Навчальний посібник_проблеми

його порушення1; доповнення переліку немайнових прав суб’єктів господарювання (ст. 94 ЦК України) та способів їх захисту (ст. 20 ГК України)2; уточнення підстав захисту у сфері промислової власності (правопорушення, створення загрози правопорушення прав, невизнання прав, оспорювання прав), дій, які становлять загрозу порушення прав промислової власності3, способів захисту в сфері промислової власності, уточнення підвідомчості спорів за участю суб’єктів господарювання і органів державної влади чи місцевого самоврядування та ін.

Контрольні питання

1.Охарактеризуйте проблеми використання та визначення поняття «суб’єкти господарювання».

2.Охарактеризуйте види суб’єктів господарювання та вкажіть проблеми їх класифікації.

3.Розкрийте зміст основних проблем утворення суб’єктів господарювання та шляхи вирішення цих проблем.

4.Розкрийте зміст основних проблем ліквідації суб’єктів господарювання та вкажіть шляхи вирішення цих проблем.

5.Розкрийте зміст основних проблем реорганізації суб’єктів господарювання та вкажіть шляхи вирішення цих проблем.

6.Розкрийте зміст основних проблем реалізації правового статусу державних підприємств та вкажіть шляхи вирішення цих проблем.

7.Розкрийте зміст основних проблем реалізації правового статусу господарських об’єднань та вкажіть шляхи вирішення цих проблем.

8.Розкрийте зміст основних проблем реалізації правового статусу господарських товариств та вкажіть шляхи вирішення цих проблем.

9.Вкажіть у чому полягає проблема визначення поняття «захист прав та законних інтересів суб’єктів господарювання».

10.Розкрийте зміст основних проблем реалізації суб’єктами господарювання права на захист.

Ключові слова

Державна реєстрація, ліквідація суб’єкта господарювання, припинення суб’єкта господарювання, реорганізація суб’єкта господарювання, утворення суб’єкта господарювання, установчі документи.

1Сляднєва Г. О. Право суб’єкта господарювання на комерційну таємницю та його захист: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / Г. О. Сляднєва; НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2005. – 16 с.

2Гурова А.І. Судовий захист немайнових прав суб’єктів господарювання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.04 «Господарське право; господарсько-процесуальне право» / А. І. Гурова; НАН України; Інститут економіко-правових досліджень. – Донецьк, 2010. – 15 с.

3 Коваль І.Ф. Господарсько-правове регулювання відносин у сфері промислової власності: монографія / І.Ф. Коваль. – Донецьк : Юго-Восток, 2013. – 640 с.

34

1.3.ПРАВОВИЙ РЕЖИМ МАЙНА У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1.Поняття та види майна у сфері господарювання.

2.Правові титули майна суб’єктів господарювання.

3.Формування та використання майна суб’єктів господарювання.

4.Вибуття та правова охорона майна суб’єктів господарювання.

1. Майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів (ч. 1 ст. 139 ГК України).

Характеризуючи поняття «майно» у сучасних економічних умовах дослідники зауважують, що майно – широке поняття, яке включає речі або їх сукупність, гроші та цінні папери, майнові права, майнові обов’язки. Майном в «первісній» формі є річ. Всі інші наведені форми є похідними від речової основи. Майнове право – це потенційна річ або вартісний її еквівалент; майновий обов’язок при його виконанні веде до зменшення активів боржника. У силу цього майном можна вважати будь-які продукти природи і продукти діяльності (у тому числі інтелектуальної), які мають вартісну оцінку і стають товаром, а також майнові права та обов’язки, що виникають з їх приводу1. Той факт, що майнові обов’язки включаються у склад майна у сфері господарювання підтверджується положеннями окремих нормативно-правових актів, наприклад, Класифікатором державного майна, у якому державне майно визначається як окрема річ, а також майнові права та обов’язки, власником яких є держава2. У зв’язку із цим доцільно уточнити визначення поняття «майно», яке міститься у ст. 139 ГК України, вказавши, що до складу майна у сфері господарювання входять також майнові обов’язки, що відповідатиме основним тенденціям теоретичного розвитку концепції майна, потребам практики, зарубіжному досвіду.

У нормативно-правових актах, які регулюють відносини у сфері господарювання, відсутня одноманітність у змістовному використанні поняття «майно». Іноді поняття «майно» вживається у дуже вузькому значенні, наприклад, тільки як «активи»3 або матеріальні активи, які відповідно до законодавства визнаються основними фондами (засобами)4.

Прикладом некоректного застосування понять «майно» та «майнові активи» є ч. 1 ст. 42 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника

1 Зинченко С. Лапач В. Правовой статус имущества как объекта гражданских прав // Приложение к журналу «Хозяйство и право» – 2002. – № 8. – С. 5

2Про затвердження Класифікатора державного майна: Наказ Фонду державного майна України від 15.03.2006 р.

№461 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ukraine.uapravo.net/data/base11/ukr11200.htm.

3Про порядок віднесення майна до такого, що включається до складу цілісного майнового комплексу державного підприємства: Наказ Фонду державного майна України від 29.12.2010 р. № 1954 // ОВУ. – 2011. – № 7. – Ст. 345.

4Про затвердження Порядку відчуження майна у системі МНС: Наказ Міністерства надзвичайних ситуацій України від 01.04.2011 р. № 331 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN66028.html.

35

або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство), де зазначається, що усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси (за винятком прямо вказаних у цій статті об’єктів). Таким чином, поняття «майнові активи» використано так, нібито воно є більш широким ніж поняття «майно» та включає до свого складу поняття «майно» та «майнові права». Але такий підхід не відповідає загальним положенням діючого законодавства щодо визначення цих понять. Так, ч. 1 ст. 139 ГК України, ст. 190 ЦК України чітко визначено, що активи є складовою поняття «майно», тобто загальне поняття «майно» є більш широким, ніж поняття «майнові активи». Тому редакцію ч. 1 ст. 42 Закону про банкрутство доцільно уточнити, вказавши, що до майнових активів включаються речі, сукупність речей та майнові права.

ГК України визначає види майна залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності: основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари (ст. 139). Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно, що віднесено законодавством до оборотних засобів. Коштами є гроші у національній та іноземній валюті. До товарів належить вироблена продукція, виконані роботи та послуги. До складу майна суб’єктів господарювання можуть включатися нематеріальні активи: об’єкти промислової та інтелектуальної власності тощо. Окремим суб’єктам господарювання може належати на праві власності земля із закритими водоймами, ділянками лісів та загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться у ній. У складі майна суб’єктів господарювання виокремлюють також доходи (грошові та інші надходження від господарського використання майна) та прибуток (сума, на яку доходи перевищують пов’язані із ними витрати).

Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери. Види цінних паперів визначено Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок»1. При аналізі цього Закону привертає увагу те, що закріплене в ньому визначення поняття «акція» (ст. 6) є некоректним, оскільки: відносить право на управління товариством до майнових прав; містить вибірковий підхід до переліку актів, які передбачають немайнові права акціонерів (зокрема, відсутня вказівка на ГК України, який безпосередньо містить визначення корпоративних прав); не узгоджується із загальним визначенням поняття корпоративних прав,

1 Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23.02.2006 р. // ВВРУ. – 2006. – № 31. – Ст. 268. – (зі змін. та доп.).

36

яке міститься у ГК України та ПК України1, де вказується. що корпоративні права можуть бути передбачені також статутними документами господарської організації. У зв’язку з цим пропонується уточнити визначення поняття «акція», яке міститься у ст. 6 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», вказавши, що акція – іменний цінний папір, який підтверджує майнові права її власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна товариства у разі його ліквідації, інші майнові, а також немайнові права, передбачені законодавством України та статутними документами суб’єктів господарювання.

2. Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено за ними на праві власності, праві господарського відання, праві оперативного управління та інших речових правах (право володіння, право користування і ін.), передбачених ЦК України, або на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна (ст. 133 ГК України).

Основне речове право у сфері господарювання – право власності. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших правових форм.

У Конституції України використовується поняття «форми власності» (ст. ст. 49, 116), але чіткого переліку форм власності не наведено. Безпосередньо у тексті Конституції України мова йде про приватну, державну та комунальну власність. ГК України (ст. 63) містить вказівку на наявність в Україні таких форм власності, як приватна, колективна, комунальна, державна.

Дискусійним щодо форм власності залишається питання колективної власності. Відповідно до п. 4 ст. 2 Закону України «Про власність» від 07.02.1991 р. було закріплено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна, і всі форми є рівноправними2. Визнання Закону «Про власність» таким, що втратив чинність, та відсутність колективної форми власності у Класифікаторі форм власності3 призвели до того, що окремі вчені та практики стали говорити про відсутність в Україні колективної форми власності4. У Класифікації організаційно-правових форм господарювання міститься вказівка на те, що чинним законодавством не передбачається створення та державна реєстрація нових підприємств з такою організаційно-

1Податковий кодекс України: Закон України від 02.12.2010 р. // ОВУ. – 2010. – № 92. – Ст. 3248. – (зі змін. та доп.).

2Про власність: Закон України від 07.02.1991 р. // ВВР УРСР. – 1991. – № 20. – Ст. 249. – (втратив чинність).

3Державний класифікатор України. Класифікація форм власності ДК 001-94: затверджено та введено в дію наказом Держстандарту України від 22.11.1994 р. № 288 (втратив чинність) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN443.html.

4Артеменко В.В. Правове визначення та необхідність удосконалення регулювання відносин власності у споживчій кооперації // Українська кооперація. – 2011. – № 4 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://ukrcoopjournal.com.ua/num/artemenko.htm.

37

правовою формою, як колективне підприємство1. Однак аналіз чинного законодавства України показує, що колективна власність в його нормах прямо передбачена, зокрема, Закон «Про економічну самостійність Української РСР» (ст. 4), яким передбачена в Україні така форма власності, як колективна2. Тому відмова у державній реєстрації суб’єктів колективної форми власності, що має місце на практиці, не узгоджується з цими положеннями та проголошеним Конституцією України (ст. 13) принципом захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання.

Окремим видом права власності у законодавстві України визнається довірча власність (ч. 2 ст. 316 ЦК України). Довірча власність застосовується при будівництві житла та операціях з нерухомістю, а також у сфері іпотечного кредитування, при здійсненні операцій з консолідованим іпотечним боргом та іпотечними сертифікатами3. Однак у регулюванні відносин довірчої власності існує багато прогалин. Так, недостатньо чітко визначено стандарти діяльності управителя. У законодавстві відсутні вказівки на обов’язкове виконання управителем таких найважливіших обов’язків, як прийняття належних заходів щодо забезпечення збереження довіреного майна, звітування (в тому числі не визначено терміни і порядок надання таких звітів); не встановлено будь-яких обмежень для управителя на вчинення правочинів із заінтересованістю. Таким чином, подальше використання у сфері господарювання правового титулу довірчої власності обумовлює необхідність більш чіткого унормування цих відносин, включаючи заповнення вищевказаних прогалин.

Похідними від права власності правовими титулами, на яких майно використовується у господарській діяльності, є право господарського відання та право оперативного управління. Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами (ст. 136 ГК України). Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) (ст. 137 ГК України).

Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» право господарського відання та право оперативного управління є похідними та реєструються після державної

1Державний класифікатор України. Класифікація організаційно-правовий форм господарювання. ДК 002: 2004: затверджено наказом Держстандарту України від 28.05.2004 р. № 97 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN10242.html.

2Про економічну самостійність Української РСР: Закон УРСР від 03.08.1990 р. // ВВР УРСР. – 1990. – № 34. – Ст. 499.

3Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю: Закон України вiд 19.06.2003 р. // ВВРУ. – 2003. – № 52 – Ст. 377; Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати: Закон України від 19.06.2003 р. // ВВРУ. – 2004. – № 1. – Ст. 1.

38

реєстрації права власності на таке майно1. Застосування цього законодавчого положення має певні проблеми. Так, за твердженням окремих дослідників, значна частина державних підприємств, організацій, установ на сьогодні не мають правовстановлювальних документів на закріплене за ними нерухоме майно державної власності, оскільки це нерухоме майно було збудоване ними або за їх замовленням (і в багатьох випадках ще до 1991 р.). Тож держава по суті позбавила себе і територіальні громади права закріпити нерухоме майно без правовстановлювальних документів на праві господарського відання (оперативного управління) за новими суб’єктами (права, що виникли в період, коли діяло законодавство, що не передбачало обов’язкової реєстрації таких прав, – залишаються чинними)2. Цю проблему доцільно вирішувати шляхом належної інвентаризації державного майна та оформлення прав держави на відповідне майно.

Приналежність майна на певному правовому титулі (наявність відокремленого майна) є однією з обов’язкових ознак суб’єктів господарювання (ч. 1 ст. 55 ГК України), зокрема, підприємств (ч. 4 ст. 62 ГК України). Однак, за висновком Конституційного Суду України статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності3. Така позиція Конституційного Суду України не відповідає загальним положенням правової теорії щодо наявності відокремленого майна як обов’язкової ознаки юридичної особи, і положенням ГК України щодо статусу підприємства як суб’єкта господарювання. При вирішенні питання щодо того, кому та на якому правовому титулі належать статутний капітал та майно приватного підприємства, слід керуватися саме положеннями ГК України, як спеціального акту, що регулює відносини у сфері господарювання. Власником майна, переданого йому засновниками як вклад до статутного капіталу, слід визнавати саме приватне підприємство. Підтвердженням цього є і позиція, викладена у Постанові ВСУ від 3.07.2013 р., згідно з якою з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства ці кошти є власністю самого товариства та втрачають ознаки об’єкта права спільної сумісної власності подружжя4.

3. Загальними джерелами формування майна суб’єктів господарювання є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів

1Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: Закон України від 01.07.2004 р. // ВВРУ. – 2004. – № 51. – Ст. 553. – (зі змін. та доп.).

2Кравчук О.О. Деякі питання господарського відання та оперативного управління майном державної власності // Держава і право. – 2011. – Вип. 52. – С. 236.

3Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012 // ОВУ. – 2012. – № 75. – Ст. 3038.

4Супружеский толк // Юридическая практика. – 2013. – 6 августа.

39

(комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб’єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом (ст. 140 ГК України).

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування статутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого кооперативу (ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб’єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об’єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном – відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК). Доходи від реалізації продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб’єктів господарювання – підприємців після їх утворення1.

Первісне формування майна суб’єктів господарювання відбувається одночасно з їх створенням. При цьому, як правило, не викликає складнощів формування статутного капіталу за рахунок внесків грошима та іноземною валютою2. Щодо нерухомого майна, у листі від 14.09.2004 р. № 6279 «Про статутний фонд товариств з обмеженою відповідальністю» Держкомпідприємництва України висловив думку, що передачу нерухомого майна юридичній особі, а отже, і виконання зобов’язання учасника стосовно сплати вкладу доцільно оформляти актом оцінки та прийняття-передачі у статутний фонд. Також засновник товариства з обмеженою відповідальністю може стовідсотково формувати капітал нерухомим майном, дотримуючись при цьому чинного законодавства3.

Предметом внеску часто є обладнання, офісна техніка, меблі та інше рухоме майно. На практиці жодних документів, які свідчили б про право власності учасника на це майно, нотаріусу, який посвідчує справжність підписів засновників на установчому документі, як правило, не подається. Фактичне існування внеску та факт його передачі ані нотаріус, ані будь-хто інший не перевіряє. Це створює небезпеку формування статутного капіталу за рахунок майна, котрого насправді немає, або майна, одержаного з невідомих джерел. Внесення вкладу за рахунок майна незаконного походження, таким чином, стає одним із способів легалізації (відмивання) доходів4.

Чинним законодавством не передбачено, який саме документ повинен подаватися до органу реєстрації для підтвердження внесення учасниками (засновниками) товариства вкладів до статутного капіталу та їх оцінки в разі,

1Щербина В. С. Господарське право: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005 – С. 170-172.

2Кравчук В. Вклади статутного капіталу господарського товариства // Право України. – 2007. – № 7. – С. 58.

3Про статутний фонд товариств з обмеженою відповідальністю: Лист Держкомпідприємництва України від 14.09.2004 р. №6279 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/DP1290.html.

4Кравчук В. Зазнач. праця. – С. 58.

40

якщо вкладами є майнові права на інтелектуальну власність, крім випадків, коли вкладом є державна або комунальна частка майна. При цьому Держкомпідприємництва рекомендує керуватися Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», в якому визначено, що документом, який містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, є акт оцінки майна (ст. 12).

Спеціалісти вважають, що не всі права інтелектуальної власності можуть бути вкладом учасника до статутного капіталу. Це стосується, зокрема, права інтелектуальної власності на наукове відкриття (його пропонують вважати особистим), а також права на комерційне найменування, яке відповідно до ч. 2 ст. 490 ЦК передається іншій особі лише з цілісним майновим комплексом особи, котрій ці права належать, або його відповідною частиною1.

Способи експертної оцінки вартості нематеріальних активів, що є об’єктами права власності, наведено в розділі III Порядку експертної оцінки нематеріальних активів, затвердженому наказом Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій від 27.07.95 р. № 969/97. Разом з тим частиною другою ст. 13 Закону України «Про господарські товариства» зазначено, що порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України. Тобто, цією нормою надано право самим засновникам (учасникам) господарських товариств визначати критерії, за якими провадитиметься оцінка їхніх внесків (договірна оцінка). При цьому Держкомпідприємництва зазначає, що в разі штучного значного завищення вартості вкладу в не грошовій формі установчі документи товариства можуть бути визнані недійсними у встановленому законом порядку2. Отже доцільно належним чином на законодавчому рівні встановити належний порядок оцінки у разі, якщо вкладами є майнові права на інтелектуальну власність.

Ускладнює внесення до статутного капіталу вкладу у вигляді об’єктів інтелектуальної власності передбачена законом спеціальна форма розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 1107 ЦК це може бути зроблено виключно за письмовим договором (за винятками, які прямо передбачені законом). Отже для передачі прав інтелектуальної власності доведеться не лише передбачити такий вклад в установчому документі, а й згодом, після реєстрації товариства укласти відповідний договір3.

Вкладом до статутного капіталу може бути право користування рухомим і нерухомим майном, природними ресурсами. Оцінка владу робиться за принципом аналогічної пропозиції. Так, право користування нерухомим майном коштує стільки, скільки становитиме плата за користування цим

1Кравчук В. Зазнач. праця. – С. 58.

2Щодо оцінки вкладу засновника (учасника) господарського товариства до статутного фонду, внесеного ним у вигляді права на використання «ноу-хау»: Лист Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 15.11.2002 р. № 4-451-2030/6118 // Бухгалтер. – 2002. – № 47-48.

3Кравчук В. Зазнач. праця. – С. 59.

41

майном протягом строку, на який воно передається господарській організації. Недоліком таких вкладів є те, що товариство стає певною мірою залежним від учасника, майно якого воно використовує1.

Упроцесі здійснення господарської діяльності суб’єкти господарювання використовують майно, яке їм належить на підставі певного правового титулу. Під використанням майна розуміють вилучення корисних властивостей, отримання вигоди, доходів від майна. При цьому з’ясування змісту вилучення корисних властивостей, отримання прибутку від майна можливо шляхом аналізу реалізації різних правомочностей власника.

Використання майна суб’єктом господарювання здійснюється шляхом: залучення майна для вироблення продукції (товарних запасів), виконання робіт та надання послуг, укладання угод та передачі майна іншим суб’єктам на певному похідному речовому праві.

Основна частина майна використовується суб’єктами господарювання для організації і здійснення господарської діяльності, тобто досягнення статутних цілей та власне утримання відповідно до рішень їх органів. Питання формування, управління та використання майна суб’єкт вирішує самостійно з урахуванням вимог щодо обігу та обліку окремих видів майна.

При цьому правові питання такого використання майна повинні забезпечувати: створення необхідних і достатніх майнових умов для діяльності суб’єкта господарювання; досягнення максимально можливої ефективності використання такого майна; отримання стабільних надходжень від господарського використання майна; мінімізацію витрат на утримання майна і ін.

Порядок використання майна шляхом укладання угод регламентовано відповідними положеннями діючого законодавства щодо конкретних видів угод.

Передача суб’єктом господарювання майна може здійснюватися на таких похідних правах, як: а) право господарського відання і оперативного управління; б) право користування (оренда, лізинг, концесія, сервітут і ін.), в) право довірчого управління та ін., особливості реєстрації яких передбачено Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»2.

Угосподарській практиці однією з найбільш розповсюджених форм передачі майна є передача майна у оренду. Щодо регулювання орендних відносин суб’єктів господарювання у Постанові Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» від 29 травня 2013 р. № 12 зауважується, що ЦК України встановлено загальні положення про найм (оренду), а особливості регулювання майнових правовідносин, які виникають між суб’єктами господарювання і пов’язані з укладенням, виконанням та припиненням договорів оренди, передбачені ГК

1Кравчук В. Зазнач. праця. – С. 59.

2Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: Закон України від 01.07.2004 р. // ВВРУ. – 2004. – № 51. – Ст. 553. – (зі змін. та доп.).

42

України. Отже, якщо останній не містить таких особливостей, то застосовуються відповідні положення ЦК України1.

З урахуванням частини другої ст. 287 ГК України передача в оренду цілісних майнових комплексів, які належать до державного сектора економіки, або є комунальною власністю регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна». При цьому оренда майна інших форм власності також може регулюватися положеннями названого Закону, якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди.

При застосуванні законодавства про передачу майна в оренду виникають проблеми, пов’язані із неузгодженістю окремих положень ГК України, ЦК України та Закону України «Про оренду державного та комунального майна». Так, відповідно до статті 638 ЦК України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Однак, вичерпного переліку умов, істотних для договорів оренди (найму), ЦК України і ГК України не містять. За висновком ВГСУ істотними для даного виду договорів є умови про предмет договору, плату за користування майном та строк такого користування2.

Можна також відзначити неузгодженість окремих положень діючого законодавства стосовно суборенди. Так, згідно зі ст. 774 ЦК України піднайом (суборенда) речі можливий лише за згодою наймодавця (орендодавця), якщо інше не встановлено договором або законом. У свою чергу ст. 22 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» передбачає, що суборенда такого майна можлива, якщо інше не передбачено договором оренди, однак не встановлює обов’язок орендаря отримати згоду орендодавця на передачу майна в суборенду3.

4. Вибуття майна суб’єкта господарювання має місце у випадках продажу, внеску до статутного капіталу інших організацій, списання внаслідок морального або фізичного зносу, псування, знищення при надзвичайних ситуаціях, безоплатної передачі, виділення частки учасника при виході із складу учасників господарської організації і ін.

При цьому щодо певних різновидів угод встановлено спеціальні умови їх укладання. Такі правила встановлено, наприклад, щодо значних правочинів акціонерного товариства (далі – АТ).

Значний правочин – правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), учинений акціонерним товариством, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності (ст. 2 Закону «Про акціонерні товариства»). У разі вчинення значного

1Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна: Постанова Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 р. № 12 // Все про бухгалтерський облік. –2013. – № 97. – Ст. 16.

2Там само.

3 Про оренду державного та комунального майна: Закон України від 10.04.1992 р. // ВВРУ. – 1992. – № 30. – Ст. 416. – (зі змін. та доп.).

43