4. Порушення провадження у справі про банкрутство

4.1. Підстави для порушення справи про банкрутство

Процедура банкрутства виникає тоді, коли вичерпані всі мож­ливості отримання заборгованості за допомогою позовного прова­дження або іншого досудового вирішення. Сучасне законодавство України передбачає дві підстави для порушення справи про бан­крутство боржника: справа може бути порушена за заявою креди­торів або на підставі заяви боржника.

Попередня редакція Закону «Про банкрутство» у редакції 1992 р. надавала можливість ініціювати справу про банкрутство незалежно від суми заборгованості із мінімальним строком (1 місяць) несплати у порядку виконавчого провадження. Така практика відігравала негативну роль, тому що несплата, скажімо, заборгованості в одну гривню за наявності основних засобів у сотні мільйонів ніяк не пов'язувалась із неплатоспроможністю боржника. Нова редакція Закону «Про банкрутство» 1999 р. більше відповідала сучасним вимогам та поняттю неплатоспро­можності боржника, у тому числі в питанні ініціювання процеду­ри банкрутства.

Як зазначалося, згідно із Законом підставою для порушення справи про банкрутство слугує заява боржника або кредитора. При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом за наявності таких умов:

• якщо вимоги кредитора (кредиторів) до боржника за грошо­вими зобов'язаннями (у тому числі із виплати заробітної плати, зі сплати податків та зборів (обов'язкових платежів) у сукупності становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати;

• якщо вимоги є безспірними;

• якщо зазначені вимоги не були задоволені боржником упро­довж трьох місяців з дня примусового стягнення.

При визначенні розміру вимог за грошовими зобов'язаннями кредитора не враховуються: а) неустойка (пеня, штраф); б) суми і фінансових санкцій до боржника; в) зобов'язання перед засновниками (учасниками) боржника — юридичної особи, які виникають з такої участі; г) зобов'язання по виплаті авторської винагороди; д) зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян.

Згідно з абз. 2 ст. 1 Закону до складу грошових зобов'язань до даються зобов'язання зі сплати податків та зборів (обов'язкових | платежів). Отже, під час подання заяви штрафні санкції по подат­ках і зборах не враховуються при визначенні базового розміру (300 мінімальних розмірів заробітної плати) грошових вимог, що надають право ініціювати справу про банкрутство. Даний висно­вок підтверджується і судовою практикою.

Так, ДПІ звернулась до господарського суду із заявою про пору­шення справи про банкрутство НПКП «М» у зв'язку із бюджетною за­боргованістю на суму 1 198 619,52 грн. Господарський суд відмовив ДПІ у прийнятті заяви тому, що суму, яку заявляє кредитор, становить пеня, а відповідно до Закону України «Про відновлення платоспро­можності боржника або визнання його банкрутом» вона не належить до складу грошових зобов'язань боржника. Постановою апеляційної інстанції ухвала місцевого суду залишена без змін з тих же підстав.

Касаційна інстанція у свою чергу також залишила без змін вине­сені у справі судові акти, мотивуючи своє рішення тим, що до складу ⁽ вимог ДПІ входить виключно пеня за порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, у зв'язку з чим суд першої інстанції обґрунтовано повернув заяву про порушення справи про ^к банкрутство, що була подана на підставі таких вимог [Постанова Вищого господарського суду України від 4 серпня 2004 р. у справі "' №П24/2421].

Законом у складі підстав для порушення справи про банкрутст­во не передбачена вимога про збіг кредиторів, що надає підстави говорити про можливість порушення справи про банкрутство за наявності у неплатоспроможного боржника тільки одного креди­тора.

Не менш важливим є питання щодо моменту початку перебігу трьохмісячного строку несплати грошового зобов'язання. У абз. 2 ст. 1 та абз. З ст. 6 Закону говориться про несплату грошового зо­бов'язання у встановлений для них строк. Тому слід звернутися до поняття грошових зобов'язань, де вказується про зобов'язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору і з інших підстав, що передбачені цивільним законодавством.

Водночас грошові вимоги кредиторів повинні бути безспірними і по них має бути розпочато виконавче провадження. Якщо ке­руватися буквальним тлумаченням, то трьохмісячний строк (строк неплатоспроможності) починається з того моменту, коли боржник повинен був виконати грошове зобов'язання. Вважається, що ко­ли строк неплатоспроможності збіг, а виконавче провадження тільки розпочате, то можна ініціювати справу про банкрутство. Водночас боржник ще реально не приступив до платежу, позаяк, скажімо, вважав грошові вимоги спірними, наприклад, погашени­ми заліком, бартером та інше, і тільки отримавши рішення суду і виконавчий документ, готовий був заплатити, а тут вже порушена справа про банкрутство. Щось тут не так.

Роз'ясненням Вищого господарського суду України від 18 лис­топада 1997 р. «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про банкрутство» надано тлумачення ст. 5 попередньої редакції Закону, де місячний строк (строк неплатоспроможності) починав збігати з дня розміщення розрахункового документа про безспірне списання коштів у картотеку. Дореволюційні російські юристи вважали конкурсний процес продовженням виконавчого провадження. Вони пояснювали це подібністю одного із іншим, тому що конкурсний процес виділився з виконавчого процесу. Підхід Вищого арбітражного суду, на нашу думку, був правильним, і він виходив з того, що процедура банкрутства повинна виникну­ти з неможливості кредитором задовольнити свої грошові вимоги за допомогою виконавчого провадження.

Існуюча до цього часу картотека № 2 нагадувала свого роду «су­рогат» виконавчого провадження. Там мала місце черговість опла­ти платіжних документів залежно від виду платежу. Картотека не надавала можливості повною мірою задіяти виконавче провад­ження, пов'язане із реалізацією майнових активів боржника. Вона приводила у глухий кут, коли, отримавши виконавчий документ про стягнення грошових коштів, кредитор звертався не у виконавчу службу, а змушений був пред'явити документ у банк, який розміщував його у картотеку № 2. Боржник у свою чергу не нама­гався погасити картотеку № 2, тому що не завжди був впевнений, що держава продовжить або розстрочить податкові платежі. Тільки така безвихідь штовхала кредиторів на ініціювання справи про банкрутство.

Картотека № 2 була зручна тільки для ініціювання процедури банкрутства, але не для встановлення фінансової неплатоспро­можності господарюючого суб'єкта. Звісно, що підприємства здійснювали розрахунки із контрагентами за наявності картотеки через інші рахунки, з допомогою векселів, взаємозаліків. Картоте­ка не була результатом неплатоспроможності господарюючого суб'єкта, а була, навпаки, недосконалістю податкового законодав­ства. Тому платоспроможність господарюючого суб'єкта нагадува­ла принцип «айсберга», коли видима невелика частина платежів знаходилась у картотеці № 2, а невидима — основна — без будь-яких труднощів сплачувалась.

Так, прикладом може бути діяльність одного сталепрокатного за­воду, який за наявності картотеки відкрив позичковий рахунок у бан­ку, отримував кредити та проводив через нього платежі, а для забезпе­чення кредитів заклав майнові права за господарськими договорами. Схема була дуже зручною. Гроші за продукцію надходили у банк, який у вигляді кредитів повертав їх заводу, а вже той розраховувався із по­стачальниками сировини, устаткування, робітниками і навіть із бюд­жетом [Архів господарського суду Донецької області. Справа №23/166 за 1998 р.].

Виникає запитання: навіщо потрібна така картотека у банку, якщо можна її обходити і бути повністю платоспроможним? Саме через наявність картотеки в Україні відбувалося збільшення кількості справ про банкрутство, позаяк іншого шляху для пога­шення боргів, ніж шляхом ініціювання процедури банкрутства, у кредиторів не було. Скасування банківської картотеки за Законом України від 21 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (ч. 3.1—3.4 ст. 19) одразу скоротило кількість заяв про порушення справ про банкрутство, тому що реалізація виконавчих документів про стягнення грошових коштів стала здійснюватися через державну виконавчу службу.

Маючи цілий арсенал засобів впливу на боржника, виконавча служба здійснювала у примусовому порядку реалізацію майнових активів боржника. Саме через виконавче провадження можна су­дити про реальну платоспроможність господарюючого суб'єкта. Якщо кредитору грошові вимоги не були погашені упродовж трьох місяців з дня початку виконавчого провадження, то він має право ініціювати провадження у справі про банкрутство. Виконавче про­вадження — це організована ліквідація майна боржника, й у остан­нього є вибір: або погашати борги «великому» кредитору із вели­кими втратами в економіці підприємства, або самому ініціювати процедуру банкрутства із метою мінімізації невиробничих витрат і зменшення розміру боргу за рахунок традиційних механізмів не­спроможності (мораторій, відмова від невигідних договорів, виз­нання недійсними угод, укладених із заінтересованими особами, та інше).

Таким чином, трьохмісячний строк (строк неплатоспромож­ності) несплати грошових зобов'язань, на нашу думку; повинен починатися не з моменту, коли боржник повинен був їх оплатити за договором або законом, а з моменту початку виконавчого про­вадження. Саме неможливість отримання оплати грошових зо­бов'язань через виконавче провадження повинна бути критерієм неплатоспроможності господарюючого суб'єкта і є підставою для ініціювання провадження у справі про банкрутство.

Так, господарським судом Донецької області була порушена спра­ва про банкрутство ТОВ «К», проведено підготовче засідання суду, ух­вала за результатами якого залишена без змін апеляційною інстанцією.

Касаційна інстанція у свою чергу скасувала винесені судові акти, мотивуючи своє рішення тим, що порушення справи про банкрутство можливе тільки після відкриття виконавчого провадження держав­ною виконавчою службою, у зв'язку з чим трьохмісячний строк, вста­новлений ст. 6 Закону, починає збігати саме після пред'явлення вико­навчих документів до виконання у державну виконавчу службу і відкриття виконавчого провадження [Постанова Вищого господарсь­кого суду України від 28 квітня 2004 р. у справі № 5/260Б].

Безспірними вважаються такі вимоги, які визнанні боржником У Досудовому порядку або вирішені у юрисдикційному органі. Ці вимоги підтверджуються виконавчим документом (виконавчий лист, наказ господарського суду, виконавчий напис нотаріуса та інше), за яким здійснюється стягнення коштів з рахунків боржни­ка та відзивом на претензію. Якщо кредитор до направлення за­яви у господарський суд не вживав заходів для отримання забор­гованості поза процедурою банкрутства згідно з виконавчими документами, що є у нього в наявності, господарський суд може по­вернути заяву такого кредитора про визнання боржника банкру­том.

Якщо у боржника є рахунок у банку, то за всіма виконавчими та іншими зазначеними документами (якщо вони самі не є розрахун­ковими) повинні бути пред'явлені у банк розрахункові документи. Якщо кредитор і (або) боржник не мають розрахункових рахунків у банківській установі, то трьохмісячний строк починає збігати з моменту пред'явлення виконавчого документа до виконання (ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження»).

При порушенні справи про банкрутство громадянина-підприємця до розміру вимог кредиторів не включаються: зо­бов'язання, які виникли внаслідок заподіяння шкоди життю або здоров'ю громадян; вимоги по стягненню аліментів та інші вимо­ги особистого характеру (ч. 2 ст. 4 Закону). Для ініціювання спро­щеної процедури банкрутства (ст. 51, 52 Закону) не обов'язковий розмір вимог, їх безспірність та строк виконання зобов'язань. По­даючи до господарського суду свою заяву, кредитор повинен нада­ти суду докази, що він дійсно є кредитором і що боржник неспро­можний задовольнити його вимогу. Таким чином, процедура бан­крутства настає за виконавчим провадженням. Саме незадоволен­ня кредитора результатами виконавчого провадження є передумо­вою для ініціювання справи про банкрутство.

Що стосується боржника, то він має право ініціювати справу про банкрутство тільки за наявності в нього майна, якого достат­ньо для покриття судових витрат. На відміну від кредитора Закон встановлює випадки, коли боржник змушений у місячний строк звернутися у господарський суд про порушення справи про бан­крутство за настання ряду обставин.

• Якщо задоволення вимог одного чи декількох кредиторів призведе до того, що грошові зобов'язання боржника стануть не­можливими у повному обсязі перед іншими кредиторами. На жаль, у Законі повністю не розкривається наведений обов'язок: чи є даний випадок загрозою неплатоспроможності, над заборгованістю чи неплатоспроможністю. На нашу думку, у ч. 5 ст. 7 Зако­ну йдеться про загрозу неплатоспроможності. Тому законодавець повинен чітко вказати, що наведена норма є загрозою неплатос­проможності і так само, як неплатоспроможність, є підставою для порушення справи про банкрутство, але тільки за ініціативою боржника.

— Коли орган боржника, уповноважений згідно з установчими документами або законодавством приймати рішення про лікві­дацію, прийняв рішення про звернення до господарського суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство. На практиці виникає питання про можливість отримання у макси­мально короткий строк рішення власника на звернення до суду із метою порушення справи про банкрутство.

Так, після опису майна державною виконавчою службою за нака­зом господарського суду керівництво одного м'ясокомбінату прийня­ло рішення про проведення у найкоротший час загальних зборів акціонерів з метою отримання згоди на ініціювання процедури бан­крутства за ст. 53 Закону [Архів господарського суду Донецької об­ласті. Справа № 18/426 за 2000 р.].

Така поведінка боржника у даній ситуації повністю відповідає логіці і чітко вписується у норми Закону.

Законом України від 19 вересня 1991 р. «Про господарські това­риства» (ст. 43) встановлений обов'язок проведення загальних зборів акціонерів не раніше ніж за 45 днів після публікації про скликання. Така норма не стикується із ч. 5 ст. 7 Закону. Ці строки зборів акціонерів можуть призвести до того, що від майна боржни­ка нічого не залишиться, тому що воно буде реалізоване держав­ною виконавчою службою за судовими рішеннями. Водночас За­кон зобов'язує боржника при настанні загрози неплатоспромож­ності звернутися у місячний строк до господарського суду. Отже, пріоритет необхідно віддавати нормам закону, позаяк він є спеціальним нормативним актом. Більше того, у ч. 2 прикінцевих положень Закону вказується, що всі інші нормативні акти не діють У частині, що не відповідає Закону. Іншими словами, при настанні загрози неплатоспроможності збори акціонерів повинні відбутися У строки, необхідні для звернення до суду для ініціювання справи про банкрутство, тобто не пізніш як за ЗО днів після публікації про скликання. У зв'язку з цим у Законі слід чітко вказати, що у разі на­стання загрози неплатоспроможності уповноважений орган борж­ника не пізніше ніж через ЗО днів повинен прийняти рішення про звернення до господарського суду із метою ініціювання справи про банкрутство; якщо при ліквідації майна боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлена неможливість боржника за­довольнити вимоги кредиторів у повному обсязі (ст. 51 Закону).

Наведена норма свідчить про неоплатність боржника, яка ви­никла у зв'язку із ліквідацією за рішенням власника майна. Ця об­ставина дає право ініціювати справу про банкрутство за спроще­ною процедурою (ст. 51 Закону). Таким чином, боржник має пра­во ініціювати провадження у справі про банкрутство внаслідок не­платоспроможності (ч. З ст. 6 Закону); загрози неплатоспромож­ності (ч. 5 ст. 7 Закону) і неоплатності (ст. 51 Закону).