kyiv_rus_slip

Кому ли крест цЂловаше, въ весь животь свои не ступаше. Аще кто къ нему не исправляше цьлованиа, он же единако исправляше, никого приобидь ни зла твори.

Братья же его видяще тако суща, вси слушахуть его, яко отца, и покоряются ему,

яко Господину» [334, с. 340].

«Слово о князьях» має чітку композиційну структуру. Яскраво вимальовуються вступ і заключна частина. Висока риторика цих функціонально найголовніших частин підкреслює важливість і серйозність теми. Окремі уривки у складі пам’ятки мають епічну форму, є зразками тогочасної поезії. Зокрема, таку форму подачі матеріалу автор використовує, коли говорить про смерть князів, те,

як їхні душі залишали тіла. Автор закликає князів припинити усобиці: «Слышите князи противщеся старЂишей братии и рать въздвижуще и поганыя на свою братию возводяще, не обличилъ ти есть Богъ на страшньмь судищи. Како святыи Борисъ и ГлЂбъ претерпЂста брату своему не токмо отъятие власти но отъятие живота» [334, с. 338]. Він палко закликає наслідувати приклад Бориса і Гліба, які віддали перевагу смерті, але не стали проти брата. Загалом особливість образів святих Бориса і Гліба на Русі полягає у тому, що, вони, як відзначає Г.

Федотов, «створили на Русі особливий, не повністю літургічно виявлений чин страстотерпців – найбільш парадоксальний чин руських святих. У більшості випадків уявляється неможливим говорити про вільну смерть. Можна говорити лише про непротивлення смерті. Непротивлення це, очевидно, повідомляє характер вільного заклання насильницькій смерті й очищає закланну жертву там,

де дитинство не дає природних умов чистоти» [496, с. 50]. Цікаво, що після

смерті Борис і Гліб стають на чолі небесних сил, які обороняють Русь від ворогів, виступаючи лідерами святого воїнства.Загалом образи Бориса і Гліба репрезентують філософію руського буття, її відтворення у конкретних типах.

Суто літературним феноменом є здійснення канонізації через літературну парадигму.

3.4. Данило Заточеник

Цей книжник – одна з найзагадковіших постатей Високого Середньовіччя.

Інтелігент і гуманіст, книжник із яскраво вираженим особистісним началом у

його творчому методі. Не існує одностайності серед учених щодо його соціальної приналежності – Данила зараховують до дворян і князівських дружинників (Б.

Романов), холопів (А. Щапов, М. Гудзій, Д. Ліхачов, Б. Рибаков), ремісників (М.

Тихомиров). «Заточеник» – прізвисько, яке говорить про те, що він був ув`язнений, заточений у темниці, або ж перебував у вигнанні. Можливо, це просто літературна містифікація, гра. До князів-адресатів твору зараховують Юрія Долгорукого, Андрія Володимировича Доброго (син Володимира Мономаха),

Ярослава Всеволодовича (син Всеволода Велике Гніздо) тощо. Твір було написано у новгородській землі, про що свідчать вказівки у тексті, як, приміром, згадка про озеро Лаче. Сюди автор міг бути засланий, якщо заслання дійсно було. А родом він, найімовірніше, із Південної Русі, зокрема Переяслава. Вперше твір Данила опублікував М. Карамзін у примітках до його «Історії Держави Російської»

(«Истории Государства Российского») в ХІХ ст. Існує два текстуально близьких твори – «Слово» і «МолЂніє». Учені сходяться на тому, що один із творів є переробкою іншого або ж обидва походять із якогось третього джерела. Текст дійшов у списках ХVІ–ХVІІ ст. Нині вже опубліковано 19 списків, що представляють дві основні редакції даної пам`ятки: перша і старіша – «МолЂніє»,

друга – «Слово». В. Щурат, В. Істрін розглядали твір як суто літературний,

дидактично-політичний, вважаючи, що автор твору використав фабулу про Данила Заточеника виключно як форму для свого політичного памфлету.

Говорили і про суттєвий вплив на твір Данила подібної за жанром візантійської літератури. Л. Левшун наголошує, що «Моління» – це «імітація найбільш поетичних зі старозавітних текстів (Псалтиря, Пісні Пісень, Премудрості Соломона, Еклезіаста, Притч, Ісаї та ін.)» [237, с. 264].

1932 р. текст твору видав Н. Зарубін («Слово Данила Заточеника за редакціями ХІІ і ХІІІ століть та їх переробками») («Слово Даниила Заточника» по редакциям ХІІ и ХІІІ веков и их переделкам»). Старшу редакцію пам`ятки дослідник відніс до ХІІ ст. Незабаром вчені довели, що старша редакція твору

Данила належить до ХІІІ ст. і написана була у 1220-х рр., його було адресовано князю Ярославу Всеволодовичу, який жив між 1191 і 1246 рр. і князював у Новгороді та Переяславі Південному.

Твір Данила Заточеника знаменує собою якісно новий етап у розвитку літератури Середньовіччя. Його визначальними рисами є цінність людської особистості, індивідуальне начало і духовна розкутість у характері людини.

Автор прагне утвердити абсолютний та незаперечний авторитет і силу розуму, інтелектуального начала, його переваги над фізичними якостями особистості, він постійно підкреслює перевагу мудрості над войовничістю.

Самоцінність і неповторність кожної мислячої людини є для Данила Заточника визначальними категоріями мислення і розуміння суспільства,

зокрема призначення у ньому особистості. У творі багато цитат із Біблії, «Бджоли», «Фізіолога», «Повісті про Акира Премудрого», літописів, «Ізборників».

Данило щедро використовує народні прислів`я, приказки для ілюстрації та підтвердження своїх думок, інтегруючи фольклор у контекст красного письменства. Н. Зарубін увів до наукового обігу тексти, які також пов`язані з іменем Данила, зокрема «Слово про мирські притчі і про буттєві речі», «Поучення Кирила Філософа», що майже буквально повторює «Слово» і «МолЂніє».

Данило Заточеник створив свій образ ідеального князя у «МолЂнії».

Питання, чи писав Данило твір як суто літературний, чи відтворив власну конкретну історію перебування у темниці, звертаючись до князя, вирішити однозначно неможливо. Імовірно, «МолЂніє» є суто літературним твором,

призначеним не для певного князя, а для читача. У творі синтезувалися елементи різних жанрів, зокрема віршів-прохань, збірника сентенцій, порад князеві тощо. Данило Заточеник творить ідеальний тип правителя, ставить собі за

мету «поліпшити» правителя, бо для нього це – шлях до вдосконалення

суспільства.

Починається «МолЂніє» зверненням автора до себе самого, власного розуму, силами якого він намагається сколихнути душевні роздуми: «Въструбимь,

яко во златокованыя трубы, в разумъ ума своего и начнемь бити в сребреныя

арганы возвитие мудрости своеа. Въстани слава моя, въстани въ псалтыри и в гуслех. Востану рано, осповЂмь тися. Да разверзу въ притчах гадания моя и провещаю в языцЂх славу мою. Сердце бо смысленаго укрепляется въ телеси его красотою и мудростию» [334, с. 388]. Данило від самого початку прагне говорити притчами, тобто символами, посередництвом яких і твориться образ ідеального правителя. Насамперед він намагається показати власну мудрість. Водночас автор представляє і свій образ через систему різних порівнянь: «Азъ бо есмь, аки она смоковница проклятая: не имЂю плода покаяния; имЂю бо сердце, аки лице безъ очию» [с. 388], «Азь бо есмь, княже, аки трава блещена, растяще на застьнии, на ню же ни сонце сиаеть, ни дождь идет; тако и азь всЂмь обидимо еси, зане огражень есмь страхом грозы твоеа, яко плодом твердым» [334, с. 388], «Азъ бо есть, княже, аки древо при пути: мнозии бо поськають его и на огнь мечеть; тако и и азъ всем обидимь есмь, зане огранъ есмь страхомь грозы твоеа» [334, с. 390].

Своїм головним завданням Данило вважає навчити чогось князя, дати йому певні настанови, які сам вважає особливо ціннісними. У контексті цих настанов формується образ князя: «Зане князь щедръ отець есть слугамъ многиим: мнозии бо оставляють отца и матерь, к нему прибьгают. Доброму бо господину служа,

дослужится слободы, а злу господину служа, дослужится болшеи роботы. Зане князь щедръ, аки рЂка, текуща без бреговъ сквози дубравы, напаяюще не токмо человЂки, но и звЂри; а князь скупъ, аки рЂка в брезЂх, а брези камены: нЂлзи пити, ни коня напоити. А бояринъ щедръ, аки кладязь сладокъ при пути напаяють мимоходящих; а бояринъ скупъ, аки кладьях сланъ» [334, с. 392]. Для Данила визначальною категорією характеру людини є розум, інтелектуальне начало.

Книжник наголошує, що думка князя значною мірою формується його оточенням,

тому володар повинен дбати про те, щоб його радники були дійсно розумними.

Погоджуємося з Л. Левшун щодо того, що «підміна, а точніше – кощунський підлог у біблійних текстах образу Господа особою князя складає по суті «творче відкриття» Данила, вдалий, з його точки зору, художній прийом, який дозволяє, як бачимо, хвалячи князя, без покарань висловлювати і своє іронічне ставлення до нього. Типовий «егоцентрик», Данило не може не відноситися з

глибокою іронією до всіх, хто не в силах осягнути його безумовну і безспірну (в

його очах) самоцінність, хто відмовляється бачити у ньому цінність […].

Такий метод творчості ми схарактеризували як зворотню типологію. Тексти Писання використовуються Заточеником для виразу його власних меркантильних смислів і не співвідносяться з аутентичними біблійними смислами. Таким чином,

біблійні образи сприймаються як похідна від емпіричної дійсності й отримують свій смисл, виходячи з його феноменів» [237, с. 267].

Важливим джерелом для Данила є його життя, власний досвід, а також народна мудрість. Письменника цікавить індивід незалежно від його соціального походження чи посади, яку займає. Він цінує людину за її розум, незалежність мислення. Князь обов’язково має бути розумним та освіченим. Данило утверджує саме соціальну значимість розуму, інтелекту. На його думку, це риси не тільки етичного, а й політичного характеру, якими князь має володіти. Данило порівнює володаря з весною, що прикрашає землю квітами, з річкою, що поїть людей і тварин, він заможний, а його багатства неможливо вичерпати, як чашею неможливо вичерпати море, він, як орел над птахами, осетрина над рибами, лев над звірами, захисник і покровитель Русі. Створений Данилом образ князя –

середньовічний за своєю суттю, але у ньому присутні елементи ренесансного світогляду, зокрема в акцентуванні уваги на таких рисах особистості, як розум і почуття. Загалом цілком правомірно феномен Данила Заточеника називають передренесансним явищем у середньовічній книжності.

3.5. Кирило Турівський

Топос віри є визначальним у спадщині Кирила Турівського. Його твори увійшли до складу збірників «Торжественників», де містилися твори Іоанна Златоуста, Феофілакта Болгарського та ін. Кирило Турівський, очевидно, був вихованцем Києво-Печерського монастиря. Як мислитель і письменник він продовжував традиції книжників цього осередку, був ідейно близьким до них.

Кирило написав ряд повчань («слів»), молитов, похвальних слів святим, канонів.

Він належить до когорти тих письменників і церковних діячів, котрі активно

впливали на суспільну політику як своєю діяльністю, так і творами. Через

актуалізацію топосу віри книжник намагався дати відповіді на актуальні проблеми свого часу. Його спадщина відображає глибокий синтез питань політичних і церковних, актуалізує ідеї єдності Русі та автокефальності руської церкви. Ці дві проблеми у другій половині ХІІ ст. були глибоко і нерозривно пов`язані, що й спонукало письменників церковного напрямку вводити у свої твори питання суто політичні й давати їм власне тлумачення з точки зору руської церковної ідеології.

Кирило Турівський народився і жив у Турові, що на річці Прип`ять, центрі Турово-Пінського князівства. Коротке житіє письменника вміщене у давньоруських «Прологах» під 28 квітня. Народився між 1110 і 1113 рр. Він походив із заможної родини, отримав блискучу освіту. Після ранньої смерті батьків пішов у Свято-Микольський Турівський монастир. 1143 р. відбулася ієрейська хіторонія Кирила, наступного року він став на чолі цієї обителі. Біля

1147 р. був відправлений у заслання, входячи до опозиційних сил щодо тогочасного митрополита Клима Смолятича. Кирило відмовився від настоятельства, прийняв схиму і закрився у затворі. Згадується, що Кирило не любив «тлінної слави світу цього», з юних років присвятив своє життя вивченню божественних книг. Рано прийняв чернечу схиму, зачинився у «стовп», тобто в усамітнене житло, де осмислював Святе Письмо. 1159 р. з ініціативи турівського князя Юрія Ярославича та мешканців цієї землі Кирило отримав сан єпископа,

почав брати активну участь у суспільно-політичному житті держави. Перебував на цій посаді до 1161 р. Брав участь 1169 р. у Київському церковному соборі, на якому був засуджений і підданий анафемі Феодорець Ростовський. З ініціативи Кирила складався «Турівський Борисо-Глібський патерик». Біля 1177 р. Кирило відійшов від усіх справ. Прийняв схиму під іменем Кирила. Останні роки життя книжника припадають на кінець ХІІ і початок ХІІІ ст. На той час він перебував у Борисо-Глібському єпископському монастирі, де помер і на кладовищі якого похований.

Церковне пошанування Кирила Турівського почалося фактично відразу після смерті. Так, у рукописах ХІІІ ст. його вже називають святим. Сучасники іменували його «Златословесним учителем», «другим Златоустом», який «возсіяв більше всіх на Русі». Спадщина Кирила нараховує біля 70 відомих на сьогодні творів. Вага його книжної творчості підсилювалася його саном, тому твори Кирила набували суспільної значущості, стаючи тими повчаннями, які паства прагнула виконувати. Кирило працював у різних жанрах – притчі, слова,

сказання, послання, молитви. Точне визначення літературної спадщини Кирила Турівського є дискусійним. Його перу достовірно належать наступні твори: «Кирила мниха притча о человЂчстЂй души и о телеси» («Притчу про людську душу і про тіло»), «Первое, брате, коея мудрости ище щи» («Слово про премудрість»), «Сказаніє про чорноризчий чин» («Слово про чернечий чин»),

вісім слів (перша група – написані на найбільші 12 церковних свят («В неділю квітну», «На Вознесіння» та ін.), друга група – інші («На Великдень», «На Фомину неділю», «На неділю мироносиць», «Про розслабленого», «Про сліпця», «Пам`яті Отців Нікейського собору» – на неділі від Великодня до П`ятидесятниці). Для історії літератури, зокрема характеристики доби Зрілого Середньовіччя, цінними є слова, а молитви і канони стосуються цілком сфери церковної літератури. На думку В. Істріна, «Кирило Турівський дійсно повинен вважатися духовним поетом, яким він являється у своїх Словах. Слова ж його надзвичайно цінні для характеристики як літературної просвіти його епохи, тобто другої половини 12 ст.,

так і його самого. Зміст слів сам по собі також стосується області літератури церковно-богословської, але, за своєю формою та зв`язками з тодішнім культурним становищем загалом, вони повинні входити до складу літературних пам`яток, як такі, що свідчать про відомий культурний і літературний розвиток Південної Русі в 12 ст.» [159, с. 179].

Цикл молитв – молитословія – Кирила Турівського репрезентують

високий ступінь духовного прозріння, бачення життя і Творця. У

«молитословному циклі св. Кирила відображені не тільки багатогранна

богословська ерудиція художника (у сфері християнської онтології, антропології,

гносеології, сотеріології, екклехіології, аскетики, Священної та Церковної історії,

Св. Письма і Перекази і т.п.), але й широкий подвижницький досвід, який тільки і дозволяє актуалізувати теоретичне бачення, наповнювати відомі словесні топоси щирими і тремтливими почуттями, «проявляти» й актуалізувати їхній очевидний для святителя, але непомічений попередньою культурою смисл» [237, с. 180].

Образ Кирила Турівського – це образ досвідченого, духовно «дорослого» подвижника, який говорить про важливі речі виключно виходячи з власного досвіду. Останній доповнюється колосальною богословською ерудицією автора,

досвідом проповідника, що дозволяє використовувати творчий підхід і виявляти власне авторське бачення багатьох речей. Його молитвослови писалися не для початківців, а для осіб, які вже мали певний духовний християнський досвід.

Автор щедро використовує цитати зі Святого Письма для того, щоб виявити,

віднайти смисли, актуалізувати той сенс і смисл, який для автора є визначальним і базовим. Погоджуємося з тезою Л. Левшун про те, що «біблійний текстах у молитвословах (як і в інших типікарних жанрах) слугує для, так би мовити,

ідентифікації актуального буття молитвеника зі священним (богонатхненним)

смисловим топосом, для якого відома і легко впізнавана вербальна канва є лише акциденція-константа […]. … вербальна канва не являється власне «текстом», а

лише – текстовим знаком, посиланням на відомий, у черговий раз і по-своєму актуалізований тут і зараз смисл. Таким чином, цитування у св. Кирила зводиться до типології, а точніше – до типологічної екзегези, коли на основі біблійного прототипу (закладеного в упізнаваному тексті Писання) визначається і пояснюється духовний стан конкретного молитвеника» [237, с. 184].

У час, коли Кирило став єпископом й водночас активним учасником суспільно-політичного життя Русі, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вів боротьбу за відокремлення від Києва й утвердження нового політичного центру Русі – Володимира. Це сприяло політичній роздрібненості держави, занепаду її колишньої сили, запорука якої бачилася в єдності удільних князівств. Кирило Турівський, як палкий прихильник єдності земель Київської держави, виступив у цей час із твором «Кирила мниха притча о человЂчстЂй

души и о телеси»», що є перлиною його спадщини і найяскравіше репрезентує суспільні погляди середньовічного мислителя. Це зразок екзегетичної книжності типікарного характеру. Твір було написано у 60-х рр. ХІІ ст. (не раніше 1160– 1162 рр. і не пізніше 1169 р.). Дійшов текст у списках ХІV ст. Це фактично памфлет проти Ростовського єпископа Федора, що відзначається багатоплановою структурою притчі. Сюжет походить від талмудичної «Бесіди імператора Антоніна з Рабі». І. Франко відзначав східні корені твору [506]. «Слово в неділю по Великодні» («Велика учителя и мудра сказателя…») Кирила Турівського є твором наскрізь символічним. Приурочений найвеличнішій події в історії людства

– воскресінню Ісуса Христа – твір утверджує ідею величності постаті Сина Божого.

Проповіді Кирила Турівського написані в пишному орнаментальному

стилі. Вісім із них присвячені недільним святам восьми тижнів перед Великоднем,

починаючи з Вербної неділі. Загальні думки його творів перегукуються із класичними грецькими проповідями. Кирило використовував їхні головні ідеї та положення, переосмислюючи у широкому києворуському контексті. Книжник був майстром високої середньовічної риторики, добре володів вишуканою наукою візантійських проповідників, зокрема притаманною їхнім проповідям так званою

«вигадливістю» роздумів і формами їхньої передачі. Творам Кирила притаманні кучерявий стиль, широкі та пишні порівняння, драматизація біблійних подій,

глибока символічність.

Послідовник Іларіона і Клима Кирило Турівський працює у традиційному екзегетичному напрямку, звертаючись до методу проповідувати за допомогою притч. Його твори сповнені символів, за допомогою яких автор викладає християнські істини. У спадщині Кирила Турівського, зокрема творенні ним образів, спостерігаємо використання

символічного алегоризму, як це було у Клима Смолятича. Такий підхід до творення образів був характерний для представників александрійської школи коментаторів Біблії. Його називали методом риторичної ампліфікації чи

методом алегорези. Стилістика літургійності, притаманна творам Кирила, була

немислима саме без такого підходу до Святого Письма. У «Кирила мниха притча о человЂчстЂй души и о телеси» бачимо три сюжетні лінії: алегорична, символічна,

полемічна. Якщо у спадщині Клима Смолятича алегоризм і символізм фактично поєднуються, то при творенні образів Кирилом Турівським ці два підходи у представленні образів розмежовується. Так, у даному творі алегорична сюжетна лінія являє собою притчу, алегоричну розповідь про Господаря, Сліпого і Кульгавого. Друга сюжетна лінія – символічна – творить і проводить аналогію між Едемом і Церквою. Третя сюжетна лінія пов`язана з тогочасними історичними обставинами.

На початку твору автор звертається до читача із закликом не просто читати Святе Письмо, а вникати у глибинну суть його символів, тем, ідей, сюжетів: «Добро убо, брате, и зЂло полезно, еже разумЂвати нам божественных писаний учение: се и душу цЂломудрену стваряеть, и к смирению прилагаеть ум, и сердце на реть добродЂтели извоостряеть, и всего благодарьственна человека стваряеть,

и на небеса ко владычним обещанием мысль приводить» [184, с. 290]. Кирило Турівський згадує євангельську притчу про те, що кожен книжник, який пізнав царство небесне, подібний до чоловіка домовитого, котрий роздає зі своїх скарбів і старе, і нове. Автор використав апокрифічну притчу про сліпого і кульгавого як символічну основу твору, на базі якої розглядаються важливі філософські проблеми – співвідношення духовного і тілесного, небесного (високого) і земного

(низького) у людині та її житті. Кирило апелює до внутрішнього світу середньовічного читача, намагаючись вплинути на нього, виховати у нього засади високо етичні й моральні. У творі розповідається про те, як один домовитий чоловік (а це – Бог всевидящий і вседержитель) посадив виноградник: «ЧеловЂкъ домовит – Бог всевиденць и вседержитель, створивы вся словом, видимая же и невидимая. Домовит же ся именуеть, – яко не одинь домъ имать, по писанию.

Глаголеть бо пророк: «Твоя суть небеса и твоя земля» [184, с. 292]. Ворота він не зачинив, а поставив біля них сторожу – кульгавого і сліпого. Господар-Бог категорично заборонив сліпому і кульгавому чіпати те, що всередині виноградника, але дав владу над усім тим, що навколо нього. Виклавши