Filosofiya_osviti

визначальним фактором розвитку та необхідною умовою успішного існування будь-якої країни […] Якість освіти відстежується за допомогою моніторингу, який у галузі освіти розуміється як систематичні процедури збору даних щодо важливих аспектів освіти на національному, регіональному та місцевому рівнях з метою безперервного відстеження за її станом та прогнозом розвитку.

Важливою складовою сучасної філософії модернізаційних процесів в системі освіти є принцип демократизації управління, прозорості прийняття рішень, фінансування, перспективного планування. Модернізація управління освітою передбачає, насамперед, його децентралізацію, що успішно реалізується в освітніх системах різних країн світу. У Європейському звіті про якість шкільної освіти децентралізація освіти визначена як одна з п'яти ключових проблем майбутнього. Тут зазначено, що зміщення акценту в процесі прийняття рішень на рівень школи є важливою політичною стратегією, яка викликана недостатністю довіри до здатності держави адекватно реагувати на потреби все більш вимогливого населення [...]

Одним із найяскравіших інноваційних впливів глобальних тенденцій суспільного розвитку є утвердження інформаційної цивілізації та відповідної їй інформаційної культури суспільства і особистості. Цей процес вносить принципові зміни у загальну філософію освіти, ставить нові завдання і одночасно відкриває горизонти психолого-педагогічного пошуку[...]

Важливою і не достатньо дослідженою складовою загальної філософії освіти XXI ст. є проблема, пов'язана з такими глобальними процесами сучасної епохи, як інтелектуальний перерозподіл світу, що все більш відчутно позначається на житті практично всіх країн світу. Не є винятком і Україна […]

Не менш актуальним і проблемним є завдання підготовки учнів і студентів до життя в системі демократичних відносин, що поступово утверджуються в царині політичних, ширше – суспільних відносин сучасної України. Мова йде про формування культури демократичного мислення і поведінки, світовідчуття людини, її повсякденної практики, яка має базуватись на демократичних цінностях.

Які зміни у цьому відношенні мають відбутися в системі освіти? На якій філософії мають будуватися навчання демократії і демократичне виховання особистості? Як забезпечити органічний синтез національних і загальнолюдських пріоритетів? Чи можемо ми запропонувати

31

реалістичну й виважену методологію й методику, педагогічні технології і техніку формування демократичних цінностей? На жаль, незважаючи на досить помітну теоретичну й експериментальну (практично-педагогічну) подвижку останніх років, про повне, системне, цілісне й самодостатнє теоретико-методологічне забезпечення цього напряму, говорити ще зарано [...]

Провідні принципи організації вищої освіти в ХХІ ст.

В. Андрущенко. Вища освіта у пост-Болонському просторі: спроба прогностичного аналізу // Філософія освіти. – 2005. – № 2. – С. 6-19.

[…]Збагачена гірким соціальним досвідом XX століття, коли основні наукові досягнення були використані не на благо, а на зло людині й суспільству, наука буде розвиватись як частина духовної культури людства, помітно наближаючись до людини, морально одухотворюватись, розгортати свою пізнавальну енергію у напрямі культуро- і людинотворення.

Враховуючи цю генералізуючу тенденцію, вища освіта має вибудовуватись на основі найновіших досягнень сучасної науки, насамперед, через фундаментальне засвоєння комплексу природничих і фізико-математичних дисциплін з одночасним проникненням у таємницю людського життя, осягненням основних цінностей людини і суспільства, нації і народу, що забезпечують гуманітарні науки, насамперед, історія, філософія, культурологія, економічна теорія, політологія тощо. Спроби деяких організаторів освіти вилучити (або безпідставно обмежити) гуманітарну складову системи вищої освіти, характерні для останнього десятиріччя минулого століття, слід розглядати не більше й не менше як диверсію проти освіти і людини. Не поділяю і не підтримую також протилежну тенденцію: скорочення вивчення фізико-математичних та природничих дисциплін, яке практикують нині окремі навчальні заклади, особливо, гуманітарного профілю. Єдність природничого й гуманітарного циклу навчальних

дисциплін (з урахуванням специфіки майбутньої професії) має стати головним принципом організації вищої освіти першої половини XXI століття.

Наука лише тоді постає “універсальним знанням”, яке містить відповіді на актуальні питання практики й дає людині гарантію

32

успішності її безпосередніх дій, коли її природнича складова доповнюється гуманітарно-гуманістичним знанням, адже саме воно проникає в таїнство людського буття в суспільстві й унеможливлює руйнівне використання наукових досягнень проти людини й людського середовища (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, розширення можливостей маніпулювання свідомістю мас тощо).

Фундаменталізація освіти має ще одну складову, продиктовану характером розвитку науки. Оскільки відстань між науковим відкриттям і його впровадженням у практику скорочується, то входження випускника вищої школи в сучасне виробництво буде ефективним тільки за умови, коли не лише викладач, а й студент проявиться в ролі дослідника, науковця. Вища освіта XXI століття має бути побудована за принципами організації науково-дослідницької діяльності, із практично-

прагматичною спрямованістю. Конкурентноздатним буде фахівець, навчання якого здійснюється на основі фундаментальних досягнень науки, засвоєних власними дослідницькими зусиллями, у поєднанні з практичною участю в системі сучасного виробництва.

Третя інновація, що має виявитися в системі вищої освіти в контексті відповіді на вимоги розвитку сучасної науки, торкнеться організації і методів навчання та виховання майбутніх фахівців: зберігаючи й розвиваючи методологічні досягнення минулих років, вища освіта XXI століття буде мати інноваційний характер, здійснюватись, насамперед, через активне впровадження високих навчальних(педагогічних) технологій[…].

Завдання: проаналізуйте, наскільки принципи організації вищої освіти у ХХІ ст. відповідають “духу епохи”.

Проблемні питання

9Як співвідносяться поняття “філософія” і “освіта”?

9Як співвідносяться поняття “філософія” і “педагогіка”?

9Покажіть на відомих Вам прикладах з історії педагогіки, історії філософії, історії психології взамозв’язок та взаємозумовленість філософських і педагогічних ідей.

9Як впливає “дух епохи” на парадигму розвитку освіти?

9В чому полягає роль філософії в освіті?

9В чому виявляється суспільний характер освіти?

9Розкрийте сутність сучасної освіти.

33

9 Як впливаються глобальні тенденції суспільного розвитку на сучасну парадигму освіти?

9Сформулюйте основні проблеми філософії освіти.

9Проаналізуйте, як вплинули світові процеси суспільного розвитку на становлення сучасного “духу епохи”.

Список рекомендованої літератури

1.Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу. – К.: ТОВ

“Атлант ЮЕмСі”, 2005. – 498 с.

2.Андрущенко В. П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю: 2-ге вид.допов. – К.: Знання України, 2008. – 819 с.

3.Волинка В. І., Гусєв В. І., Мозгова Н. Г. та ін.. Історія філософії у її зв’язку з освітою: Підручник / За ред. Г. І. Волинки. – К.: Каравела, 2006. – 480 с.

4.Гершунский Б. С. Философия образования для ХХІ века. (В поисках практико-ориентированных образовательных концепций) – М.: Изд-во

“Совершенство”, 1998. – 608 с.

5.Забезпечення якості вищої освіти – важлива умова інноваційного розвитку держави і суспільства // Інформаційно-аналітичні матеріали до засідання підсумкової колегії Міністерства освіти і науки. – 1-2 березня 2007. –

Харків, 2007. – 88 с.

6.Закон України “Про вищу освіту” // Законодавчі акти України з питань освіти / Верховна Рада України. Комітет з питань науки і освіти: Офіц. вид.

– К.: Парламентське вид-во, 2004. – С. 168-221.

7.Кремень В. Г. Філософія національної ідеї. Людина. Освіта. Соціум. – К.:

Грамота, 2007. – 576 с.

8.Лутай В. Філософія сучасної освіти: Навчальний посібник. – К.: Центр “Магістр – S” Творчої спілки вчителів України, 1996. – 256 с.

34

РОЗДІЛ 2.

Сучасний філософсько-освітній дискурс

Соціокультурні та антропологічні передумови становлення нової парадигми

Сучасні зміни в освіті спричинені низкою соціокультурних та політико-економічних обставин. Зокрема вони викликані переходом людства до нового типу цивілізації, яка в науковій літературі набула назви “інформаційне суспільство”. Освіта як соціальний інститут відповідно реагує на всі зрушення, що відбуваються в суспільстві. За рахунок поширення інформаційно-освітніх технологій змінюється характер усіх сфер соціального життя. Змінам підлягає все: і джерела енергії, і виробництво, і знаряддя праці і т.п. Так, наприклад, якщо об’єктом накопичення в індустріальному суспільстві були гроші, ресурси, влада, то в інформаційному їм протистоять знання, виробнича компетентність. Якщо в індустріальному суспільстві безпосереднім ланцюгом виробничого процесу були фабрика та завод, то в новому – ним стають університети, де виробляються нові знання як особлива цінність інформаційного суспільства.

Відбулися зміни й в екзистенційній ситуації людства. Світ характеризується безпрецедентним зростанням випадковості, нестійкості, динамізму та непередбаченості. У просторі існування Homo Sapiens створюються все нові та нові зони ризику й невизначеності. Людина стала заручницею того, що сама створила.

Сучасна наукова картина світу свідчить про кризу раціоналістичного світогляду, який орієнтував людину на постійне перетворення світу в своїх інтересах за законами розуму. Сьогодні значення набуває інший світоглядний підхід:

35

людина повинна впорядковувати своє індивідуальне буття за законами універсального світопорядку. Інша особливість світоглядної переорієнтації пов’язана з виникнення в кінці ХХ ст. передумов для формування нового за своїм рівнем і масштабами синтезу природничих і гуманітарних наук. Суть цього феномена полягає в тому, що наукове знання набуває статусу духовного пошуку, з частково вузькопрофесійної діяльності перетворюється на смисложиттєву орієнтацію.

На освітні процеси впливає і глобалізація як об’єктивно зумовлений процес зростання загальної взаємозалежності країн

вумовах розширення обріїв сучасного світу. Поряд з тим глобалізація однак не означає уніфікацію, гомогенізацію культурно-освітніх процесів. Розуміння глобалізації як різноманіття, а не гомогенності є важливим методологічним ключем до тлумачення інтеграційних процесів в сучасній освіті,

втому числі Болонського процесу, який має практично двадцятирічну історію і розуміється як процес: розпізнавання однією освітньої системи іншою в європейському просторі; багатоваріантний, гнучкий, відкритий, поступовий; полісуб’єктний і такий, що ґрунтується на цінностях європейської культури та визнає національні особливості освітніх систем. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти; створення системи інструментів для підвищення мобільності людського капіталу на європейському ринку праці.

Криза класичної парадигми освіти

Вплив сучасних соціокультурних тенденцій на систему освіти виявляється в:

1)посиленні її ролі як джерела ідей, нового знання, технології, інформації;

2)усвідомленні імперативу виживання і глобальної відповідальності за свої дії, що визначається мірою духовного в кожній людині;

36

3) урізноманітненні соціальних укладів суспільства, що зумовлює потребу в гнучкості мислення, сприйняття світу та діалозі культур.

Таким чином, означений соціокультурний контекст зумовлює процес кардинальних змін в освіті, і, відповідно, перегляду взасадничих принципів освітньої політики. Вони як кінцеві орієнтири освітньої діяльності з неминучістю повинні співпадати з стратегічними орієнтирами суспільства. Позаяк сфера освіти, виконуючи роль трансляції соціокультурного досвіду людства і забезпечення у такий спосіб можливостей входження нових поколінь у активне соціальне життя, має своєю безпосередньою функцією відтворення суспільного організму, а саме його базових цінностей, духовних орієнтирів та стратегічних інтересів.

В історії відомі випадки, коли соціокультурні та економічні зміни у суспільстві зумовили кардинальні зрушення в існуючих системах освіти. Наприклад, так було в Спарті, в СРСР. До речі, система освіти в Радянському Союзі при всіх її недоліках упродовж багатьох десятиліть залишалася конкурентоспроможною і забезпечила успіхи у галузі космічних досліджень в 60-ті роки ХХ ст. Історія також свідчить, що починаючи з доби Просвітництва, західні країни неодноразово опинялися в ситуації кризи, а вихід з неї знаходили через освіту. Так було після Великої Французької революції, після другої світової війни у США, Німеччині, Японії. Реформування освіти в цих країнах дало можливість своєчасно вивільнитися від пут архаїки і консерватизму. В кризові ситуації це означає безконфліктне, безболісне подолання розриву між старим і новим шляхом скерованої переорієнтації і формування суспільної думки.

Для описання процесів зміни систем освіти дослідники використовують такі поняття, як “реформування”, “трансформація”, “модернізація”. У вітчизняній філософській літературі мають місце такі основні позиції щодо цих понять:

1) реформування освіти – це свідома суб’єктивна діяльність освітян, метою якої є зміна освіти, а трансформація – об’єктивний результат реформаторської діяльності. (Н. Шубелка); 2) трансформація – істотна структурна переробка

37

системи, яка шляхом перегрупування її елементів змінює організацію, зв’язки, притаманні вихідному стану системи, при цьому реформування розуміється як керована трансформація (С. Кримський); 3) згадані поняття не визначають вектору, спрямованості змін системи, в той час як модернізація орієнтує систему (в тому числі й освітню) на вдосконалення, просування вперед, на розробку й реалізацію нових цілей, стратегій (М. Михальченко). Саме уявлення про модернізацію взасадничені дуальною опозицією “традиція – сучасність” і певною концепцією сучасного світу. Це також становить її відмінність від таких споріднених понять, як реформа, розвиток, трансформація, прогрес. Використання терміну “модернізація” до визначення освітніх процесів, означає їх орієнтацію на сучасні соціокультурні реалії, європейські та світові стандарти.

Сутність модернізації системи освіти полягає у переході до нової освітньої парадигми, під якою розуміється сукупність принципів, ціннісних настанов і способів організації освітньої діяльності, які визначають кут зору на освіту: її мету, модель та освітній ідеал, адекватний антропологічним та соціокультурним запитам суспільства.

Класична (або традиційна) парадигма освіти формувалась під впливом певних філософських і педагогічних ідей, які були

сформульовані	в кінці ХХІІІ –	початку ХІХ ст.
Я. А. Коменським,	Й. Г. Песталлоці,	Й. Гербартом,

А. Дістервегом, Дж. Дьюї та іншими мислителями. Ідеї Просвітництва посилили дисциплінарні механізми освіти, поширивши їх на її зміст та форми. А головне на структуру наукового знання, що транслюється в системі освіти. Науконаучіння, яке розвивалось Б. Больцано, Й. Г. Фіхте, виявлялося у спробі безпосередньо пов’язати структуру наукового знання із завданнями дисциплінарної освіти та дисциплінарної організації науки. Саме така структура була задана університетській освіті як норма, ідеал. Але на початку ХІХ ст. Й. Г. Гердер, О. Гумбольд, Г. В. Ф. Гегель створюють нову філософську концепцію освіти, зорієнтовану на самопізнання, самоформування особистості, визнання її права на освіту. Потрібно сказати, що класична парадигма освіти

38

упродовж історії постійно збагачувалася новими філософсько- педагогічними ідеями, в тому числі й українськими мислителями.

Але на сьогодні вона практично вичерпала себе і не завжди відповідає вимогам сучасного суспільства. Стан класичної парадигми все більше визначається як кризовий з наступних причин. По-перше, тому, що вона є, на думку представників Римського клубу, “підтримуючою освітою”, переважно зорієнтованою на репродуктивне знання. Процес навчання зводився до здобування знань, умінь, навичок шляхом поступового накопичення матеріалу, до шаблонного його застосування у різних видах діяльності. По-друге, її сцієнтистський, раціонально–знаннєвий, технократичний характер суперечить потребам гуманізації, “олюднення” знання в сучасному суспільстві. Ситуація в освіті ускладнюється так званим “інформаційним бумом” і спричиненою ним інформаційною кризою. По-третє, поряд із раціоналізмом як однієї з провідних засад класичної парадигми освіти “великих втрат” зазнала ідея про універсальність європейських цінностей та форм життя. Європейський монолог усе більш перетворюється на планетарний діалог. Теперішня геокультурна та геополітична картина світу стає більш схожою на плюралістичний образ дискурсу різних цивілізацій із ціннісно рівнозначними історичними надбаннями, ніж на втілення ідеї загального руху всіх країн до єдиної суспільної довершеності. По-четверте, пошук нових моделей освіти зумовлений необхідністю розробки механізмів адаптації людини до мінливого світу, а також зростанням розбіжності між відносно сталими пізнавальними можливостями і світом, що все більш ускладнюється.

Когнітивна та соціальна інституціоналізація філософії освіти

Зарубіжними і українськими дослідниками висуваються нові концепції освіти, здійснюється пошук нових форм організації наукового знання, спрямованих на модернізацію системи освіти. Спроба осмислити проблему позитивних шляхів

39

розвитку освіти актуалізувала порушення питання про розробку нової галузі знання – філософії освіти.

Термін “філософія освіти” вперше з’явився в енциклопедії, надрукованій в 1911–1913 рр. в США. Там же в 1941 р. було створено товариство філософії освіти. Сам напрям почав формуватися у другій половині ХХ ст. з метою осмислення кризового стану буття і становлення людини в сучасному світі, а також застосування фундаментальних філософських принципів до освітньої діяльності.

Після 60-х років склалася англо-американська традиція філософії освіти. Вона пов’язана з появою праці Р. Петерса “Філософія освіти” (Оксфорд, 1973), в якій висуваються критерії освітньої діяльності. В ці ж роки виходить друком праця Г. Озмана та С. Кравера “Філософські засади освіти” (1976), в якій піддається критиці філософські напрямки в аналізі освіти з позицій цінностей. Філософсько-освітня проблематика, починаючи з 60-х років, поступово стає предметом обговорення на різних міжнародних конгресах, займає важливе місце у викладання філософії в західноєвропейських країнах та США. Так, наприклад, у 1998 році темою Всесвітнього філософського конгресу стала – “Пайдея: філософія у вихованні людини”, а

міжнародної конференції	у Відні у 2002 р. –	“Пайдея для
ХХІ ст.”
Філософія освіти як	міждисциплінарна та	інтегративна

наука у Росії починає свій відлік з 90-х років ХХ ст. Ведеться систематизоване вивчення її методологічних проблем в працях М. Г. Алексєєва, О. С. Анісімова, Б. С. Гершунського, В. М. Розіна, І. Н. Семенова, П. Г. Щедровицького та ін.

Визначаючи	науковий		статус	філософії		освіти,
Б. С. Гершунський		показав	можливості		використання

філософсько-освітнього знання на різних рівнях педагогічної діяльності. Особливу увагу приділив розробці проблем освітньої аксіології, які пов’язані з обґрунтуванням пріоритетних ціннісних та цільових орієнтирів освіти.

Вітчизняна філософія освіти як особливий напрям філософських досліджень свої витоки бере з другої половини ХІХ ст. (П. Куліш, П. Юркевич, К. Ушинський, Ю. Бачинський та ін.).

40