Рада України (розділ 2 Закону про телекомунікації). Державне управління у сфері телекомунікацій здійснюють: КМУ; центральний орган виконавчої влади в галузі зв’язку; інші

1Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003 р. // ВВРУ. – 2004. – № 12. – Ст. 155. – (зі змін. та доп.).

2Про затвердження Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері телекомунікацій з надання послуг фіксованого телефонного зв’язку з використанням безпроводового доступу до телекомунікаційної мережі з правом технічного обслуговування і надання в користування каналів електрозв’язку: місцевого, міжміського, міжнародного: Рішення НКРЗ від 29.07.2010 р. № 348 // ОВУ. – 2010. – № 64. – Ст. 2216; Про затвердження Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері телекомунікацій з надання послуг фіксованого телефонного зв’язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв’язку: місцевого, міжміського, міжнародного: Рішення НКРЗ від 10.12.2009 р. № 1789 // ОВУ. – 2010. – № 3.

–Ст. 137; Про затвердження Змін до Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері телекомунікацій з надання послуг рухомого (мобільного) телефонного зв’язку з правом технічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв’язку: Рішення НКРЗ від 12.03.2009 р. № 1398 // ОВУ. – 2009. – № 26. – Ст. 885; Про затвердження Ліцензійних умов здійснення діяльності у сфері телекомунікацій з надання послуг з надання в користування каналів електрозв’язку: Рішення НКРЗ від 07.12.2007 р. № 1017 // ОВУ. – 2008. – № 1. – Ст. 33.

140

органи виконавчої влади відповідно до закону (ст. 13 Закону про телекомунікації). Органом державного регулювання у сфері телекомунікацій є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації (далі – НКРЗІ) (ст. 17 Закону про телекомунікації).

Одним з напрямів діяльності НКРЗІ є нормативно-правове забезпечення діяльності у сфері телекомунікацій. Проте на сьогоднішній день сфера телекомунікацій випробовує недостатній вплив держави за такими напрямами: регулювання взаємодії операторів зв’язку, регулювання послуг мобільного зв’язку і IP-мережі, лібералізація ліцензійної політики, тарифна політика, забезпечення загальнодоступності послуг зв’язку1.

Взаємодія мереж різних операторів є основною проблемою для формування конкурентної середи. Вирішення цієї проблеми відкриє новим учасникам ринку доступ до абонентів. Головною особливістю вітчизняного ринку телекомунікацій є присутність домінуючого оператора. Учені УНДІС рекомендують закласти принцип асиметричного регулювання у всі нормативні документи і здійснити контроль за їх виконанням2.

Діяльність, пов’язана з наданням послуг доступу до мереж електрозв’язку, безпосередньо стосується інформаційної безпеки держави. Саме з цих підстав у країнах, де вже існує належний правопорядок у сфері діяльності, пов’язаної з використанням мережі Інтернет, встановлено ліцензування діяльності, пов’язаної з наданням доступу до цієї мережі. Такий досвід може бути корисним і для України, а тому пропонується запровадження ліцензування діяльності з надання послуг доступу до мереж електрозв’язку загального користування, зокрема мережі Інтернет, що надаються провайдерами, що дозволить забезпечити здійснення єдиної державної політики у цій сфері, координацію діяльності різних підприємств у сфері електронної комерції, розвиток підприємництва та конкуренції, високий рівень якості послуг3.

Щодо мобільного зв’язку, існує необхідність розробки і впровадження регуляторних актів, які полегшать операторам, що надають послуги 3-го покоління, використання ресурсів існуючої телекомунікаційної інфраструктури. На думку науковців, для надання телефонних послуг через IP-мережі необхідні нормативні документи, що регламентують їх якість. Актуальним є створення недискримінаційних умов для входження на ринок всіх постачальників послуг

ІР-телефонії4.
Отже,	напрямами	удосконалення	нормативного	регулювання

1Калаченкова Е.А. Государственное регулирование хозяйственной деятельности в сфере связи // Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании ‘2006: сб. науч. тр. по матер. междунар. науч.-практ. конф. (Одеса, 15–25 декабря 2006 г.). – Одесса: Черноморье, 2006. – Т. 7: Юридические и политические науки. – С. 50.

2Калаченкова Е.А. Там само.

3Калаченкова К. До питання надання послуг провайдерами (інформаційними посередниками) // Державне регулювання економічних відносин: розвиток законодавства та проблеми правозастосування у господарських спорах: матер. наук.-практ. конф. (Львів, 16 – 17 квіт. 2008 р.). – Львів: Львівська обласна книжкова друкарня, 2008. – С. 528529.

4Калаченкова Е.А. Там само.

141

господарської діяльності у сфері телекомунікацій може бути прийняття нормативно-правових актів, що регламентують якість надання телекомунікаційних послуг через ІР-мережі, закріплюють вимоги до використання пристроїв Wi-Fi для здійснення господарської діяльності, у тому числі надання послуг доступу до мережі Інтернет, і які визначають умови впровадження інших технічних новинок у діяльність з надання телекомунікаційних послуг.

Крім того, на підставі аналізу діяльності Державної інспекції зв’язку, як структурного підрозділу НКРЗІ, можна зробити висновок про доцільність її розукрупнення і створення представництв не в регіонах, а на рівні області з передачею їм повноважень регіональних представництв1.

3. При здійсненні діяльності у сфері телекомунікацій використовуються багато видів договорів, які є системою, об’єднаною загальними характеристиками, суб’єктним складом, предметом, що забезпечує організацію, виробництво і надання послуг у сфері телекомунікацій, і основна частина яких представлена господарськими договорами2.

Господарський договір у сфері телекомунікацій – це засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання, ними і не господарюючими суб’єктами, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері телекомунікацій щодо надання телекомунікаційних послуг, технічного обслуговування й експлуатації телекомунікаційних мереж, надання в користування каналів електрозв’язку, метою якого є організація і здійснення господарської діяльності3.

Серед господарських договорів у сфері телекомунікацій можна виділити такі види: (1) договори про надання телекомунікаційних послуг (договори про надання загальнодоступних телекомунікаційних послуг, про надання телекомунікаційних послуг в умовах надзвичайних ситуацій, надзвичайного і військового стану тощо) і (2) договори про взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж. В свою чергу перший вид договорів може бути розділено залежно від видів телекомунікаційних послуг, що надаються: фіксованого телефонного зв’язку (місцевого, міжміського і міжнародного телефонного зв’язку); рухомого (мобільного) телефонного зв’язку; технічного обслуговування і експлуатації телекомунікаційних мереж, мереж ефірного теле- і радіомовлення, проводового радіомовлення і телемереж; користування

1Калаченкова К.О. Правове регулювання господарської діяльності у сфері телекомунікацій: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право, господарське-процесуальне право» / НАН України. Ін-т екон.-прав. дослідж. – Донецьк, 2012. – С. 11.

2Калаченкова Е.А. Хозяйственные договоры в сфере телекоммуникации // Законодательное обеспечение экономической политики государства и юридическое образование: матер. междунар. науч.-практ. конф. (Донецк – Святогорск, 16 – 17 апр. 2009 г.) / МОН Украины, Донецкий нац. ун-т; ред. кол.: А.Г. Бобкова и др. – Донецк: Юго-Восток, 2009. – С. 209.

3Калаченкова Е.А. Понятие и виды хозяйственных договоров в сфере телекоммуникаций // Проблемы и перспективы развития юридической науки в Украине: матер. итоговой науч. конф. Донецкого нац. ун-та за период 2005 – 2006 гг.: Правоведение (Донецк, апрель 2007 г.) / отв. ред. В.Д. Волков. – Донецк: Юго-Восток, Лтд, 2007. – С. 216.

142

каналами електрозв’язку1.

Відсутність вимоги щодо обов’язку операторів укладати договори про надання телекомунікаційних послуг в обов’язковому порядку створює передумови виникнення конфліктів між ними у зв’язку з відмовою від укладання такого договору за наявності встановленого сторонами взаємоз’єднання. У зв’язку з цим на підставі аналізу чинного законодавства та практики його застосування щодо відносин взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж запропоновано встановити вимогу про обов’язкове укладання між операторами договору про надання телекомунікаційних послуг при укладенні договору про взаємоз’єднання2.

Провайдер як суб’єкт надання телекомунікаційних послуг забезпечує відправлення, одержання або зберігання електронних документів на підставі договору, який у юридичній літературі називають договором Інтернетпровайдінгу3. Для надання послуг доступу до мереж електрозв’язку провайдери укладають з операторами договори про оренду каналів зв’язку, тобто доступ до мережі Інтернет здійснюється через існуючу систему електричного зв’язку (кабелі, радіочастоти, тощо).

Для того, щоб на підставі укладеного договору Інтернет-провайдингу права та обов’язки контрагентів за цим договором регулювалися законодавством України, провайдер повинен діяти у правовому режимі Української держави. Це здійснюється шляхом легалізації відповідного суб’єкта, тобто шляхом державної реєстрації як суб’єкта господарювання. При цьому послуга доступу до мереж електрозв’язку дає суб’єктам телекомунікацій можливість використання інших послуг провайдера, наприклад, відправлення, одержання та зберігання електронних документів, тощо, що здійснюється саме в інформаційній мережі Інтернет, а тому український сегмент Інтернет повинен бути ідентифікований саме як український, а не якої-небудь іншої країни. Це може бути здійснено шляхом одержання провайдером спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням послуг зв’язку (доступу) до мережі Інтернет, чого, як відзначалось вище, чинним законодавством нашої країни ще не передбачено.

Ще одна частка проблем виникає при взаємодії невеликих операторів телекомунікацій і операторів телекомунікацій, що мають значний вплив на ринку. Особливо гостро вони виявилися у взаєминах операторів мобільного зв’язку після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про телекомунікації» щодо переліку загальнодоступних

1Калаченкова Е.А. Зазнач. праця. – С. 217.

2Калаченкова Е. Правовые вопросы взаимосоединения телекоммуникационных сетей // Современный научный вестник.

Серия: Право. – 2009. – № 14 (70). – С. 5–8.

3 Артамонов В. О регулировании российского сегмента сети Интернет [Электронный ресурс] // Режим доступа: // http://www.hip-hop.ru/forum/showthread.php?t=56775; О проекте федерального закона № 11081-3 «Об электронной торговле»: Постановление ГД ФС РФ от 06.06.2001 г. № 1582-III ГД [Электронный ресурс] // Режим доступа: // http://www.bestpravo.ru/fed2001/index.htm; Жилинкова И. Договор о предоставлении услуг доступа в Интернет // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 11. – С. 3-6.

143