kyiv_rus_slip
.pdfнащадкам. «Поучєниє» Володимира Мономаха написано у формі літопису-
автобіографії. Хронологічно твір охоплює 1066–1117 рр. Автор – перший
мемуарист української літератури та визначний публіцист свого часу. Він живе теперішнім і майбутнім своєї землі, відчуваючи особисту відповідальність за те, що очікує Русь завтра. Основна ідея його «Поучєния» – заклик до руських князів припинити усобиці, бути гідними правителями для свого народу. Повага до дружини і вояцької справи – принципи, котрим Володимир Мономах надає особливо великого значення. Таким чином, бачимо, що стосунки між руським князем і його дружиною є такими, як і на Заході. Вони будувалися на обов`язку васала, котрий присягав своєму сюзеренові виконувати васальну службу, тобто надавати йому «пораду і допомогу». Дружинники-васали були не просто підданими князями, не його наймитами, а вільними військовими слугами. Їхні стосунки визначала вільна угода. Саме такі відносини між князями, боярами і дружиною культивує Володимир Мономах як ідеальні й необхідні Руській державі. Його «Поучєниє» перейнято демократизмом і шанобливим
ставленням до людини. Князь-книжник послідовно утверджує цінність людської особистості, її життя та діяльності.
Володимир Мономах створив образ ідеального князя, що став еталоном правителя доби Середньовіччя. Цей образ, сформований на основі власного авторського досвіду та у контексті тогочасної доби, є своєрідним дзеркалом суспільно-політичних і морально-етичних категорій епохи. У «Поучєнии» Володимира Мономаха бачимо внутрішню еволюцію автора, який репрезентує формування етичного кодексу руського християнина. Твір Володимира Мономаха має чіткий план. Перша частина – це своєрідний морально-релігійний вступ,
наповнений цитатами зі Святого Письма. Це більшою мірою настанови, повчальні вислови, взяті зі святих книг і самого життя. Перш за все Володимир Мономах наголошує на тому, що князь, як і кожна людина, повинен мати Бога і страх Божий у душі, милостиню давати, бо вона початок всякого добра: «Луче есть праведнику малое, паче богатства грьшныъ многа. Яко мышца грешных скрушится, утвержаеть же праведныя Господь. Яко се грьшници погибнут;
праведныя же милуя и даеть» [334, с. 394]. Оскільки творення образу правителя Мономаха основується на його власному досвіді, всі посилання на Святе Письмо взяті відповідно до того, аби висвітлювати ту чи іншу життєву ситуацію. Так,
слова з 91-го псалма «Вскуе печальна єси душе моя? Вскую смущаеши мя?
Уповай на Бога, яко исповемся Ему» нагадали Мономаху випадок із його життя.
Тоді князі звернулися до нього, підбурюючи порушити клятву, дану Ростиславичам на Любецькому з’їзді 1097 р. і вигнати їх із волості, але Мономах відмовився. Будучи дуже засмученим тим, що порушується свята на Русі клятва хресного цілування, князь відкрив Псалтир і натрапив саме на ці слова. Після такого вступу Володимир Мономах подає настанови, з яких вимальовується образ ідеального правителя. Автор зазначає, що протягом свого життя формулював їх не підряд, а «по ряду», себто виходячи із тих ситуацій, які відбувалися в його житті.
Спочатку йдуть виписки із псалмів, причому виключно кафізмів, себто тих, котрі читаються напередодні чи на початку великого посту під час періоду каяття. Далі йде виписка із «Поучєния» Василя Великого, що міститься в Ізборнику 1076 р., з
пророцтва Ісаї та ін. Потім Володимир Мономах дає настанови від себе особисто,
визначаючи обов’язки людини перед Богом і своїми ближніми: «[…] при старых молчати, премудрыхъ слушати, старЂйшимъ покарятися, с точними и меншими любов имЂти; без луки бесЂдующе, а много разумЂти; не сверЂпствовати словом, ни хулити бесЂдою, не обило смЂятися, срамлятися страрЂйших, к
женам нелЂпымъ не бесьдовати, долу очи имЂти, а душу горЂ» [334, с. 396]. Як бачимо, Володимир Мономах наголошує на тому, що людина повинна мати й цінувати свою честь і гідність. На його думку, ні затвірництвом, ні чернецтвом, ні голодом не можна досягти справжньої милості Божої. Вона досягається лише справою, хай навіть малою, але корисною й потрібною людям і державі.
Володимир Мономах стоїть на тому, що Бог оцінює людину за її вчинками, а не словами. Він наголошує на індивідуальності кожної людської особистості, її неповторності: «Како образи розноличнии въ человЂчьскыхъ лицих, – аще и весь мир совокопить, не вси въ одинъ образ, но кый же своим лиць образом, по Божии
мудрости» [334, с. 398]. Бути індивідуальністю – ось одна з головних
характеристик правителя, визначена Володимиром Мономахом.
Друга частина «Поучєния» – цілком світська, містить поради щодо широкого спектру суспільно-політичних питань, зокрема князівської моралі. Автор акцентує увагу на тому, що це настанови його власного розуму, закликаючи людей молитися, не забувати убогих, підтримувати сиріт і вдів. Особливо важлива теза Мономаха про те, що не можна вбивати людину: «Не вдавайте силным погубити человЂка. Ни права, ни крива не убивайте, ни повеливайте убити его:
аще будеть повинен смерти, а душа не погубляйте никакояже хрестьяны» [334, с.
398]. Мономах першим із руських князів остаточно відмінив смертну кару на
Русі, тому християнський гуманізм значною мірою характеризує образ
створеного ним правителя. Князь пише, що не можна мати гордині у серці, бо всі люди смертні, сьогодні живе людина, а завтра у гробу. Все, що дав Бог, не людське, а Боже, доручене людям на певний час. Правитель, як і кожна людина, не повинен лінуватися, старих має шанувати, до молодих ставитися, як до братів. Де б не був князь, його обов’язком є підтримувати бідних і вдів, шанувати гостя.
Особливо важливим вважає Володимир Мономах навчання: «Чего же умЂючи,
того не забывайте доброго, а его же не умЂючи, а тому ся учите» [334, с. 400].
У третій частині поради і висновки автора ілюструються прикладами з його власного життя. Так, він перераховує свої воїнські труди за п’ятдесят три роки – від 1072 до 1125 рр. Описує, як правив у Ростові, Смоленську, Переяславі,
Чернігові, підкреслює, що поступився Черніговом, аби не вести війну з Олегом.
Багато пише Мономах про мисливство і походи, яких усього було вісімдесят три великих, а мирних угод із половцями уклав дев`ятнадцять. Все, що міг, князь робив сам, не покладаючись на отроків. Володимир Мономах просить не засуджувати його, бо не хвалить себе, а прославляє Бога за милість, що він стільки років оберігав його від смертельних небезпек. Вже звертання Володимира Мономаха на початку твору говорить про те, що автор адресує свій твір не виключно синам, а широкому читацькому загалові. Релігійне начало у
«Поучєнии» є сильним і визначальним для всіх суджень і роздумів автора. До
релігійного первня приєднується морально-етичний. Власне, релігія і мораль постають із «Поучєния» як два визначальних принципи, якими кожна людина повинна керуватися у своєму житті. Для Володимира Мономаха це дві основні категорії, через призму яких бачиться і розуміється світ. Такими рисами обов’язково повинен володіти князь. Світські поради князя витримані в дусі
християнської гуманності.
Завершальна частина твору має характер заповіту. Це – своєрідні роздуми автора про сенс людського життя. Тут же Володимир Мономах говорить і про те,
чому він вирішив написати свій твір: не для того, щоб похвалити себе чи свою відвагу, а прославити Бога і милість його, що була виявлена до нього грішного. У
творі Володимира Мономаха подані як світоглядно-настановчі, так і практичні рекомендації для державного володаря. У системі заповідей Володимира
Мономаха формується образ ідеального і справедливого правителя, що є головним у творі. Він значною мірою автобіографічний. Багатьом християнським заповідям Володимир Мономах надає суспільно-політичного смислу. Наприклад, теза про те, що треба старшим коритися, а з рівними і молодшими мати любов, є важливим ідеологічним постулатом, суть якого відповідає характеру владних відносин у правлячій династії Рюриковичів, це принцип князівського ієрархії. Також, говорячи про розселення сильних і слабких птахів у природному просторі, Володимир Мономах вкладає у цей постулат ідею богоустановленості, тобто непорушності будь-яких володінь. Так в образно-
поетичній формі втілюється ідея автономності та недоторканості уділів,
закріплена за його участю на з`їзді князів у Любечі 1097 р. Володимир Мономах закликає захищати слабких, допомагати вдовам і сиротам. Це морально-
політичний імператив, завданням якого є обмеження влади. Закликаючи не вбивати ближнього, автор застерігає своїх спадкоємців від гріха братовбивства. А
от убивство язичників та іновірців не вважалося гріхом, тому Мономах гордиться своїми численними перемогами над ворогами Русі. Він засуджує язичницький принцип помсти з позицій християнського всепрощення. Смерть на війні розцінюється як Божий суд. Тема Суду Божого розвивається поряд із темою
княжого правління. Земний правитель за своїм становищем і діями певною мірою подібний до Бога. Володимир Мономах обґрунтовує також ідею справедливого суду для слабких і незахищених.
Як наголошує В. Мільков, «вирішальне значення у роздумах князя має не сама по собі теза людинолюбства і конкретних форм благодійності, а чітко пов`язана із заповідями есхатологічна перспектива, що є об`єктивним критерієм відповідності діянь із проголошеним ідеалом. Оскільки Мономах співвідносив свою моральну програму з очікуваним воздаянням, він формулював скромні та можливі для досягнення правителів цілі, не обманюючись недосягненнями моральними установками. Відповідно поняття людинолюбства у «Поучєнии» являється не абстрактним всеобіймаючим принципом, а цілком обмеженим феодальним баченням проблеми правилом, якому, наскільки це було можливо з точки зору логіки верховного правителя, Мономах прагнув слідувати сам і цього закликав своїх спадкоємців» [298, с. 323].
У «Поучєнии» відображено ідеологічні орієнтири політики Володимира Мономаха. Це своєрідний виклад світогляду і життєвого шляху великого київського князя, зроблений ним самим. Автобіографічний твір Володимира є своєрідним політичним заповітом руського володаря, де утверджується культивований князем принцип ієрархічного успадкування князівського престолу.
Сам Володимир отримав київський престол, порушивши принцип старшинства,
але з волі й бажання киян, тому надалі він закликає своїх нащадків свято дотримуватися цього принципу, вбачаючи у ньому запоруку єдності та стабільності держави. Володимир Мономах, послуговуючись досвідом Володимира Святославича, Ярослава Мудрого і власним, змальовує образ ідеального правителя. Важливою рисою будь-якого правителя має бути страх Божий, що, як зазначає О. Киричок, «покладає також відмінність норми юридичної від етичної. Коли не залишається жодного регулятиву юридичного
[…], тільки страх перед Богом може запобігти вчинкові. Завдяки «страхові Божому» розрізняється «закон» як моральна норма від «правди» – норми юридичної. Мономахів «страх Божий» є усвідомленням людини як істоти, що має
внутрішні інтенції і потребує певної регулятивно-духовної практики. […]
експлуатація Мономахом категорії «страху Божого» напряму пов’язана з прагненням осягнути Премудрість Божу, тобто власне любомудріє у повному сенсі цього слова» [106, с. 199].
Ідеальний християнський правитель у Володимира Мономаха – це не традиційний візантійський тип монарха, повноваження якого даровані йому Богом. Це – оригінальний і неповторний образ саме руського правителя,
такого князя, який, на переконання автора «Поучєния», потрібен Руській державі та її народу. Уявлення Мономаха про обов`язки правителя цілковито розходяться з візантійськими уявленнями та стереотипами про діяльність глави держави. Керуючись власним досвідом, князь радить дітям особисто керувати військовими походами, не покладатися на воєвод, особисто контролювати військо.
Цей образ не має нічого спільного з грецькими уявленнями про владу, де утверджується жорстка ієрархічність, уподібнення правителя Богу,
протиставлення правителя війську та народу. У Візантії імператор фактично був відсторонений від реальних державних рішень, виконуючи представницькі функції. У Мономаха князь має все робити сам. Ідея особистого контролю над державними, військовими, організаційно-побутовими справами є визначальною.
Володимир наголошує на яскравих індивідуальних рисах у поведінці князя.
Творячи образ ідеального правителя, автор фактично репрезентував реалії руського життя. Для Мономаха справедливість – форма вияву законності,
універсальний принцип, що поширюється на всіх людей. Перед законом повинні бути рівні всі, за свої вчинки мають відповідати не лише прості люди, а й державні мужі, включаючи князів. Володимир Мономах звертається не тільки до своїх синів, а й до всіх руських князів, закликаючи їх завжди пам’ятати про високі обов’язки влади, про відповідальність за долю Русі та її народ.
Твір Володимира Мономаха було написано протягом тривалого часу. З «Поучєниє» яскраво вимальовуються внутрішні риси характеру автора, зокрема він постає як людина милосердна і правосудна, безкорислива і щедра, смілива і глибоко релігійна. Твір виражає ідеал правителя у письменстві ХІІ–ХІV ст. – це
князь-патріот, який веде боротьбу за єдність Руської землі, для якого важливі високі моральні ідеали, відповідні християнській традиції. Очевидно, Володимир Мономах був знайомий із візантійським жанром повчання, зокрема творами Костянтина Багрянородного «Про церемонії візантійського двору» та «Про управління імперією». Проте впливи цих творів не були визначальними.
Можливо, Мономах запозичив тільки ідею написання подібного твору, а форма і зміст є суто його авторським надбанням. Дослідники неодноразово наголошували,
що на твір Володимира Мономаха помітний вплив зробив «Ізборник» 1076 р. Він успадкував прихильність його укладача Іоанна до язичництва, а звідси – алегоризація, «духовне» прочитання євангельських заповідей. Володимир Мономах, як і Іоанн, бачить Бога злитим із природою, поклоняється християнському Богові, а також Сонцю. Мономах в усьому керується своїм розумом, раціональне начало є домінуючим у його життєвій філософії. Міра справедливості для нього – знання, праця – вища міра богоугодності людини. «Поучєниє» Володимира Мономаха є важливим історично-психологічним документом доби Середньовіччя. Як наголошує Є. Маланюк, «особа автора з’являється нам тут закінченим християнином і християнським гуманістом.
Від «варязтва» залишаються тільки сліди. Та проблема, що з нею змагався був Володимир Святий, – вартість людського життя в зв’язку з заповідями «не убий» –
розв’язана його правнуком Володимиром Мономахом радикально:
Винний, чи не винний – не вбивайте:
не губіть душі людини.
Цей радикально-християнський гуманізм з’явився у нас на початку ХІІ ст. і
проголошений був не єпископом, не філософом, а володарем, одним з найліпших князів русі, останнім великим представником варязької династії в Київській Державі Середньовіччя» [286, с. 36].
Індивідуальність Володимира Мономаха розкривається і в його літературній дискусії з митрополитом Никифором – ставлеником Візантії. Никифор (грек із Лікії Малоазійської) правив Київською і всієї Русі митрополією сімнадцять років,
до своєї смерті. Літописи пишуть про його «смиренність» і «ученість». Існує
припущення, що Никифор не знав руської мови, його твори було перекладено з грецької. Праці митрополита Никифора дійшли до нас у різних збірках, як правило, разом із творами Мефодія Патарського. За списками, що датуються не раніше, ніж ХVІ ст., до нас дійшли такі твори Никифора: «Послання до Володимира Всеволодовича Мономаха про піст та стриманість почуттів», «Послання до Володимира Мономаха про розділення церков на східну і західну», «Послання про латинян до великого князя Святослава Ярославовича». Послання до Володимира Мономаха «Про піст і стриманість почуттів» (1113–1121 рр.) –
головний твір Никифора, в основу якого покладено ідеї античної та візантійської книжності, які автор прагне донести до руського суспільства. Праця Никифора присвячена в основному філософським питанням, зокрема мова йде про різні соціально-політичні та етичні проблеми, про необхідність і шляхи пізнання світу людиною, про співвідношення інтелектуальної та почуттєвої сфер, себто розуму і душі особистості. Важливе місце займає з`ясування питання про те, що таке людське життя, у чому його суть і головна квінтесенція. Автор роздумує і над тим,
із яких частин складається життя, що становить його основу. На думку Никифора,
людське життя за своєю внутрішньою сутністю є подвійним, оскільки у ньому поєдналися розумне і нерозумне, духовне і тілесне. Дуалістичний характер людського життя Никифор вбачає у тому, що поряд із добром завжди присутнє зло. Найскладніша проблема, за Никифором, полягає у тому, що межа між добром і злом майже невидима. Дуже часто людині нелегко розрізнити, де завершується добро і починається зло. Тому в її душі ці два протилежних начала перебувають у стані безперервної боротьби. Никифор, як перша особа в церкві, звертається до першої особи в державі, тактовно напучуючи князя, нагадуючи про відповідальність за долю рідної землі, необхідність мудрого та справедливого правління. Таким чином Никифор продовжує традицію, коли мудреці ставали дорадниками правителів, їхніми духовними отцями і тим прислужились державі й народові. Твір Никифора цінний і тим, що містить не тільки традиційну похвалу князеві, а й репрезентує практично перший виклад основ тодішньої психологічної науки, що ґрунтується на античних положеннях. Душа, за Никифором, має три
головні сили – розум, пристрасті та волю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п`ять змислів – зір, слух,
смак, нюх, дотик. Все це сприяло посиленню інтересу до людини, прагнення літератури пояснити її вчинки та почуття.
3.2. Клим Смолятич
Клим Смолятич – другий на Русі після Іларіона митрополит, який був русином за походженням. Його творчість репрезентує пам’ятки нетипікарного характеру. Як наголошує Л. Левшун, «на проповідницькі жанри Уставних читань орієнтувалися і до них прилучалися, а інколи навіть ототожнювалися з ними,
твори нетипікарного проповідництва. Від типікарних вони відрізнялися «модусом буття» книжника, який їх створив і, значить, творчим методом. […] художня цензура Типікона дуже чітко вловлювала такого роду відступи від християнського художнього канону і не включала такі проповіді до складу уставних читань. Із цього не випливає, що ці твори було малохудожніми. Проте їхня художність – художність «в іншому смислі», художність значною мірою секуляризована, тобто наближена до критеріїв художності сучасної секулярної культури. Тому твори нетипікарного кола більш зрозумілі й цікаві (близькі) сучасному читачеві» [237, с. 256]. Погоджуємося з думкою дослідниці про те, що Клим Смолятич відкрив новий у східнослов’янській культурі напрям – «ренесансних інтелектуалів»,
теоцентристів [237, с. 258].
Ряд учених припускають, що народився Клим у Смоленську. Спочатку був ченцем Зарубського монастиря, потім – київським митрополитом. Було два Заруби на Русі: Смоленський і Київський. Більш за все, Клим був ченцем Зарубського монастиря на Київщині. Очевидно, що до призначення на митрополію вів затвірницьке життя. Літописи пишуть, що князь Ізяслав «вивів» Клима на посаду митрополита із «заруба», тобто «затвора». З огляду на це дискусія щодо того,
звідки походив Клим – із Зарубського монастиря біля Смоленська чи Києва, є
безпідставною. Так само дискусійним є і прізвисько «Смолятич», як той, що
походить зі Смоленська. Воно могло означати і сина чи онука Смоляти. Він був прихильником Александрійської школи екзегези.
1145 р. великий київський стіл посів Ізяслав Мстиславич. 1147 р. він поставив Клима митрополитом. 1149 р. Ізяслав змушений був тікати з Києва разом із Климом. Через рік він повернувся, але незабаром тікає до Володимира Волинського, повернувшись до Києва 1151 р. Відтоді до смерті князя 1154 р.
Клим був митрополитом. У квітні 1156 р. до Києва прибув митрополит Костянтин із Візантії, а згадки про Клима поступово зникають із літописів. Він виступав за
«незалежність східнослов’янської Церкви і водночас приносив у церковну культуру русичів, відстоюючи та захищаючи, вишукану візантійську культуру слова і думки, яка «виламувалася» з найбільш звичної для давньої Русі так званої
«інтеріорної» (аскетично-монастирської) естетики. Тому, виступаючи проти адміністративного «засилля» греків, «русофіл» Климент на ділі утверджував на Русі культурне засилля сучасної йому грецької цивілізації з її ренесансним культом людського розуму, з її пієтетом до вишуканої освіченості, з її тонким смаком до віртуозності і невід`ємної від неї віртуальності у художній творчості»
[237, с. 257].
Клим Смолятич мав добру освіту, чудово знав тогочасну літературу і Святе Письмо. Іпатіївський літопис характеризує Клима як «книжника і філософа,
якого ще не було в руській землі». Никонівський літопис відзначає, що Клим любив самоту, тікав від людей та «перебував на молитві й читанні божественних книг», був начитаний у них, тому залишив по собі багато власних писань.
Можливо, Клим дійсно написав низку творів, хоча дійшов лише один. Клим Смолятич – ставленик і однодумець київського князя Ізяслава – був активним противником засилля у руській церкві грецьких ієрархів. На той час справа церковної самостійності була невід`ємною і важливою частиною державної. Клим був русином за походженням й отримав посаду митрополита силами і волею руської ієрархії, без звернення до Візантії. Київський собор єпископів мав немале значення для руської церкви. На жаль, його рішення було чинне тільки короткий час, але засвідчило могутню спробу руських князів, бояр і священників утвердити