2.4. Мораторій на задоволення грошових вимог кредиторів

Однією з важливих категорій правового регулювання відносин неспроможності (банкрутства) є мораторій на задоволення вимог кредиторів (далі — мораторій). Він належить до традиційних за­собів неспроможності (банкрутства). Його мета завжди полягає у збереженні майнових активів боржника. Мораторій на задоволен­ня вимог кредиторів — призупинення виконання боржником гро­шових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконання яких настав до дня вве­дення мораторію, і припинення заходів, що спрямовані на забез­печення виконання цих зобов'язань і зобов'язань щодо сплати по­датків (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішень про введення мораторію.

Мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одно­часно із порушенням справи про банкрутство [Постанова Вищого господарського суду України від 5 лютого 2003 р. у справі № 238/11Б-01]. Мораторій надає можливість максимально повно зберегти ліквідаційну масу боржника. Він діє до припинення про­вадження у справі.

Сутність мораторію полягає у призупиненні виконання борж­ником грошових зобов'язань, строк виконання яких настав до дня введення мораторію, і призупиненні заходів, що спрямовані на за­безпечення виконання цих зобов'язань. Введення мораторію на задоволення грошових вимог кредиторів передбачає заборону на самостійне погашення боржником заборгованості перед кредито­рами. Штрафні санкції на таку заборгованість у період дії мора­торію не нараховуються.

Про ведення мораторію на задоволення вимог кредиторів вка­зується в ухвалі, яка підлягає обов'язковому виконанню, навіть якщо воно зачіпає інтереси інших державних органів. Виконавчий документ (наказ) про це судом не видається. Закон України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюдже­тами і державними цільовими фондами» від 12 грудня 2000 р. пе­редбачає обов'язкове винесення господарським судом у рамках провадження у справі про банкрутство акта про звільнення з-під податкової застави і припинення адміністративного арешту май­нових активів платника податків [Постанова Вищого господарсь­кого суду України від 30 жовтня 2002 р. у справі № Б-16927/2-19].

Мораторій не вводиться за спрощеної процедури банкрутства, тому що суд одразу після прийняття заяви про порушення справи про банкрутство виносить постанову про визнання боржника бан­крутом при відкритті ліквідаційної процедури (ст. 51, 52 Закону). За спрощеної процедури діє спеціальний мораторій, регламенто­ваний ст. 23 Закону.

У період дії мораторію не нараховується неустойка (штраф, пе­ня) та інші фінансові (економічні) санкції на заборгованість, що виникла до порушення справи про банкрутство [Постанова Вищо­го господарського суду України від 9 квітня 2003 р. у справі № 197/12Б-01]. Неустойка і збитки, нараховані до введення мора­торію, не входять до об'єкта процедури банкрутства і можуть бути пред'явлені тільки після закінчення справи про банкрутство.

У процедурі розпорядження майном до опублікування оголо­шення в офіційному друкованому органі про порушення справи про банкрутство мораторій поширюється на грошові зобов'язан­ня, строк виконання яких настав до порушення справи про бан­крутство.

У період дії мораторію забороняється стягнення на підставі ви­конавчих документів. Виконавче провадження має бути призупи­нене. Виконавче провадження не призупиняється тільки на стадії розподілу стягнутих з боржника коштів ( у тому числі отриманих від реалізації майна боржника). Підставою для цього слугує ухвала господарського суду, у якій вказується про введення мораторію. Якщо кредитор звернувся із позовом до боржника про стягнення грошових коштів та іншого майна, то провадження у таких спра­вах підлягає призупиненню в порядку ч. 1 ст. 79 ГПК. У разі по­милкового прийняття господарським судом рішення і видання на­казу на примусове виконання, дане рішення не буде виконувати­ся, тому що на цей акт поширюватиметься мораторій (ст. 34 Зако­ну України «Про виконавче провадження»). Якщо який-небудь кредитор отримав задоволення на свою вимогу на порушення мо­раторію, тоді боржник має право вимагати повернення безпідстав­но стягнутої грошової суми.

Після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство мораторій поширюється вже на грошові зобов'язан­ня, строк виконання за якими ще не настав. Зазначені вимоги включаються до реєстру вимог кредиторів і погашаються в поряд­ку, передбаченому Законом.

На деякі види вимог кредиторів дія мораторію не поширюється. До них належать: заробітна плата; аліменти; відшкодування шко­ди, завданої здоров'ю або життю громадян; авторська винагорода. Що ж стосується поточної заборгованості, тобто яка виникла у процедурах розпорядження майном або санації, то, виходячи з са­мого розуміння мораторію, наданого у ст. 1 Закону, дія мораторію на таку заборгованість не поширюється. Грошові зобов'язання, що мають імунітет на мораторій, знаходяться у вільному режимі й по них можуть здійснюватися будь-які дії примусового характеру. Водночас виконавче провадження по пріоритетних зобов'язаннях повинно здійснюватися із урахуванням особливостей процедури банкрутства, тобто без звернення стягнення на об'єкти, що нале­жать до основної діяльності господарюючого суб'єкта, без арешту всіх банківських рахунків, тому що зазначені заходи можуть па­ралізувати роботу господарюючого суб'єкта і позбавити можли­вості застосування до нього заходів реабілітаційного характеру.

Порядок стягнення по виконавчих документах за вказаними привілейованими вимогами встановлює господарський суд, у про­вадженні якого знаходиться справа про банкрутство. Тільки на підставі такої ухвали господарського суду державна виконавча служба здійснює по них виконавче провадження (ч. 8 ст. 34 Зако­ну України «Про виконавче провадження»).

Погашення грошових вимог конкурсних кредиторів здійс­нюється у порядку, визначеному у даному законі. Саме тоді мора­торій не діє. Це відбувається у провадженні справи про банкрутст­во: розпорядженні майном, санації і ліквідації.

У Законі є нагадування про порядок погашення грошових ви­мог у процедурі розпорядження майном з посиланням на ст. 14 За­кону. Однак такий порядок був виключений у статті 14. При цьому виключення такої норми сталося помилково, тому що ст. 12 Зако­ну саме вказує на необхідність існування такого порядку, інакше втрачалася б будь-яка логіка Закону

Наприклад, за наявності невеликої заборгованості є мож­ливість погасити борг кредиторам у процедурі розпорядження майном, і тоді необхідно буде укладати мирову угоду.

На жаль, помилку законодавця слід урахувати і користуватися виключно нормою: про порядок оплати вимог конкурсних креди­торів у процедурі розпорядження майном, тобто попередньої ре­дакції ч. З, 4 ст. 14 Закону. Така норма передбачає оплату вимог конкурсним кредиторам рівномірно і пропорційно всім згідно з черговістю за умови узгодження комітетом кредиторів і розпоряд­ника майна.

Що ж стосується оплати вимог конкурсних кредиторів у проце­дурі санації, то цей порядок встановлений ч. 12 ст. 21 Закону, тоб­то відповідно до плану санації та черговості, що встановлений ст. 31 Закону

У ліквідаційній процедурі оплата вимог конкурсних кредиторів проводиться виключно у порядку черговості, встановленої ст. 31 Закону.