50. Правова теорія солідаризму /л. Дюгі, г. Моск, в. Парето/.

Дюгі Леон (1859—1928) — французький юрист, представник соціологічного позитивізму, автор теорії солідаризму. Обстоював ідею "синдикалістської" надкласової ("корпоративної") держави.

Моска Гаетано (1858—1941) — італійський юрист і соціолог, автор державно-правової концепції про "політично-правовий клас", що є, власне, теорією еліт. Основна праця — "Основи політичної теорії".

Парето Вільфредо (1848—1923) — італійський соціолог, автор концепції "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. Основна праця — "Трактат із загальної соціологи".

Багато в чому схожою на ідеї гарвардської школи права була концепція солідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький юрист Леон Дюгі (1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним змістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.

За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.

А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. Норма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.

Подібні до Ф. Ніцше ідеї були розвинені в державно-правовому вченні елітаризму (від франц. elite — краще, добірне). Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) та юрист і соціолог Гаетано Моска (1858—1941).

В. Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу.

За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури.

Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність.

Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди, досягнувши відповідного рівня. У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення.

51. Соціологічна юриспруденція.

Соціологічна юриспруденція — теорія, що виникла на початку ХХ ст., на противагу позитивізму. Вона звертається до умов функціонування дії права, до процесу його реалізації. Засновники цієї теорії Є.Ерліх, Г.Канторович бачили вихідну точку права не в законодавстві, а у самому суспільстві, де воно створюється. На відміну від формальної догматики, вони закликали досліджувати право емпірично, як реальність, у взаємодії з іншими явищами. Звідси широке використання ними етики, історії, психології, сфери суспільного життя. Як напрямок у сучасній теорії права і держави соціологічна юриспруденція з´явилася, по-перше, під впливом соціології, що виділилася наприкінці XIX ст. у самостійну науку, методи якої одержали значне поширення в суспільних дисциплінах. По-друге, у зв´язку з потребою в цілеспрямованому вивченні і використанні права як інструменту регулювання і соціального контролю, недопущення соціальних потрясінь. По-третє, в противагу соціально-позитивістському правознавству, соціологічна юриспруденція розвиває ідеї солідаризму, уявлення про особливу практичність права у справі стримування і попередження суспільних розбіжностей і конфліктів. Вона акцентує увагу не на тому, що є право, а на тому, як право діє. її представники закликали шукати право в житті, суспільних відносинах.

Ознаки соціологічної юриспруденції, що визначають переваги цієї концепції права:

1. Визначають пріоритет суспільних відносин, що зумовлюють зміст права;

2. Розкривають залежність права від соціальних факторів;

3. Орієнтують на реалізацію права, впорядковують реальну поведінку суб’єктів суспільних відносин;

4. Розширюють межі нормотворення;

5. Охоплюють діяльнісні аспекти («живе» право);

6. Збільшують кількість суб’єктів нормотворення.

Ознаки соціологічної юриспруденції, що визначають недоліки цієї концепції права:

1. Соціальний детермінізм викликає обмеженість та однобокість розуміння права (оскільки специфіка суспільних відносин визначається конкретно-історичними умовами);

2. Втрачаються чіткі критерії правомірного та неправомірного;

3. Недооцінювання ролі спеціальних правотворчих суб’єктів;

4. Перевищення (абсолютизація) ролі судових та адміністративних органів у нормотворенні.

Соціологічна юриспруденція” звертається до умов функціонування, дії права, до процесу його реалізації. Іноді називають „функціоналізмом”. Значну роль у розвитку соціологічної юриспруденції відіграв рух „вільного права” (представники – Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені та ін.), який протиставляв „живе право” праву в законах. „Живе право” створюється „союзами”. Є. Ерліх твердить, що кожна профспілка, банк, об’єднання підприємців та ін. створюють своє право. Приписи держави лише невелика частина права. Основну ж його масу творить „живе право”. Судді не пов’язані жорстко державними приписами, особливо якщо є прогалина чи приписи застаріли. Суддя тоді може шукати норму „живого права” і на її підставі виносити рішення (таким чином обґрунтовували свободу суддівського розсуду. Звідси ж і рух „вільного права”).