1.4. Поняття національної та літературної мови. Значення мови в житті суспільства та людини

Мова - складне суспільне явище, в якому розрізняють такі ознаки:

1. найважливіший засіб людського спілкування та об'єднання людей у спільноту;

2. засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації (етносу);

Українська мова фахового спрямування

3) засіб формування й розвитку думки, здійснення пізнавальної діяль­ності, реалізації духовної культури народу.

Функції мови як суспільного явища відбивають особливості історії на­роду - носія національної мови, характер мовної ситуації в суспільстві.

Національна мова - засіб спілкування нації та засіб її самоідентифіка-ції серед інших націй. Національна мова виступає закономірним суспільним утворенням, що відбиває розвиток етнічної мови - від мови роду, племені, народності до мови нації. Національна мова - важливий чинник консолідації конкретно-історичного соціуму: через неї зберігаються й передаються насту­пним поколінням культурно-історичні традиції. Засвоєння загальнолюдсько­го досвіду відбувається через національну мову. Статус національної мови залежить від її суспільної ролі в національній державі. Націєтворча функція мови поєднується з її державотворчою функцією, коли на перший план ви­ступає об'єднувальна роль літературного стандарту, національний характер літературної мови.

Державна мова - офіційна мова державних установ, мова освіти, нау­ки, культури тощо; мова, якою держава заявляє про свій суверенітет у міжна­родному спілкуванні. В Україні статус державної мови з 1989 р. ("Закон про мови в Україні") має українська мова, яка є мовою корінної нації та рідною мовою для більшості населення України. Державний статус української мови закріплено в Конституції України (стаття 10). Визнання законом однієї дер­жавної мови відіграє важливу роль у постколоніальних країнах, що утвер­джують свою незалежність.

Мова державна - основна мова держави, яка використовується у зако­нодавстві й офіційному діловодстві, судочинстві, навчанні тощо. У багатона­ціональних країнах державних мов звичайно буває декілька (дві - у Канаді, Фінляндії, Ізраїлі; три - у Бельгії, Болівії, Швейцарії; одинадцять - у Півден-но-Африканській Республіці). Іноді поряд із загальнонаціональними існують державні мови (наприклад, у Данії, Іспанії). В Індії, де офіційними мовами є хінді й англійська, у додатку до Конституції подається список 17 регіональ­них мов, які офіційно вживаються у державному діловодстві.

Літературна мова - унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобах масової інформації, науки, культури та художньої літератури; протиставляється діалектам, жар­гонам, просторіччю; існує в усній та писемній формах. Залежно від суспіль­ного використання формуються її функціональні стилі.

Рідна мова - перша мова, якою почала розмовляти дитина (мова бать­ків), або мова, з якою індивід увійшов у культуру в період свідомого життя.

Офіційна мова - мова, на яку перекладаються дипломатичні докумен­ти, складені на міжнародних конференціях, міжнародними організаціями. Офіційними мовами всіх головних організацій Організації Об'єднаних Націй є англійська, французька, іспанська, російська, арабська, китайська.

Ми повинні виробити в собі вміння користуватися літературною мовою як відшліфованою формою загальнонародної мови, що обслуговує всі сфери суспільного життя: державну діяльність, науку, культуру, засоби масової ін­формації, художню літературу, освіту, побут людей, діловодство (справочин-ство), армію, міждержавні стосунки.