kyiv_rus_slip

Нового Єрусалиму. Не зважаючи на спротив і заперечення Ольги, Святослав вирушив у похід на Болгарію, повертаючись з якого і загинув. Загалом опис останніх років життя Святослава у «ПовЂсть времяньных лЂт» не є історично достовірним. Більшою мірою це – спроба літописця символічно передати суть подій кінця 60-х рр. Х ст. Книжник акцентує увагу на значущості християнських сакральних центрів світу: Єрусалим – Константинополь – Переяславець – Київ.

Літописець як справжній патріот своєї землі віддає перевагу Києву.

Руський князь Святослав – перш за все великий воїн, і це головна його риса.

Він дбає не тільки про себе, а й несе відповідальність за державу, рід, народ.

Святослава називали Завойовником, бо за дванадцять років свого князювання

(960–762) він суттєво розширив географічні межі Київської держави, долучив до неї ряд племен. Є. Маланюк вдало визначив головну рису характеру Святослава – його «варязтво». Саме цей історичний герой репрезентує героїчну епопею

«романтично-юного, щойно обудженого імперіалізму молодої нації, в якій,

здавалось, гармонійно зіллялися еллінство і варязтво, «південь» і «північ», сила і краса. Святославові Завойовникові не пощастило побачити наслідки своєї бравурної чинности – його ранню смерть ціхує такий самий романтизм, як і його життя. Але можна з певністю припускати, що дальші епохи розвитку і розквіту Київської Держави – епохи Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха – навряд чи були б здійснені в їх розмірах: Святослав Завойовник дав мірило і для народу і для землі. Можливо – назавжди» [286, с. 30–31]. Уже перша дружинна повість, якою є повість про Святослава у складі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», засвідчила поетику монументального стилю, притаманного, зокрема,

героїчним повістям епохи Середньовіччя. Характер воїнських повістей визначало прагнення передати ідеї героїчного чину, честі, слави, могутності князя.

Літописець наголошував на сміливості, мужності героя, демонструючи ці риси його характеру через слова і справи. Образ героя повісті відповідає певним політичним ідеалам, зокрема тим, речником і носієм яких виступає літописець.

Виходячи зі своїх політичних уявлень, книжник оцінює князів. Для нього головним є показати не характер князя, а його діяльність і політичну позицію.

Князь – це герой, лицар, репрезентант певного політичного ідеалу, який доповнюється суто особистісними характеристиками, як сміливість, мудрість,

відданість державі.

А. Шайкін, проаналізувавши біографії трьох князів, – Олега, Ігоря і Святослава – робить аргументований висновок про те, що «при загальному погляді на ці три біографії стає помітним їхня істотна єдність. Якщо накласти їх одна на одну, виявиться деякий інваріант: успішні князі, воїни, які постійно підкоряють своїй владі окремі племена, розширюють кордони своєї держави,

вступають у військові зіткнення з іншими країнами, досягають піку своїх доль у грецьких походах; всі вони, так чи інакше, за літописом, досягають успіхів у військових заходах проти Візантійської імперії, отримують із неї данину; після грецьких походів усі вони незабаром гинуть і гинуть, як кажуть, не своєю смертю.

На перший погляд, гибель кожного з них відмінна: Олега кусає («клює»)

змія, Ігоря вбивають древляни, Святослава – печеніги. Але є в їхніх смертях і дещо спільне: всі вони переоцінили свої можливості, вознеслися у гордині,

вирішили, що для них немає перешкод, вознеслися у гордині – і смерть наступає як покарання за непомірну гординю. Не випадково і те, що смерть у всіх випадках наступає після нанесення зла християнам-грекам. Така єдність не може бути випадковою, в усякому випадку, на художньому рівні воно перестає бути випадковим і набуває риси певного «задуму автора» (кого б не мати на увазі під

«автором» тексту ПВЛ).

Важливо підкреслити, що задум цей здійснюється власне художніми засобами. Кожна з біографій сюжетно самостійна, але завдяки єдності ідеї

(навмисній чи ненавмисній), наступна біографія підключається до попередньої,

розгортаючись як ще один варіант теми «гордині». Якщо намагатися дати назву цим біографіям, то їх можна назвати біографіями «року», «долі» чи, точніше,

біографіями «покарання» [533, с. 85–86].

Зовсім в іншому аспекті представлено у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» образ Володимира Великого – взірцевий літературний персонаж, що, як наголошує І. Ісіченко, «репрезентував добровільне визнання себе – носія вищої державної

влади на Русі («кагана») – слугою Небесного Царя» [170, с. 226]. 973 р. почав князювати син Святослава Ярополк. Через убивство Люта, сина Свенельда,

почалася ворожнеча між Ярополком та Олегом. Свенельдич намовив Ярополка піти проти Олега і заволодіти його волостю. 977 р. Ярополк пішов проти Олега й отримав перемогу. Під час втечі Олег загинув, а Ярополк успадкував його волость.

Володимир, почувши про це, утік за море, а 980 р. повернувся у Новгород на чолі варязького війська. Він попередив Ярополка, що виступає проти нього, а також відправив послів до полоцького князя Рогволда, сватаючись до його дочки Рогніди. Проте князівна сказала, що не хоче за Володимира, а хоче за Ярополка.

Ображений і сповнений почуття помсти Володимир переміг Рогволда, убив його і двох його синів, а Рогніду силою узяв за дружину. Після того Володимир пішов на Київ. Воєвода Ярополка Блуд зрадив свого князя, і Володимир увійшов у місто.

Ярополк був убитий, а Володимир заліг із його дружиною-гречанкою, не будучи з нею у шлюбі. Вона на той час була вже вагітна, і з часом народився Святополк,

про якого літописець написав: «отъ грєховнаго бо корєнє злый плодъ бываєть»

[352, с. 546]. Тут же літописець називає Володимира перелюбником, а Святополк був наче від двох батьків. Говориться, що Володимир мав кількох дружин:

Рогніда, яка народила Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода і дві дочки,

гречанка народила Святополка, чешка – Вишеслава, друга чешка – Святослава і Станіслава, болгарка – Бориса і Гліба. Було у нього також багато наложниць, адже був князь «жонолюбцем», як цар Соломон. Фактично від самого початку біографії Володимира бачимо, що він включається у боротьбу за владу і перетворює її на протистояння між братами. Так, Ярополк мав певні ідеологічні та політичні підстави вести таку боротьбу, будучи старшим братом, то у Володимира їх не було. Зі свого боку він провадив саме боротьбу за владу, маючи єдине виправдання – не він першим її почав. Подібні розповіді Д. Ліхачов називає

«повістями про княжі злочини».

Почавши княжити у Києві, Володимир поставив язичницьких кумирів на горі за двором: Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Сімаргла, Мокош. Володимир ходив на ляхів, потім переміг в`ятичів і ятвягів, радимичів, болгар. Він отримав

багато перемог. За таку державницьку діяльність, спрямовану на утвердження сили та величі Русі, літописець хвалить Володимира, але головна заслуга князя – його апостольський подвиг у справі поширення на Русі християнства. 986 р.

прийшли до Володимира болгари магометанської віри, говорячи, що він князь мудрий і розумний, але закону не знає. Вони закликали повірити в їхній закон і поклонитися Бохмиту. Але Володимиру не сподобалося обрізання, заборони їсти свинину і випивати. Тоді прийшли німці від Риму, але руський правитель не прийняв ї їхню віру, як і віру козарських жидів. Після того прийшов філософ від греків. Саме він розповів Володимиру, як і чому прийшов Бог на землю,

відповівши на численні запитання князя, які стосуються нової віри, що свідчить про глибокий інтерес Володимира до суті християнства. 987 р. Володимир послав своїх людей у християнські країни, аби вони пізнали різні релігії. Вислухавши послів, Володимир вирішив прийняти християнство. Саме прийняття християнства є центральною подією літопису, що складається з кількох «глав»: 1. «Випробування вір» Володимиром. 2. «Промова філософа». 3. «Посольство Володимира для випробування вір на місцях». 4. «Корсунська легенда». 5. «Повалення кумирів». 6. Хрещення Києва та Русі. А «композиційний зв’язок цих

«глав» утворює цілий роман» [533, с. 107].

988 р. Володимир пішов на Корсунь. Він оточив місто, але не міг його узяти.

Тоді корсунянин Анастас пустив стрілу, на якій написав пораду перекопати колодязі та перекрити воду місту. Володимир пообіцяв охреститися, якщо це збудеться. Після того місто здалося, а руський князь послав до царів Василія та Костянтина вістку, аби віддали за нього їхню сестру. Візантійські правителі захотіли, аби Володимир охрестився. На це князь відповів: «Яко азъ крестюся; яко испытахъ прєжє сих дний законъ ваш, и єсть ми любъ, и вЂра ваша и служєниє,

ижє ми исповЂдаша послании нами мужи» [352, с. 584]. Коли приїхала візантійська принцеса Анна, Володимир розхворівся на очі й осліп. Анна сказала,

якщо князь охреститься, то прозріє, на що Володимир відповів: «Ащє сє истина будєть, по истЂнЂ вєликъ Бог крестьянєскъ» [352, с. 585]. Після того корсунський єпископ охрестив Володимира і князь прозрів. За ним і вся дружина прийняла

хрещення. Літописець говорить, що існують чутки, ніби Володимир охрестився у Києві чи Василеві біля Києва, бо християнське ім`я князя Василь. Тут же подається молитва «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя», що є важливою для характеристики Володимира як просвіченого християнина. Після того Володимир поставив церкву святого Іоанна Предтечі в Корсуні й повернувся до Києва. Він наказав звергнути всіх язичницьких ідолів і провів хрещення киян.

Правитель звертається до Бога з проханням зглянутися на нових християн, дати їм пізнати його. Князь віддає наказ ставити церкви там, де раніше були язичницькі ідоли. Так виникла церква Святого Василія та інші храми. Володимир звів храми і в інших містах, він віддав дітей бояр на книжне навчання: «Володимир жє просвЂщЂнъ сам, а сынови єго, и зємля єго» [352, с. 596]. Як бачимо, навернення у християнську віру княгині Ольги та її онука князя Володимира відбувається у зв’язку з певними шлюбними церемоніями, хоча наміри «і них протилежні. Ольга хрестилася по ходу сватання до нього грецького «царя», уникнувши непотрібного їй шлюбу, Володимир хреститься, домагаючись шлюбу. І в тому, і у другому випадку хрещення виявляється елементом весільної гри (зрозуміло, що маємо на увазі лише оповідь, а не реальний факт хрещення)» [533, с. 116]. Прийняття християнства на Русі є актом колосального історичного і політичного значення.

Адже тепер держава приєдналася до світової релігії. Племінна Русь поступово трансформується у Русь державну, саме християнство стає централізуючим та об’єднуючим фактором у цьому процесі.

Відтепер він постає як князь-будівничий. З його волі навколо Києва, на берегах річок Остер, Десна, Трубіж, Сул, Стугна постають нові міста. 991 р.

Володимир заклав церкву святої Богородиці, 992 р. заснував місто Білгород. 993 р.

у відкритому поєдинку змагалися печенізький воїн і руський. Руський юнак переміг, на честь чого князь Володимир заклав місто Переяслав. Це реалізація державного програми християнського правителя.

996 р. після завершення будівництва церкви святої Богородиці Володимир вирішив: «Сє даю церкви сєй святьй Богородиць отъ имЂния своєго и отъ моихъ градъ дєсятую часть» [352, с. 600], тому церква стала називатися Десятинна.

Врятувавшись від печенігів біля Василева, Володимир заклав там церкву святого Преображення. Визначальними рисами характеру князя є любов до книг,

милосердя, допомога бідним, керуючись принципами з Євангелія: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть», «Продайте маєтності ваші і роздайте убогим», «Не зберігайте для себе скарбів на землі, де міль точить і злодії підкопують, але зберігайте собі скарби на небі, де ні міль не точить, ні злодії не крадуть». Прийнявши слова Соломона «Хто дає убогим – Богові позичає»,

Володимир наказав роздавати при княжому дворі їжу та гроші біднякам, а тим, що не могли приходити сюди, привозили. Князь дуже любив свою дружину, про все радився з нею, особливо щодо розбудови держави, законів, війн. З сусідніми королями – Болеславом Лядським, Стефаном Угорським, Андроником Чеським – жив у мирі та Божому страху. Так Володимир має всі християнські чесноти.

Результати державницької діяльності князя представлено у статті 996 р., а й некролозі на смерть правителя зроблено акцент на його християнському подвигу.

Насамперед порівнює його з фундатором християнства у Візантії імператором Костянтином, називаючи Володимира «новим Костянтином великого Риму».

Літописець наголошує і на необхідності пошанування Володимира. Так поступового смерть володаря перетворюється на агіографічну подію. Загалом життєпис князя являє собою певне зіставлення язичницької та християнської сторін його буття. Спочатку його біографія забарвлена темними тонами, а прихід до християнства забарвлює її у світлі кольори. Хоча і в образі Володимира-

християнина все ще відчуваються риси володаря язичницького, зокрема хитрість,

певна боягузливість, підступність. У цьому унікальність фігури святого Володимира, все попереднє життя котрого реабілітується фактом здійснення ним особистого і державного хрещення. Як наголошує А. Шайкін, «якщо князі-

язичники гинуть, то Ольга і Володимир, які прийняли християнство, доживають до старості й помирають звичайною смертю. Протиставлення це, не деклароване літописцем, об’єктивно присутнє у літописі, у самій тканині літописного тексту.

Тому, якщо біографії князів-язичників – це «біографії покарання», то біографії

Ольги і Володимира, які подолали язичництво, – «біографії порятунку» [533, с.

125].

Син Володимира Ярослав правив у Новгороді. Колив він перестав давати данину Києву, великий князь хотів іти з війною на нього, але розхворівся і помер.

Його смерть стала великим горе для Руської землі: «Сє жє увидЂвшє людьє, и

снидошася бещисла и плакашася по нємъ, боярє акы заступника зємли ихъ, убозии акы заступника и кормитєля; и вложиша и въ гробъ мраморяни, спрятавшє тєло єго с палієм великим, блажєнаго князя» [352, с. 607—608]. Літописець порівнює Володимира з Костянтином, який охрестив Рим. Володимир помер «во исповЂдании добрЂмь, покааньємь расыпа грЂхы своя, милостинями, ижє єсть пачє всєго добрЂй» [352, с. 608]. Промовистими є біблійні паралелі до образу Володимира, порівняння його із Соломоном, Ізмаїлом, Яковом. Говориться, що у Володимира було дванадцять синів, як у Якова та Ізмаїла. Дванадцять – це кількість колін Ізраїлевих, коштовних каменів, поставлених Мойсеєм біля жертовника перед Синаєм, дорогоцінних каменів, які прикрашають ризу первосвященика. Також було дванадцять апостолів Ісуса Христа. Літописець зіставляє Володимира з Ізмаїлом, сином Авраама. Рогніда відмовлялася стати його дружиною, натякаючи на те, що він – син рабині Малуші, а Сара говорить Аврааму, щоб він прогнав Агарь. Для літописця при творенні образу Володимира важливою є система його морально-етичних цінностей. Як зазначає Л. Задорожна, «літописець стоїть на тому, що моральна висота християнських заповідей за умови слідування їм не виявляється запорукою висоти духовної в людині, а це наближає людину до Бога, творить її богоподібною. І те, що князь Володимир віддає перевагу в своєму житті загальному перед одиничним, веде його також до позитиву: «жив Володимир за порядками діда і отця», оскільки стале, постійне завжди у свідомості людини має переваги над новим і сприймається як приєднання до сущого, а, отже, як пізнання, як урешті, «уміння слідувати за мудрістю предків» [141, с. 17]. Літописець наголошує на єдності світосприйняття князя й народу. Пієтет до правителя зумовлений його християнською

релігійністю, тому книжник показує еволюцією характеру князя, його самостійний прихід до християнських моральних цінностей.

Загалом спостерігається низка літописних кліше при характеристиці образів князів. Так, літописці витворили певний набір чеснот, які притаманні князю та представляють його як ідеал. Князь є сміливим і відважним воїном, для якого визначальними є категорії честі та слави, він патріот своєї землі, носій її традицій,

будівничий, роздає милостиню, справедливий суддя. А головне, що князь є глибоко віруючою людиною, наділеною всіма християнськими чеснотами. Таким чином канонізується сам образ князя, що живе відповідно до християнських заповідей. Образ Володимира Великого є позивним і фактично статичним. Від самого початку він подається у позитивному світлі, літописець відкрито не засуджує його негативних рис. Князь-язичник приймає рішення просвітитися християнством, що виправдовує всі його попередні гріхи. В описі Володимира літописцем, як і кожного іншого героя, спостерігається синтез документальної й

історичної традицій, що дає підстави називати їх епіко-історичними героями.

Біографія кожного епічного героя основується на його вченій індивідуалістичній характеристиці. Особистість фактично ототожнюється зі вчинком. Кожен образ виступає носієм певної життєвої теми, ідеї, а біографія є певним принципом організації дійсності, реалізацією конкретного замислу.

Літописець, забарвлюючи текст у певний ідеологічний контекст, водночас дає читачеві можливість самому пережити й оцінити події, зробити власні висновки.

Кожен князь оцінюється літописцем критерієм його користі для Руської землі.

Історія людей репрезентую історію держави.

Після смерті Володимира у Києві почав княжити Святополк, який убив своїх рідних братів Бориса і Гліба. Цей князь є цілком і повністю особистістю темною, негативною, всі його діяння – злочинні. Його називають Окаянним за вбивство братів Бориса і Гліба. Автор передає постійні душевні страждання через переступ совісті у душі Святополка, що є зразком опису психологічного стану людини. На його прикладі показано покару Бога князеві за вчинений страшний гріх. Загалом у «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» досить значна увага приділяється

образам Бориса і Гліба. Під 1015 р. вміщено літописну статтю про їхню жертовну смерть. Після смерті Володимира дружина закликала Бориса посісти київський стіл, але він, перебуваючи на той час у поході, сказав: «Нє буди то мнЂ възняти руки на брата на старЂйшаго; ащє отець ми умрє, то сєй ми будєть въ отца место»

[352, с. 611]. Коли Борис дізнався про намір брата убити його, він звертається до Бога зі словами: «Яко азъ мна раны готов и болЂзни моя прєдо мною єсть» [352, с.

611—612], просячи Бога спасти його від ворогів. Говорить, що як Ісус Христос страждав, так «и мєнє сподоби прияти страсть» [352, с. 612]. Після убивства Борис став, як наголошує літописець, рівним із праведниками, пророками й апостолами.

Його тіло поклали в церкві у Вишгороді.

Потім Святополк надумав убити Гліба, пославши до нього гінця зі звісткою,

ніби батько хворий і кличе його. Гліб повірив і поїхав. По дорозі його кінь спіткнувся, що було поганою прикметою, але він не вернувся. Ярослав послав гінця до Гліба зі звісткою, що батько помер, а Святополк убив Бориса. Гліб плаче і звертається до Бога: «Лучє бы мнє умрєти с братомь, нєжєли жити в свЂтЂ сємъ прєлєстнємъ» [352, с. 615]. Він добровільно прийняв смерть. Його тіло з часом поклали у Вишгородській церкві біля Бориса. Літописець пише, що Борис і Гліб стали заступниками Руської землі, а люди, котрі приходили поклонитися їм,

зцілялися від хвороб, закутим вони давали звільнення: «Єста заступника Руськой зємли, и свЂтЂлника свитюща выну и молящися ки Владыци о своих людєхъ»

[352, с. 617]. Літописець наводить величне похвальне слово на честь Бориса і Гліба, називаючи їх страстотерпцями Христовими, заступниками Руської землі,

однодумцями та служителями Бога, «богомудрими». Вони, наче промені сонця,

освічують Русь, прийнявши Божі заповіді у свої серця, просвітлюють душі людей. 1072 р. було вперше перенесено мощі Бориса і Гліба у спеціально збудовану церкву. А пошанування цих святих усвідомлюється як «свято нової Руської землі». 1115 р. Русь відзначала 100-літній ювілей від часу їхньої гибелі, на честь чого було збудовано кам`яну церкву і здійснено друге перенесення мощів святих мучеників. Обидва ці перенесення були актами не просто церковного, а й загальнодержавного значення. Символічним є те, що князі «почили» назавжди у

Вишгороді, бояри якого брали участь у вбивстві Бориса. Адже святі приходять туди, звідки пішло зло і, залишаючись тут, перекривають його подальший вихід.

Подаючи образи Бориса і Гліба, літописець цілковитим антиподом до них представляє образ Святополка, котрий сам прагнув володіти Руссю, тому наказав убити і Святослава. Тут же літописець говорить, що Бог дає владу тому, кому хоче, якщо Богові сподобається якась земля, то дає їй праведного князя, що любить суд і правду: «Ащє бо князи правдиви бывають на зємли, то много отЂдаються согрЂшєния» [352, с. 620]. Так утверджується думка про те, що влада

князя освячена і дана Богом. Носієм такої влади виступає Ярослав

Володимирович. Дізнавшись про дії Святополка, він попросив допомоги у новгородців, зібрав варягів і закликав Бога у свідки: «Не азъ почахъ избивать братью, но онъ» [352, с. 621–622]. Ярослав говорить, що Бог повинен бути месником за смерть Бориса і Гліба, просить, щоб Господь розсудив по правді, аби припинилися злодіяння грішника. Так Ярослав представляється літописцем як виконавець волі Божої. 1016 р. він пішов на Святополка й отримав перемогу.

Після того Святополк утік до ляхів і повернувся звідти з військом. Святополк отримав перемогу над Ярославом, після чого утік до Новгорода, а 1019 р. між ними відбулася вирішальна битва на річці Альті, де був убитий Борис. Ярослав утверджує свою місію як справедливого месника за смерть братів: «Кров брата мого вопиєть к тобь, Владыко» [352, с. 625]. Ярослав просить Бога помститися за кров цих праведників, тому його перемога є утвердженням добра, а Святополк,

утікаючи, помер від ран.

Так почалося князювання Ярослава Мудрого, який здійснив низку військових переможних походів. Загалом біографія Ярослава схожа за структурою на біографію Володимира. Якщо в останнього поділ життя на дві частини визначається прийняттям хрещення, то в Ярослава такою переломною віхою стала битва на річці Альті. Після неї ставлення до нього стає виключно позитивним і часто навіть сягає піднесеного пієтету і звеличення. 1026 р., після того, як Ярослав розділив із Мстиславом землі, настали мир і спокій на Русі. 1034 р. помер Мстислав, і Ярослав став єдиними правителем Русі. 1037 р. він заклав Золоті