kyiv_rus_slip

незалежну церкву Києворуської держави. Лаврентіївський літописний звід головну роль в організації та проведенні цього собору приписує Ізяславові, а

Іпатіївський висуває на перший план чернігівського єпископа Онуфрія. Принаймні цей собор поставив питання про можливість самостійного обрання митрополита в Києві, незалежно від Візантії та відповідно до канонів вселенських соборів.

Загалом 1145–1147 рр. у державній і церковній політиці Русі позначені суттєвими змінами. Це був час переломний для княжої доби. Після 1147 р. князівська держава поступово почала занепадати. Відтоді точиться боротьба за церковні справи на Русі. Триватиме вона десять років і завершиться 1157 р. черговим обмеженням прав української церкви Візантією.

Климові приписують кілька відповідей на «Вопрошанія» Кирика Новгородця (відповіді 21, 30, 38, 43, четвертий пункт 101-го питання), «Слово про любов Климове», «Слово в суботу сиропусну». Єдиний твір, який незаперечно належить Климові та дійшов до нас, – «Посланиє написано Климом митрополитом роускым к ФомЂ прозвитєроу смолЂньскомоу истолкована Афанасиєм мнихом»

(далі – «Посланиє») («Послання Климу священику Фомі»). Твір дійшов у двох списках ХVІ ст. Складається він із двох частин. Перша частина (від початку до слів «[…] но елико молихся, да быхь избавился власти!») – це відповіді на закиди Фоми. Друга частина представляє собою тлумачення Біблії та богословських виразів, що була доповнена і змінена ченцем Афанасієм, котрий редагував твір у ХІІІ ст. Твір Клима засвідчує широку ерудицію автора, його знання творів Гомера,

Платона, Аристотеля, Святого Письма, «Шестоднева» Йоанна, екзарха болгарського, «Богослов`я» Йоанна Дамаскина, тлумачення Старого Завіту Феодорита Кирського, творів єпископа Микити Іраклійського, «Ізборника» 1073

року, слова «О ЗаконЂ и о БлагодЂти» Іларіона та ін. На думку Н. Нікольського, «автор «Послання» як письменник не був ні оригінальним, ні самобутнім. Але будучи, навпаки, однією з головних ланок у цьому наслідувальному напрямі літератури, «Послання» ближче знайомить з деякими джерелами літературного впливу грецьких творів на руські» [317, с. 87].

Слід відзначити, що традиціоналізм києворуської літератури був зумовлений наслідуванням візантійських мислителів, використанням цитат із Біблії. Але необхідно зважати на ту конкретну культурну та суспільно-політичну ситуацію на Русі, в контексті якої виникає певний твір і породженням якої він є.

Для Клима Смолятича характерні абстрактні теоретизування, теоретичні міркування тощо. Він чітко обґрунтовує власні міркування щодо певних

біблійних положень або ж дає конкретні оцінки політичної ситуації у

тогочасній Русі. Клим був активним учасником суспільно-політичних процесів,

тому його філософствування мають реальну основу, є відповідями опонентам на конкретні закиди. Він вважав, що за допомогою біблійних образів можна говорити про сучасні події, оцінювати їх, робити висновки і давати поради. Віра, в

інтерпретації Клима Смолятича, є головним засобом і шляхом до вирішення суспільних проблем, до виховання християнської особистості.

У його творчості знайшла яскраве відображення суспільна політика князя Ізяслава Мстиславича, осмислена і репрезентована релігійним діячем і книжником. Самостійність руської церкви тут постає як невід`ємна частина

загальнодержавної політики. Клим Смолятич талановито вводить політичні проблеми у контекст церковних і суто релігійних питань, надаючи таким чином їм великого значення і впливаючи на свідомість віруючих, роблячи їх прихильниками Ізяславової ідеології. Разом із тим «Посланиє» Клима є цікавим і неповторним «образком того, як серед завзятої усобиці – боротьби за київський двір, князь і його дружина були захоплені ієрархічними і теоретичними богословськими питаннями, брали участь в дебатах про напрям сучасної науки,

відносин богословія до античної традиції і т. под.» [91, с. 80]. В основі «Послания» лежить листування, яке почалося, коли новий митрополит Русі Клим написав листа у Смоленськ князю Ростиславу, котрий негативно поставився до його призначення митрополитом. Очевидно, цей лист був відповіддю Клима на лист Ростислава, який висловив Климу своє невдоволення і згадував при цьому Фому – наближеного до нього освіченого книжника. Клим виправдовується, посилаючись на Святе Письмо і пропонуючи власні способи його тлумачення. Певно, він

показав недостатню повагу до Фоми. Очевидно, що і лист писав не сам Ростислав,

а Фома за його дорученням. Фома докоряв Климу за гордовитість, бо він, мовляв,

хоче показати себе «філософом». Безперечно, що мова йшла і про посаду Клима.

Тепер листування набуло суспільного характеру і Клим написав листа, що дійшов до нас, категорично заперечуючи своє прагнення до слави.

Твір Клима Смолятича відображає не лише тогочасну ситуацію у державі, а й еволюцію руської книжності, пошук нею власних шляхів подальшого розвитку. Клим вдається до традиційного для християнських богословів методу екзегези, щоб подати таким чином досвід богомислення. Він представляє власне тлумачення шістнадцяти біблійних притч, показуючи напрям,

в якому повинна розвиватися людська думка. А суть цього напряму полягає у тому, що «слід роздумувати» над Святим Письмом і давати інтерпретацію не лише тексту, а й підтексту, того, що сховане у глибині притч і легенд. Клим наслідує традиції патристики, наголошуючи, що філософія прагне тієї глибокої мудрості,

яка наявна у християнстві. Втіленням цієї справжньої, істинної мудрості є, на його переконання, образ Ісуса Христа. Для Клима він стає символом істинного любомудрія, даючи людям знання «божественні та людські речі». Книжник полемізує щодо розуміння філософії. Фома докоряє Климові, що він пише

«філософію», «славиться», вважаючи себе філософом, замість того, аби вивчати Святе Письмо, використовує ідеї Гомера, Аристотеля, Платона. А літописи називають Клима «книжником і філософом», керуючись принципом широкого тлумачення терміну «філософія», що є виявом високої похвали, визнання його мудрості й начитаності. Фома ж користується вузьким розумінням цього слова.

Для нього філософія – то еллінська мудрість, чужа і неприйнятна для християнського вчення.

Що означає філософія для самого Клима Смолятича? Вивченню даного питання присвячено ряд досліджень. На думку Е. Гранстрем, Клим сам представляв себе як філософа [81, с. 21] після навчання у Константинополі, у

Магнаврській школі. Фома вважає, що Климент безпідставно «привласнює собі таке високе звання, яке на Русі, як правило, розумілося у прямому значенні даного

слова та до того ж асоціювалося з ім`ям Константина-Кирила Філософа;

повсякденна ж візантійська практика вживання слова «філософ» не була відома на Русі» [81, с. 27]. В. Горський не погоджується з даним висновком, оскільки на основі твору Клима не можна говорити про «розуміння Фомою філософії у поширеному у Київській Русі позитивному значенні. Радше навпаки. Фома не лише стверджує, що Климент «шанує себе філософом», а й звинувачує його саме в тому, що він справді «пише філософію», є дійсно філософом. Негідним, на думку Фоми, є не прагнення приписати собі таке високе звання, а зацікавленість у такій недостойній справі, як філософія. І це зрозуміло, адже шлях філософа, на думку Фоми, веде до омани «еллінської мудрості», відволікаючи тим самим від осягнення дійсної Істини, що закладена в Святому Письмі» [106, с. 19–20].

Володимира наставляв у християнській вірі грецький філософ. На Русі знали філософський трактат Іоанна Дамаскіна «Діалектика», де філософія визначається як страх Господній, добродійне житіє, уникнення гріха і т. п. Фома докоряє Климові, що він писав від Аристотеля і Платона, а Клим це заперечував. На Русі твори античних філософів не були відомі, але цитати їхні містилися у збірниках

«Пчела», «Висловах Ісіхія» та ін. То ж на Русі поняття «філософія» мало моральний і повчальний характер, було пов`язане з тлумаченням Святого Письма.

Очевидно, Клим стоїть на позиціях, близьких до Григорія Ниського, котрий вважав, що античну філософію не слід ігнорувати, адже вона потрібна для того,

аби правильно і глибоко критикувати єресі. Також вона необхідна тому, що відірваність християнської віри від дійсного життя спонукає під час проповідей звертатися до різних доказів, у тому числі запозичених із арсеналу античної традиції. Те ж саме говорив Іоанн Дамаскін, наголошуючи, що й цариці, себто християнській мудрості, доречно користуватися послугами служниць, себто античних мудреців. Так само і Клим дивиться на античну спадщину з позицій

християнського мислителя і богослова.

Очевидно, твір Клима Смолятича – уривок із листування двох осіб, яке за своїм змістом виходило за межі суто приватного й мало суспільний резонанс.

Загалом же «Посланиє» Клима Смолятича цікаве з кількох точок зору. По-перше,

воно репрезентує рівень просвіти у Смоленську і свідчить, що книжність поширювалася і на півночі, і на півдні. По-друге, змальовує культурне середовище освічених діячів. Два земляки дискутують з приводу того, як треба тлумачити Святе Письмо. Факт поставлення Клима митрополитом без відома патріарха, що став приводом для початку листування, поступово переростає у вчену дискусію суто літературного характеру, що стосується цілого напрямку богословія. Листи читалися при князеві та його оточенні, мали суспільне значення і культурне. По-

третє, цей твір представляє руську філософію, способи тлумачення Святого Письма. По-четверте, це рідкісний приклад абсолютної відповідності літературної пам`ятки відомій історичній події. Незважаючи на те, що мова у творі Клима йде в основному про теоретичні проблеми, автор намагається зняти висунуті проти нього звинувачення у марнославстві та писі, довести своє право очолювати руську церкву. Головне релігійне питання полеміки Клима і Фоми – чи можна допускати символічне, широке тлумачення тексту Святого Писання? Клим переконаний, що Біблію слід розуміти і тлумачити як світ символів. Він продовжує і розвиває

закладену Іларіоном традицію руського осмислення трьох послідовних етапів

розвитку людства – «Закон», «Благодать», «Істина».

Клим Смолятич представляє власний метод тлумачення і розуміння Святого Письма, пропонуючи «притчовий» метод пізнання. Він бачить два шляхи осягнення Божої Премудрості – «благодатний» (безпосереднє прилучення до вищого Божественного світу) та «притчовий» (пізнання Божественного через осмислення суті біблійних символів). Перший був відкритий лише для учнів Ісуса Христа, тих, із ким він безпосередньо спілкувався. Другий доступний для всіх інших, коли Божа Премудрість постає через опис вчинків Христа, на які слід дивитися як на притчі морального характеру. Візантійська традиція знала таке розуміння філософії, як інтерпретація притч і символів Святого Письма. А

філософ поставав як посередник між людьми і Богом, себто той, хто пояснював і доносив до людей суть і глибинний зміст Святого Письма. Клим, пояснюючи значення Премудрості, наголошує на ідеї поєднання в особі Христа людського і

божественного начал. В образі Ісуса Христа розкривається Божественна суть, він є втіленням вищої Премудрості.

Так, слова Соломона «Ось Премудрість створила собі храм» Клим Смолятич тлумачить таким чином: «Премудрость есть божество, а храмь человЂчьство, аки во храмъ бо вселися въ плоть, юже приять от пречистыя владычица нашея Богородица истинный нашь Христосъ Богъ. А еже «утвердив седмь столповъ» сирЂчь семь соборовь святыхь и богоносных наших отець» [189, с. 284].

Премудрість, в інтерпретації Клима Смолятича, є божеством, що дається Богом, а

не людьми, але зберігається вона серед людей, тобто сприймається, розуміється та пояснюється ними. Утвердження семи стовпів означає те, що сенс Божої премудрості був визначений сімома християнськими соборами. Як бачимо, Клим

Смолятич виходить із того, що премудрість дана Богом, а завдання книжника

– пояснити її та донести до людей. Книжник закликає свого опонента Фому вчитуватися у слова Святого Письма, посилаючись на книгу приповістей Соломонових. При цьому він звертається до образу Софії, Премудрості Божої,

розуміючи її як силу, що творить світ. Далі Клим пише: «НЂсть бо неправды у Бога, реку же: не будет! Испытает бо сердца и утробы, яко Богъ есть праведень.

Расмотряти ны есть льпо, возлюблении, и разумЂти. Вижь бо, яко же се огнь от камения исЂкаемь и от дрЂва исходяй же, составляемь есть и сьгньщаемь человьчьскыми вещественными руками; гда же силу из горения приимет огнь,

смотри, како ти человЂчьскыми хытростьми читстЂйшаа вещь слагаема въ нЂ,

очищается!» [189, с. 284–285]. Тобто, вогонь, який висікають із каменю і виходить із дерева, виникає від рук людини, а будь-яка річ, кинута у вогонь, очищується.

Золото чи срібло у вогні позбавляється домішок, стає чистим. Клим розповідає притчу з Біблії, де Христос говорить, що якийсь чоловік ішов з Єрусалиму і попав у руки розбійників. Вони забрали у нього одяг і поранили його. Цей чоловік, в

інтерпретації Клима, є втіленням Адама, а розбійники – біси, нанесені ними рани – гріхи. Клим шукає прихованого значення кожного слова та образу. Власне, ця притча потрібна книжнику для того, аби поставити проблему гріха у людському житті. М. Сулима цілком правомірно зазначає: «Проблема гріха у контексті

християнської культури є однією з найстаріших. Її початок – біблійна оповідь про гріхопадіння Адама і Єви, так званий первородний гріх – порушення першими людьми Божої заповіді і, як наслідок, втрата ними і їхніми нащадками головного Божого дару – вічного буття у світі добра і благодаті. Звідси походить вчення людини про гріх, що зіпсував людську природу. З догматом про гріх пов`язані церковні вчення і практика спасіння людини від моральної деградації, від духовної і тілесної смерті» [469, с. 4]. Саме через ідею гріха, застерігаючи людину від нього, Клим Смолятич утверджує ідею спасіння людини.

У кожному біблійному образі, сюжеті, ідеї слід вбачати не тільки зовнішній текст, а й глибинний внутрішній підтекст. Читач повинен задумуватися над біблійними виразами, які вводять його у світ символів. Для Клима Смолятича

Святе Письмо – це дидактично-алегоричний текст, у якому він бачить мудрість, намагається виявити її за символами і пояснити. Загалом такий підхід до Святого Письма характерний для раціоналістичної лінії у тогочасній філософській думці, яку представляли Кирило Філософ, Іларіон Київський і Климент Смолятич. У межах традиції символіко-алегоричного тлумачення Святого Письма актуалізується поняття «Софії», «софійності» як втілення любомудрія. Лист Клима цікавий і своїм богословським змістом. Його автор є прибічником суто символічного тлумачення Святого Письма. Використовуючи форму питань та відповідей, Клим подає тлумачення численних текстів Святого Письма. Так, пишучи, що Премудрість утворила собі храм на семи стовпах, Клим має на увазі те, що Премудрість – це Бог, храм – створена ним людина, сім стовпів

– сім вселенських церковних соборів. Запропонована Климом Смолятичем діалогічна форма твору «запитання – відповідь» надає йому характеру своєрідного катехізису, збірки правил читання та інтерпретації Святого Письма. Образи Клима еволюціонують порівняно з образами Іларіона. Головна суть цієї еволюції

полягає у тому, що образи Клима витримані в орнаментальному стилі, що проявляється перш за все у глибокому символізмі. Цей символізм є синтезом християнської традиції у представленні образів та суто авторського їх тлумачення.

На думку Л. Левшун, «перше, що відрізняє творчий метод Клима від інших методів словесної творчості, це повна відстороненість викладу від актуальної дійсності: зміна образів відбувається ніби то всередині зображуваних подій Святого Письма і Переказу й представляється, швидше, спробою узгодити різні святоісторичні епізоди, ніж пояснити їх значення і смисл для сучасного книжника читачу […].

Звертає увагу те, що створені образи є казуальними – залежними від контексту і «творчого завдання» письменника – алегоріями один одного» [237, с. 259]. Певною мірою Клим орієнтувався на зразки типікарних текстів, наслідував ряд елементів канонічної творчості, проте його «Послання» вже не вписувалося у творчий метод Типікону. Власне, його тлумачення й інтерпретація – це тлумачення й інтерпретація екзегетичні, його цікавлять різноманітні варіанти різночитання біблійного тексту. У Святому Письмі він бачить алегорії, які як мислитель тлумачить, виходячи з власних позицій. Таким чином його стиль можна визначити як алегорична ампліфікація. Клим Смолятич залишив нащадкам власне неповторне й оригінальне розуміння духовної сутності людини та її призначення. Ідею єдності Руської держави, її політичної незалежності та церковної автокефальності він поставив в один ряд із домінуючими ідеями того часу, які чув увесь світ. Протягом двохсот років (з 1037 р.) серед великої кількості митрополитів і князів лише десять названі «книжниками». Це – митрополит Іларіон, два вихідці з Візантії – грек Йоанн ІІ і Кирило І Русин із Нікеї, князі – Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Володимирович Галицький, Володимир Василькович Волинський, Костянтин Всеволодович Ростовський. І лише двоє з них названо не тільки книжниками, а й філософами – Климент Смолятич і Володимир Василькович.

3.3. «Слово про князів»

Формування високої моралі для середньовічного суспільства було головним засобом впливу на свідомість і поведінку особистості, виховання у неї патріотичних почуттів, здатності бути будівничим і воїном в ім`я своєї Вітчизни.

Домінуючими у системі суспільної моралі були два соціальні типи – воїна-героя і миролюбця. У різні історичні періоди вони існували поруч, але з вивищенням однієї категорії над іншою. Це були головні ідеальні приклади для князів і простих людей. Пам`ятка «Слово о князьях», створення якої припадає на другу половину ХІІ ст., культивує другий соціальний тип – ідеал миролюбного князя, втілений в образах князів Бориса і Гліба. Борис загинув від меча брата не тому, що не міг йому протистояти, а тому, що не хотів проливати кров свого брата, прагнув зберегти мир на Русі, не порушити християнської заповіді про братолюбство. Так

цей образ є головним носієм топосу глибокої віри, яка стає визначальною у

життєдіяльності героя. Нагородою жертовності Бориса стало піднесення його вчинку до рангу святого мучеництва. Він пішов на смерть за віру, вчинивши величний християнський подвиг, так зване страстотерпництво, що є християнським прийняттям смерті.

У рукописах дана пам`ятка має й інші назви – «Похвала і муки святих мучеників Бориса і Гліба», «Слово похвальне на перенесення (мощів) святих страстостерпців Бориса і Гліба…». Очевидно, що «Слово о князьях» було написано спеціально на честь вшанування пам`яті Бориса і Гліба, до 15 травня як дня цих святих. Образи ідеальних князів є для автора засобом сказати про кричущі проблеми сучасності, дати їм оцінку і висловити власну точку зору чи погляд того,

на чиє замовлення було створено цю величну проповідь. У другій половині ХІІ ст.

Русь роздирали князівські міжусобиці, що негативно впливало як на внутрішню стабільність держави, так і на її зовнішню політику, міжнародний імідж. Князі не дотримувалися заповідей Володимира Мономаха, викладених у його «Поучєнии»,

фактично зруйнували систему князівської ієрархії. Саме її порушення, на думку автора «Слова о князьях», накликає на Русь біди і негаразди. Головна ідея

пам`ятки – заклик до князів схаменутися, забути ворожнечу і жити в мирі, що

робиться це через актуалізацію топосу віри.

Існує думка, що «Слово о князьях» було написано 1175 р. після конфлікту між чернігівським князем Святославом Всеволодовичем і його двоюрідним братом князем новгородським Олегом Святославичем. Проте у тексті пам`ятки немає точних вказівок на певні історичні постаті чи факти. Очевидно, поштовхом до написання твору були численні князівські міжусобиці, що роздирали тогочасну Русь, перетворювали могутню колись державу у слабку і беззахисну перед сильними зовнішніми завойовниками. Автор, узагальнивши ті настрої, написав твір, покликаний вплинути на політику кожного із князів, аби повернути їх до мирного життя і підкорення законам міжкнязівської ієрархії. Автор «Слова о

князьях» розвиває ті ж ідеї руської єдності та сильної державності, що й Володимир Мономах у своєму «Поучєнии» та автор «Слова о плъку ІгорєвЂ».

Книжник у своєму творі утверджує думку про те, що руські князі не повинні послуговуватися допомогою іноземців у боротьбі проти своїх співвітчизників і кровних братів, бо це гріх і злочин. Князівську честь і славу автор «Слова о князьях» бачить зневаженими і забутими через численні князівські усобиці. Щоб відродити могутні у минулі часи славу і силу Русі, князі повинні об’єднатися і помиритися. Тільки таким чином вони зможуть довести, що займають свої високі місця правителів Русі з волі Бога. Автор «Слова о князьях» вдається до історичних паралелей, знаходячи у минулому вчинки, варті наслідування, що дають гідні уроки сучасникам. Творець пам’ятки розповідає читачам «притчу» про покійного князя чернігівського Давида Святославича, що є для нього величним і незаперечним прикладом ідеального князя-правителя – справедливого і миролюбного. За часів його князювання мир і спокій панували у Чернігові та його землях. Як старший у роді, він ніколи не кривдив молодших князів, шанував послану йому Богом високу честь бути володарем, завжди дотримувався свого слова. За це він був нагороджений Господом: «Давидъ Святославичь а Святославъ Ярославичь святаго Бориса и ГлЂба брать, тотъ Давидъ ни с кЂмъ не имЂаше вражды. Аще кто на нЂ рать въздвигнеть, он же покорениемь своимъ рать уставляше, княжаше в Черниговь въ болшемъ княжении, понеже бо старии братьи своеи. Аще кто кривду створяше в нему от братьи он же все на собЂ притираше.