Навчальний посібник_проблеми

загальногосподарський, цивілістичний; 2) іншого поточного законодавства, підзаконних нормативно-правових актів і взагалі не пойменованих договорів.

При такому становищі не завжди враховуються особливості того чи іншого виду господарського договору, мають місце колізії між нормами різних нормативно-правових актів щодо конкретного виду господарського договору. Так, зокрема, в постанові Судової палати в адміністративних справах ВСУ від 16.02.2010 р. вказується на проблему колізії між ст. 15 Закону України «Про товарну біржу» (відповідно до якої угоди, укладені на товарній біржі, нотаріальному посвідченню не підлягають) та ст. 657 ЦК України (відповідно до якої договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації). Судова палата в адміністративних справах дійшла висновку, що Закон України «Про товарну біржу» вважається спеціальним щодо регулювання утворення та діяльності товарних бірж і загальним – у разі визначення форм договорів купівлі-продажу. Спеціальними щодо договорів купівлі-продажу нерухомого майна визнано положення ст. 657 «Форма окремих видів договорів купівліпродажу» ЦК України1.

Останнім часом у різних сферах господарської діяльності прийнято низку нормативно-правових актів, які стосуються особливостей застосування господарських договорів у будівельній, інвестиційній, банківській діяльності та ін. При цьому досить великий обсяг нормативно-правового матеріалу не тільки дає підґрунтя для узагальнень та систематизації, а й вказує на потребу удосконалення системи господарських договорів.

Ґрунтуючись на положеннях ГК України, до основних видів господарських договорів слід віднести майново-господарські та організаційногосподарські договори.

Майново-господарські договори виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності. Згідно з цими договорами у кожної із сторін виникають відповідні обов’язки (вчинити певну господарську дію на користь іншої сторони або утриматися від певної дії) та права (вимагати від зобов’язаної сторони виконання обов’язку). До майновогосподарських договорів належать: договори на реалізацію майна, договори про використання майна, договори про виконання робіт, договори про надання послуг та ін.

Організаційно-господарськими є такі господарські договори, що виникають у процесі організації та управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управомочена сторона має право вимагати від

1Постанова Судової палати в адміністративних справах ВСУ від 16 лютого 2010 р. № 10/14 [Електронний ресурс]

//Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/.

54

зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Організаційно-господарські договори поділяються на два види:

1)договори, спрямовані на створення господарської інфраструктури, встановлення організаційних зв’язків (наприклад, засновницький договір);

2)договори, спрямовані на встановлення основних умов здійснення господарської діяльності найбільш раціональними та економічно обґрунтованими способами для досягнення необхідних соціально-економічних результатів (наприклад, договір на реалізацію інвестиційного проекту в спеціальних економічних зонах).

Унауковій літературі запропоновано під час побудови системи господарських договорів використати «поетапний (ступінчастий)» метод класифікації. Перший етап передбачає типізацію договорів, другий – поділ кожного типу на договірні види, третій – виокремлення різновидів договорів, що можуть мати місце у межах одного або декількох видів. Відповідно типом господарського договору є певне угруповання договорів у межах загальної системи господарських договорів, об’єднаних за об’єктом регулюючого впливу. За цим критерієм усю систему господарських договорів можна поділяти на два великі договірні типи – виробничий договір (об’єктом регулюючого впливу якого є процес суспільного обміну) й невиробничий договір (об’єктом регулюючого впливу якого є процес формування організаційних засад функціонування суспільного виробництва)1, тобто договорами першого типу є майново-господарські договори, а другого – організаційно-господарські, які, в свою чергу, як зазначено вище, поділяються на види та підвиди.

Таким чином, можна констатувати, що система господарських договорів перебуває у стані постійного розвитку (це зумовлено безперервною еволюцією господарського обороту), у зв’язку із чим вищевказані класифікаційні критерії не є вичерпними.

3. Виходячи із змісту ст. 180 ГК України, для визнання договору укладеним потрібна наявність трьох умов: 1) досягнення згоди щодо усіх істотних умов; 2) втілення такої згоди у належну форму; 3) дотримання передбаченого законом порядку досягнення цієї згоди.

Практика укладання господарських договорів вказує на ряд проблем, які виникають у процесі виконання кожної із вищевказаних умов, внаслідок неузгодженості окремих норм ГК України та інших нормативно-правових актів. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. В той же час, відповідно до ч. 1 ст. 267 ГК України якщо у договорі поставки строк дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Таким чином, з одного боку строк визнано істотною умовою, а з іншого визначено, що умову про строк можна не погоджувати, оскільки є звичайна

1 Мілаш В. С. Комерційний договір у господарському праві: теоретичні проблеми становлення та розвитку: Автореф. дис. … докт. юрид. наук: 12.00.04 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого,

Харків, 2008. – С. 15.

55

(передбачена законодавством) умова. У зв’язку з цим виникає необхідність дотримання у законодавстві єдиної схеми щодо змісту договору, яка буде сприяти стабільності та визначеності договірних зв’язків у сфері господарювання.

Частина 1 ст. 181 ГК України встановлює вимоги щодо форми господарських договорів. За загальним правилом господарські договори укладаються у письмовій формі, а саме у формі єдиного документу, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається також укладення договору у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання цього виду договору.

Таким чином, однією з вимог до письмової форми договору є наявність підписів сторін. Реалізація цієї вимоги можлива шляхом власноручних підписів (автографів) або їх аналогів. В сучасному діловому обороті використовуються два аналоги власноручного підпису: факсиміле та електронний цифровий підпис. Відповідно до ч. 3 ст. 207 ЦК України використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Отже, зі змісту положень ЦК України вбачається необхідність досягнення між договірними контрагентами окремої угоди щодо використання факсиміле. Утім, на сьогодні у господарському законодавстві відсутні положення, які б чітко регламентували порядок використання факсиміле під час укладення господарських договорів та містили повний перелік випадків, коли його використання в господарському обороті не дозволяється. Таке становище створює певні проблеми при укладанні господарських договорів, оскільки за відсутності цієї угоди господарський договір, де замість власноручного підпису поставлене факсиміле, може бути визнаний недійсним (цей випадок фактично прирівнюється до відсутності на договорі підписів його сторін).

В числі проблемних питань, щодо яких відсутня як однозначна законодавча позиція, так і єдиний теоретичний підхід, залишається порядок укладення господарських договорів. Взагалі, зміст поняття «порядок укладення договору» охоплює не тільки певну послідовність дій майбутніх сторін договору, виконання яких спрямовано на досягнення згоди щодо всіх істотних умов (загальний порядок укладення договору), а й встановлених чинним законодавством процедур (конкурс (тендер), аукціон, додаткове узгодження умов договору з відповідними суб’єктами організаційно-господарських повноважень, нотаріальне засвідчення договору, державна реєстрація договорів тощо), проходження яких є обов’язковою передумовою набуття чинності (юридичної сили) того чи іншого господарського договору.

Таким чином, договірна діяльність учасників господарського обороту

56

розпочинається з проведення певних переддоговірних процедур, які під час укладення одних договорів мають добровільний характер, а інших – обов’язковий. Відповідно під час укладення господарського договору можуть виникати проблемні ситуації, пов’язані з недотриманням встановленого порядку, який має обов’язковий характер. Крім того, проблеми на цьому етапі можуть бути викликані перевищенням повноважень представника суб’єкта господарювання щодо укладення договору, або з відсутністю повноважень у особи, яка уклала договір від імені господарської організації.

Значення і зміст договірних зобов’язань розкриваються при їх виконанні. Згідно зі ст. 193 ГК України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Такий підхід законодавця містить чітку позицію щодо застосування положень обох кодексів при виконанні договірних зобов’язань у сфері господарювання.

В той же час з питання виконання господарського договору деякі науковці висловлюють досить спірні висновки. Зокрема існує точка зору, згідно з якою зміст господарсько-договірних зобов’язань та їх виконання не містять таких особливостей, які б визначали потребу в спеціальному (відмінному від ЦК України та інших актів цивільного законодавства) правовому регулюванні на рівні ГК України принаймні загальних положень, що стосуються виконання договірних зобов’язань у сфері господарювання. Підкреслюється, що за відсутності особливостей, про які йдеться, уявляється недоцільним паралельне правове регулювання в ГК України вже врегульованих положеннями ЦК України відносин з виконання господарсько-договірних зобов’язань1.

На спростування наведеного можна зазначити, що відповідно до норм ГК України особливості договірних відносин у сфері господарювання стосуються: підстав їх виникнення, мети таких відносин, істотних умов, сторін, порядку укладання і виконання, способів забезпечення виконання відповідних договорів, відповідальності за порушення зобов’язань і розгляду договірних спорів.

4. У разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, яке виникло на підставі господарського договору, застосовується договірна відповідальність. Така відповідальність є різновидом господарсько-правової відповідальності і має всі її ознаки, передбачені гл. 24 ГК України. При цьому, оскільки вона потрапляє під регулятивний вплив господарського договору, то ним можуть бути визначені і межі відповідальності сторін, види санкцій,

1Боднар Т.В. Теоретичні проблеми виконання договірних зобов’язань (цивільно-правовий аспект): Автореф. дис.

…докт. юрид. наук: 12.00.03 / Київ, нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – С. 12.

57

підстави звільнення від відповідальності (наприклад, форс-мажор), розподіл ризиків та ін.

У науковій літературі висловлено різні точки зору щодо загального поняття «договірна відповідальність». Зокрема, досить поширеною є точка зору, згідно з якою договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке виникло з договору1. Також запропоновано договірну відповідальність розглядати як санкцію майнового характеру, яка стягується на користь кредитора з боржника, який не виконав або неналежно виконав договірне зобов’язання2.

Згідно з іншою точкою зору договірна відповідальність – це така санкція за порушення зобов’язання, заснованого на договорі, яка породжує для порушника негативні наслідки у вигляді покладення на нього нових чи додаткових цивільно-правових обов’язків, що створюють для нього майнове обтяження3.

Такий підхід, коли договірна відповідальність розглядається як санкція, потребує уточнення. У теорії права санкції розглядаються як невід’ємний елемент відповідальності незалежно від правової природи порушення. З урахуванням цього, для уточнення поняття «господарсько-договірна відповідальність» слід звернути увагу на підходи, які сформувалися у науці господарського права щодо загального поняття господарсько-правової відповідальності та її співвідношення з санкціями. Господарсько-правова відповідальність розглядається як потерпання (несення) господарською організацією та громадянином-підприємцем на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами, договорами чи іншими правовими актами, додаткових негативних економічних наслідків, у разі скоєння ними господарського правопорушення (невиконання або неналежного виконання ними господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності)4.

Таким чином, з урахуванням загального поняття господарсько-правової відповідальності, господарсько-договірну відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, яке виникло на підставі господарського договору передусім можна розглядати як потерпання (несення) стороною - правопорушником додаткових несприятливих економічних наслідків в результаті застосування до нього санкцій у разі порушення ним господарського договору.

1Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Т.В. Боднар, О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова та ін.; за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – С. 783.

2Черешнюк В.М. Правове регулювання укладання і виконання господарських договорів. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.04 / Київ. нац. економ.ун-т імені Вадима Гетьмана. – К., 2007. – С. 14.

3Верховець А.А. Цивільно-правова відповідальність за порушення договору: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2010. – С. 9.

4Татькова З.Ф. Підстави, види та форми господарсько-правової відповідальності: Автореф дис. … канд. юрид. наук: 12.00.04. / Інститут економіко-правових досліджень НАН України, Донецьк, 2010. – С. 6.

58

З теоретичної та практичної точки зору проблемним питання у рамках договірної відповідальності є відсутність єдиного і прийнятного для всіх погляду щодо підстав та умов договірної відповідальності. Зокрема у науковій літературі висловлена думка, що за загальним правилом, закріпленим ЦК України, у разі порушення договірного зобов’язання боржник несе відповідальність лише за наявності комплексу чотирьох умов (протиправна поведінка, шкідливий результат, причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою, вина особи порушника)1.

Між тим ГК України визначає у якості підстави господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин правопорушення, вчинене ним у сфері господарювання. При цьому ч. 2 ст. 218 ГК України передбачає фактично презумпцію вини правопорушника. З урахуванням цього необхідно зазначити, що підставу господарсько-договірної відповідальності можуть утворювати лише необхідні її умови, а умовами можуть вважатися лише такі явища, без яких вона дійсно не може існувати.

Відповідно, аргументованим є висновок, що єдиною підставою виникнення договірної відповідальності треба вважати саме правопорушення, під яким слід розуміти протиправне порушення чужого суб’єктивного права. При цьому, необхідними умовами договірної відповідальності є порушення суб’єктивного права кредитора і протиправність поведінки несправного боржника, яка полягає в самому факті порушення договірного зобов’язання. Інші фактори, такі, як шкода, причинно-наслідковий зв’язок і вина, не можуть розглядатися як умови договірної відповідальності й утворювати її підставу, оскільки їх наявність вимагається не завжди2. Інша підходи до цього питання розглядаються у темі щодо господарсько-правової відповідальності.

Одним із дискусійних питань щодо договірної відповідальності є можливість такої відповідальності до укладення договору, оскільки класична юридична наука не визнає переддоговірні відносини такими, що мають юридичну силу та визнає юридичну відповідальність лише за порушення вже укладеного договору.

Переддоговірні дії у літературі небезпідставно кваліфікують лише як доказовий характер дій, які не мають правоутворюючого значення3. Відповідно у разі порушення на стадії укладення господарського договору (наприклад, порушення обов’язкового порядку укладення договору) виникає проблема визначення підстав притягнення до відповідальності, оскільки договірного зобов’язання на цій стадії не існує.

Такий підхід за відсутності усталених традицій і нерозвиненої системи попередніх правочинів є цілком виправданим. Поряд із цим сучасні дослідники зобов’язального права та практика ділового обороту приділяють все більше

1Бервено С.М. Проблеми договірного права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – С. 201.

2Ткачук А.Л. Значення вини у відносинах відповідальності за порушення договірних зобов’язань: Автореф дис.

…канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – С. 6.

3Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. – Кн. 1: Общие положения. – Изд. 4-е, стереотип. – М.:

Статут, 2001. – С. 194.

59

уваги переддоговірним відносинам, проблемам добросовісного ведення переговорів та переддоговірної відповідальності суб’єктів господарювання.

З урахуванням вищевказаного представляє інтерес досвід інших країн. Договірне право у багатьох правових системах країн ЄС розвивається у напрямі покладення на сторони вже на переддоговірному етапі обов’язку добросовісної поведінки, порушення якого може стати підставою для притягнення до переддоговірної відповідальності.

Вимоги добросовісної поведінки на переддоговірному етапі стали майже єдиним положенням, що регулює відносини сторін у зв’язку з укладенням договору під час переговорів. Відповідно вирішення проблеми можливе шляхом встановлення у національному законодавстві переддоговірної відповідальності за недобросовісну поведінку на переддоговірному етапі під час укладення господарських договорів.1

Інші питання відповідальності за порушення господарських договорів розглядаються в темі щодо господарсько-правової відповідальності.

5. Господарський договір може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Відносини, пов’язані з визнанням господарських договорів недійсними, регулюються ГК України, ЦК України, Законами України «Про приватизацію державного майна», «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», «Про іпотеку», «Про страхування», «Про банки і банківську діяльність», та іншими актами законодавства. Загальні підстави і наслідки недійсності господарських договорів встановлено статтями 207, 208 ГК України та статтями 215, 216 ЦК України.

При цьому необхідно розмежовувати види недійсності господарських договорів, а саме: нікчемні договори, недійсність яких встановлена законом (наприклад, нікчемними відповідно до ч. 2 ст. 207 ГК України є умови типових договорів, які виключають відповідальність виробника продукції), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї із сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора (наприклад, у разі продажу майна на торгах (аукціоні), проведених з порушенням порядку, встановленого чинним законодавством, учасник торгів як зацікавлена особа може звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним).

За змістом частини другої ст. 215 ЦК України нікчемний правочин, на відміну від оспорюванного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду. Однак це не виключає можливості подання та задоволення позову про встановлення нікчемності правочину (господарського договору). Так, наприклад, сторона договору приєднання може звернутися до суду з позовом про встановлення нікчемності договору у разі включення до такого договору умов, які передбачають односторонню відмову від

1 Мілаш В. Переддоговірні відносини у сфері господарювання: проблеми теорії та практики // Право України. – 2010. – № 4. – С. 23.

60

зобов’язання з боку виконавця (ч. 2 ст. 207 ГК України). Сторони нікчемного правочину не зобов’язані виконувати його умови (навіть якщо суд не визнавав його недійсним). Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його вчинення. При цьому відповідно до частини третьої ст. 207 ГК України господарське зобов’язання, визнане судом недійсним, також вважається недійсним з моменту його виникнення.

Розширення сфери застосування господарсько-договірних відносин в умовах переходу України до ринкової економіки зумовило стрімке зростання чисельності судових справ про визнання господарських договорів недійсними. Приблизно до 30 % усіх спорів, що розглядаються ВГСУ у сфері договірних відносин, тією чи іншою мірою пов’язані з вищезазначеним питанням. Проте ціла низка питань застосування законодавства, на якому ґрунтується визнання договорів недійсними та неукладеними, лишається неврегульованою, а результати наукових досліджень за цими питаннями – суперечливими і дискусійними.

З метою забезпечення правильного і однакового застосування законодавства у розгляді справ, пов’язаних з визнанням правочинів (господарських договорів) недійсними, ВГСУ дав господарським судам відповідні роз’яснення1. Зокрема, у п. 2.1 відповідної постанови вказано, що правила, встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п’ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.

Визнання господарського договору недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції) та ін.

Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). Діюче законодавство не дає однозначної відповіді щодо правового розмежування визнання договору недійсним або неукладеним. Зокрема, у ГК України не визначено правові наслідки порушення обов’язкової письмової форми господарського договору. При цьому загальні положення ЦК України однозначно не визначають, елементом чого є дотримання встановленої законом форми договору: елементом його дійсності чи елементом визнання його укладеності. Так, наприклад, ст. 218 ЦК України передбачає, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків передбачених

1 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.

61

законом. В свою чергу ст. 639 ЦК України передбачає, що якщо сторони домовились укласти договір у визначеній формі, він вважається укладеним з моменту надання договору такої форми, навіть якщо законом для цього виду договорів ця форма не потрібна. Таким чином, якщо у першому випадку недотримання форми договору пов’язується з дійсністю договору, то у другому випадку мова йде про визнання договору укладеним.

У науковій літературі запропоновано і інші точки зору, зокрема угоди/правочини, укладені з порушенням обов’язкової форми, слід розглядати як такі, що «не відбулися» або ще «не завершені».1

З урахуванням цього, важливе значення має позиція ВГСУ, згідно з якою не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо.2 При цьому, Пленум ВГСУ роз’яснює у своїй постанові, що встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас необхідно враховувати, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону. Це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

Викликає інтерес позиція про наявність спільних ознак неукладених та нікчемних договорів (а не відмінності, які вже визначалися в науці). Такі ознаки полягають в тому, що вони: а) не породжують визначені договором наслідки; б) не потребують визнання договору нікчемним або неукладеним в судовому порядку, хоча і не виключають можливості звернення з відповідним позовом; в) при вирішенні спору обумовлюють необхідність врахування судом цих юридичних фактів незалежно від наявності відповідної позовної вимоги; г) обумовлюють можливість застосовування норм права, що регулюють зобов’язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави при

1Мілаш В.С. Теоретико–правові засади гоподарсько-договірної діяльності // Вісник Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. – 2010. – № 1. – С. 209.

2Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму ВГСУ від 29 травня 2013 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу: www.rada.gov.ua.

62

поверненні виконаного за такими договорами1.

Таким чином, існуюча на сьогодні певна законодавча непослідовність у регламентації цих питань значно ускладнює діяльність правозастосовних органів. З урахуванням цього нагальними на даний час є перегляд та узгодження між собою законодавчих положень, які визначають момент набрання господарським договором чинності, з чітким розмежуванням підстав визнання його неукладеним та недійсним.

Контрольні питання

1.Охарактеризуйте наслідки відсутності у господарському законодавстві поняття «господарський договір».

2.Назвіть проблеми щодо формування системи господарських договорів.

3.Вкажіть основні проблеми у практиці укладання господарських договорів.

4.Охарактеризуйте основні правові проблеми, які виникають при виконанні господарських договорів.

5.Назвіть основні правові проблеми щодо застосування різних форм господарсько-договірної відповідальності.

6.Вкажіть основні напрями удосконалення законодавства щодо господарсько-договірної відповідальності.

7.Вкажіть основні проблеми, пов’язані з невизначеністю щодо розмежування правової природи неукладених та недійсних договорів.

Ключові слова

Господарський договір; господарське договірне право; форма господарського договору; істотні умови господарського договору; укладання та виконання господарського договору; господарсько-договірна відповідальність; санкції; недійсний договір; неукладений договір.

1.5.ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

1.Загальні положення про господарсько-правову відповідальність.

2.Форми і види господарсько-правової відповідальності.

3.Реалізація господарсько-правової відповідальності.

1. Господарсько-правова відповідальність відіграє важливу роль у дотриманні господарського правопорядку. Вона стимулює належне виконання зобов’язань учасниками господарських відносин і виступає способом захисту їх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Після прийняття ГК України норми щодо такої відповідальності

1 Потопальский С.С. Підстави та наслідки недійсності підприємницьких договорів (на матеріалах практики господарських судів): Автореф дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. / Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, К., 2007. – С. 9.

63