82. Загальні засади адміністративно-правового регулювання у галузі соціально-культурної сфери.

Управління соціально-культурним будівництвом тісно пов’язане з управлінням економікою, адміністративно-політичною та міжгалузевою сферами. Взаємозв’язок галузей настільки тісний, що кожна окрема не може розвиватися планомірно, хоча специфіка галузей очевидна і її не можна ігнорувати. Специфічність зазначеної сфери полягає в тому, що в ній розглядаються конкретні питання забезпечення та захисту гарантованих Конституцією України (далі – Конституції) прав і свобод громадян у культурній, соціальній та пов’язаних з ними сферах. Це сфера громадського (нематеріального за своїм характером) життя людей, пов’язана з їх освітою, вихованням, інтелектуально-культурним розвитком, охороною їх здоров’я, соціальним забезпеченням та задоволенням інших соціально-культурних потреб людини.

Культурні права громадян – група конституційних прав і свобод людини, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи. В

Україні до цих прав належать право на освіту (ст. 53 Конституції) та свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції), крім того, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, дбає про розвиток фізичної культури і спорту (ст. 49 Конституції), громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст.46 Конституції), кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст.45 Конституції), сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст.51 Конституції).

У статті 1 Конституції визначено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, тобто організацією суспільства, в якій втілюється принцип верховенства права та панування соціальної справедливості, держава через систему норм права виступає нормативним, формальним регулятором суспільних відносин. Здійснюючи таку діяльність, держава через систему своїх органів сприяє життєдіяльності як суспільства в цілому, так і кожної особи зокрема шляхом забезпечення основних прав і свобод людини, її соціальної захищеності. Термін “соціальна” підкреслює, що держава бере на себе піклування про матеріальний добробут громадян, забезпечує соціальну захищеність суспільних та індивідуальних інтересів.

Соціально-культурна діяльність української держави – складна й багатогранна сфера суспільного життя, яка включає в себе функціональне об’єднання установ та організацій, що здійснюють громадсько-політичну і культурно-виховну роботу. Тому цілком справедливо до основних функцій державного управління соціально-культурною сферою віднести: створення сприятливих умов для відтворення населення країни; збереження здоров’я та працездатності населення; організацію професійної підготовки кадрів для народного господарства; зміцнення сім’ї та турботу про підростаюче покоління; збереження та примноження культурного надбання; організацію відпочинку, дозвілля населення; створення сприятливих умов для зайняття наукою, туризмом, спортом.

Тобто регулювання соціально-культурної діяльності держави являє собою цілеспрямований вплив компетентних державних органів, що має на меті збереження стабільності, відносної постійності, упорядкованості суспільних відносин у культурній сфері, збереження культурної спадщини та духовних цінностей українського народу та всього людства, соціальний захист населення.

Управління у сфері соціально-культурної діяльності здійснюється шляхом прийняття нормативно-правових актів та проведення відповідних

організаційних заходів, спрямованих на їх виконання. Законодавство в цій сфері забезпечує естетичне і моральне виховання людини, охорону здоров’я, навчання, культурне та духовне виховання, соціальний захист людини.

Із здобуттям незалежності Україна як суверенна держава створила власну систему органів влади, в якій органи виконавчої влади в соціально-культурній сфері посідають чільне місце. Система цих органів не є сталою, про що свідчать численні зміни.

На сьогоднішній день до системи органів виконавчої влади в соціально-

культурній сфері входять:

- Міністерство культури та туризму України:

- Міністерство освіти і науки України;

- Міністерство охорони здоров’я України;

- Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України;

- Міністерство праці та соціальної політики України;

На місцевому (регіональному) рівні державне управління соціально- культурною сферою здійснюють обласні державні адміністрації, до структури яких переважно входять територіальні підрозділи вищезазначених центральних органів виконавчої влади, повноваженнями яких у галузі соціально- культурного розвитку територій є:

- розробка проектів соціального розвитку;

- складання необхідних для управління соціально-культурним розвитком відповідної території балансів трудових, матеріально-фінансових ресурсів;

- розгляд і прийняття рішень за пропозиціями органів місцевого самоврядування щодо проектів плану в зазначеній сфері.

Тобто, крім підрозділів апарату обласних державних адміністрацій, до їх структури входять управління, відділи та інші структурні підрозділи за зазначеними напрямками діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, такі як:

- головні управління (управління) праці та соціального захисту населення;

- управління охорони здоров’я;

- управління у справах сім’ї, молоді;

- управління фізичного виховання та спорту;

- управління культури;

- управління освіти і науки.

Зміст і характер методів управлінської діяльності у сфері соціально- культурного будівництва мають свої особливості. Місцеві органи влади переважно застосовують методи переконання, загальноорганізаційного, рекомендаційного та стимулювального характеру, творчого спонукання, матеріального та морального заохочення тощо.

Основу державної політики у сфері соціально-культурного будівництва формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад, визначення мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм у соціально-культурній сфері.

Для вирішення питань формування державної політики в зазначеній сфері при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців із зазначеної сфери та представників громадськості.

Президент України виступає гарантом соціально-культурних прав громадян, через систему органів виконавчої влади забезпечує виконання соціально-культурного законодавства та політики в зазначеній сфері, здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України. У своїй щорічній доповіді Верховній Раді України Президент передбачає звіт про стан реалізації державної політики у сфері соціально-культурного розвитку.

Для забезпечення здійснення Президентом України його повноважень

як допоміжний орган Указом Президента України від 14 жовтня 2005 р. створений Секретаріат Президента України, який очолює глава, що має двох заступників, у тому числі одного Першого, Представник Президента України у Верховній Раді України, Представник Президента України у Конституційному Суді України, Представник Президента України у Кабінеті Міністрів України, Прес-секретар Президента України За цим Указом Перший заступник Глави Секретаріату очолює блок служб, до яких входять: Головна служба регіональної та кадрової політики, Головна служба соціально-економічної політики, Головна служба гуманітарної політики.

Основним завданням Секретаріату є забезпечення на засадах відкритості, гласності та прозорості здійснення Президентом України його повноважень, визначених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України (далі – КМУ) через підвідомчі йому органи виконавчої влади:

- забезпечує реалізацію політики держави у відповідних галузях цієї сфери;

- створює умови для функціонування достатньої мережі державних

соціально-культурних закладів та установ з урахуванням регіональних особливостей;

- сприяє відповідній підготовці кадрів для галузей цієї сфери;

- організовує розробку та реалізацію національних (загальнодержавних)

та регіональних програм соціально-культурного розвитку;

- забезпечує підготовку кадрів.

Безпосереднє ж державне управління в зазначеній сфері здійснюють уповноважені центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства) та

їх територіальні структурні підрозділи.

Міністерства (освіти і науки, культури і туризму, охорони здоров’я, соціального захисту населення) є спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у визначеній сфері, діяльність яких спрямовується і координується КМУ. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у соціально-культурній сфері.

83-84. Адміністративно-правове регулювання у галузі освітою і наукою.

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Система освіти України складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту; в) позашкільну освіту; г) професійно-технічну освіту; д) вищу освіту; е) післядипломну освіту; ж) аспірантуру, докторантуру; з) самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: 1) початкова загальна освіта, 2) базова середня освіта; 3) повна загальна середня освіта, 4) професійно-технічна освіта, 5) базова вища освіта, 6) повна вища освіта.

Встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: а) кваліфікований робітник, б) молодший спеціаліст, в) бакалавр, г) спеціаліст, магістр.

Основними принципами освіти в Україні є: а) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту; в) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; г) органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; д) незалежність освіти від політичних партій, громадських і

релігійних організацій; е) науковий, світський характер освіти; ж) інтеграція з наукою і виробництвом; з) взаємозв’язок з освітою інших країн; и) гнучкість і прогностичність системи освіти; к) єдність і наступність системи освіти; л) безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

В управлінні освітою держава повинна забезпечувати:

- виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації;

- збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні;

- виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання;

- формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти;

- підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку;

- створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

- підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку;

- стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;

- розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

- етичне, естетичне виховання.

Управління освітою має забезпечити: а) додержання законодавства в галузі освіти; б) створення рівних умов для громадян у здобутті освіти; в) дотримання державних вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти; г) стимулювання творчого пошуку педагогів і науковців; д) автономність у діяльності навчально-виховних закладів та наукових установ.

До державних органів управління освітою та наукою в Україні належать: а) Міністерство освіти і науки України, б) міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; в) Вища атестаційна комісія України; г) Міністерство освіти Автономної республіки Крим; д) місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Міністерство освіти і науки України (далі – МОН) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

Основними завданнями МОН України є:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності;

- створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;

- забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;

- визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти та інших споріднених сферах;

- сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;

- забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів.

Організація ліцензійно-акредитаційних процесів є основою адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності та забезпечення державних стандартів у галузі освіти України, що охоплює понад 970 вищих навчальних закладів різних форм власності й понад 1080 професійно-технічних та вищих професійних училищ.

Ліцензування навчальних закладів — це система державного визнання спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність за заявленими обсягами підготовки відповідно до державних вимог щодо кадрового, навчально-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Термін дії ліцензії повинен відповідати терміну навчання заданим освітньо- кваліфікаційним рівнем.

Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів - це підтвердження здатності вищих навчальних закладів (ВНЗ) здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності) - інститут державно-громадського визнання такого статусу. Термін дії сертифіката про акредитацію має бути 5 років, для національних вищих навчальних закладів - 10 років.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що освіта і наука є важливими сферами соціально-культурного будівництва держави, без яких неможливе її існування, побудова правової, соціальної держави, цивілізованого суспільства.

85-86. Адміністративно-правове регулювання культурою і туризмом.

Культурна сфера пов’язана з життям і відносинами людей у суспільстві, забезпеченням зв’язку історії його розвитку з теперішнім і майбутнім, культурною спадщиною нації. Процеси державотворення в Україні вимагають підвищення якості й ефективності управлінської діяльності в цій сфері, бо саме культура є основним чинником, що визначає духовне кредо нації, є показником її самобутності, саме через культурну сферу утверджуються духовні та моральні ідеали, втілюються гуманістичні ідеї, загальновизнані людські цінності, зберігаються і примножуються культурні надбання. Потреба суспільства у забезпеченні та охороні його культурних цінностей полягає в самій основі існування держави, яка для свого повноцінного функціонування зацікавлена у збереженні національної культури, що являє собою сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів матеріальної і духовної культури. Це матеріальні та духовні цінності, створені людством протягом його історії для задоволення духовних потреб.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

- визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;

- збереження і примноження культурних надбань;

- розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

- гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної належності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

- доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств,

організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

- усебічне міжнародне культурне співробітництво;

- визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

- поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

На багатоманітність культурної галузі України вказують Основи законодавства України про культуру, прийняті 14 лютого 1992 р., у яких визначені економічні, соціальні, правові та інші галузі культурної сфери. Зокрема: 1) виявлення, вивчення, охорона, реставрація і використання пам’яток історії й культури; 2) художня література, кінематографія, сценічне, пластичне,

музичне мистецтво, архітектура, фотомистецтво, дизайн; 3) художні народні промисли і ремесла, народна культура, фольклор, звичаї, обряди; 4) самодіяльна художня творчість; 5) музейна справа і колекціонування; 6) книговидання і бібліотечна справа; 7) архівна справа; 8) телебачення, радіо та інші аудіовізуальні засоби; 9) естетичне виховання, художня освіта; 10) педагогічна діяльність у цій галузі; 11) наукові культурні дослідження.

В конституції України закріплено основні цілі, принципи й пріоритети політики держави у сфері культури. Так, відповідно до ст. 11 Конституції держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а згідно зі ст. 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої творчості, забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Одним із пріоритетних завдань розвитку будь-якої держави є збереження пам'яток культурної спадщини. Конституція України створює правовий фундамент для розвитку спеціального законодавства у цій сфері. В Основному Законі закладено засадничі положення, які визначають, що культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну цінностей народу, що перебувають за її межами (ст. 54); кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян

України та осіб, які постійно проживають на її території. Залежно від категорій осіб, цілей туристичних подорожей, об’єктів туризму існують такі види туризму: 1) дитячий; 2) молодіжний; 3) сімейний; 4) для осіб похилого віку; 5) для інвалідів; 6) лікувально-оздоровчий; 7) спортивний; 8) релігійний; 9) екологічний (зелений); 10) сільський; 11) підводний; 12) гірський.

Пріоритетним видом туризму для України залишається в’їзний (іноземний) туризм як важливий чинник поповнення валютними надходженнями державного бюджету та створення додаткових робочих місць.

Важливим фактором, яким держава повинна забезпечити туриста, є безпека туризму – сукупність факторів, що характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в галузі туризму.

Правовою основою державного управління у сфері туризму є Закон України «Про туризм», Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 рр, Укази Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», «Про підтримку розвитку туризму в Україні», «Про Міністерство культури і туризму».

Політику держави у сфері культури і туризму, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Однією з особливостей державного управління в зазначених сферах є те, що єдиним центральним органом виконавчої влади, який здійснює загальне керівництво обома галузями, є МКТУ, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.