Навчальний посібник_проблеми

увага науковців1.

Наступна проблема пов’язана з тим, що законодавець при визначенні видів суб’єктів господарювання у ГК України, а саме підприємств та об’єднань підприємств, безсистемно використовує поняття «організаційні форми» (ст. 63) та «організаційно-правові форми» (ст. 120). При цьому визначення вказаних понять у законодавстві відсутні, і вони вживаються у різному контексті. Так, наприклад, термін «організаційні форми» вживається щодо підприємництва (ст. 45 ГК України) та підприємств (ст. 63 ГК України), а термін «організаційно-правові форми» - щодо юридичних осіб взагалі (ст. 83 ЦК України), об’єднань підприємств (ст. 120 ГК України), банків (ст. 6 Закону України «Про банки і банківську діяльність») тощо. Крім того, по-різному визначаються організаційно-правові форми юридичних осіб в ЦК України та господарських організацій в ГК України. Все це вказує на нерозмежованість понять «організаційні форми» і «організаційно-правові форми», що є причиною існуючої дискусії щодо галузевої належності категорії «організаційно-правова форма» 2 та визначення цих форм у ЦК України та ГК України 3.

Практична значимість завершення такої дискусії полягає в тому, що відповідно до ст. 45 ГК України підприємництво в Україні здійснюється в будьяких організаційних формах на вибір підприємця, але лише передбачених законом.

Також до проблем щодо видів суб’єктів господарювання слід віднести те, що законодавець, визначаючи в ч. 2 ст. 55 ГК України види цих суб’єктів, а саме, господарські організації та фізичні особи - підприємці, не враховує наявність й інших суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність, але не є господарськими організаціями або фізичними особами - підприємцями. Так, наприклад, згідно зі ст. 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» особисте селянське господарство – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають. При цьому діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності.

На думку О.П. Подцерковного, ця проблема стосується й відділень, цехів, відділів тощо, які де-факто беруть участь в економічних відносинах4, однак відповідно до ст. 55 ГК України не є суб’єктами господарювання.

1Хозяйственный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общ. ред. А. Г. Бобковой. – Харьков: Издатель ФЛ-П Вапнярчук Н. Н., 2008. – С. 36.

2Кучеренко І.М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права: монографія / І.М. Кучеренко. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. – С. 16-19; Махінчук В.М. Деякі проблеми правового регулювання організаційно-правових форм підприємницької діяльності за цивільним та господарським законодавством України // Вісник ОНУ імені І.І. Мечникова. – 2012. – Т. 17. – Вип. 7. – С. 76-77.

3Овчаренко А. Визначення оптимальної організаційно-правової форми для суб’єктів, що планують займатися господарською діяльністю // Юридичний журнал. – 2009. – № 9. – С. 30-36; Исаков М.Г. Виды и организационные формы предприятий в Украине // Вестник Академии правовых наук Украины. – 2004. – № 4 (39). – С. 230.

4 Господарське право: підручник / О. П. Подцерковний, О. О Квасницька, А.В. Смітюх та ін.; За ред. О. П. Подцерковного. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Х.: Одіссей, 2011. – С. 126.

24

Серед проблемних питань щодо поняття суб’єктів господарювання та їх видів, організаційно-правових форм господарювання, можна назвати і інші, які потребують (поряд із зазначеними) науково-практичного вирішення з внесенням відповідних змін та доповнень до законодавства.

2. Загальні засади утворення суб’єктів господарювання закріплено ГК України. Правовою підставою утворення суб’єктів господарювання згідно зі ст. 56 цього Кодексу є рішення власника (власників) майна, уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також рішення інших органів, організацій та громадян.

Порядок створення суб’єктів господарювання залежить від:

1)організаційно-правової форми господарювання (наприклад, приватне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив, господарське об’єднання);

2)вимог щодо окремих видів господарської діяльності (наприклад, банківська, страхова діяльність, торгівля цінними паперами та ін.);

3)способів створення суб’єктів господарювання, зокрема, заснування нового суб’єкта господарювання, коли відсутнє правонаступництво, а права та обов’язки новоствореного суб’єкта виникають уперше, або реорганізація діючого (діючих) суб’єкта (суб’єктів) господарювання, коли передбачено правонаступництво, тобто перехід прав та обов’язків суб’єкта господарювання, що припиняється, до суб’єкта господарювання, який створюється у процесі реорганізації.

У зв’язку з цим в законодавстві визначається:

1)загальний порядок створення суб’єктів господарювання (ЦК України та ГК України);

2)спеціальний порядок (закони України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про кооперацію» та ін.).

При цьому суб’єкт господарювання може бути створений:

в добровільному порядку шляхом заснування нового суб’єкта або реорганізації (злиття, виділення, поділ, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта (суб’єктів) господарювання, з дотриманням вимог закону;

в примусовому порядку на підставах, передбачених законом, наприклад, шляхом примусового поділу суб’єкта господарювання, який є монопольним утворенням, за рішенням антимонопольних органів України відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції.

Відповідно до ст. 57 ГК України установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання.

Суб’єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого КМУ, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. У такому разі в рішенні про створення суб’єкта господарювання, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості про його найменування, мету і предмет господарської діяльності, а також

25

інформація про провадження діяльності на основі модельного статуту.

Поняття «модельний статут» визначається Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», згідно з яким – це типовий установчий документ, затверджений КМУ, який використовується для створення та провадження діяльності юридичних осіб відповідних організаційно-правових форм, містить встановлені законом правила, що регулюють правовий статус, права, обов’язки та відносини, які пов’язані із створенням, управлінням та провадженням господарської діяльності відповідних юридичних осіб1.

Водночас, як доречно вказують В.С. Щербина та В.О. Джуринський ст. 56 ГК України на кшталт ст. 87 ЦК України визначає положення тільки щодо утворення господарської організації, а не взагалі суб’єктів господарювання. На думку цих авторів, щодо фізичної особи – підприємця цю прогалину ГК України та ЦК України заповнює Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», який містить відповідний розділ 5 «Державна реєстрація фізичної особи, яка має намір стати підприємцем»2.

Відповідно до цього Закону державну реєстрацію суб’єктів господарювання здійснюють реєстраційні служби територіальних органів юстиції, які реалізують державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Крім того у цьому Законі визначаються вимоги щодо переліку та змісту документів, які повинні бути надані для реєстрації суб’єкта господарювання, підстави для відмови тощо.

Окремі автори відзначають, що до суб’єктів господарювання застосовується загальна реєстрація як юридичних осіб і фізичних осібпідприємців, а також спеціальна реєстрація як суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом3. Так, спеціальна реєстрація передбачається в законодавчих актах щодо аудиторів та аудиторських фірм, суб’єктів оціночної діяльності, операторів телекомунікації та ін.

Вищенаведене вказує на те, що відповідно до чинного законодавства загальний порядок утворення суб’єктів господарювання охоплює такі основні етапи, як прийняття відповідного рішення власником (власниками) майна або уповноваженим ним (ними) органом, іншими органами, формування майнової бази, підготовка установчих документів, державна реєстрація створюваного суб’єкта. Разом з тим шляхом узагальнення відповідних напрацювань у науці господарського права слід виділити деякі проблеми стосовно утворення суб’єктів господарювання.

По-перше, однією з проблем, на думку окремих авторів, є те, що законодавство України на відміну від інших країн з розвиненою ринковою

1Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців: Закон України від 15.05.2003 р. // ВВРУ. – 2003. – № 31-32. – Ст. 263. – (зі змін. та доп.).

2Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 167.

3Там само. – С. 169.

26

інфраструктурою, не містить детального загального порядку утворення основних учасників комерційного обігу – комерційних організацій та обов’язкових етапів цього процесу. Як приклад ці автори наводять Торгові (Комерційні) кодекси країн континентальної Європи, в яких систематизовано відповідні норми1. Незважаючи на те, що ця проблема підіймалася ще до того, як набув чинності ГК України, до теперішнього часу вона залишається без вирішення, оскільки цей Кодекс не містить положень, які б чітко та детально визначали загальний порядок створення не тільки комерційних організацій, але й господарських організацій взагалі.

По-друге, щодо утворення суб’єктів господарювання виділяють проблеми, пов’язані з використанням окремих понять та визначенням їх змісту. Зокрема, відмічається не зовсім вдале визначення законодавцем поняття та переліку установчих документів2. Наприклад, у ГК України (ст. 57) до установчих документів суб’єкта господарювання віднесено рішення про його утворення (рішення засновників), а в Законі України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (ст. 24) до переліку документів, які повинні бути подані державному реєстратору, включено рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи. Однак у цих законодавчих актах не розкривається зміст такого документа як рішення засновників і не вказується, стосовно яких саме суб’єктів господарювання таке рішення є установчим документом, або є необхідним для їх державної реєстрації. Також в ГК України відсутній єдиний підхід щодо використання окремих термінів для позначення видів установчих документів суб’єктів господарювання, зокрема, в ст. 57 цього Кодексу використовується термін «засновницький договір», а у ст. ст. 119, 121, 123 цього Кодексу – поняття «установчий договір». А тому для вирішення вищенаведених проблем пропонується вилучення в ГК України з переліку установчих документів рішення про утворення суб’єкта господарювання3, а також уніфікація термінів щодо установчих документів в законодавстві. Інші автори, зокрема, О.С. Янкова, відзначає безсистемне використання у законодавстві деяких термінів при визначенні осіб, які беруть участь в утворенні підприємств, а саме «засновник», «учасник», «власник», «акціонер», та наголошує на доцільності їх розмежування з урахуванням їх участі в різних етапах утворення суб’єкта господарювання та його існування4.

По-третє, до проблем, які потребують відповідного вирішення, деякі автори відносять питання щодо особливостей утворення окремих суб’єктів

1 Хозяйственное право: Учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, В. В. Хахулин и др.; Под. ред. В. К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – С. 386.

2Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 171; Петренко В.С. Установчі документи суб’єктів господарювання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.04 / Ін-т екон.-прав. досліджень НАН України. – Донецьк, 2006. – 20 с.

3Науково-практичний коментар Господарського кодексу України: 2-е вид., перероб. і допов. / за заг. ред. Г.Л. Знаменського, В.С. Щербини; кол. авт. О.А. Беляневич, О.М. Вінник, В.С. Щербина та ін. – К.: Юрінком Інтер,

2008. – С. 96-97.

4 Хозяйственное право: Учебник / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, В. В. Хахулин и др.; Под. ред. В. К. Мамутова. – К.: Юринком Интер, 2002. – С. 388.

27

господарювання. Зокрема потребують більш детального врегулювання відносини, що пов’язані з утворенням статутних господарських об’єднань, товариств однієї особи з метою визначення їх засновників та ініціаторів створення, установчих документів тощо, оскільки в чинному законодавстві ці питання належним чином не врегульовано1.

3. Припинення суб’єктів господарювання може здійснюватися в загальному або спеціальному порядку на добровільних або примусових засадах. Загальні положення щодо припинення суб’єктів господарювання закріплено ГК України, а спеціальні – законами України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»2, «Про банки і банківську діяльність»3 та ін. Так, згідно з ч. 1 ст. 59 ГК України таке припинення можливе шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації – за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду. При цьому в ГК України: 1) розкривається зміст відповідних способів реорганізації суб’єктів господарювання, закріплено можливі підстави їх ліквідації та наслідки скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання (ст. 59); 2) визначається загальний порядок ліквідації суб’єкта господарювання та основні етапи ліквідаційної процедури (ст. 60); 3) встановлюється порядок розрахунків з кредиторами у разі ліквідації суб’єкта господарювання (ст. 61). Але, як стверджують окремі автори, положення статей 59-61 ГК України формулювалися з метою регулювання припинення господарських організацій і лише в окремих нормах, які є результатом внесення змін до цього Кодексу, згадується про припинення підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця (частини 7 і 8 ст. 59)4.

Отже, ГК України визначає загальні положення щодо припинення суб’єктів господарювання, однак в науці господарського права підіймається широке коло проблем стосовно такого припинення як у межах загальних питань правового статусу суб’єктів господарювання, так і окремих досліджень, присвячених питанням реорганізації та ліквідації цих суб’єктів.

Одна із таких проблем пов’язана з відсутністю у законодавстві визначення основних понять щодо припинення суб’єктів господарювання, зокрема, «ліквідація» та «реорганізація», а легальні визначення цих понять у інших законах, наприклад, поняття «ліквідація діяльності підприємства» у

1Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 170, 176.

2Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14.05.1992 р. // ВВРУ. – 1999. – № 42-43. – Ст. 378. – (зі змін. та доп.).

3Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. // ВВРУ. – 2001. – № 5-6. – Ст. 30 – (зі змін. та доп.).

4Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 185.

28

Законі України «Про управління об’єктами державної власності» 1 не можна, як вважають інші автори, визнати вдалими2. У законодавстві (ст. 104 ЦК України) та юридичній літературі спостерігається відсутність єдності стосовно використання терміну «реорганізація» і навіть тенденція відмови від нього3, яка, по суті закладена в ЦК України. Все це не сприяє належному врегулюванню відносин, які виникають в процесі припинення суб’єктів господарювання, та вказує на потребу законодавчого визначення понять «ліквідація суб’єкта господарювання» та «реорганізація суб’єкта господарювання» з метою їх розмежування як правових форм припинення.

Також проблемою господарського законодавства, що пов’язана з припиненням суб’єктів господарювання, є непослідовність та відсутність єдності підходу у використанні таких термінів, як «припинення діяльності суб’єкта господарювання» та «припинення суб’єкта господарювання», враховуючи те, що ці поняття не є тотожними4. Частково це питання вирішено шляхом внесення відповідних змін до ст. 59 ГК України в 2013 році, хоча раніш зазначені в літературі проблеми залишаються5.

До проблем, пов’язаних з припиненням суб’єктів господарювання, на думку П.О. Повара, належить питання припинення філій, представництв та інших відокремлених підрозділів господарських організацій6, які в теорії господарського права також віднесені до суб’єктів господарювання7. Наявність цієї проблеми, з точки зору інших авторів, зумовлена тим, що в законодавстві не приділяється окрема увага підставам і порядку припинення відокремлених підрозділів юридичних осіб шляхом ліквідації та реорганізації, в результаті чого створюються відповідні проблеми при здійсненні цих процедур8. Для вирішення цієї проблеми доречним є врегулювання на рівні законодавства відносин, що виникають у процесі припинення діяльності відокремлених підрозділів господарських організацій.

Наступна проблема припинення суб’єктів господарювання стосується законодавчого визначення змісту процедури реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення). Так, на думку окремих науковців, комплексне дослідження реорганізації вимагає врахування особливостей цієї процедури, яка є не лише формою припинення, але формою створення суб’єкта

1 Про управління об’єктами державної власності: Закон України від 21.09.2011 р. // ВВРУ. – 2001. – № 46. – Ст. 456. – (зі змін. та доп.).

2Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 199.

3Спасибо-Фатєєва І. Припинення юридичних осіб // Юридичний радник. – 2005. – № 1. – С. 30.

4Зубатенко О. М. Припинення суб’єктів господарювання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 / Ін-т екон.-прав. дослідж. НАН України. – Донецьк, 2008. – 18 с.

5Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 188-189.

6Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 186.

7Бобкова А.Г. Щодо правового статусу відокремлених підрозділів господарських організацій [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hozpravo.com.ua/conferences/arhiv/uchastnik.php?ELEMENT_ID=314&ID=390.

8Баторшина Н. Філії та представництва особливості правового статусу // Юридичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 25.

29

господарювання1. У зв’язку з цим О.Р. Кібенко обґрунтовує, що реорганізація повинна розглядатися як більш широке поняття, яке може бути назване правонаступництвом між юридичними особами – тобто комплексним одночасним переходом усього або частини майна, прав та обов’язків від одних юридичних осіб (правопопередників), які можуть припинятися чи продовжувати існування, до інших новостворених або існуючих осіб (правонаступників)2.

До проблем припинення суб’єктів господарювання слід віднести й відсутність чіткої регламентації процедури реорганізації у примусовому порядку, яка можлива за рішенням суду або відповідних органів державної влади. Так, щодо реорганізації суб’єкта господарювання у примусовому порядку за рішенням відповідних органів державної влади, наприклад, органів Антимонопольного комітету України, у юридичній науці висловлюється думка про доцільність внесення змін і доповнень в Закон України «Про захист економічної конкуренції», які б визначали, що примусова реорганізація суб’єкта господарювання, який зловживає монопольним становищем, повинна відбуватися виключно на підставі рішення суду за позовом антимонопольних органів3.

Ще однією із актуальних проблем є визначення етапів (стадій) ліквідаційної процедури суб’єкта господарювання та дій (заходів) з його ліквідації4. Наявність цієї проблеми зумовлена, перед усім, неузгодженістю положень ЦК України і ГК України, які визначають сукупність дій, що є змістом процедури ліквідації суб’єкта господарювання. Для її вирішення автором пропонується виділення етапів процедури ліквідації, як більш узагальнених її ланок, що охоплюють конкретні юридичні та/або фактичні дії. При цьому основними критеріями виділення етапів процедури ліквідації суб’єктів господарювання, називаються: завдання кожного етапу, своєрідні умови (юридичні факти) та заходи (дії) щодо ліквідації суб’єкта господарювання; суб’єкти реалізації цих заходів5.

4. У чинному законодавстві України визначаються особливості правового статусу окремих суб’єктів господарювання, зокрема, державних та комунальних підприємств, господарських об’єднань6, господарських

1Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 191; Щербакова Н.В. Правове регулювання злиття та приєднання господарських товариств: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.04 / Ін-т екон.-прав. досліджень НАН України. – Донецьк, 2006. – 20 с.

2Кібенко О.Р. Європейське право на етапі формування фундаментальної реформи: перспективи використання європейського законодавчого досвіду у правовому полі України / О.Р. Кібенко. – Х.: Страйк, 2005. – С. 374.

3Зубатенко О. М. Припинення суб’єктів господарювання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.04 / Ін-т екон.- прав. дослідж. НАН України. – Донецьк, 2008. – С. 9.

4Актуальні проблеми господарського права: навч. посіб. / за ред. В.С. Щербини. – К.: Юрінком Інтер, 2012. – С. 205.

5Повар П. О. Правове регулювання ліквідації підприємств в Україні: дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.04. Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – Київ, 2009. – С. 87-89.

6Господарський кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. // ВВРУ. – 2003. – №18-22. – Ст. 144. – (зі змін. та доп.).

30

товариств1, виробничих кооперативів2, банківських3 та страхових організацій4, учасників ринку цінних паперів5, суб’єктів оціночної діяльності6 і ін. При цьому законодавець, як правило, встановлює вимоги щодо: кола їх засновників, порядку створення, розміру та порядку формування майнових фондів, правового режиму майна, обсягів господарської компетенції, умов здійснення відповідного виду діяльності, меж відповідальності за зобов’язаннями і ін.

Разом з тим наявність спеціальних положень у законодавстві щодо певних суб’єктів, ще не вирішує проблеми реалізації ними свого статусу, на чому неодноразово наголошували окремі автори, вказуючи на наявність низки проблем. Так, І.М. Любімов звертає увагу на проблеми правового статусу державних підприємств, причинами яких є незавершеність рішення таких аспектів, як місце і роль цих підприємств в системі суб’єктів господарювання, майнова основа їх створення та функціонування, їх господарська компетенція, відповідальність і ін. Для вирішення цих проблем пропонується удосконалення чинного законодавства, а саме: визначення мети створення таких підприємств, встановлення цілей, функцій, сфер їх діяльності, уточнення порядку припинення державних підприємств, конкретизації порядку формування майнової бази, уточнення порядку і умов вилучення у них майна, а також змісту господарської компетенції цих підприємств тощо7.

На наявність проблем щодо реалізації правового статусу господарських об’єднань звертає увагу В.О. Джуринський, для вирішення яких він обґрунтував пропозиції щодо: визначення установчих документів господарських об’єднань; додаткового врегулювання господарсько-виробничих (майново-господарських) відносин, які складаються між органами управління таких об’єднань та учасниками; встановлення суб’єктів організаційногосподарських повноважень, якими є органи управління об’єднань, а не самі об’єднання; визначення підстав виникнення майнових прав і обов’язків у відносинах господарського об’єднання і його учасників (засновницькі договори, інші угоди, акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо); встановлення субсидіарної відповідальності, яку мають нести такі об’єднання та їх учасники за зобов’язаннями одне одного8.

Проблемні питання реалізації правового статусу господарських товариств досліджувалися такими авторами як О.М. Вінник, О.М. Дорошенко,

1Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 р. // ВВРУ. – 2001. – № 31. – Ст. 146. – (зі змін. та доп.); Про акціонерні товариства: Закон України від 18.09.2008 р. // ВВРУ. – 2008. – № 50-51. – Ст. 384 – (зі змін. та доп.).

2Про кооперацію: Закон України від 10.07.2003 р. // ВВРУ. – 2004. – № 5. – Ст. 5. – (зі змін. та доп.).

3Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000 р. // ВВРУ. – 2001. – № 5-6. – Ст. 30. – (зі змін. та доп.).

4Про страхування: Закон України від 21.10.1997 р. // ВВРУ. – 1998. – № 2 – Ст. 4. – (зі змін. та доп.).

5Про цінні папери і фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 р. // ВВРУ. – 2006. – № 31. – Ст. 268. – (зі змін. та доп.).

6Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні: Закон України від 12.07.2001 р. // ВВРУ. – 2001. – № 47. – Ст. 251. – (зі змін. та доп.).

7Любімов І. М. Правовий статус державних підприємств: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.04 / Ін-т екон.-прав. дослідж. НАН України. – Донецьк, 2010. – 19 с.

8Джуринський В.О. Правове становище господарських об’єднань в Україні: монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 224 с.

31

О.Р. Кібенко, В.М. Кравчук, В.В. Рябота, В.І. Татьков, Л.І. Фесечко, О.С. Шеремет, В.С. Щербина та ін. В своїх дослідженнях ці науковці вказують на наявність проблем щодо: грошової оцінки вкладів учасників господарських товариств1; правового статусу органів управління2, майнових та немайнових прав учасників3, виходу учасників з товариства, відступлення (відчуження) частки у статутному капіталі4 і ін., вирішення яких потребує науковопрактичних досліджень та удосконалення відповідних законодавчих актів.

5. Захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання у період становлення ринкових відносин має суттєве значення, оскільки наявність можливості реалізації таких прав та інтересів є необхідною умовою розвитку, як самих суб’єктів, так і економіки в цілому. А тому першочерговим завданням держави є формування належної правової основи, яка містить усі істотні положення щодо захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, та здатна його забезпечити.

Відносини, пов’язані з таким захистом, передусім, регулюються Конституцією України, якою гарантується державна забезпеченість захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, рівність усіх суб’єктів права власності перед законом (ст. 13), і закріплене право на оскарження у суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55). Конкретизація вищенаведених конституційних приписів забезпечується нормами ГК України, ст. 20 якого визначається перелік способів захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, який не є вичерпним, що дає можливість їх захисту й іншими способами, встановленими законом. До нормативно-правових актів, які також містять положення про такий захист, належать ГПК України, Кодекс адміністративного судочинства України, закони України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції» та ін.

Отже, в теперішній час сформовано законодавство, яке визначає правові засади захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, разом з тим таке законодавство не позбавлене недоліків, на які неодноразово вказувалось у науковій літературі5.

1Щербина В.С. Суб’єкти господарського права: монографія / В.С. Щербина. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 98.

2Блюмхардт О. Органи акціонерного товариства (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис. на здоб. наук.

ступ. канд. юрид. наук: 12.00.04. – К., 2002. – 19 с.

3Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських товариствах: проблеми правового забезпечення: монографія / Вінник О. М. – К.: Атіка, 2003. – 324 с.

4Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики. – К.:

Істина, 2005. – 720 с.

5Бобкова А. Г. Новое в хозяйственном законодательстве Украины: гарантии прав и законных интересов субъектов хозяйствования // Развитие хозяйственного законодательства на современном этапе: материал. междунар. научн. конф., 29 апрел. 2004 г. – М.: Велби, Проспект, 2004. – С. 12-19; Загнітко О. П. Господарсько-правове забезпечення захисту вітчизняного товаровиробника (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 / О. П. Загнітко; НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 1999. – 21 с.;

32

Одна з проблем пов’язана з визначенням змісту самого поняття «захист прав», оскільки відсутність його в законодавстві сприяє його неоднозначному тлумаченню та змішуванню з іншими поняттями, зокрема, «відповідальність», «охорона прав» та іншими, які не є тотожними і суттєво відрізняються за змістом. Вирішення цієї проблеми має як теоретичне, так і практичне значення.

На теперішній час серед науковців уже існує найбільш виважена позиція стосовно необхідності розмежування таких понять як «охорона суб’єктивних прав», яка найчастіше полягає у встановленні заборон з метою попередження правопорушень, та «захист суб’єктивних прав», який найчастіше передбачає активну діяльність уповноважених на цей захист органів, або самих суб’єктів господарювання з метою відновлення порушених прав і усунення причин, що породжують правопорушення1. Дотримання такої позиції дає можливість зробити висновок, що зміст поняття «охорона прав» є більш ширшим у порівнянні з поняттям «захист прав», проте і вона потребує конкретизації.

Вирішення цієї проблеми можливо шляхом закріплення визначення поняття «захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання», для чого обґрунтовано кілька пропозицій. Зокрема, І.В. Головань визначав це поняття як введення в дію системи правових і організаційно-творчих заходів, що спрямовані на забезпечення реалізації прав цих суб’єктів і недопущення їхніх порушень2. За висновком О.П. Подцерковного – це сукупність взаємозалежних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист законних прав суб’єктів господарювання при їх порушенні3, а на думку О.В. Аушевої – це реалізація суб’єктами господарювання права на захист за допомогою застосування спеціально уповноваженими особами або суб’єктом господарювання самостійно передбачених законом способів захисту з метою відновлення порушеного права4. Кожне із запропонованих визначень заслуговує на увагу, разом з тим потребує остаточного законодавчого закріплення.

Серед інших проблем захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання можна назвати: забезпечення захисту права суб’єктів господарювання на комерційну таємницю, їх немайнових прав, прав та охоронюваних законом інтересів у сфері промислової власності, вирішення яких пропонується шляхом: визначення в законодавстві особливостей засобів захисту права на комерційну таємницю та положень про відповідальність за

Коваль И. Ф. Защита деловой репутации субъектов хозяйствования антимонопольными органами Украины: Монография / Коваль И. Ф. – Донецк: Изд-во НОРД-ПРЕСС, ДонНУ, 2006. – 190 с.; Кузьміна С. А. Захист інтересів суб’єктів господарювання від недобросовісної конкуренції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 / С. А. Кузьміна; НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2000. – 18 с.

1Загнітко О.П. Захист прав та інтересів господарюючих суб’єктів у системі права України // Вісник господарського судочинства. – 2001. – № 4. – С. 162.

2Головань І. В. Правова робота і захист прав підприємців: монографія / Головань І. В. – Донецьк: ТОВ «ЮгоВосток, Лтд», 2003. – С. 27.

3Хозяйственное право Украины: Учебник / Под ред. А.С. Васильева, О.П. Подцерковного. – X.: «Одиссей», 2005.

–С. 426.

4Аушева О. Щодо сутності захисту прав суб’єктів господарювання як правової категорії // Правничий часопис Донецького університету. – 2008. – № 2. – С. 18.

33