5.2. Санація

Санація являє собою систему заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання виз­нання боржника банкрутом і його ліквідації, спрямовану на оздо­ровлення фінансового становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредиту­вання, реструктуризації підприємства, боргів та капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника (ст. 1 Закону).

Закон містить дві основні процедури, які за своєю суттю віднов­люють механізм платоспроможності. Це санація та мирова угода. Основною формою фінансового оздоровлення боржника є са­нація. Вона можлива тоді, коли у боржника є реальна можливість відновити свою платоспроможність.

Тривалість процедури санації становить 12 місяців і може бути продовжена не більш як на 6 місяців. Для містоутворюючих, особ­ливо небезпечних підприємств Закон допускає продовження стро­ку санації на 10 років за наявності клопотання органів місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які поручились за зобов'язаннями боржника (ст. 42, 43 Закону).

Санація вводиться господарським судом за клопотанням комітету кредиторів та відбувається за процедурою розпоряджен­ня. Винятком є процедура санації боржника його керівником (ст. 53 Закону). Там процедури санації та розпорядження збігають­ся і виникають одночасно після порушення справи про банкрутст­во або коли кредитори вирішили застосувати ці статті у рамках звичайної справи (ч. З ст. 53; ст. 11 Закону).

З моменту введення процедури санації арешт на майно та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном мо­жуть бути накладені тільки у рамках процедури санації. Це озна­чає, що ні податкова інспекція, ні державна виконавча служба, ні інші юрисдикційні органи не мають права обмежувати майнових дій боржника. Тільки господарський суд у справі про банкрутство наділений таким правом.

Важливою (ключовою) процесуальною фігурою у процедурі са­нації є керуючий санацією. Він призначається господарським су­дом одночасно із введенням процедури санації. При цьому ухвала про введення процедури санації вступає у законну силу з моменту її винесення [Постанова Вищого господарського суду України від 16 червня 2004 р. у справі № Б15/153/01].

Кандидатуру керуючого санацією пропонує господарському су­ду комітет кредиторів, який попередньо погоджує кандидатуру, що запропонована будь-ким з кредиторів, з представником органу, уповноваженого управляти майном боржника. Якщо боржник є державним підприємством або підприємством, у статутному фонді якого частка державної власності перевищує 25 %, то кандидатуру керуючого санацією подає поряд із комітетом кредиторів держав­ний орган з питань банкрутства. У цьому випадку має місце кон­куренція кандидатур, але право вибору належить суду. Керуючим санацією може бути запропонована особа, яка виконує повнова­ження розпорядника майна, або керівник підприємства, якщо на це є згода комітету кредиторів і (або) інвесторів (ч. 2 ст. 17 Закону). Кандидат на посаду керуючого санацією не повинен бути зацікав­леною особою стосовно як боржника, так і кредиторів та мати лі­цензію арбітражного керуючого, крім керівника підприємства, але тоді обов'язково зберігає свої повноваження розпорядник майна (ч. 11, 12 ст. 53 Закону).

Повноваження керуючого санацією суттєво відрізняються від повноважень розпорядника майна. Якщо розпорядник майна здійснює свої повноваження поряд із керівником підприємства, то для виконання функцій керуючого санацією необхідно зосеред­ження у руках однієї особи повноважень як керуючого санацією, так і органів управління боржника. Інакше процедура санації втра­чає сенс. Тому з моменту введення процедури санації припиня­ються повноваження керівника боржника, керування боржником переходить до керуючого санацією.

У попередній редакції Закону від 1999 р. не було вказано про долю керівника боржника, якщо він не став керуючим санацією. На практиці мала місце правова плутанина: в одних випадках та­кого керівника звільняли, в інших відсторонювали від посади. Пропонувалося, щоб керівник боржника продовжував перебувати у трудових відносинах і вважався відстороненим від посади.

Закон від 7 березня 2002 р. усунув цю правову колізію. Уданий час керівник боржника відсторонюється від посади в порядку, встановленому законодавством про працю, а керування боржни­ком переходить до керуючого санацією. Якщо керуючим санацією призначений керівник боржника у порядку ст. 53 Закону, то керівник боржника зберігає свою посаду. Однак у такому випадку керівник боржника здійснює свої повноваження з урахуванням особливостей Закону.

Крім того, припиняються повноваження органів управління боржника — юридичної особи. Органи управління боржника уп­родовж трьох днів з дня прийняття рішення про санацію та призначення керуючого санацією зобовязанні забезпечити передачу керуючому санацією документів бухгалтерської та іншої докумен­тації боржника, печаток та штампів, матеріальних та інших цінно­стей.

Таким чином, уся повнота влади боржника зосереджується в одних руках — керуючого санацією. При цьому власник майна (орган управління майном боржника) не може обмежувати повно­важень керуючого санацією стосовно розпорядження майном. Що це означає? А те, що керуючий санацією не обмежений у частині розпорядження майном, статутом чи установчими документами. Водночас керуючий санацією може бути обмежений у своїх повно­важеннях тільки судом. Отже, повноваження керуючого санацією ширші, ніж повноваження колишнього керівництва боржника.

При здійсненні санації керівником боржника (ст. 53 Закону) відбувається суміщення двох процедур, розпорядник майна та ке­руючий санацією діють паралельно один одному. Ця ситуація можлива тоді, коли зберігається керівник боржника як керуючий санацією. При цьому керуючий санацією діє з обмеженнями, вста­новленими процедурою розпорядження майном (ст. 13 Закону). Ці обмеження здебільшого стосуються угод (ч. 13 ст. 13 Закону) до за­твердження плану санації. Для цього необхідний контроль з боку розпорядника майна. Водночас функції розпорядника майна у даній ситуації значно звужуються. Так, вимоги кредиторів розгля­даються та включаються до реєстру спільно розпорядником майна і керуючим санацією. Іншими словами, реєстр вимог кредиторів ведеться двома арбітражними керуючими.

У процедурі санації важливо вирішити три завдання. По-пер­ше, необхідно вибрати засоби відновлення платоспроможності боржника. По-друге підготувати умови для реалізації таких за­собів. І, по-третє, виконати всі поставлені завдання та сплатити (погасити) заборгованість перед кредиторами. Виходячи з цього, побудована і вся процедура санації. Вона складається з двох вели­ких етапів: а) позапланової санації — комплексу заходів, спрямо­ваних на усунення негативних правових наслідків, які здійснені боржником і які призвели до банкрутства, а також підтримання в нормальному господарському режимі виробничо-господарської діяльності підприємства боржника; б) планової санації — ре­алізації планових заходів відновлення платоспроможності борж­ника і погашення заборгованості перед кредиторами.

Повноваження керуючого санацією умовно можна розділити _на дві великі групи відповідно до етапів процедури санації. До пер­шої групи повноважень слід віднести дії щодо відмови від угод і визнання їх недійсними. Якщо договори не виконані зовсім або виконані частково і є невигідними для боржника, то керуючий са­нацією може у трьохмісячний строк з дня введення процедури са­нації відмовитися від них. Закон встановлює вичерпний перелік таких підстав: а) виконання договору завдає збитків боржнику порівняно з аналогічними, які укладаються на таких же умовах. Це може бути реалізація продукції за заниженими (за собівартістю або за нижчими) цінами або на бартерній основі; б) договір є довгост­роковим (більш як на один рік) або розрахований на отримання позитивних результатів для боржника на довгострокову перспек­тиву, крім випадків випуску продукції з більшим технологічним циклом, ніж строк санації боржника. У процедурі санації всі попе­редні договори повинні бути зв'язані зі строком санації; в) вико­нання договору створює умови, які перешкоджають відновленню платоспроможності боржника. Тут можуть бути договори на ре­алізацію продукції через посередницькі організації, входження в різного роду об'єднання, договори оренди тощо.

Сторона за договором має право вимагати відшкодування збитків (крім упущеної вигоди) у 30-денний строк з дня прийнят­тя рішення керуючого санацією. Цей строк є присічним і віднов­ленню не підлягає. Така сторона є поточним кредитором. Слід мати на увазі, що керуючий санацією має право відмовитися тільки від договорів, що укладені до порушення справи про бан­крутство. До таких договорів слід віднести договори про оренду устаткування, цілісного майнового комплексу; будівництво або капітальний ремонт об'єктів соціальної сфери; реалізацію про­дукції через посередницькі організації тощо. При цьому встанов­лений законом трьохмісячний строк є присічним та відновленню не підлягає.

Крім відмови від договорів, керуючий санацією має право ви­магати через господарський суд визнання угод недійсними за спеціальними (додатковими) підставами, встановленими Зако­ном.

Так, угоди боржника можуть бути визнані господарським судом недійсними за заявою керуючого санацією відповідно до цивіль­ного законодавства у таких випадках.

Наприклад, угода, що укладена боржником із заінтересованими особами, у результаті якої кредиторам заподіяні або може бути за­подіяно збитків. Це можуть бути угоди по реалізації об'єктів неру­хомості, цілісного майнового комплексу або установчі договори, які передбачають внесення як установчого внеску майна боржни­ка. При цьому керуючий санацією повинен довести, що одним з учасників угоди є заінтересована особа. Ще однією умовою є на­стання або можливість заподіяння збитків кредиторам. Це продаж майна за заниженими цінами або передача його за безцінь, а у де­яких випадках — недостатність майна у ліквідаційній масі.

Угода, що укладена боржником з окремим кредитором або іншою особою упродовж шести місяців до прийняття рішення про санацію, надає перевагу одному кредиторові перед іншими або пов'язана із виплатою (видачею) частки (паю) у майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника. Це може бу­ти порушення боржником мораторію, у результаті чого провадять­ся виплати кредиторам на порушення встановленого порядку (ч. З, 4 ст. 14 Закону) або іншим особам, не визнаним кредиторами у процедурі розпорядження майном. Що ж стосується учасників боржника, то вимоги по виплаті їм частки з майна не належать до грошових вимог (див. грошові зобов'язання), і на такі вимоги по­ширюється дія мораторію. Вимоги учасників погашаються у ліквідаційній процедурі у шосту чергу. Тому виплата боржником своєму учаснику частки (паю) у майні в період процедури розпо­рядження майном може бути визнана недійсною. Про результати розгляду вимог керуючого санацією про визнання угод недійсни­ми виноситься ухвала. За позитивного вирішення питання ви дається наказ на примусове виконання із метою проведення реституції угоди — все, що отримано за угодою, повертається стор нам. Тоді контрагент за спірною угодою стає поточним кредитором.

Слід мати на увазі, що визнання угоди боржника недійсною, яка не відповідає цивільному законодавству, здійснюється у вико­навчому провадженні та не може бути предметом розгляду у справі про банкрутство [Постанова Вищого господарського суду України від 6 листопада 2002 р. у справі № 16/71-6-2].

До першої групи повноважень керуючого санацією слід віднести:

• прийняття у господарське відання майна боржника та ор­ганізація проведення його інвентаризації;

• організація ведення бухгалтерського та статистичного обліку і фінансової звітності;

• розгляд вимог кредиторів за зобов'язаннями боржника, які виникли у процедурі розпорядження майном боржника та санації.

Другу групу повноважень становлять:

• самостійне розпорядження майном;

• розробка та подання на затвердження комітету кредиторів плану проведення санації боржника;

• відкриття спеціального рахунку для проведення санації та розрахунків із кредиторами;

• укладання цивільно-правових договорів.

За позапланової санації керуючий санацією повинен здійсню­вати такі угоди, які спрямовані на забезпечення виробничо-госпо­дарської діяльності підприємства боржника. Законом встановлені обмеження на укладення керуючим санацією значних угод та угод, щодо яких є заінтересованість. Значні угоди — це угоди в частині розпорядження майном боржника, балансова вартість якого пере­вищує один відсоток балансової вартості активів боржника на день укладення угоди. Заінтересованими угодами визнаються такі, сто­ронами яких є заінтересовані особи з боку керуючого санацією або кредиторів. Такі угоди повинні укладатися тільки за згодою комітету кредиторів.

Конструкція повноважень керуючого санацією побудована та­ким чином, що він може укладати угоди як передбачені, так і не передбачені планом санації. При цьому законодавець передбачив обов'язок для керуючого санацією отримати згоду на укладання значних угод. Однак ніщо не перешкоджає керуючому санацією укладати невеликі угоди щодо розпорядження майном у великій кількості.

Відсутність такої норми — обмеження у Законі — відіграє нега­тивну роль, тому що надає повну свободу керуючому санацією, що, звичайно, призводить до різного роду зловживань у діяльності арбітражного керуючого та виникнення додаткових збитків у гос­подарюючих суб'єктів-боржників.

Так, у процедурі санації до затвердження плану санації машино­будівного заводу мало місце зниження обсягів випуску товарної про­дукції, збільшення кредиторської заборгованості боржника. На засіданні комітету кредиторів в умовах низької платоспроможності споживачів приймались рішення про збільшення тни на продукцію підприємства; за недостатньої кількості обігових коштів збут готової продукції та постачання сировини та матеріалів здійснювалися через фірму-посередника; для виплати заборгованості із заробітної плати використовувався кредит банку. Розрахунок за відвантажену про­дукцію проводився, обминаючи розрахунковий рахунок, і шляхом ви­користання доміцільованих векселів. У результаті цього боржник був позбавлений можливості виконувати поточні зобов'язання.

Оскільки керуючий санацією здійснював свої дії за згодою коміте­ту кредиторів, то суд до затвердження плану санації заборонив арбітражному керуючому збут готової продукції та постачання сиро­вини, матеріалів здійснювати через посередницькі організації. Що ж стосується розрахунків за продукцію, то керуючий санацією повинен був здійснювати їх через розрахункові рахунки та без використання векселів як засобу платежу

Однак керуючий санацією не погодився з такими обмеженнями та оскаржив ухвалу суду. Апеляційна інстанція скасувала ухвалу суду, вказавши на перевищення ним повноважень. На її думку, суд не має права втручатися в господарську діяльність боржника, зокрема, вста­новлювати порядок збуту продукції, здійснювати розрахунки тощо. Що ж стосується заходів, яких вживає суд, то вони не належать до за­ходів забезпечення грошових вимог кредиторів. Вичерпний перелік таких заходів зазначений у ст. 12 Закону |Архів господарського суду Донецької області. Справа № 24/1136 за 1999 р.].

Наведений приклад з судової практики наочно засвідчує, що здійснення керуючим санацією дій без затвердженого судом плану санації незмінно призводить до негативних економічних наслідків для господарюючого суб'єкта. За даної ситуації суд може припи­нити повноваження керуючого санацією, тому що всі дії арбітраж­ного керуючого здійснюються за згодою кредиторів. Однак такі дії вели до банкрутства боржника. Контролю власника, боржника у процедурі санації немає. Тому в даному випадку суд взяв на себе сміливість обмежити дії (повноваження) арбітражного керуючого у частині збереження майнових активів боржника. Такі дії суду підпадають під поняття забезпечення грошових вимог кредиторів (ч. 1 ст. 12 Закону). І вже зовсім не зрозуміла поведінка апеляційної інстанції, яка просто дала «зелене світло» для доведення до бан­крутства машинобудівного заводу.

Звичайно, багато питань санації не врегульовані Законом, але для цього є суд, який повинен керуватися принципами правового регулювання відносин неспроможності та стояти на захисті збере­ження господарюючого суб'єкта.

Процедура санації боржника реалізується за допомогою плану санації. План санації являє собою комплексну програму фінансо­вого оздоровлення боржника та застосування спеціальних заходів щодо відновлення платоспроможності боржника та строку їх ре­алізації.

У плані санації обов'язково мають передбачатися умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, у тому числі шляхом переведення боргу (частки боргу) на інвестора, строк і черговість виплати інвесторам боргу кредитором та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань.

Якщо санація здійснюється за рахунок внутрішніх джерел боржника, то у плані санації вказуються строк та черговість опла­ти боржником боргу кредиторам.

У цьому плані має передбачатися строк відновлення платоспро­можності. Якщо план санації не містить усіх перерахованих суттєвих умов, то він не може бути затверджений судом.

При затверджені плану санації господарський суд повинен та­кож перевірити відповідність плану вимогам закону, а саме: вивчи­ти порядок погодження плану санації та надати юридичну оцінку всім суттєвим умовам плану санації, передбаченим ч.І ст. 18 Зако­ну [Постанова Вищого господарського суду України від 10 вересня 2003 р. у справі № 1/77«б»].

Заходами відновлення платоспроможності можуть бути:

• реструктуризація підприємства, перепрофілювання вироб­ництва;

• закриття нерентабельних виробництв;

• ліквідація дебіторської заборгованості;

• продаж частини майна боржника;

• виконання зобов'язань боржника власником або інвестором;

• продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу та інші заходи.

У Законі не розкривається (ст. 18) або надається фрагментарно (ст. 1) зміст усіх запропонованих заходів щодо відновлення плато­спроможності боржника (ст. 18), що значно звужує застосування процедури санації. На нашу думку, процедура санації в даному За­коні має бути детально регламентована, оскільки інвестування будь-якого виробництва повинно мати чітку програму та юри­дичні гарантії її збереження.

Процедура санації може здійснюватися за рахунок таких дже­рел: боржника, кредитора або інвестора. Внутрішнє інвестування виробництва можливе за наявності невеликого боргу та невеликої зношеності основних засобів. Інвестування можливе шляхом обміну боргів на акції або на майно. Що ж стосується інвестора, то його поява як процесуальної фігури можлива за умови подання за­яви після опублікування в офіційному друкованому органі оголо­шення про порушення справи про банкрутство боржника (ч. 2 ст. 14 Закону) та згоди комітету кредиторів (ч. 2 ст. 17 Закону). Ча­сто, як свідчить практика, інвестори з'являються тільки після вве­дення процедури санації, без дотримання порядку їх виявлення, встановленого ч. 2 ст. 14 Закону.

Вибір конкретних заходів фінансового оздоровлення боржника залежить від ряду факторів: виду виробництва, наявності соціаль­ної сфери, зношеності основних засобів, суми кредиторської за­боргованості, організаційно-правової форми боржника тощо.

Практика свідчить, що у більшості випадків кредитори вибира­ють реструктуризацію підприємства у формі реорганізації шляхом розділення. У результаті такого розділення створюється нова юри­дична особа, в якій зосереджено головне (основне) виробництво боржника. Інші структурні підрозділи, об'єкти соціальної сфери перетворюються на інших юридичних осіб. Якщо об'єкти соціаль­ної інфраструктури все-таки передаються на баланс органів місце­вого та регіонального самоврядування, то юридичні особи, ство­рені на основі майна, що залишилося від попереднього боржника, вже не можуть самостійно займатися підприємницькою діяль­ністю і їх очікує або самоліквідація або банкрутство. Безумовно, така форма санації у вигляді реорганізації підприємства боржника не завжди приводить до відновлення платоспроможності боржни­ка.

Тому слід використовувати таку форму фінансового оздоров­лення, як обмін боргів на акції або передачу акцій інвестору, обмін на погашення боргу акціонерного товариства.

Згідно зі ст. 1 Закону санація передбачає фінансове оздоровлен­ня боржника, зокрема, шляхом реструктуризації підприємства, боргів, капіталу та зміни організаційно-правової структури борж­ника. У зв'язку з цим можливі варіанти реорганізації підприємства шляхом створення на його майні відкритого акціонерного товари­ства з заміщенням у складі активів боржника цього майна на акції новоутвореного товариства.

Потім акції новоутвореного акціонерного товариства підляга­ють продажу, а отримані грошові кошти направляються на задово­лення вимог кредиторів згідно з реєстром. Кошти, які залишились після задоволення вимог кредиторів, повертаються боржнику. За недостатності таких коштів відкривається ліквідаційна процедура.

Виступаючи як орган управління боржника, керуючий са­нацією має право прийняти рішення про реструктуризацію статут­ного фонду боржника, реорганізацію підприємства, внесення змін до статуту боржника. Одна умова тут полягає в тому, що всі дії ке­руючого санацією повинні бути регламентовані у плані санації, схваленому кредиторами, погодженого з органом, уповноваженим управляти державним майном (за наявності у майні боржника ча­стки держави понад 50 %) та затвердженого господарським судом.

Обмін боргів на акції або частки є оплатою грошових зо­бов'язань за погодженням сторін. Правова природа таких відно­син тлумачиться по-різному. На нашу думку, обмін боргів на акції або частки участі — це відступне. Це припинення зобов'язань шляхом надання певного майна.

Поняття «відступне» надано у цивільному законодавстві. Ми знаходимо це поняття у ст. 600 Цивільного кодексу України як припинення зобов'язань за погодженням сторін унаслідок пере­дачі боржником кредитору відступного (грошей, іншого майна). Оскільки у відносинах неспроможності ми маємо справу з пога­шенням грошових зобов'язань, то відступним уже буде майно. До такого слід віднести акції та частки участі.

План санації розробляється арбітражним керуючим упродовж трьох місяців з моменту введення процедури санації. Потім план санації підлягає розгляду на засіданні комітету кредиторів. Скли­кати його керуючий санацією зобов'язаний у чотирьохмісячний строк з дня введення процедури санації. План санації вважається погодженим, якщо за нього на засіданні комітету кредиторів було віддано більше половини голосів кредиторів — членів комітету.

Строки підготовки та схвалення плану санації, на нашу думку, є Дуже довгими. Фактично керуючий санацією здійснює свої повноваження без плану протягом тривалого (більш як чотири місяці) строку. Законодавець не може не враховувати цього фактору Будь-яка зовнішня особа повинна виконувати свої функції за строго встановленими повноваженнями і під максимально глибоким контролем.

Водночас арбітражний керуючий може відмовитися від не­вигідних угод тільки у трьохмісячний строк. Тому судова практика пішла шляхом встановлення конкретних строків підготовки, схва­лення та надання для затвердження суду плану санації.

При схваленні плану санації комітет кредиторів може змінити навіть хід руху справи про банкрутство та вирішити долю арбітражного керуючого. Для цього Закон надав комітету широкі повноваження. Так, комітет кредиторів може прийняти одне з та­ких рішень: а) схвалити план санації та подати його на затверджен­ня суду; б) відхилити план та клопотати перед судом про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; в) відхилити план та клопотати перед судом про припинення по­вноважень керуючого санацією і про призначення нового. При цьому строк засідання комітету кредиторів для розгляду нового плану санації не повинен перевищувати одного місяця з дня прий­няття такого рішення. Якщо план санації буде схвалений коміте­том кредиторів, то він разом з протоколом упродовж п'яти днів підлягає передачі у господарський суд.

Слід мати на увазі, що коли упродовж шести місяців з дня вве­дення процедури санації не буде наданий до суду план санації, то суд прийме рішення про визнання боржника банкрутом та про відкриття ліквідаційної процедури. Схвалений комітетом креди­торів план санації підлягає затвердженню судом. При розгляді та­кого плану суд надає тільки правову оцінку обраних заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, порядку переходу май­на боржника, строків відновлення платоспроможності боржника. Якщо план санації суперечить законодавству, то суд відмовляє у за­твердженні плану. Ця обставина не перешкоджає приведенню пла­ну санації у відповідність із вимогами законодавства та поданню його заново до господарського суду [Постанова Вищого госпо­дарського суду України від 25 червня 2003 р. у справі № 24/550—6].

Обставини щодо суттєвих умов плану санації і порядку його за­твердження повинні бути з'ясовані господарським судом і відоб­ражені в ухвалі про затвердження плану санації [Постанова Вищого господарського суду України від 20 лютого 2002 р. у справі № Б26/2/62/00].

План санації згідно з Законом є програмою дій керуючого са­нацією, в якій містяться заходи щодо фінансового оздоровлення боржника. Тим часом правова природа плану санації, як засвідчує проведений аналіз, є дещо іншою. План санації — це реор­ганізаційна угода, в якій усі учасники відносин неспроможності вико­нують завдання врегулювання всіх питань, пов'язаних із погашенням грошових вимог, шляхом різного роду санаційних заходів. Така реор­ганізаційна угода повинна здійснюватися між боржником, креди­тором та третіми особами — інвестором, власником тощо. Умови угоди обов'язкові для всіх її учасників.

Виникає запитання: а яка відмінність між реорганізаційною (санаційною) та мировою угодами? Річ у тому, що у процедурі са­нації мирова угода — це «зайве колесо в автомобілі». Усі питання які містяться у мировій угоді, у тому числі відстрочка, розстроч­ка, прощення боргів, можуть та повинні вирішуватися у реор­ганізаційній (санаційній) угоді. Уявімо ситуацію, коли план са­нації передбачає неповне погашення грошових вимог і кредито­ри згодні частину боргу, що залишилась, простити. Якщо сліду­вати букві закону, то на частину боргу, що залишилася, слід укла­дати мирову угоду. Навіщо, якщо це питання можна вирішити у плані?

Таким чином, реорганізаційна та мирова угоди подібні між со­бою. Відмінність між ними полягає тільки в порядку їх реалізації. Якщо реорганізаційна (санаційна) угода реалізується під контро­лем всіх діючих осіб і за допомогою традиційних засобів відносин неспроможності, то мирова угода — на добровільних засадах. Тому план санації потрібно розглядати як публічно-правову угоду, тому що воля її учасників підпорядкована загальному інтересу — відновленню платоспроможності господарюючого суб'єкта.

Виникає запитання: чи можна покласти збитки на інвестора, який не виконує умов реорганізаційної угоди? У Законі сказано, Що такого роду умови мають бути включені до плану санації (ч. 1 ^ст. 18). Але як і чим у подальшому керуватися керуючому са­нацією, якщо інвестор ухиляється від реалізації умов плану са­нації? Розв'язання даної проблеми вбачається у закріпленні в За­коні поняття плану санації як реорганізаційної угоди. Тоді таку проблему слід розв'язувати в рамках справи про банкрутство.

Комітет кредиторів повинен не тільки прийняти рішення про введення процедури санації та вибору кандидатури керуючого са­нацією, а й про схвалення плану санації. Слід зазначити, що планів санації може бути кілька, як і кілька розробників (власник, інвестор, арбітражний керуючий). Вибір конкретних планів са­нації лежить на комітеті кредиторів. Водночас за певних умов за господарським судом слід залишити останнє слово в затвердженні того чи того плану санації.

У Законі встановлений механізм реалізації в процедурі санації таких заходів фінансового оздоровлення боржника, як продаж цілісного майнового комплексу та частини майна боржника. Про­дажу такого майна передують процесуальні дії суду по скасуванню заходів щодо забезпечення вимог кредиторів.

Продаж цілісного майнового комплексу (недержавної влас­ності) здійснюється з метою задоволення вимог кредиторів у про­цедурі санації та збереження виробничо-господарського по­тенціалу підприємства. При цьому відбувається тільки заміна влас­ника підприємства. Цим зазначений захід відрізняється від прода­жу майна у ліквідаційній процедурі, де відчужується індивідуально визначене майно. Так, при продажу цілісного майнового комплек­су до складу відчужуваного майна, що призначене для здійснення підприємницької діяльності боржника, належать приміщення, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права ви­моги, права на заставу (позначення), що індивідуалізує боржника, його продукцію, роботи, послуги (фірмове найменування, товарні знаки, знаки обслуговування), інші права, які належать боржнику, крім прав та обов'язків, які не можуть бути передані іншим особам.

До складу майнових активів боржника не включаються грошові зобов'язання по сплаті податків і зборів (обов'язкові платежі) на момент порушення справи про банкрутство. Усі трудові договори (контракти), укладені на момент продажу підприємств, зберігають силу, при цьому права та обов'язки роботодавця переходять до по­купця майна боржника. Таким чином, продаж цілісного майново­го комплексу передбачає реорганізацію юридичної особи з еле­ментами усіченого правонаступництва. Це означає, що покупець стає правонаступником майнового комплексу боржника у обсязі, визначеному Законом.

Усічене правонаступництво не властиве цивільному праву. Ци­вільне право виходить з повного переходу всіх прав та обов'язків підприємства, що реорганізується, його правонаступникам. Част­ковий перехід прав та обов'язків або усічене правонаступництво властиве господарському праву, тому що того вимагає господарсь­кий оборот, а порядок введення та обсяг правосуб'єктності, що трансформується, встановлюються відповідно до вимог законо­давства. Що ж стосується тих прав та обов'язків реорганізованого підприємства, що не перейшли в порядку правонаступництва, то вони припиняються. Це пояснюється публічними інтересами, і держава, видаючи закони, втручається в права суб'єктів господа­рювання. Відносини неспроможності — один з прикладів усічено­го правонаступництва, що у свою чергу підкреслює їх юридичну природу. Спроба виходити тільки з універсальності (повного) пра­вонаступництва при реорганізації юридичної особи — це не врахування сутності господарських відносин. Обмежуючи права кредиторів, держава ставить своїм завданням вирішення більш глобального завдання — збереження господарюючого суб'єкта за можливості відновлення його платоспроможності, нехай навіть у іншій реорганізаційно-правовій формі.

Продаж цілісного майнового комплексу проводиться на від­критих торгах, якщо інше не передбачено планом санації. Перемо­жець аукціону (конкурсу) та керуючий санацією (організатор тор­гів) підписують протокол та договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу. Суми, отримані від продажу цілісного май­нового комплексу, включаються до складу майнових активів борж­ника. Якщо така сума задовольняє вимоги кредиторів у повному обсязі, провадження у справі підлягає припиненню господарсь­ким судом за заявою керуючого санацією.

Інша справа за недостатності грошових коштів. Тоді керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду. У разі неу-кладення мирової угоди господарський суд визнає боржника бан­крутом та відкриває ліквідаційну процедуру. До винесення судових актів керуючий санацією не має права здійснювати розрахунки із кредиторами. На жаль, Закон не говорить про майно, яке зали­шається у боржника після продажу його цілісного майнового ком­плексу. Цілком імовірно, що такі заходи фінансового оздоровлен­ня можливі, якщо у боржника продається не все майно. Якщо бу­де продаватися все майно боржника у вигляді цілісного майново­го комплексу, то про яке фінансове оздоровлення боржника може йтися? Більше того, втрачається сенс, у випадку недостатності від продажу отриманих коштів, укладення мирової угоди. Отже, у боржника у цьому випадку повинна залишитися частина майна у вигляді об'єктів соціальної інфраструктури, адміністративних будівель та інших цілісних майнових комплексів.

Продаж частини майна боржника (ст. 20 Закону) здійснюється на відкритих торгах. До продажу частини майна керуючий са­нацією повинен провести інвентаризацію та оцінку всього майна боржника. Якщо стосовно деякого майна боржника законодавст­вом встановлено обмеження у цивільному обороті, то воно про­дається на закритих торгах. У цьому випадку учасниками таких торгів можуть бути особи, які відповідно до законодавства можуть володіти вказаним майном на підставі власності або на підставі іншого речового права.

Що ж стосується продажу майна боржника — державного під­приємства, то він проводиться згідно з законодавчими актами по приватизації із урахуванням особливостей Закону Переможець торгів зобов'язаний сплатити продажну ціну майна боржника у строк, що встановлений протоколом або договором купівлі-продажу, але не пізніше місячного строку після дня проведення торгів. Якщо майно боржника не було продане на перших торгах, то воно виставляється на повторні, якщо інше не передбачено планом са­нації. У випадку нереалізації майна на повторних торгах, воно мо­же бути продане керуючим санацією за згодою із комітетом креди­торів на підставі договору купівлі-продажу, укладеного без прове­дення торгів.

Таким чином, наведені норми фінансового оздоровлення, такі як продаж цілісного майнового комплексу та частини майна боржника одночасно, мають стати обов'язковими умовами, що передують визнанню господарюючого суб'єкта банкрутом. Вони повинні свідчити про те, що боргові зобов'язання боржника по­криваються або не покриваються реалізованими майновими ак­тивами. Тому немає необхідності одразу після процедури розпо­рядженням майном вводити процедуру ліквідації, якщо у борж­ника актив перевищує пасив. Іншими словами, спочатку — са­нація, у тому числі через продаж активів (бізнесу), а потім — ліквідація. Така конструкція, на нашу думку, відповідає основній ідеї закону.

Завершальним етапом процедури санації є затвердження судом звіту керуючого санацією (ст. 21 Закону). Тут завдання суду полягає у з'ясуванні питання відновлення платоспроможності господа­рюючого суб'єкта боржника (погашення боргу кредиторам). Звіт керуючого санацією повинен містити:

• баланс боржника на останню звітну дату;

• рахунок прибутків та збитків боржника;

• дані про наявність вільних грошових коштів боржника, які можуть бути спрямовані на задоволення вимог кредиторів борж­ника;

• відомості про дебіторську заборгованість боржника на дату надання звіту і про нереалізовані права вимоги боржника;

• дані про стан кредиторської заборгованості на дату подання звіту.

Крім того, арбітражний керуючий зобов'язаний надати докази задоволення вимог кредиторів. Причому погашення вимог кон­курсних кредиторів має здійснюватися згідно з вимогами ст. 31 За­кону, тобто із дотриманням правил черговості. Доказами погашен­ня грошових зобов'язань кредиторів можуть слугувати платіжні доручення, угоди про залік, акти звірок, акти прийому-передачі майна тощо. Слід мати на увазі, що ст. 21 Закону встановлює такі вимоги тільки стосовно конкурсних кредиторів, тобто визнаних такими в порядку ст. 14-15 Закону.

Поряд зі звітом керуючий санацією пропонує комітету креди­торів одне з чотирьох рішень:

• про припинення процедури санації у зв'язку із відновленням платоспроможності боржника;

• про укладення мирової угоди:

• про продовження процедури санації;

• про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідацій­ної процедури.

Розглянувши звіт керуючого санацією, комітет кредиторів мо­же прийняти будь-яке з чотирьох рішень.

По-перше, якщо вимоги кредиторів згідно з реєстром сплачені, то комітет кредиторів задовольняє звіт та приймає рішення про клопотання перед судом про закінчення процедури санації у зв'яз­ку з виконанням плану санації та відновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта-боржника.

По-друге, якщо процедура санації не перевищила максимально встановлених строків (18 місяців), і є реальна можливість та до­цільність продовжити санаційні заходи, то комітет кредиторів приймає рішення клопотати перед судом про продовження проце­дури санації.

По-третє, якщо комітет кредиторів дійде висновку, що до борж­ника неможливо застосувати реабілітаційні заходи та відновити його платоспроможність, то тоді він приймає рішення клопотати перед судом про визнання боржника банкрутом та відкриття лікві­даційної процедури. Наприклад, внаслідок зношення устаткуван­ня боржник не може випускати у потрібній кількості продукцію, а інвестори не виявили бажання брати участь у санаційних заходах.

По-четверте, якщо комітет кредиторів дійде висновку, що за­боргованість, що залишалась не оплаченою, може бути задоволена або погашена за допомогою мирової угоди, то приймається рішен­ня про укладення мирової угоди. Нерідко мирова угода є елемен­том плану санації. У цьому випадку комітет кредиторів підбиває підсумки всім проведеним заходам та укладає мирову угоду. Це по­ложення конкурує із нормами глави IV «Мирова угода». За цієї си­туації положення глави IV Закону слід застосовувати у тому випад­ку, якщо не затверджено план санації, тобто реабілітаційні заходи не були застосовані до боржника.

До звіту керуючого санацією має бути доданий реєстр вимог кредиторів.

Для того, щоб дисциплінувати кредиторів, законодавець вста­новив несприятливі наслідки у вигляді введення самостійно судом ліквідаційної процедури. Тому керуючий санацією повинен нада­ти суду будь-яке рішення зборів кредиторів не пізніш як за 15 днів після закінчення процедури санації, або після виникнення обста­вин для дострокового припинення санації. Слід мати на увазі, що в таких випадках обов'язково повинно бути призначено судове засідання із обов'язковим викликом керуючого санацією та комітету кредиторів.

Звіт керуючого санацією, протокол комітету кредиторів, реєстр вимог кредиторів має бути наданий суду не пізніше п'яти днів після проведення засідання. У реєстрі вимог має бути графа (ко­лонка) про погашення грошових вимог. Нерідко кредитори не згодні із рішенням комітету кредиторів, і така меншість з метою захисту своїх інтересів має право апелювати до суду. Закон вста­новлює обов'язок для керуючого санацією надати до суду разом із звітом скарги тих кредиторів, які не підтримали звіт або не взяли участі у голосуванні.

Отримавши звіт керуючого санацією, суд виносить ухвалу, в якій вказується дата засідання суду. На засідання суду запрошу­ються керуючий санацією, комітет кредиторів та кредитори, які подали скарги.

За висновками розгляду звіту керуючого санацією господарсь­кий суд може винести один з чотирьох судових актів:

• ухвалу про затвердження звіту керуючого санацією у зв'язку із відновленням платоспроможності господарюючого суб'єкта суд виносить, коли борги перед кредиторами повністю погашені, й усі проведені керуючим санацією дії відповідають вимогам законо­давства та підтверджені документально. У вказаній ухвалі суд, за­тверджуючи звіт, одночасно припиняє провадження у справі (ч. 4 ст. 40 Закону);

• ухвалу про відмову в затвердженні звіту керуючого санацією, коли у результаті розгляду скарги кредиторів та змісту звіту суд дійде висновку про відсутність у боржника ознак відновлення пла­тоспроможності або у разі порушення керуючим санацією поряд­ку проведення заходів щодо фінансового оздоровлення боржника. Якщо платоспроможність боржника не відновлена, тоді суд може поряд із відмовою у затвердженні звіту керуючого санацією визна­ти боржника банкрутом та відкрити ліквідаційну процедуру. З іншого боку, порушення керуючим санацією порядку здійснення процедури санації, порядку погашення вимог кредиторів може слугувати підставою для припинення повноважень арбітражного керуючого;

• ухвалу про продовження процедури санації, яка можлива у разі клопотання комітету кредиторів у зв'язку із необхідністю закінчення заходів, передбачених планом санації;

• ухвалу про затвердження мирової угоди, коли разом із звітом керуючого санацією комітет кредиторів уклав мирову угоду. При цьому мирова угода укладається на ту частину грошових вимог, які не були погашені внаслідок реалізації плану санації. У цій ситуації суд затверджує звіт та мирову угоду Затвердження звіту разом із мировою угодою є результатом правової оцінки дій керуючого са­нацією та законності проведення заходів щодо фінансового оздо­ровлення боржника;

• постанову про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури суд виносить:

а) на підставі клопотань комітету кредиторів;

б) за відмови суду затвердити звіт керуючого санацією вна­слідок невідновлення платоспроможності господарюючого суб'єкта;

в) якщо не надано звіту керуючого санацією упродовж 15 днів після закінчення строку санації;

г) якщо не надано рішення комітету кредиторів в порядку ч. 6 ст. 21 Закону;

д) якщо розрахунки із кредиторами не проведені у строки, що встановлені планом санації за відсутності клопотання комітету кредиторів про продовження строків, передбачених планом сана­ції та внесення відповідних змін до плану санації.

Господарський суд зобов'язаний розглянути та затвердити звіт керуючого санацією у разі прийняття комітетом кредиторів на­ступного рішення про виконання плану санації, закінчення про­цедури санації. Затвердження звіту керуючого санацією зумовлює настання тільки одного правового наслідку. У разі погашення всіх вимог кредиторів згідно з планом санації суд одночасно із затвер­дженням звіту припиняє провадження у справі.

Якщо платоспроможність боржника справді відновлена, то суд затверджує звіт керуючого санацією. За обґрунтованості скарг кре­диторів або відсутності ознак відновлення платоспроможності суд відмовляє у затвердженні звіту.

Процесуальний документ про висновки розгляду звіту керую­чого санацією підлягає оскарженню в порядку, передбаченому ГПК України [Постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № 18/171 Б].

Стаття 21 Закону встановлює умови та порядок погашення ви­мог кредиторів у процедурі санації. При цьому розрахунки кре­диторів здійснюються безпосередньо упродовж процедури са­нації та з дати, вказаної безпосередньо у плані санації. При роз­рахунках із кредиторами застосовуються правила черговості, встановлені ст. 31 Закону. Якщо керуючий санацією не може до­триматись таких строків, то необхідно внести зміни до плану са­нації у частині продовження строку розрахунків. Інакше за наяв­ності відповідного клопотання комітету кредиторів господарсь­кий суд може визнати боржника банкрутом та відкрити лікві­даційну процедуру.

5.3. Ліквідація

Ліквідація — це припинення діяльності суб'єкта підприємниць­кої діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, із ме­тою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Ліквідація порівняно із іншими процедурами хворобливо сприймається суспільством, державою. Саме ліквідація під­приємства може зумовити негативні наслідки в усіх сферах життя. Ліквідація передбачає не тільки припинення підприємницької діяльності, а й закриття підприємства із проведенням усіх необ­хідних для цього заходів.

Процедура ліквідації відкривається у чотирьох випадках:

• коли кредитори в особі комітету кредиторів клопочуть про введення такої процедури (ч. 8 ст. 16 Закону), як висновок розпо­рядження майном (ч. 8 ст. 50 Закону);

• коли виявилися незадоволеними результати процедури са­нації (ч. 6 ст. 18, ч. 12 ст. 19, ч. 6, 11 ст. 21);

• коли суд застосував спрощену процедуру банкрутства (ст. 51, 52);

— у разі банкрутства громадян — суб'єктів підприємницької діяльності (ст. 47—49).

Ліквідація — це наслідок визнання боржника банкрутом. Перед відкриттям ліквідаційної процедури суд повинен з'ясувати на­явність або відсутність у боржника ознак банкрутства. Такими є:

• наявність непогашених, визнаних судом грошових вимог кредиторів;

• перевищення грошових зобов'язань боржника над його май­ном (пасиву над активом);

• незадовільний результат застосування заходів щодо фінансо­вого оздоровлення.

Тільки наявність усіх перерахованих ознак дає суду підстави для визнання боржника банкрутом.

Ліквідація — це крайній захід, який слід застосовувати суду у випадку неможливості відновити платоспроможність господарю­ючого суб'єкта шляхом процедури санації. Винятки, що вказані у Законі, також стосуються спрощеного порядку визнання боржни­ка банкрутом.

Ліквідація є заключною процедурою у справі про банкрутство та вийти з неї можна тільки одним шляхом — укладення мирової угоди.

Не менш важливим є питання про трансформацію процедури ліквідації в інші судові процедури. У законі передбачена тільки од­на така трансформація: ліквідація — мирова угода та навпаки. Та­ка трансформація набула широкого застосування в судовій прак­тиці. Дуже часто до неї вдавалися при банкрутстві вугільних під­приємств, коли після безплідних спроб отримати заборгованість у ліквідації, кредитори схиляються до мирової угоди, оскільки лік­відація об'єкта вугільної промисловості зумовлює додаткові витра­ти, що перекривають всі визнані судом вимоги кредиторів.

У процедурі ліквідації немає фінансового оздоровлення, тут ре­алізується майно боржника. Ця процедура менш ефективна, ніж процедура санації, тому що при реалізації майнових активів борж­ника кредитори отримують у п'ятдесят разів менше їх балансової вартості. Водночас ліквідація боржника — це крайній засіб отри­мання заборгованості та її списання по бухгалтерській звітності.

Визнання боржника банкрутом зумовлює настання незворот-них процесів: припинення підприємницької діяльності, звільнен­ня працівників. Водночас якщо у Законі є можливість трансфор­мації ліквідаційної процедури у мирову угоду, то безперечно постає питання щодо збереження діяльності підприємства-банкрута в певний період ліквідації.

Загальний строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. У разі необхідності суд може продовжити цей строк на шість місяців. Закон, за винятком спеціальних суб'єктів, не передба­чає продовження строків ліквідаційної процедури більш як на 18 місяців з дня визнання боржника банкрутом [Постанова Вищого гос­подарського суду України від 11 вересня 2002 р. у справі № 15/756].

Процедура ліквідації має такі етапи: а) введення процедури; б) виявлення та оцінка ліквідаційної маси; в) реалізація майна боржника; г) задоволення вимог кредиторів; д) затвердження звіту ліквідатора.

Про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури господарський суд виносить постанову, яка може бути оскаржена в установленому порядку [Постанова Вищого госпо­дарського суду України від 3 березня 2004 р. у справі № Б-7/621. Такий акт зумовлює настання для боржника таких правових наслідків, як:

• припинення підприємницької діяльності боржника. Банкрут вже не може отримувати прибуток, займатися комерційною діяльністю. Якщо продукція на момент винесення судового акта знаходиться ще у процесі виготовлення, то даний процес може бу­ти завершений, а продукція — здана на склад. Водночас боржник зобов'язаний вживати заходів щодо забезпечення збереження ус­таткування, здійснювати внутрішню господарську діяльність;

• всі грошові зобов'язання та зобов'язання по сплаті податків та зборів (боргові зобов'язання) вважаються такими, що настали. У даному випадку до уваги беруться зобов'язання, що виникли у процедурі банкрутства. Для зобов'язань, що виникли у процедурі ліквідації строк їх настання безпосередньо пов'язаний зі строком самої процедури;

• за борговими зобов'язаннями, що виникли у процедурі бан­крутства, припиняється нарахування неустойки (пені, штрафу) та інших економічних санкцій. Нарахування відсотків за кредитами припиняється по всіх кредитних зобов'язаннях, що виникли як до, так і після порушення справи про банкрутство;

• відомості про фінансове становище боржника перестають бути конфіденційними або становити комерційну таємницю. Це пов'язано із тим, що сам факт визнання боржника банкрутом уже свідчить про фінансове становище господарюючого суб'єкта. Крім того, подальша робота ліквідатора повинна здійснюватися прозо­ро, а відомості про реалізацію майна банкрута підлягають обов'яз­ковому опублікуванню в офіційному друкованому органі. Все це зумовлює зняття режиму конфіденційності із даних фінансового характеру банкрута;

• всі угоди по реалізації майна боржника або передання у ко­ристування третім особам мають здійснюватися виключно у по­рядку, встановленому розділом III Закону. Ліквідатор зобов'яза­ний відчужувати майно банкрута на конкурентних та безвідплат­них засадах з метою проведення розрахунків із кредиторами. Тут не може бути безвідплатної передачі (за винятком об'єктів держав­ного фонду), дарування, оренди. У ліквідації одна спрямованість: відчуження майна та погашення боргових вимог кредиторів;

• арешт або обмеження щодо майна банкрута відміняються. При цьому не має значення, хто накладав арешт: суд, державний виконавець, слідчий тощо. Майно банкрута має бути вільним від будь-яких обмежень, тому що воно підлягає розпродажу. Надалі відбувається ліквідаційна процедура і ніяких обмежень щодо вка­заного майна не допускається. Однак можлива ситуація, коли ви­никає спір про право власності третіх осіб на майно, що включене в ліквідаційну масу. У цьому випадку суд у процесі розгляду спра­ви в загальному порядку може накласти арешт на спірне майно;

• вимоги кредиторів за зобов'язаннями, що виникли у проце­дурі банкрутства, повинні пред'являтися виключно у межах строків ліквідаційної процедури. Це означає, що кредитори поточ­ної заборгованості «під страхом втрати» повинні звертатися до гос­подарського суду в рамках справи про банкрутство про включення їх грошових вимог до реєстру. Включення поточних вимог до реєстру кредиторів відбувається у процедурі ліквідації у порядку, передбаченому ст. 23 Закону [Постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № 1045-6/40];

• виконання зобов'язань боржника здійснюється у випадках та в порядку, встановлених розділом НІ Закону. Це можливо при сплаті комунальних платежів, орендної плати, послуг по охороні об'єктів тощо.

У громадянина-підприємця правові наслідки визнання банкру­том значно вужчі, ніж у юридичної особи, і такими є:

— строки виконання зобов'язань вважаються такими, що вже настали;

— припинення нарахування неустойки (штрафу, пені), від­сотків та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зо­бов'язаннями;

— припинення стягнення за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої життю та здоров'ю громадян.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про оренду державно­го та комунального майна» (далі Закон про оренду) договір оренди припиняється у зв'язку із банкрутством орендаря. На практиці ви­никає питання: з якого моменту такий договір оренди вважається припиненим — з винесенням постанови про визнання боржника банкрутом чи з винесенням ухвали про ліквідацію орендаря у зв'язку із затвердженням ліквідаційного балансу?

Якщо суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника, то договір оренди припиняється за загальними підставами — у зв'язку із ліквідацією боржника.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону про оренду, якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його втрату, то він зо­бов'язаний відшкодувати орендодавцю збитки, якщо не доведе, що погіршення або втрата майна виникли не з його вини. У зв'яз­ку з цим виникає питання: а хто відшкодовуватиме орендодавцю вартість погіршення (шкоди) після повернення орендованого майна, якщо розрахунки із кредиторами проведені, інше майно у боржника відсутнє, а його самого ліквідовано?

Банкрут може продовжити свою підприємницьку діяльність не тільки за достатності майна після проведення розрахунків із кре­диторами, а й при укладенні мирової угоди.

Диспозиція ч. 2 ст. 26 Закону про оренду діяла паралельно з по­переднім Законом про банкрутство, де банкрутство боржника завжди передбачало його ліквідацію. Чинна редакція Закону пе­редбачає більшу можливість виходу боржника з процедури лік­відації, ніж попередня. Але це не означає, що орендодавець зо­бов'язаний залишати предмет оренди у неплатоспроможного суб'єкта на тривалий час. Тому зміст ст. 26 Закону про оренду свід­чить, що договір оренди вважається припиненим з моменту виз­нання боржника банкрутом. Що ж стосується права розпоряджен­ня предметом оренди, то, очевидно його необхідно використову­вати не пізніше закінчення формування ліквідатором лікві­даційної маси та початку здійснення розрахунків із кредиторами, щоб мати можливість заявити збитки, зумовлені погіршенням вартості орендованого майна.

Основною процесуальною фігурою в ліквідації є ліквідатор, який призначається господарським судом у постанові про визнан­ня боржника банкрутом. Порядок призначення ліквідатора той же, що й керуючого санацією. Водночас ліквідатором може бути призначена особа, яка раніше виконувала обов'язки розпорядни­ка майна або (і) керуючого санацією боржника.

Поряд з ліквідатором господарський суд може призначити чле­нів ліквідаційної комісії. У цьому випадку керівником ліквідацій­ної процедури боржника буде колегіальний суб'єкт — ліквіда­ційна комісія. Створення ліквідаційної комісії можливе за клопо­танням ліквідатора, погодженим із комітетом кредиторів. У цьому випадку членами ліквідаційної комісії можуть бути представники кредиторів (комітету кредиторів), фінансових органів. Якщо бан­крутом оголошено державне підприємство (більш як 25 % частки Державної власності), то членами ліквідаційної комісії є представ­ник державного органу з питань банкрутства, а за необхідності — органу місцевого самоврядування, державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, антимонопольного комітету Ук­раїни.

Коли визнається банкрутом громадянин-підприємець, поста­нова господарського суду і виконавчий лист на звернення стяг­нення на майно направляються судовому виконавцю для здійс­нення реалізації майна банкрута. Якщо необхідно постійно керу­вати нерухомим майном або цінним майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, то господарський суд призна­чає для цієї мети ліквідатора і встановлює розмір його винагоро­ди. Тоді продаж майна громадянина-підприємця здійснює ліквідатор. При банкрутстві юридичної особи, майна якої недо­статньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд може зобов'язати ліквідатора покласти на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності у нього ліцензії (ч. 2 ст. 51 Закону).

Попередня редакція Закону від 1999 р. передбачала у разі бан­крутства відсутнього боржника (прирівняних категорій борж­ників) призначення господарським судом ліквідаторів за пред­ставленням державного органу з питань банкрутства або з-поміж працівників останнього.

Це призводило до затягування ліквідаційної процедури або не­ефективної роботи самих арбітражних керуючих. Пояснювалося це тим, що така робота виконувалась арбітражним керуючим на «громадських засадах», тобто безоплатно.

Законодавець все це врахував. Тому у Законі від 7 березня 2002 р. функції ліквідатора покладаються на ініціюючого кредито­ра за його згоди. Інакше кандидатуру ліквідатора як і раніше подає державний орган з питань банкрутства. Також суд зобов'язаний призначити «професійного» ліквідатора у разі виявлення майна у відсутнього боржника (ч. З ст. 52 Закону від 7 березня 2002 р.).

Якщо процедура ліквідації введена після розпорядження, то припиняються повноваження органів керуючого банкрута щодо керування та реорганізації майна, а також власника (власників) майна банкрута. Що ж стосується керівника боржника, то він звільняється з роботи у зв'язку із банкрутством підприємства (ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП України). Упро­довж 15 днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута (керівник, головний бухгалтер та ін.) зобов'язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору (ч. 2 ст. 25 Закону від 7 березня 2002 р.).

Для досягнення основної мети ліквідаційної процедури ліквіда­тор наділений певними повноваженнями. Він, зокрема: а) виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута; б) вико­нує функції по управлінню та розпорядженню майном боржника; в) приймає у своє володіння майно банкрута, здійснює заходи що­до забезпечення його збереження; г) аналізує фінансове станови­ще банкрута; д) повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його у відповідності із КЗпП України; є) здійснює за­ходи, спрямовані на пошук, виявлення і повернення майна бан­крута, яке знаходиться у третіх осіб, а також пред'являє вимоги про повернення дебіторської заборгованості; є) реалізує майно банкрута для задоволення вимог, що включені до реєстру вимог кредиторів. Ліквідатор зобов'язаний подати оголошення до офі­ційного друкованого органу із відомостями про визнання боржни­ка банкрутом та про відкриття ліквідаційної процедури. Подати таке оголошення ліквідатор повинен упродовж п'яти днів з дня ви­несення постанови суду.

Значення опублікування оголошення в офіційному друковано­му органі полягає у тому, що кредитори повинні знати правові наслідки співпраці з особою, що визнана банкрутом. Більше того, з моменту публікації починається другий режим відсіювання кре­диторів, який установлений у ст. 23 Закону. Його суть полягає в то­му, що поточні кредитори зобов'язані звернутися до суду після публікації. Строк такого звернення збігається зі строком ліквіда­ційної процедури. Отже, треба мати на увазі, що тільки госпо­дарський суд визнає вимоги кредиторів (за винятком привілейова­них кредиторів). Недотримання такого порядку позбавляє права кредиторів вимагати погашення заборгованості за рахунок ре­алізації майна у ліквідаційній процедурі.

Що ж стосується вимог осіб за зобов'язаннями, що виникли у процедурі ліквідації (поточні комунальні та експлуатаційні пла­тежі, витрати, пов'язані зі здійсненням ліквідаційної процедури), то вони погашаються ліквідатором самостійно. Спори за такими вимогами вирішуються не судом у процедурі банкрутства, а в за­гальному позовному порядку.

Ліквідатор не наділений Законом правом самостійного вклю­чення до реєстру вимог поточних кредиторів, якщо вони не були встановлені (визнані) судом. Що ж стосується витрат, що виникли у процедурі ліквідації, то вони погашаються насамперед не як ви­моги кредиторів, а як звичайні витрати арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута. У цьому випадку такі витрати включаються до звіту ліквідатора і підлягають затвердженню судом.

З цього правила є кілька винятків. Так, при банкрутстві відсут­нього боржника (ст. 52 Закону) ліквідатор повідомляє про це всіх відомих йому кредиторів, які у місячний строк з дня отримання повідомлення можуть направити арбітражному керуючому заяву із вимогою до банкрута. Кредитори можуть оскаржити результати розгляду їх вимог ліквідатором до господарського суду до затверд­ження судом ліквідаційного балансу.

У місячний строк з дня опублікування оголошення про визнан­ня боржника банкрутом, що ліквідується власником, кредитори зобов'язані заявити свої претензії до боржника (ч. З ст. 51 Закону). У разі визнання банкрутом громадянина-підприємця таку поста­нову й інформацію про це господарський суд направляє всім відо­мим кредиторам із зазначеним строком пред'явлення кредитора­ми вимог, що не може перевищувати двох місяців.

Важливим етапом ліквідаційної процедури є формування ліквідаційної маси. Ліквідатор має широкі повноваження. Він, зокрема, може відмовитися від виконання договорів банкрута у порядку, як і у процедурі санації; вживає заходів щодо пошуку, виявлення та повернення майна боржника; висуває до третіх осіб вимоги по поверненню дебіторської заборгованості банкру­та.

На жаль, за Законом від 1999 р. ліквідатор не володів такими ж повноваженнями по визнанню угод недійсними, що і керуючий санацією. Редакція ст. 15 Закону від 1992 р. надавала можливість визнавати недійсними угоди по відчуженню майна боржника за рік і за три місяці до порушення справи про банкрутство за спеціальними підставами. У редакції Закону від 1999 р. такої нор­ми вже не було, що значно зменшувало ефективність ліквідаційної процедури та призводило до різного роду зловживань з боку поса­дових осіб боржника.

Тому необхідно відновити раніше діючий порядок визнання угод недійсними по відчуженню майна банкрута, що діяв у ст. 15 Закону від 1992 р.

У Законі від 7 березня 2002 р. редакційно це було враховано. На даний час стало можливим оскаржувати заінтересовані угоди у процедурі ліквідації. Але з іншого боку Закон від 7 березня 2002 р. встановив інші, ніж були у Законі від 1992 р. та 1999 р., підстави для визнання угод недійсними у процедурі банкрутства. Причому порядок оскарження такого роду угод, встановлений Законом від 7 березня 2002 р., містив ряд проблем, які потім були знову змінені Законом від 3 квітня 2002 р.

Ліквідатор для поповнення ліквідаційної маси може заявити вимоги до третіх осіб, які несуть відповідно до законодавства субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку із доведенням його до банкрутства. Розмір таких вимог встанов­люється, виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів та ліквідаційною масою (ч. 5 ст. 25 Закону). Однак ця норма не може бути реалізована на практиці, тому що в законодавстві не встанов­лені особи, які несуть відповідальність за такі дії.

Іншим важливим елементом формування ліквідаційної маси є інвентаризація та оцінка особистого майна банкрута. До складу ліквідаційної маси включаються всі види майнових активів (майно та майнові права), які належать банкруту на праві власності або повного господарського ведення на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені у процесі самої процедури.

З ліквідаційної маси виключаються: майно, що вилучено з обо­роту; майнові права, що пов'язані із особою боржника; індивіду­ально визначені речі, якими володіє банкрут на підставі речових прав. Об'єкти житлового фонду, у тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об'єкти комунальної інфраструктури, також не включаються до складу ліквідаційної маси та передаються у ко­мунальну власність відповідним органам місцевого самоврядуван­ня без будь-яких додаткових умов.

Питання щодо права власності на майно, яке з тих чи тих при­чин віднесено арбітражним керуючим до ліквідаційної маси, по­винні розглядатися виключно в позовному провадженні [Поста­нова Вищого господарського суду України від 12 лютого 2003 р. у справі №Б24/203/01].

Що ж стосується заставного майна, то воно знаходиться в особ­ливому правовому режимі. Суть цього режиму полягає в тому, що Це майно враховується окремо від іншого майна і виручка від його реалізації направляється спочатку на задоволення вимог заставного кредитора. Грошова сума, що залишилась, вже включається в загальну ліквідаційну масу.

Не включається до складу ліквідаційної маси індивідуально визначене майно кредиторів, що знаходиться у власності боржни­ка, заснованого не на праві власності або повного господарського відання. Кредитори, що передали боржнику індивідуально визна­чені речі у тимчасове володіння, мають речово-правові вимоги, які не повинні включатися до складу грошових зобов'язань.

До складу ліквідаційної маси громадянина-підприємця не включається майно, на яке відповідно до цивільного процесуаль­ного законодавства України не може бути звернене стягнення. Крім того, господарський суд може додатково виключити зі скла­ду ліквідаційної маси майно громадянина-підприємця, якщо це майно є неліквідним або дохід, від реалізації якого не вплине на задоволення вимог кредиторів. Загальна сума такого майна не по­винна перевищувати 2 тисяч гривень.

Уразі визнання банкрутом фермерського господарства до скла­ду ліквідаційної маси включається майно, придбане на спільні ко­шти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать цьому господарству та мають грошову оцінку. Якщо майно належить голові та членам фермерського гос­подарства на праві приватної власності, а також інше майно щодо якого буде доказано, що воно придбане не на доходи від спільної власності членів фермерського господарства, то воно не вклю­чається до складу ліквідаційної маси.

Наступним етапом ліквідаційної процедури є продаж майна боржника — основна ідея ліквідаційної процедури.

Продаж майна боржника здійснюється, як правило, на конку­рентних засадах. Стаття ЗО Закону встановлює відкриті торги як форму конкурентного продажу майна. Така форма більш ефек­тивна, тому що дає можливість продати майно боржника за більш вигідною ціною ліквідатору у частині заниження ціни, ніж за ад­ресної реалізації майна. Водночас комітет кредиторів може зміни­ти порядок продажу майна, наприклад, замість відкритих торгів встановити продаж майна на конкурсній основі. Однак продажу майна завжди передує його інвентаризація та оцінка (ст. 29 Зако­ну).

Реалізація майна банкрута завжди здійснюється прозоро. Для цього ліквідатор у друкованих органах дає оголошення про продаж майна боржника. Оголошення повинно бути таким, щоб покупець мав можливість знати про всі суттєві умови розпродажу майна. Такі умови мають обумовлюватись ліквідатором на засіданні комітету кредиторів та відображатись у протоколі. Оголошення у газеті та протокол комітету кредиторів потім повинні додаватися до звіту ліквідатора. Продаж майна державних підприємств-банкрутів здійснюється в особливому порядку з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» та інших норма­тивних актів про приватизацію. При цьому не має значення, хто бу­де покупцем такого майна: приватне чи державне підприємство.

Комітет кредиторів може вибрати вид торгів: аукціон або кон­курс. При цьому проводити торги може як сам ліквідатор, так і за­лучена за договором з ним інша особа. Дана особа не повинна бу­ти заінтересованою в розумінні ст. 1 Закону. Ліквідатор або комітет кредиторів не можуть встановлювати порядок проведення конкур­су або аукціону на свій розсуд. Це питання регламентоване Зако­ном України «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)».

Закриті торги мають місце тоді, коли у банкрута знаходиться майно, що обмежене в обороті. Наприклад, при банкрутстві аптеч­ного складу реалізація лікарських препаратів, що містять нарко­тичні речовини, здійснюється іншими фармацевтичними ор­ганізаціями. У закритих торгах беруть участь тільки ті особи, які мають право (ліцензію) володіти таким майном.

До складу ліквідаційної маси банкрута належить не тільки май­но, а й майнові права. Строк ліквідаційної процедури завжди об­межений і можливість реалізації таких прав, наприклад, шляхом стягнення грошових сум у судовому порядку, виявляється довгот­ривалою та обтяжливою. Тому в такій ситуації можна скористати­ся продажем також майнових прав.

Стаття ЗО Закону встановлює можливість продажу майнового права шляхом оплатної уступки права вимоги. На практиці най­частіше уступці підлягають права вимоги дебіторської заборгова­ності. Однак ліквідатор не може самостійно прийняти рішення про продаж майнового права. Для цього необхідна згода креди­торів, адже відчуження будь-якого майнового права зумовлює зменшення ліквідаційної маси, тому що набувач сплачує менше вартості такого права. Наприклад, покупка дебіторської заборго­ваності заводу за 20% від її вартості.

Продаж майнового права здійснюється на відкритих торгах, як­що інше не передбачено комітетом кредиторів. Потім продане майнове право оформляється договором цесії (уступки права ви­моги) і покупцю передаються всі документи, що посвідчують май­нове право (ст. 198 ЦК України).

Ліквідація — це розпродаж майна, вона передбачає незворотні процеси. Тому законодавець встановив для процедури ліквідації більш жорсткий контроль за діями арбітражного керуючого порівняно із іншими процедурами. Контролюючими органами у даному випадку є комітет кредиторів, державний орган з питань банкрутства та господарський суд. На ліквідатора покладається обов'язок систематично звітувати перед комітетом кредиторів. Він подає звіт про свою діяльність, у якому відображаються всі основні моменти його роботи і міститься вся важлива для комітету креди­торів інформація: пасив і актив банкрута, розрахунки із кредито­рами, пропозиції про порядок продажу майна тощо.

Контроль державного органу з питань банкрутства та госпо­дарського суду полягає в перевірці всієї діяльності ліквідатора за умови обов'язкового повідомлення ліквідатора про надання не­обхідних відомостей. Водночас суд може контролювати діяль­ність ліквідатора шляхом розгляду скарг учасників процедури банкрутства та заінтересованих осіб (ч. 4 ст. 25 Закону) або при затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу (ст. 32 Закону).

Закон надає право господарському суду припинити повнова­ження ліквідатора, який не виконує або неналежним чином вико­нує свої обов'язки. Наприклад, реалізує майно банкрута без інвен­таризації, оцінки або не на конкурентних засадах. Підставою для застосування такої санкції є клопотання комітету кредиторів. Од­нак суд має право і без вказаного клопотання припинити повнова­ження кредитора. Таке можливо, наприклад, при розгляді скарг заінтересованих осіб на дії ліквідатора. У даному випадку суд керу­ватиметься ч. 9 ст. 31 Закону. Припиняючи повноваження ліквіда­тора, суд зобов'язаний призначити іншого ліквідатора, і правом пропонування кандидатури арбітражного керуючого при цьому наділений комітет кредиторів [Постанова Вищого господарського суду України від 3 грудня 2003 р. у справі № 7/30]. Обидва клопо­тання комітету кредиторів можуть міститися в одному протоколі засідання комітету кредиторів.

Після продажу майна банкрута наступним важливим етапом є погашення вимог кредиторів. Розрахунки із кредиторами ліквіда­тор повинен здійснювати прозоро, тобто, щоб усі його дії, розмір грошових коштів, що виручені від реалізації ліквідованого майна, та обсяг вимог кредиторів були відомі всім.

Для розрахунків із кредиторами Закон встановив шість черг за­доволення вимог кредиторів.

У першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою. Якщо у боржника є заборго­ваність, що не покрита заставою, вона враховується у четверту чергу;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкру­та (утому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі);

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані із провадженням у справі про банкрутство в суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: судові витра­ти, витрати на опублікування оголошення, аудит, оплата праці арбітражного керуючого та його витрати, пов'язані із змістом май­нових активів банкрута (у тому числі поточні комунальні та ек­сплуатаційні платежі). Ці витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено Законом.

У другу чергу задовольняються вимоги, які виникли з зо­бов'язань банкрута перед його працівниками, за винятком повер­нення вкладів трудового колективу до статутного фонду під­приємства, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних пла­тежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Ка­піталізація платежів розраховується на період, який визначається як різниця між середньою тривалістю життя для чоловіків і жінок У країні та їхнім віком до моменту здійснення капіталізації (п. 5 по­станови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 765). До другої черги належать вимоги громадян-довірителів (вклад­ників) довірчих товариств та інших суб'єктів підприємницької діяльності, що залучають майно (гроші) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо податків та зборів (обов'язкових платежів). При цьому суми штрафів (пені) та інших фінансових санкцій підлягають задоволенню у шосту чергу при банкрутстві за ст. 51 та ст. 52 Закону.

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забез­печені заставою, утому числі вимоги кредиторів, які виникли з зо­бов'язань у процедурі розпорядження майном боржника або у процедурі санації боржника. Вимоги по відшкодуванню збитків, відшкодуванню неустойки (штрафів, пені) підлягають задоволен­ню у шосту чергу при банкрутстві за ст. 51, ст. 52 Закону.

У п'яту чергу задовольняються вимоги по поверненню вкладів членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги. На жаль, у Законі не розкриті категорії інших кредиторів. Серед інших кредиторів слід розуміти вимоги по відшкодуванню збитків, стягненню неу­стойки (штрафу, пені) та інших фінансових санкцій при бан­крутстві за ст. 51 та ст. 52 Закону. Такі вимоги повинні враховува­тися окремо в реєстрі кредиторів та підлягають задоволенню після погашення вимог п'ятої черги.

Встановлена законом черговість зменшує конфлікт інтересів кредиторів.

Розрахунки із кредиторами ліквідатор здійснює відповідно до реєстру їх вимог. Вимоги кожної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

При недостатності грошових коштів для повного погашення всіх вимог однієї черги вони задовольняються пропорційно сумі вимог, які належать кожному кредитору однієї черги.

У ст. 31 Закону встановлено дуже вагоме, ключове правило по­гашення вимог кредиторів, яке властиве виключно процедурі бан­крутства та без якого втрачається сенс Закону. Сутність правила полягає в тому, що вимоги кредиторів, що заявлені після закінчен­ня строку, встановленого для їх подання, не розглядаються та вва­жаються погашеними. Такий строк установлений ст. 14 і ст. 23 За­кону і є присічним.

Слід мати на увазі, що до погашених слід віднести вимоги кре­диторів, що не визнані господарським судом або не заявлені вза­галі (крім привілейованих кредиторів). Якщо вимоги не задово­лені через недостатність майна, то вони також вважаються пога­шеними.

Стосовно деяких суб'єктів закон встановив особливий порядок черговості вимог кредиторів. Так, при банкрутстві особливо небез­печних підприємств у третю чергу також задовольняються вимоги по відшкодуванню витрат по заходах щодо запобігання виникнен­ню причин можливої шкоди життю і здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому середовищу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, затвердженим його постановою від 6 травня 2000 р. № 765.

У разі банкрутства страховика вимоги кредиторів четвертої чер­ги підлягають задоволенню в такому порядку: у першу чергу — ви­моги кредиторів за договорами обов'язкового особистого страху­вання; у другу чергу — вимоги кредиторів за іншими договорами обов'язкового страхування; у третю чергу — вимоги інших кредиторів-страховиків; у четверту чергу — вимоги інших кредиторів.

При банкрутстві громадян-підприємців до задоволення вимог кредиторів відшкодовуються витрати, пов'язані із провадженням у справі про банкрутство та виконанням постанови судді. Вимоги кредиторів громадян-підприємців задовольняються в такій черго­вості: а) у першу чергу задовольняються вимоги громадян, перед якими банкрут несе відповідальність за заподіяння шкоди їх жит­тю або здоров'ю, шляхом капіталізації відповідних періодичних платежів, а також вимог по виплаті аліментів; б) у другу чергу про­водяться розрахунки по виплаті вихідної допомоги з оплати праці особам, які працюють за трудовими договорами (контрактами), і по виплаті авторської винагороди; в) у третю чергу задовольня­ються вимоги кредиторів за зобов'язаннями, забезпеченими заста­вою; г) у четверту чергу задовольняються вимоги по сплаті по­датків та зборів (обов'язкових платежів); ґ) у п'яту чергу прово­дяться розрахунки із іншими кредиторами.

Після завершення розрахунків громадянин-підприємець звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що за­явлені під час здійснення процедури банкрутства. Виняток ста­новлять тільки вимоги кредиторів по відшкодуванню шкоди, за­подіяної здоров'ю або життю, стягненню аліментів, а також інші вимоги особистого характеру, не погашені в порядку виконання постанови господарського суду або погашені частково або незаявлені взагалі. Такі вимоги зберігають свою силу та можуть бути пред'явлені у повному обсязі або частково після закінчення про­цедури банкрутства громадянина-підприємця в порядку, встанов­леному цивільним законодавством України.

Заключним етапом процедури ліквідації є затвердження звіту кредитора. Звіт і ліквідаційний баланс підприємства подаються ліквідатором до господарського суду після завершення всіх розра­хунків із кредиторами. У процесі розгляду господарським судом звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів суд може затвердити звіт ліквідатора і ліквідаційний баланс або призначити нового ліквідатора у разі невиявлення або нереалізації попереднім ліквідатором усіх наявних майнових ак­тивів ліквідаційної маси боржника [Постанова Вищого госпо­дарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № 3/12Б—01]. Затвердження господарським судом звіту та ліквідаційного ба­лансу є підставою для припинення провадження у справі про бан­крутство. Подальша доля юридичної особи-банкрута залежить від наявності майна, що залишилось у нього після ліквідаційної про­цедури майна. Якщо майна не залишилось, то суд ліквідує юри­дичну особу. Копія ухвали суду направляється органу, який здійснював державну реєстрацію банкрута, і органу державної ста­тистики для виключення з Єдиного державного реєстру під­приємств та організацій України. Якщо майна банкрута вистачи­ло, щоб задовольнити вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів та може здійснювати свою підприємницьку діяльність.