kyiv_rus_slip

що, на думку М. Грушевського, адресована до розуму читача. Водночас вона

«чергується з ліричними партіями, обрахованими на естетичну емоцію, яка осягається, крім сильних, артистичних образів, також ритмічною будовою,

вживанням симетричних фраз, де слово відповідає слову […]. «Слово», в

порівнянні з післязолотоустовою творчістю, має свій оригінальний смак і стиль.

Багато тут значить безпосередність почуття неофіта, пафос одного з «нових людей Христових», який вливає новий зміст до затасканих візантійських форм, надає нову силу і виразистість сим затертим, заношеним релігійним поняттям, тезам і гадкам. З другого боку, такий же щирий пафос гордовитого патріотизму; почуття значності сього моменту, в котрім Руська земля […] входила в ряди культурних,

цивілізованих народів […]. «Закон і Благодать» стоїть досі одинцем в спадщині сеї доби не тільки щодо виїмково високої, в порівнянні з іншими творами, штучно-

артистичної будови, але вирізняється також і своїм теоретичним характером. Се твір штуки для штуки, артистичний панегірик, без замірів поучувати і научувати»

[90, с. 69, 71, 73].

Деякі дослідники головний зміст твору вбачають у його першій частині, де протиставляється Старий і Новий Завіти, вважаючи його полемічним,

спрямованим проти єврейського вчення. Але це був лише літературний прийом,

котрий використовували візантійські богослови. Натомість для Іларіона важливою є частина, присвячена похвалі князя Володимира, оскільки книжник дбав про необхідність його канонізації. Ця частина написана у дусі національно-

патріотичному. Якщо візантійська традиція справу запровадження християнства приписувала грецькому впливу на Владимира, то Іларіон наголошує на визначальному значенні особистого рішення самого Владимира. Таким чином,

слово «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» являє собою струнку цілість, котра складається із трьох частин. Перша – догматична – покликана утвердити переваги Нового Завіту над Старим, себто християнства над іудейством. У другій частині зроблено перехід до розповіді про просвічення святим хрещенням Русі та змальовується його картина. Третя частина присвячена князю Володимиру, поряд із яким бачимо похвалу Ярославу. Це догматично-публіцистичний твір, що перебуває у

тісному зв’язку із суспільно-політичними настроями того часу, відповідно до чого подаються образи князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Створені Іларіоном образи витримані в монументальному стилі, але з яскраво вираженим орнаментальним символізмом.

2.2. Григорій

Процес творення оригінальної літератури християнського спрямування був тривалим і багатогранним. Християнська релігія вимагала нового художнього бачення та осмислення дійсності. Нові мистецькі категорії і принципи поставали на основі осмислення літератури, котра приходила на Русь. Однією з перших спроб дати руське бачення головної книги християнства – Євангелія – стала післямова Григорія до Остромирового Євангелія. Диякон Григорій був переписувачем і автором Післямови до однієї з найдавніших датованих руських книг – Остромирова Євангелія (1056–1057). Це – апракос скороченої редакції.

Книга призначалася для новозбудованого Софійського собору в Новгороді.

Григорій працював зі старослов`янським оригіналом, старанно копіюючи його для новгородського посадника Остромира. Очевидно, Григорій спочатку жив і працював у Києві, належав до кола книжників Ярослава Мудрого, а потім переїхав до Новгорода.

Остромирове Євангеліє призначалося для Новгорода, тому пам`ятка має місце як у київській, так і в новгородській культурних традиціях. Післямова до неї є одним із перших зразків, що засвідчує творення руського християнського художнього мислення. Вона цікава перш за все тим, що репрезентує сприйняття руською інтелігенцією, зокрема церковною, візантійської та болгарської книжної культури, засвідчує процес осмислення її руськими книжниками, котрі прагнули не наслідувати чуже, а творити своє на основі старанного опрацювання чужої високої культури. Жанр післямови до такої книги, як Євангеліє, вимагав вихваляння замовника, а у зверненні до читача мало бути прохання переписувача вибачити йому всі його помилки. Крім того, переписувач повинен був дати

зобов`язання виправити їх і покаятися у вчинених гріхах. Григорій переосмислив цей жанр і дав власний, значною мірою трансформований до свого світогляду варіант. Так, замість формальної похвали своєму замовнику він зробив розлогий екскурс щодо біографії Остромира: «Слава тобі, Господи, що сподобив мене написати Євангеліє се. Писати почав в рік 1056, а завершив в рік 1057. Написав же Євангеліє се рабу Божому, нареченому при хрещенні Йосип, а мирське ім`я – Остромир, своякові Ізяслава князя. Ізяслав же князь в той час дві влади тримав – отця свого Ярослава і брата свого Володимира. Сам же, Ізяслав князь, правив столом отця свого, Ярослава – Києвом. А столом брата свого, Новгородом,

доручив правити родичеві своєму – Остромиру» [481, с. 218–219].

Якщо інші переписувачі підкреслювали у своїх приписках такі риси, як самопосоромлення, самоприниження і самопокора, то Григорій виявляє виразне

почуття власної гідності, прагне дати своє індивідуальне і неповторне

бачення життя і літератури. Для нього апостол Павло – авторитет, до якого він прагне рівнятися. Характерним і промовистим фактом є те, що своє ім`я Григорій написав літерами більшого розміру, ніж сам текст Євангелія. Цим він засвідчив те,

що роль автора поступово зростала і заявляла про себе у контексті загалом анонімної старої літератури. Остромирове Євангеліє було виконано на високому рівні книжної справи, написане вишуканим уставом, кілька рядків виведено золотом. Художнє оформлення книги – розкішне (містить зображеннями євангелістів, кольорові заставки та кінцівки, великі ініціали в зооморфному стилі).

Післямова до пам’ятки засвідчує увагу книжника до власної особистості як автора,

що дає підстави говорити про початки формування у книжності образу автора.

2.3. Лука Жидята

Лука Жидята, як і Іларіон та Григорій, належить до книжників кола Ярослава Мудрого, до творців і репрезентантів його суспільно-політичної ідеології. 1036 р.

князь Ярослав віддав Новгородське князівство своєму синові Володимиру.

Прагнучи зміцнити позиції молодого князя шляхом і церковного впливу, він

посадив на новгородську кафедру священика Луку, який став вірним речником Ярослава і його сина. Книжник виступив одним із натхненників та активних учасників спорудження Софійського собору в Новгороді, за часів його єпископства тут було переписано Остромирове Євангеліє, складено книгу

«Тлумачних пророцтв» і Новгородський літопис. Після смерті Ярослава Мудрого Луку спіткала та ж доля, що і митрополита Іларіона. Так, 1055 р. він був позбавлений єпископської кафедри та осуджений тогочасним київським митрополитом Єфремом. Існує думка, що цей конфлікт носив особистісний характер – Єфрем помстився Луці за те, що той 1036 р. обійшов Єфрема, який також претендував на новгородську кафедру. Проте причина, очевидно, глибша.

Після смерті Ярослава Мудрого Візантія прагнула посилити послаблений за князювання Ярослава вплив у церковній сфері, тому більшість русичів,

призначених князем на високі церковні посади, у тому числі й митрополичу, були замінені візантійськими ставлениками. Після смерті Єфрема Лука знову повернувся у Новгород і обійняв посаду єпископа. Помер він 1059 р.

Н. Протопопов назвав Луку Жидяту першим на Русі «архіпастирем» із середовища руських людей. Дослідник вважає, що свій твір книжник виголосив під час вступу на паству 1035 р., тому його можна вважати одним із перших оригінальних витворів руської словесності [370, с. 28]. Походження імені

«Жидята» пов`язане з течією «зжидовілих», визначальною рисою якої було прагнення робити переклади зі староєврейської мови книг Старого Завіту, зокрема тих, які не перекладалися православними (П`ятикнижжя, книги Іова, Руфі,

Даниїла, Есфірі, Псалтир, Пісня пісень, Книги Соломона). До літератури

«зжидовілих» відносять також «Поривання філософів» арабського вченого Аль-

Газалі (1059–1111), «Логіку» Мойсея Маймоніда (1135–1204), астрономічні таблиці «Шерстокрил» та ін. Д. Чижевський підкреслював, що ця література походить із жидівських оригіналів, «але є плодом інтересу місцевих читачів до жидівської вченості та ніяких елементів жидівської релігії в собі не має» [528, с. 210]. Цей пласт літератури репрезентує фактично першу спробу дати слов`янську

математичну та філософську термінології. Лука Жидята був пов`язаний із зжидовілими, їх світоглядом і баченням релігійних норм.

«Поучєниє к братьи» – єдиний твір письменника, що дійшов до нас. Він зберігся у складі ІV Новгородського літопису. Це – виклад головних християнських заповідей, система яких ґрунтується на десяти заповідях Мойсея та Євангелії. Фактично у жанровому розуміння твір являє собою повчання для початкуючих християн. Як наголошує Л. Левшун, «коротко, просто и доступно проповідник викладає у ньому християнські правила життя у миру, слідуючи при цьому аксіології Нагорної проповіді. Спочатку він говорить про обов’язки християнина по відношенню до ближніх […], до власної душі […], завершуючи своє повчання короткою і точною характеристикою нинішнього духовного стану своїх духовних чад. Остання частина повчання представляє собою набір відповідних тем і настанов біблійних цитат, які водночас і підтверджують істинність сказаного й аргументують докази проповідника» [237, с. 207]. Лука намагається викласти простою і зрозумілою для кожного мовою найголовніші християнські принципи, котрими повинна керуватися церковна братія і кожен віруючий. «Поучєниє к братьи» – яскравий приклад християнської етичної проповіді, де в інтерпретації автором євангельських норм і принципів відчувається глибокий зв`язок із положеннями Старого Заповіту. Це яскравий приклад того, як християнство послуговувалося близькими руським інтелектуалам старозаповітними нормами для того, щоб інтегрувати у руську свідомість нову релігію як невід`ємну частину світобачення. Формувалося зовсім інше, суттєво відмінне від язичницького світовідчуття, перейняте високими етичними і моральними ідеалами у дусі християнства. Лука орієнтується на норми Старого

Заповіту як певний місток між двома світоглядними системами.

«Поучєниє к братьи» Луки Жидяти відрізняється культивуванням поряд із християнськими ідеалами й етико-соціальних проблем. Саме ці максими є рівноправними і репрезентують заклик автора бути правдивим, піклуватися про бідних і слуг, уникати сварок, не бути жадібним, не вживати поганих слів. Можна навіть сказати, що перед аскетизмом і відреченням від мирського життя автор

віддає перевагу закликові до братії та кожного віруючого жити у миру, себто світському світі, але бути правдивими, піклуватися про бідних, не сваритися, бути щедрими. Таким чином за допомогою релігійних ідеалів і принципів Лука прагне впливати на суспільну поведінку людей. У соціум він несе адаптовані ним до сприйняття простого читача високі християнські ідеали. Література на кшталт

«Поучєньє к братьи» Луки Жидяти була тим фактором, який сприяв гуманізації суспільства, його соціальній гармонізації й утверджував у поведінці людей принципи моралі й етики. Лука одним із перших закладає традиції простої проповіді, котра, на відміну від урочистої, була розрахована на широке коло слухачів, не переобтяжувалася символікою та алегоріями. Цю традицію розвиватиме Феодосій Печерський.

Незважаючи на те, що на Русі іудаїзм не було прийнято як релігію, а віддано перевагу православному християнству, тут із великим інтересом вивчали Старий Завіт, часто його цитували, і не ототожнювали давню релігію з талмудичним іудаїзмом. Представники течії «зажидовілих» фактично проповідували монотеїзм у старозавітній біблійній формі. Їх учення поєднало ці два підходи, а світогляд вибудовувався на баченні та глибокому розумінні змістової близькості старозавітної системи і слов’янського язичництва. Старозавітні книги Біблії визнають єдиного Бога, але заперечують віру в можливість побутування інших богів, хай навіть чужих. «Зажидовілі» знаходили ґрунт для своєї діяльності поза митрополичим Києвом, змикалися з удільно-князівським місництвом. На ранньому етапі творення літературою християнського світогляду монотеїзм засвоювався у старозавітному варіанті, а не в суто євангельському. Причина – близькість релігійно-світоглядних принципів старозавітної системи вірування та язичництва. Адже тексти Старого Завіту не містять учення про загробне життя,

про грішників і праведників, не заперечують культу предків, не вселяють зневаги до реального життя, до мирських благ і радощів. Виразником усіх цих ідей був Лука Жидята.

Твір Луки Жидяти «Поучєниє к братьи» не є суто православним. Не бачимо тут песимістичного несприйняття дійсності, чернечого аскетизму, а головними

для автора є морально-етичні настанови. Його світогляд визначають положення Старого Завіту. Образи твору поєднують основоположні принципи Нового і Старого Завітів. Богословська спрямованість «Повчання» Луки Жидяти суттєво вплинула на розвиток руського проповідництва. Твір книжника враховує особливості світогляду як суто християнського, так і язичницького. Автор піднімає проблеми не лише релігійні, а й світські.

Поширеним у простій проповіді є збірний образ Отців Церкви, що подається у контексті згадок про сформульовані ними засади православної віри, зокрема про Ніко-Царгородський «Символ віри». Саме цим образом починається «Поучєниє к братьи». Образ Отців Церкви бачимо поруч із образом апостольської громади, що є виразником найвищого авторитету церкви, котрий повинні шанувати та на який мають орієнтуватися ті, кому це послання адресоване. Фактично, як наголошує І.

Ісіченко, «у середньовічному дискурсі Отці Церкви постають як збірний образ носія церковної мудрости: авви, старця, визнання безперечного авторитету котрого необхідне для повноцінного християнського формування і окремої особистости, і всієї спільноти, що прагнуть християнського вдосконалення задля спасіння душ і майбутнього Небесного Царства. Слово Отців, навіть коли його висловлено у формі припущення, міркування чи роздуму, учневі належить сприймати за наказ і не вагатися у його виконанні. Ідентичність Отця зумовлюють несені ним благодатні дари Святого Духа. Харизматична визначеність Отця домінує над його ієрархічною визначеністю, і навіть над формальним підтвердженням його святости через церковну канонізацію.

Постать Отця Церкви реалізується в давньоруській книжності як риторична модель у комунікативних стосунках, до яких залучено читача. Письменник як носій (транслятор) слова Отця входить до комунікативного ланцюга в полі колективного (соборного) харизматичного авторитету, продукований котрим текст має за своєю природою релігійно-повчальний характер. Чужі цій моделі елементи виводяться поза текст. Сам же письменник мусить долати особисту тотожність,

аби ввійти до понад особистісного образу автора як носія церковного авторитету,

що функціонує в параметрах патристичної традиції» [170, с. 137–138].

«Поучєниє к братьи» Луки Жидяти вирізняється стилістичною та змістовною своєрідністю. Це своєрідна настанова до пастви – як чернечої, так і мирської. Жанрово твір поєднав у собі елементи простої проповіді та пасторального повчання, що характеризується простим смислом, простими художніми засобами і відповідно простими образами, а тому йому притаманні практичний зміст і лаконічність висловів. Твір Луки складається з кількох тематичних частин. У першій бачимо короткий катехізис. На початку подається тринатірний догмат, тобто наголошується на необхідності вірити в єдиного Бога,

прославленого у Трійці: в Отця, Сина, Святого Духа. Лука наголошує, що його тези ґрунтуються на тому, «як навчили апостоли, святі отці утвердили». Особливо підкреслює автор ідею віри в єдиного Бога, воскресіння, вічне життя, вічні муки для грішників. Виклавши головні положення християнського віросповідання,

Лука перш за все зупиняється на тих положеннях, завданням яких є забезпечити дієвість віри у практичному житті, які потрібні людині у щоденній діяльності.

Головними тут Лука Жидята вважає молитви на різні випадки людського життя.

Загалом книжник Лука Жидята представив власні міркування щодо особливостей моління: стояти у церкві зі страхом Божим, благати Бога всім серцем і розумом. Він представляє апологію християнської любові та чеснот як її проявів, формуючи таким чином головний образ свого твору – образ істинного ченця. Кожна ідея твору підпорядковуються створенню цього образу. Специфіка його формування полягає у тому, що він твориться шляхом нанизування дидактичних закликів: не лінуватися у церкву ходити – на заутреню, на обідню, на вечірню; перед тим, як лягати спати, спочатку слід Богу поклонитися; у церкві треба стояти зі страхом Божим, не розмовляти, не думати ні про що, а усім своїм розумом молити Бога, щоб простив гріхи: «Не ленитеся къ церкви ходити, и на заутреню, и на обедню, и на вечернюю; и въ своеи клети, хотя спати, Богу поклонився, толико на постели лязи. Въ церкви предстояти со страхом Божиемь,

не молви речи, но ни мысли, но моли Бога всею мыслью, да отдасть ти Бог грехи»

[183, с. 39].

Любов є визначальною категорією для Луки Жидяти. Він палко закликає паству мати любов до будь-якої людини, перш за все до братії. Говорить, що не можна мати одне на серці, а друге на вустах, треба бути правдивим, за правду й Закон Божий не відмовлятися навіть голову покласти. Сентенції про моральні заборони поєднуються у творі Луки з думками про суть людських учинків.

Завершує свій твір Лука Жидята переліком заповідей Божих. Книжник закликає парафіян відвідувати церкву, благочестиво молитися, не сваритися, бути добрими,

милосердними, незлобивими. Це певний морально-етичний кодекс, необхідний для кожного християнина. Застерігає, що людину можуть назвати сином диявола,

якщо вона сваритиме між собою інших людей. Той, хто примиряє людей, є сином Бога. Лука закликає ченців не засуджувати брата навіть у думках, а пам`ятати про власні гріхи, дбати про мандрівників, убогих, ув`язнених, бути милосердним до слуг, не мати зухвальства і гордині. Лука Жидята закликає бути покірними і лагідними, виконавцями Божих заповідей. На його думку, у гордовитому серці диявол сидить, і Боже слово не хоче утвердитися у ньому. Книжник наголошує: «Чтите стара человека и родителя своя, не кленитися Божиимь именемь, ни юного заклинаите. Судите по правде, мзды не берите, въ лихву не даите. Бога ся боите,

князя чтите, раби первое Бога также господу. Чтите от всего сердца иереа Божия,

чтите и слугы церковныя» [183, с. 40]. Як бачимо, у Луки Жидяти пошана до князя зіставляється зі страхом Божим, але автор наголошує, що спочатку людина є рабом Бога, а потім кориться своєму панові. Викладаючи свої принципи життя у суспільстві, Лука Жидята виходить за межі братії як адресата, звертаючись до широких кіл мирян.

Наприкінці «Поучєния к братьи» міститься частина, що являє собою набір всіляких цитат із Біблії. Це – своєрідна антологія афористичних виразів, які мають чітку морально-етичну орієнтацію: не вбий, не вкради, не скажи неправди,

кривоприсяжником не будь, не ненавидь, не заздри, не зводь наклепу, не чини перелюбу, не пий невчасно, і пий у міру, а не спивайся, не будь гнівливим чи запальним, з тими, хто радіє, з радісними радій, з печальними будь печальним. У

творі Луки Жидяти знайшли відображення протиріччя доби двовірства, коли ще

живі були язичницькі погляди, котрі заважали виконувати вимоги християнського

культу. Лука знаходить свій шлях до утвердження нової християнської релігії

– через образи і норми Старого Завіту, котрі близькі світоглядно руським людям.

2.4. Феодосій Печерський Книжна спадщина Феодосія Печерського у тогочасній літературі

засвідчила виникнення нової школи як на ідейному рівні (саме він став фундатором літературного осередку Києво-Печерського монастиря), так і на стильовому [426, с. 458–467]. М. Гнатишак писав, що Феодосій став ініціатором

«зовсім відмінної, протириторичної літературної школи «простого стилю». Його стиль «сповняв службу регулюючої народної української стихії, що не дозволяла надто розбуятися чужому літературному стилеві. Отже, його писання, хоч може не такі характеристичні для стилю доби, як писання Іларіона, Клима чи Кирила, – є

першими спробами пристосувати візантійську стилеву спадщину до українських реальних умов» [68, с. 88–89]. Фактично сутність усіх повчань преподобного Феодосія полягає у простому викладі християнських істин, він переймається прагненням забезпечити благо своїх ближніх. У контексті викладу християнських істин, що здійснюється у формі простої проповіді, формується образ істинного ченця. Крім того, цей образ поступово еволюціонує в образ істинного християнина загалом, який живе не лише у монастирі, й а мирському житті. Також Феодосій створив образ ідеального правителя, який сформувався так само у контексті викладів положень християнського життя.

Народився Феодосій Печерський близько 1036 р. в містечку Василькові під Києвом у заможній родині. Виріс у Курську, куди князь перевів його батька, свого тіуна. Близько 1058 р. Феодосій постригся у ченці, а вже 1061 р., незважаючи на те, що йому не було ще й двадцяти п'яти років, був висвячений на священство. Ще через рік став ігуменом Печерського монастиря. Тут зібрав велику, як на той час,

братію – понад сто чоловік. Саме Феодосій став фундатором монастиря на