kyiv_rus_slip

ворота, митрополичу церкву Святої Софі, церкву Богородиці Благовіщення. Князь всіляко сприяв поширенню та утвердженню християнської віри, будував монастирі, любив чорноризців, книги, багато читав, зібрав переписувачів книг: «Сий жє Ярослав, сын Володимєрь, настя книжными словами сєрдца верныхь людий» [352, с. 634]. Ця стаття під 1037 р. є своєрідним панегіриком князеві,

зразком високого ладу давньоруської літератури. У розумінні літописця,

виходячи з життєвого досвіду великого київського князя, зліб насущний і хліб духовний дорівнюються у своїй значущості. Автор наголошує на його мудрості,

творячи фактично портрет першого християнського правителя нової

християнської держави.

1051 р. Ярослав поставив митрополитом русича Іларіона, за його князювання було засновано Києво-Печерський монастир. Помер Ярослав 1054 р.,

де у літописі вміщено заповіт князя, в якому говориться, що всі сини повинні жити у мирі, тоді Бог збереже їх від ворогів. Якщо будуть жити у сварках, самі згинуть і землю Руську занапастять. Великий князь закликає синів слухати один одного, київський стіл передає старшому Ізяславу, щоб був іншим як батько.

Промовистою є біблійна паралель до образу Ярослава Мудрого з Яковом, де утверджується право первородства. Фактично цей уривок літопису є ідеолого-

політичною кульмінацією твору. Літописець акцентує увагу на кульгавості Ярослава, бо, як зазначає І. Данилевський, «кульгавість Ярослава може бути витлумачена як символ – у якості ознаки того, для кого шлях в Єрусалим (у

нашому випадку – у Київ), завойований Давидом (у нас – Святополком), закритий.

Але новгородці, які допомагають Ярославу в його боротьбі, не несуть відповідальності за «кульгавого». Вони можуть увійти в Київ в якості будівничих нового «дому Давидового» [108, с. 175].

Зіставлення оповідей про Володимира та Ярослава дає підстави зробити висновок про те, що своєрідні підсумки про обох були підведені у літописних статтях задовго до їхньої смерті. Про Володимира – стаття 996 р., про Ярослава – стаття 1037 р. Обидва панегірики були інспіровані завершення будівництва й освяченням релігійних культових споруд – Десятинної церкви та Софійського

собору. Фактично Ярослав постає як князь нової формації, яка виникла, можливо, «не без впливу уроків візантійського двору. Він зумів оцінити користь «учення книжного», говорячи ширше, культури загалом, яка йшла від греків, і на цьому терені досяг суттєвих успіхів. Водночас він зумів не потрапити під візантійський вплив у політичному смислі: Ярослав пішов на гострий військових конфлікт з імперією і здійснив спробу утвердження самостійної руської церкви» [533, с. 165].

Досить цікавим і колоритним є літописний образ Володимира Мономаха,

започаткований у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» і завершений у Київському літописі. Загалом середньовічній літературі притаманна церемоніальність,

прагнення не лише подати максимум відомостей про князя, а й висловити пошану до нього, прославити. Тут ідея слави є визначальною. У «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» під 1053 р. говориться, що у князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого,

народився син Володимир від цариці грецької. Коли Всеволод посів київський стіл, він віддав Володимиру Чернігів, який рано почав військові походи. 1085 р.,

коли луцький князь Ярополк хотів іти на Всеволода, Володимир першим вирушив у похід проти нього, узявши місто Луцьк. 1089 р. була освячена церква Печерська святої Богородиці Києво-Печерського монастиря, де був присутній і Володимир Мономах разом із батьком. 1094 р. Олег прийшов із Тмутаракані з половцями до Чернігова. Володимир зачинився у місті, а Олег палив біля міста монастирі. Тоді Володимир, аби уникнути руйнувань, уклав мир з Олегом, віддавши йому Чернігів, а сам пішов у Переяслав. Літописець наголошує, що тоді половці пограбували навколишні села, бо Олег вже вкотре навів поганих на Русь. 1095 р.

половці прийшли до Володимира миритися. Половецькі хани Олтар і Китан наблизилися до Переяслава, і Володимир змушений був віддати свого сина Святослава у заложники Китанові. Але з Києва прийшов Слав`ята і запропонував вбити Китана, на що Володимир сказав: «Како могу сє азъ створити, рать с ними ходив?» [352, с. 708]. А його дружина вважала, що то не гріх, бо половці гублять Руську землю. Тоді русичі визволили Святослава, вбили Китана і розгромили його дружину. Після того Володимир багато раз ходив на половців.

1096 р. київський князь Святополк і Володимир Мономах послали до Олега послів, закликаючи його прийти до Києва та укласти договір про Руську землю, її оборону від нападників. Після відмови Олега вони забрали у нього Чернігів.

Володимир і далі продовжував воювати з половцями. 1097 р. з його ініціативи, на чому наголошує літописець, відбувся з`їзд князів у Любечі. Святополк,

Володимир, Давид Ігоревич, Василько Ростиславич, його брат Олег вирішили не губити Руську землю, не вчиняти чвар між собою, а об`єднатися для її захисту від половців. Вони розділили землі, цілувати хрест і присягали один одному на вірність. Але Давид обдурив Святополка, ніби Володимир і Василько змовилися проти нього. У результаті було вчинено криваву розправу над Васильком Теребовлянським. Володимир Мономах був засмучений розбратом: «По истинЂ отци наши и дЂди наши соблюдоша Руськую зємлю, а мы є хощемь погубити»

[352, с. 730]. Літописець наголошує, що Володимир завжди слухався свого батька Всеволода і шанував матір, поважав митрополита: «Володимєрь жє так єсть любЂзнивь: любов имЂя к митрополитом и к єпископом, пачє жє черноризєцький чинъ любя, и приходящая к нєму напиташє и напояшє» [352, с. 730]. Одним зі свідчень цього стало закладення 1098 р. кам`яної церкви святої Богородиці у Переяславі. Загалом літописець високо підносить значущість просвітницької місії Володимира Мономаха, порівнюючи її з місією Ісуса Христа. Князь в інтерпретації книжника постає як братолюбець і дбайливець за Руську землю.

Літописець стоїть на тому, що позитивні морально-етичні риси правителя, його духовна глибина зумовлюють його велич як державного володаря. Творячи образ Володимира Мономаха, літописець «продукує саму ідею правителя – такого, що відповідав би уподобанням народу, філософії його життя, а також і практиці того життя. Влада в руках певної особи потребує, на думку автора літопису, чіткої,

повної відповідності висоті моральних засад людини, а також тому обсягові влади,

що його вона забезпечує – такою є провідна позиція літописця» [141, с. 27]. У

цьому суть державницької позиції автора літопису.

Ідея необхідності об’єднання руських князів у боротьбі проти половців –

центральна у політичній діяльності Володимира Мономаха, в образі якого

втілюється ідеал середньовічного лицаря-воїна. Фактично всі походи князя проти половців набувають рис хрестових походів, а перемоги русичів на чолі з Мономахом подаються у літописі як свідчення ласки Бога. Для руських книжників Степ був ареною для здійснення героїчних походів князів на славу християнства. 1103 р. відбулася рада князів у Долобську, що описана з політичних позицій Володимира Мономаха. Тут вдало поєднуються героїчні мотиви та елементи церковної книжності. Спочатку подано промову Мономаха на захист прикордонних ратаїв, а сама перемога тлумачиться автором як справжнє чудо.

Повість про переможний похід у Половецьку землю об’єднаних сил руських князів під 1111 р., очевидно, була складена на основі реалій походу 1103 р. Вона також починається розповіддю про з’їзд руських князів у Долобську та відомою з попередньої повісті промовою Мономаха про ріллю смердів. Стиль цієї повісті більш наближений до церковного. Дати виходу в похід, битв пов’язано з церковними святами і требами. Розвивається мотив допомоги князю з боку небесних сил, що виражається реальною дією. Наприклад, автор пише, що ангели допомагали бити половців: «Падахъ Половци прєдъ полком Володимєровомь,

невидимо бьєми ангєломъ» [352, с. 762], бо «сє бо ангєлъ вложи въ сєрдцє Володимєру Мономаху пустити братью свою на иноплємєнники, Русьскии князи»

[352, с. 763].

1113 р. було знамення – сонце виглядало схожим на місяць, після чого помер київський князь Святополк. Кияни зібрали раду і послали послів до Володимира Мономаха, просячи його посісти великий київський стіл. Володимир відмовився, після чого жителі столиці пограбували двір боярина Путяти і знову послали до Володимира, кажучи, що багато бід буде, якщо він не прийде до Києва.

Так Мономах погодився стати великим київським князем. Його зустрічали кияни,

митрополит Никифор із великими почестями і Володимир «сЂдь на на столЂ отца свого и дЂдь своих, и все людьє ради быша, и мятєжь влєжє»[352, с. 771]. 1115 р.

з ініціативи Володимира було перенесено мощі Бориса та Гліба у церкву,

збудовану на їхню честь у Вишгороді. Завершення розповіді про Володимира Мономаха бачимо у Київському літописі. Тут вміщено панегірик на смерть князя

під 1126 р., хоч насправді він помер 1125 р. У посмертному панегірику говориться, що помер благовірний і христолюбивий великий князь всієї Русі Володимир Мономах, який просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи. Слава про Володимира розійшлася по всіх землях. Особливу загрозу він складав для поганих, бо боровся з ними. Після смерті князя його тіло поклали у святій Софії. Священнослужителі та увесь руський народ сумували за святим і добрим князем, а також сини його Мстислав, Ярополк, В’ячеслав, Юрій, Андрій, і

внуки його.

Як бачимо, літописець не подає літературних портретів своїх героїв,

зовнішність людини не є для нього самостійною категорією, тому він не прагне описувати її. Наголошується лише на тих елементах зовнішнього вигляду героя, котрі тією чи іншою мірою підсилюють, поглиблюють певні риси характеру. Кожен елемент зовнішності інтегрований більшою мірою у дію та сюжету, а не до інших елементів зовнішності. Також характерною рисою зображення героїв у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» є фрагментарність чи роздрібненість характеристик, які «особливо проявились у тому, що літописець не пов`язує зовнішнього і внутрішнього у персонажів. Зовнішні та внутрішні риси героїв перераховуються літописцем як рівноправні, незалежні один від одного якості, зовнішнє не пов`язувалося причиннєвим зв`язком із внутрішнім, внутрішнє і зовнішнє однаково діяли» [115, с. 52]. Таким чином образи у літописі постають мозаїчними, ніби створеними з різних елементів, котрі у своїй системі творять цілісний образ.

Загалом біографії та життєпис князів у літописі тісно між собою пов’язані.

Їхня єдність зумовлюється насамперед києвоцентричним спрямуванням тексту,

коли у центрі перебувають великі київські князі, їхні життєві шляхи подаються у хронологічній послідовності, образи правителів виступають носіями певних політичних і державних ідей і реалізують визначальні ідеологічні завдання авторів. Загалом літопис заклав основи жанру літописання, а водночас залишився еталоном і зразком його протягом багатьох століть. Розвиток києворуської культури зумовив природню і закономірну літературну можливість появи цього

колосального за своїми об’ємами тексту. Системна спроба осмислення національної історії, її перебігу і розвитку свідчить про існування у народів певних традицій, наявність ґрунту. А таких народів на теренах Київської Русі було багато, які, не зважаючи на відмінності мовні, традицій, побуту, звичаїв, єдналися в одне державне ціле. Автори розпочали оповідь у літописі від світового потопу і домовленості між синами Ноя поділити землю між собою. Звернення до цього сюжету було потрібне для того, аби на самому початку визначити місце предків русі у світовому контексті. Відтак. Історичний погляд літописця поступово звужується, а з колосальної за обсягами картинами виділяється головний об’єкт.

А «легенда про візит на Русь апостола Андрія має, принаймні, дві функції.

Руський літописець межі ХІ–ХІІ століть, кидаючи ретроспективний погляд на історію своєї держави, прагне знайти витоки й ознаки подій, які вже здійснилися у далекому минулому. Це викликає появу особливого роду пророцтв – пророцтв

«заднім числом», за відомим. Пророцтва ці підпорядковуються певному ідейному замислу – обґрунтувати історію своєї держави як історію, що неминуче веде до християнства. Після того, як походження слов`ян було пов’язане з біблійною історією людства, цілком логічним стає передбачення споконвічної причетності дніпровських слов`ян до світу християнського. Це завдання і виконує легенда про апостола Андрія, в якій утверджується, що ще задовго до появи Руської держави їй було напророчено майбутнє обителі християнства» [533, с. 287].

2.8. Яків Мних

Головним джерелом відомостей про книжника є його власні твори, а також єдина згадка у літописному житії Феодосія Печерського. Іаков Мних розвивав

традиції книжників кола Ярослава Мудрого, був духовно й ідеологічно

близький до них. Спадщина Іакова Мниха – невелика, але охоплює досить широкий спектр суспільних, церковних і культурних проблем. Так, своїм твором

«Сказаніє о БорисЂ и ГлЂбЂ» Іаков зробив своєрідний прорив у тогочасному суспільному світогляді та церковній ідеології, котрі перебували у тісному зв`язку і

постійній взаємодії. Сам Іаков був ченцем монастиря на ріці Альті, що недалеко від Переяслава. Тут містилася одна з резиденцій Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха. Перекази вістять, що саме у цьому місці був убитий князь Борис. Вчені відзначають, що у первинних і найдавніших переказах святі Борис і Гліб не поєднувалися. А головне те, що культ Гліба стояв значно вище,

заступаючи собою постать і жертву Бориса, котрого шанували прямі нащадки князя Всеволода. Ідеологічною метою мислителя Іакова було поєднати в

нерозривну цілість оповідь про страждання обох князів, аби зрівняти значення і вплив образів Бориса і Гліба для руського народу. У творі Іакова Мниха «Сказаніє о БорисЂ и ГлЂбЂ» постать Бориса на першому плані. Таким чином у суспільній свідомості та церковній ієрархії руських святих ці два образи поступово стають рівноправними.

Яків Мних був життєписцем князя Володимира – хрестителя Русі.

Звеличенню постаті великого київського князя Володимира книжник присвятив свій твір – «Память и Похвала». Таким чином письменник готував ґрунт для канонізації князя Володимира. В. Істрін причину того, що князь Володимир був довго не канонізованим, пояснює таким чином: «У цей час (середина ХІ ст. – О.С.)

відбувалася боротьба двох партій – грецької та національної, руської. Перша прагнула всю справу християнського просвічення руської землі присвоїти собі,

зневажаючи ініціативу кн. Володимира, тоді як партія руська намагалася представити введення християнства на Русі справою національною. Очевидно, ця боротьба почалася з прибуттям на Русь грецького кліру разом із митрополитом,

коли в 1037 р. була заснована в Києві митрополія» [159, с. 17]. На користь національної партії говорить похвала Володимиру у слові «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона і розповідь у літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт».

Суспільні погляди, духовні орієнтири та церковна ідеологія Іакова Мниха, що знайшли відображення у його творах, споріднені зі світоглядом Іларіона Київського. Іаков розвивав ідеологічні традиції Десятинної церкви, активно

виступав за канонізацію руських князів – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба,

що було завданням не лише церковним, а й політичним. Ця канонізація

працювала і на незалежність руської церкви. Дивно, що 1074 р., коли Феодосій перед смертю намагався поставити на своє місце Іакова Мниха, братія його не прийняла. Можливо, тому, що Іаков не був ченцем Києво-Печерського монастиря.

Твір Іакова «Память и Похвала» дійшов до нас більше, ніж у десяти списках ХV–ХVІІ ст. М. Грушевський, аналізуючи структуру твору, зазначає, що він «у

теперішнім вигляді, очевидно, являється механічним зліпком кількох писань:

властивої «Пам`яти і похвали Володимиру», «Похвали княгині Ользі» та короткого житія Володимира. При тім Шахматов […] цілком справедливо вказав,

що навіть у самих похвалах Володимиру і Ользі є повторення, які вказують на сполучення докупи двох редакцій, досить подібних між собою. Третя частина,

житіє Володимира, стрічається в збірниках як окрема стаття, і тому висловлений був здогад, що вона існувала з початку як самостійний твір і тільки потім була злучена з «Пам`яттю і похвалою» [90, с. 80–81]. Очевидно, що нині маємо варіант твору Іакова Мниха, який зазнав певних змін у процесі його переписування у різні часи. Проте головна сутнісна ідея твору та його завдання залишалися незмінними

– звеличення хрестителя Русі князя Володимира й утвердження ідеї про необхідність його канонізації.

2.9.Данило Паломник

Єдуже небагато давньоруських текстів, де ми

знайдемо таке природне поєднання інтересу до реальності й любові до чудесного, виражених такою простою мовою,

збагаченою народними виражальними засобами.

Р. Піккіо

У ХІ ст. києворуська література активно засвоює історію і філософію християнства, котре чинить вагомий вплив на формування її світогляду і світовідчуття. Окремі ідеї, теми, сюжети світової християнської історії та їхня інтерпретація, описи вражень, котрі виникають у художній свідомості книжників Русі, породжують згодом нові твори суспільно-політичного і літературного

характеру. Крім того, переживання, джерелом якого є душа руського книжника та яке викликане, наприклад спогляданням місць, де жив Ісус Христос, засвідчує

«тісний зв`язок між етнографією у власному розумінні та історією літератури на ґрунті застосування закону переживання» у сфері вивчення цих творів. З Х ст. у

візантійській літературі набув поширення жанр проскинітаріїв – своєрідні путівники по Святій Землі. Л. Левшун жанр агіотопографії відносить до агіографічної жанрової асоціації, яка представлена ходінням. Тут заявлений автор,

адже ходіння – твір авторський, індивідуальний. Але його метою було не показати себе у Святій Землі, а передати те глибоке і багатогранне враження, котре справила Свята земля на книжника. Автори ходінь розвинули й удосконалили,

адаптували до нових умов традицію уснопоетичних переказів про паломників у святі місця. Ці перекази колись являли собою масштабну культурну програму, що,

наприклад, представлена епосом про Іллю Муромця. Унікальність ходіння як жанру полягає у тому, що, по-перше, «твори цього жанру покликані описати для

«початківців» предмети найвищої духовної цінності у християнській культурі;

тому ходіння – чи не єдиний жанр, який зображує предмети, які заздалегідь не відповідають «чину» адресата. По-друге, твори такого жанру не включені до складу житійних читань жодного з візантійських уставів, оскільки ходіння є свого роду ендем східнослов’янської книжної культури. Ні візантійська, ні західноєвропейська книжність не знають творів такого роду […]. … до часу складання східнослов`янської паломницької книжності Свята Земля була описана і

в«емпіричних» (ітінерарії) і у «гномічних» (проскінарії) модусах.

Східнослов`янським книжникам залишалося завершити (а краще сказати – дозволити) це описати у модусах містики. Саме ці модуси бачення й образотворчості дозволяють … використати творчі методи інших модусів у знятому вигляді, формуючи свій особливий художній світ, який просвічується логосами трансцендентної Реальності» [237, с. 366–367, 368].

«Житьє и хождєньє» Данила Паломника – серед того, що до нас дійшло, –

перший руський паломницький твір. Він постав на ґрунті осмислення руськими книжниками фактів та історичних місць і пам`яток священної християнської

історії. Твір чітко створений відповідно до канону християнської художності. Це єдиний відомий нині текст доби Київської Русі, присвячений опису Святої землі

[433, с. 80–87]. Пам`ятка містить також яскраві риси житійного твору. Загалом мандрівка в інтерпретації Данила Паломника є не лише шлях до святих місць з метою поклонитися їм, а й дорога до духовного самовдосконалення через пізнання суті Творця.

Дослідники припускають, що Данило був ченцем Києво-Печерського монастиря. А потім ігуменом якоїсь обителі на Чернігівщині. Очевидно, його подорож тривала більше двох років. Найпоширенішою є думка, що ця мандрівка припадає на 1104–1106 рр., 1104–1107 рр., 1106–1108 рр., 1106–1107 рр. Невідомо точно, звідки автор родом. Але одного разу він згадує, що річка Іордан нагадала йому рідну річку Снов (нині річка з такою назвою є на Чернігівщині). Очевидно,

він був вихідцем із Північної Русі. Перебуваючи у Палестині, Данило у своїй молитві згадував імена князів руських. Він поставив свічку за руських володарів,

записавши їх імена у порядку князівської ієрархії: Михайло-Святополк Ізяславич – великий київський князь, Василь-Володимир Всеволодович Мономах – князь переяславський, Давид Святославич – князь чернігівський, Михайло-Олег Святославич – князь новгородський і курський, Панкратій-Ярослав Святославич – князь муромський і рязанський, Гліб Всеславич – князь мінський. Ця система князівської ієрархії, яку Данило добре знав, була розроблена як засіб проти міжкнязівських усобиць з ініціативи Володимира Мономаха на князівських з’їздах у кінці ХІ–на початку ХІІ ст. Данило називає себе «руської землі ігуменом»,

підкреслюючи, що мислить себе у Палестині не приватною особою і представником не одного монастиря чи однієї області, а всієї Руської землі як політично самостійної держави, в ім`я якої він ставив лампаду в монастирях і храмах Святої землі. У творі наголошується, що паломництво, здійснене автором, – то дар Божий, а не заслуга і не подвиг «грішного ігумена». Його мета – описати Святу Земля «не ложно, но по истине, яко видех».

Загалом твір Данила Паломника не позначений безпосереднім впливом певного жанру чи пам’ятки візантійської літератури. Важливо, що на той час