90 Криза –вищий ступінь конфлікту

Насичене життя суспільства, мінливість навколишнього середовища зумовлюють виникнення різноманітних конфліктів. З практичної точки зору дуже важливою є їх класифікація, оскільки вона дає можливість орієнтуватися в специфіці їх прояву і, тим самим, допомагає оцінити шляхи їх розв'язання. Залежно від суб'єктів конфліктного взаємовпливу їх поділяють на основні типи: внутрішньоособистісні,міжособистіс-ні, між особою і групою, міжгрупові, міждержавні. Залежно від переважання тих чи інших факторів у виникненні конфліктів їх поділяють на економічні, ідеологічні, міжнаціональні, релігійні і політичні. Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, оскільки до них причетні численні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших груп, отож політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, що виокремлює їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні, політичні конфлікти, — це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та її функціонування. Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політичних суб'єктів (націй, держав, класів, політичних партій, організацій тощо), викликане протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, поглядів, що зумовлені становищем і роллю влади. Тобто це різновид взаємодії двох і більше сторін, які сперечаються між собою щодо владних повноважень. Поняттяполітичногоконфлікту визначає боротьбу за вплив у системіполітичнихвідносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади іполітичногопанування. Найбільш істотна відмінністьполітичногоконфлікту від інших соціальних полягає в тому, що задіяні в ньому суб'єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять одне одному з головного базового приводу — влади, її поділу чи оволодіння нею. Об'єктомполітичногоконфлікту є державна влада, предметом — боротьба за володіння нею, устрій державних інститутів;політичнийстатус соціальних груп; цінності, символи, які є базоюполітичноївлади. Більшість сучасних політологів вважають, щополітичніконфлікти відіграють позитивну роль у суспільному житті, бо вони сигналізують суспільству і владі про існуючі суперечності, розбіжність позицій громадян і стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль. Дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що існують конфлікти, а через невміння врегулюватиполітичнісуперечності чи елементарне ігнорування їх. Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об'єктивний і суб'єктивний аспект. Об'єктивний аспект — це суперечність міжполітичнимсуспільством як єдиною системою і нерівністю індивідів і груп, що відбито в ієрархіїполітичногостатусу. У цьому — джерело і основаполітичногоконфлікту. Суб'єктивний аспектполітичногоконфлікту виявляється у такий спосіб: — як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом конфлікту; — як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, аджеполітичнийконфлікт — це завжди організований конфлікт; — чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Центральною проблемоюполітичних конфліктівє їхтипологізація.Загально прийнято їх класифікувати таким чином. З точки зору зон і галузей їх поділяють на зовнішньо- і внутрішньополітичніконфлікти. Зовнішньополітичніконфлікти виявляють себе так: — "балансування на грані війни" (між двома чи більше державами), що відображає висунення однією державою вимог до іншої в надії, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її; — "виправдання ворожнечі", що характеризує провокаційну діяльність держав проти потенційного супротивника (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання розв 'язання війни проти Польші); — закриті (приховані); — довготривалі, які мають затяжний характер (конфлікти на Балканах, Кавказі тощо). Внутрішньополітичніконфлікти також поділяють на: — між елітою і масами (незбігання інтересів); — між об'єднанимиполітичнимиелітами (правлячою і опозиційною); — протистояння, зіткнення ікризи,які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.). Згідно з якісною характеристикою, що відображає ступінь радикалізації соціально-політичнихзмін, виділяють обмежені і радикальні конфлікти. Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях, а радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між коріннимиполітичнимиінтересами, потребами і цінностями великих соціальних верств.

Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили (конфлікт у серпні 1991 року між радянською системою і антисоціалістичними силами). Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичномуполі вони виникають і розгортаються: — на вищому рівні організації влади чи регіональному, або місцевому; — в центріполітичноїсистеми чи на периферії. Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються (або про них не дуже знають, або не бажають "виносити сміття з хати"), а на регіональному рівні нерідко засуджують конфлікти у верхах. За часовими характеристиками вирізняють довготривалі і короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремогополітичногоконфлікту можуть статися протягом короткого часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій, приховування справжніх доходів прем'єр-міністром Італії Е. Берлусконі у 1995 році; звинувачення прем'єр-міністра Польщі Ю, Олекси у шпигунстві на користь іншої країни у 1996 році та ін.). Але можуть вибухнути конфлікти, пов'язані з життям цілих поколінь (військово-політичнийконфлікт між Ізраїлем і Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом тощо). За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти: — дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою; — випадковий, умовний — існує до того часу, доки учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності; — змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктами; — неправильно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у стані протиборства; — помилковий конфлікт, який не має реальних причин. У практиці нерідко застосовується умисне змішання реальних, об'єктивно зумовленихконфліктівзі змішаними чи неправильно уявленими. Історія нашої країни знає чимало подібних прикладів. Будь-який тип чи вид конфлікту, маючи ті чи інші ознаки, може відігравати різноманітні ролі у конкретнихполітичнихпроцесах (стимулювати відносини змагальності і співробітництва; протидії і згоди; примирення і непримиренності). Змістомполітичних конфліктівєполітичнаборотьба. Боротьба — це протидіяполітичнихсуб'єктів, у ході якої кожен прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого. Оскількиполітичніконфлікти зачіпають саму основуполітичноїсистеми суспільства — державні інститути, накопичені в їх надрах підсистеми можуть породити новий якісний стан останньої — перерости у вищий щабельконфліктів—політичні кризи(гр. krisis — вирішальний етап, перелом, важкий перехідний стан із не передбачуваними наслідками). Це поняття більш відповідає системному характеру об'єкта, який піддаєтьсякризі— уряд, парламент, а через них і система в цілому. Тобто,політична криза— це переломний станполітичноїсистеми суспільства, який виражається у поглибленні і загостренніконфліктів,які мають місце, у різкому посиленніполітичногонапруження і нестабільності" Основоюполітичної кризиє зміни у співвідношенні сил в уряді, парламенті навколо балансу інтересів,кризаможе відображати відповідну дезорганізацію, дестабілізаціюполітичноїсистеми, але і виявити нове співвідношення сил, інтересів, і її (кризи)розв'язка буде означати не що інше, як початок нового етапу суспільного розвитку. Внутрішньополітичні кризиможливо вибудувати за ступенем їх глибини і безпеки для суспільної стабільності: урядовакриза,парламентська і конституційнакризи.Урядовакриза.У тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядовікризи.Формування уряду на багатопартій-ній основі створює вірогідність виникнення непорозумінь з наступною відставкою окремих його членів. Парламентська більшість також може виказувати вотум недовіри урядовому курсу і формувати новий кабінет міністрів. Слід пам'ятати: уряд постійно перебуває у конфліктній зоні. Прем'єр-міністр може вступати у конфлікти із окремими міністрами (часто вони "переглядають" свої позиції); уряд в цілому може конфліктувати із лобістськими групами, відстоюючи пріоритет загальнополітичногокурсу. Якщо таке пов'язане із фактичною втратою кабінетом міністрів опори в суспільстві, в апараті і у парламенті, що означає втрату одночасно і соціальної, то ставить під сумнів його легітимність. Прикладом урядової нестабільності є Італія, де практично кожен рік змінюється кабінет міністрів. Досить часто це має місце і в Україні. Внутрішньо парламентські конфлікти проявляються у форміполітичноїборотьби різних фракцій, між парламентом і урядом, між парламентом і президентом, між парламентом і групами тиску чи у формі протистояння палат парламенту (у двопалатній системі).

Парламент виступає безпосередньою інституційною ареною, на якій у мирних формах з'ясовується співвідношення інтересів і сил різних соціальних груп. Не виключений прояв і гострої політичноїконфронтації, і особливо це стосується парламентів, в яких опозиція виражена значною кількістю місць, або численні фракції орієнтуються на прямо протилежні підходи у прийнятті законів і в оцінці діяльності уряду. Це робить неможливим прийняття якихось рішень, що призводить до паралічу законодавчої діяльності парламенту. Така ситуація дозволяє говорити про парламентськукризу.Конституційнакриза,з точки зору її функціональної ролі, є сигналом, проявом послаблення державності і виникнення суперечностей у соціальному іполітичномуладі країни. Цякризане виникає несподівано або випадково. їй передують конституційні конфлікти, причини яких вельми різноманітні. Це можуть бути і конфлікти, породжені внутрішніми суперечностями самої конституції, її недосконалістю, неточністю формулювань і т.п. У таких випадках вдосконаленню конституції слугує тлумачення її' статей Конституційним Судом, або внесення в неї поправок парламентом. Друга група конституційнихконфліктів— це конфлікти органів державної влади з конституцією; намагання обійти конституційні норми, внаслідокполітичногорозрахунку або через правову неграмотність. Коли виникає конфлікт застарілої конституції із новою соціально-економічною іполітичноюреальністю, конфлікт може перерости у конституційнукризу.Прикладом може бути розвиток конституційноїкризина початку 90-х років у Югославії (вимоги Словенії і Хорватії щодо перетворення країни у федерацію). Радянський Союз, а потім Росія у 90-х роках пережили декілька конституційнихкриз.Конституційноюкризоюможна вважати Біловезьку угоду у грудні 1991 року, яка призвела до розпаду СРСР. Політологи (навіть російські!) вважають конституцію Російської федерації "конституцією громадянського конфлікту". Особливою формоюполітичних кризє революція, контрреволюція, повстання, путч, війна тощо. Не випадково прусський генерал, військовий теоретик, історик Карл фон Клаузевіц зауважив, що війна є "продовженням політики іншими, насильницькими засобами". Найбільш типовими для перехідних суспільств є такікризи:—кризаідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів. У багатьох країнах яайтиповішим способом вирішеннякризиідентичності стала апеляція правлячих еліт до популізму, націоналізму, звернення до історії цього народу або заклик до модернізаційного ривка у майбутнє; —кризарозподілу матеріальних і духовних благ. Початок переходу до ринку не гарантує одночасного зростання добробуту всіх верств населення. Ресурси для здійснення економічної модернізації шукають всередині суспільства, а це вимагає зміни стандартів і способів розподілу. Наприклад, політика, спрямована на стабілізацію економіки і боротьбу з інфляцією, вимагає упорядкування соціальних витрат держави і скорочення нерентабельного сектору економіки, що не може не відбитися на життєвому рівні населення; —кризалегітимності породжується розчаруванням частини населення "курсом реформ". Це знижує соціальну базу підтримкиполітичноїеліти, з якою асоціюються реформи; —кризаучасті зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян уполітичніпроцеси і легальному прояву різних ідеологічних течій. Новіполітичніінститути, що народжуються (законодавчі органи, партії, місцеве самоврядування) не завжди бувають підготовленими до того, щоб виразити різноманітність цих інтересів. У деяких випадках інституціональні способи вираження запитів населення підмінюються мітинговою стихією. Іншим проявомкризиучасті, навпаки, єполітичнапасивність населення; —кризапроникнення, яка проявляється в декількох аспектах: • у втраті єдності темпів змін у різних суспільних сферах; • у зниженні ефективності рішень центральної влади через розбіжності реальної політики і проголошених завдань; • у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни. Політична практика посткомуністичних країн, можливо, породить нові формиполітичних конфліктівтакриз