kyiv_rus_slip

слов`янських описів Святої Землі не існувало, тому текст Данила є цілком оригінальним і самостійним. Очевидно, що він був розрахований не на мандрівників чи географів, а тих, хто прагнув пізнати таїну святих місць, але не міг сам вирушити у подорож. Твір перейнятий глибоким релігійним настроєм і сильною вірою. Постать автора постає не як людини, насиченої візантійською мудрістю, як Іларіон чи Клим Смолятич, а простого ченця, як Іаков Мних, котрий добре володіє літературною мовою і ставить собі за мету писати доступно, але душевно, навіть інтимно. Важливим для Данила є подати власне бачення

святих місць, аби довести, що руська людина вже достатньо зріла з точки зору засвоєння християнства, аби сприймати їх та осмислювати. Отже,

концепція святості, суть якої полягає в пізнанні Творця та самопосвяти йому,

є органічною для києворуського менталітету.

Данило Паломник своїм «Житієм и хождєньєм» вперше засвідчив не лише наявність жанру паломницької прози у києворуській літературі, а й спробу опису святих місць та осмислення Священної історії. Про місця, де пройшло життя Ісуса Христа, що стали духовними центрами людства, автор прагне розповісти землякам. У своєму творі Данило намагається поєднати точність описів із художніми елементами, що робить його розповідь експресивною та емоційною.

Разом із тим стиль ігумена Данила простий і зрозумілий, його твір адресовано найширшому загалові читачів – ченцям, знаті, простим людям. «Житьє и хождєньє» Данила Паломника перейнято пафосом звеличення Святих місць,

прагненням автора розповісти співвітчизникам про землі, побачені ним. Данило

не просто детально описує свій шлях з Києва до Константинополя та

Єрусалима, а й надає йому глибокого духовного значення. Твір Данила Паломника є не просто детальним описом «Палестини з її святощами. Цей опис,

дуже цінний для топографії Святої землі, подано у дусі релігійно-почуттєвому. Це

– спогади, а не географічний твір […]. Об’єктивний описовий стиль іноді переривають вияви почуття, або описи загального піднесення […]. Але описи краєвидів, вияви власного почуття – це лише літературні прикраси твору Данила.

Головна мета та зміст його твору – опис святих пам’яток» [528, с. 111, 113].

«Житьє и хождєньє» Данила будується на враженнях автора від побаченого і почутого. Певно, під час подорожі книжник робив записи, а, повернувшись додому, оформив їх у літературний твір. Данило написав дві передмови до свого твору. У першій він, відповідно до середньовічної традиції, просить у читачів вибачення за свою «грубость» і «худоуміє», зазнаючи, що написав твір для того,

аби не кануло у забуття те, що він побачив, а також, аби віруючі могли посумувати душею і думкою за святими місцями. У другій передмові він говорить про труднощі подорожі та допомогу з боку одного обізнаного старця. Подорож Данила до місць, котрими захоплюється увесь світ, творить основу розповіді.

Руський ігумен плив морем із Константинополя до Яффи у Палестині. Він описує острови та приморські міста, які зустрічав на своєму шляху, головну увагу звертаючи на храми, монастирі, різні святі місця. З Яффи Данило вирушив до Єрусалиму, де тоді правив король хрестоносців Болдуїн І. У Даниловому творі він постає як людина віруюча, благочестива, добра, але й гордовита. Данило оселився у монастирі святого Сави, де познайомився з мудрим старцем – добрим знавцем древньої християнської історії, який багато розповів руському ігуменові про Святу землю. Паломник відвідав Йордан, Віфлеєм, Херон, Галілею, Фавор, Назарет,

Кану Галілейську, Акру, Кесарію, Самарію та інші святі місця. Морем, через Яффу, Кесарію, Акру, Віріту Данило повернувся до Константинополя. Про все побачене ігумен пише, відзначаючи роль певної святині, говорячи про її походження і т. п. Твір сповнений особистих спогадів про побачене і почуте.

Наприклад, книжник наголошує, що Ліванську гору бачив лише здалеку, бо через свої немічні ноги не зміг дійти до неї, розповідає, як небезпечно було йти від Фаворської гори до Назарету з дружиною із восьми чоловік, адже там багато сарацинів. Але у молитвах подолав цей шлях. Завершують особисті враження автора відчуття радості, що Господь сподобив його побачити та обійти всю Святу Землю.

На той час віруючі християни цікавилися розповідями паломників про появу вогню над Гробом Господнім у пасхальну заутреню. Цьому явищу Данило присвятив окрему главу, що є певною мірою оповіданням із власним сюжетом, а в

літературному відношенні ця частина найбільш довершена. Автор надав їй значення окремої розповіді саме тому, що вона не цілком відповідала характеру загального опису його подорожі. Глава починається передмовою, де заперечуються невірні розповіді про сходження небесного вогню, і завершується висновком, в якому автор свідчить іменем Бога, що у всіх святих місцях не забував молитися за руських князів і княгинь, єпископів, ігуменів, бояр і своїх духовних дітей. Все ж ця глава перебуває у тісному зв’язку з усім твором. Образ Гробу Господнього, що тут на першому плані, бачиться у контексті всіх святих місць.

Твір Данила складається із низки невеликих частин, кожна з яких

присвячена окремому місцеві у Святій землі, що є образом і символом певної

ідеї. Так, Данило окремо пише про Єрусалим, розповідаючи, що розташований святий град у хащах, біля нього гори кам’яні й високі. Як наближатися до міста, то видно спочатку стовп Давидів, а потім, трохи далі, можна побачити Єлеонську гору та гору Святая Святих, а також церкву Воскресіння, де Гріб Господній. В

інтерпретації Данила Єрусалим є духовним центром християнства, це образ однозначний і незаперечний, у сутності якого не можна сумніватися. Важливе значення має для автора розповідь про місце, де був розіп’ятий Христос. Данило описує час розп’яття Господнього, коли на хресті Ісус Христос віддав дух свій,

роздерлася церковна катапетазма і каміння розпалося. У той момент камінь тріснув над головою Адамовою, і через ту тріщину зійшла кров та вода з ребер Христа на голову Адама й було змито всі гріхи роду людського. Для Данила це місце є символом центру землі, адже тут сталася надзвичайно вагома для людства подія. Автор наголошує, що є тріщина на камені тому і до сьогоднішнього дня.

Також Данило пише про шлях до Йордану, саму річку Йордан, печеру Іллі Пророка, град Єрихон, Лавру Святого Сави, де лежить багато святих отців: святий Іоанн-єпископ, Ісихаст, святий Феодор Едеський, його племінник Михайло та ін.

Також мова йде про Віфлеєм, гору Хеврон, де жив Давид, гріб Лотів, що у Сигорі,

де у печері лежать у гробницях святі Аввакум, Наум, Міхей, Єзекій, Авдій,

Захарія, Єзикія, Ізмаїл, Савеїл, Варух, Амос, Осій, про Опію, Галілею, море

Тиверіадське, Йордан-ріку, митарню Матвієву, печеру Мельхиседекову, Єрусалим, світло небесне, що спадає на Гріб Господній. Данилові, як сам він визнає, випало велике щастя побачити на власні очі те, як спадає святе світло до Гробу животворного Ісуса Христа. Саме цей «особистісний елемент» можна назвати одним із головних літературних достоїнств автора. Загалом же ліричні місця у творі надають йому оптимістичного і світлого характеру, здатного посилювати і виховувати сильні релігійні настрої та відчуття. Але головним є те, що особистісний елемент сприяв формуванню образів із яскраво вираженими

індивідуалізованими рисами. Як наголошує Ю. Завгородній,

«Житьє и хождєньє» доцільно розглядати «таким смисловим цілим, що складається з трьох органічно поєднаних між собою структурних компонентів: 1) назви тексту, 2) назви (заголовків) нарисів пам’ятки, 3) власне сам текст. Кожен із цих компонентів містить у згорненому вигляді потрібні нам смисли, які розгортаються в напрямку поглиблення змісту від назви до авторського тексту» [106, с. 111]. Кожна із назв є носієм і втіленням певної ідеї, що

матеріалізується у конкретному образі – місці Святої Землі. А назва всього твору є «тим кодом, який містить у згорненому вигляді головні смисли, експліковані вже у самому тексті» [106, с. 115]. Не встановлено, яку точну назву дав своєму твору сам Данило. Вживання слова «житіє» у заголовку має різні пояснення. Часто для руського книжника слово «житіє» було не стільки вказівкою на жанр твору, скільки на предмет розповіді. Тобто, вказується, що у творі мова йтиме про процес здобування аури святості головним героєм. Тут поєднуються і власний духовний досвід автора, і його творчість, спрямована на опис цього досвіду.

Твір містить 99 нарисів, 98 із них мають власні заголовки, один містить вступ. Нариси розташовані за топографічним принципом, крім останнього. Нумерацію нарисів запропонував Ю. Завгородній: після першого вступу без заголовка № 0 розміщено нарис № 1 «Про Єрусалим», № 2 «Про шлях в Єрусалим», № 3–8 – назви географічних пунктів і святих місць на шляху до Єрусалима від Ефесу до гори Армафем, № 9 «Про Єрусалим», № 10–18 –

заголовки містять назви святих місць у межах Єрусалиму, № 19–25 – святі місця в околицях Єрусалима, № 26 «Про град Єрусалим», № 26–66 – назви географічних пунктів і святих місць Юдеї та Самарії, № 67–96 – географічні пункти і святі місця Галілеї, № 97 «Про Єрусалим», останній № 98 «Про світло небесне: як сходить до гробу Господнього» [106]. Така послідовність розташування нарисів дає підстави говорити про своєрідну ієрархію домінант і пріоритетів Данила Паломника. Так, починає автор від опису образів-місць і втілених у них ідеях, які є для нього найбільш важливими. Це місця Палестини, перш за все Єрусалим, де минули життя і діяльність Ісуса Христа. Далі описує святі місця, що мають відношення до апостольського християнства і Старого Завіту. Виклад у творі в основному ведеться від першої особи автора. Так, у нарисі № 9 «Про Єрусалим» спостерігаємо суто авторський вияв духовної насолоди від радості зустрічі зі святинею. Даний образ породжує у душі паломника піднесення, жаль і розчулення, оскільки ця святиня нагадувала про страждання і смерть Ісуса Христа. Образ синтезував у собі елементи піднесеного і трагічного. Єрусалим є не просто

святим місцем і центром християнської віри, це – символ духовної вершини.

Шлях до Єрусалиму як духовної вершини – нелегкий, бо це не лише дорога фізична, проте й духовна, що веде до істинної віри. Данило пише: «И бываеть тогда радость велика всякому християнину, видЂвше святый град Иерусалимъ» [334, с. 32]. Це образ, здатний наповнювати душу паломника не просто

радістю, а відчуттям величної духовної перемоги. Зліва від дороги до Єрусалиму розташована церква Святого Першомученика. Там, де гора просіла під час розп`яття Христа, – місце, що зветься пекло. Люди входять до міста Єрусалиму через ворота біля стовпа Давида. В Єрусалимі є церква Воскресіння Господнього, яку Данило детально описує: «Есть церкви Воскресениа Господня всяка образом: кругло роздана, столповъ имат 12 обЂлых, а 6 зданыхъ; мощена же есть дъсками мраморяными красно; двери же имат шестеры; а на пол тех столпов имат 16. А над полатьми под верхом исписании суть пророци святии мусиею, яко живи стоять, а над алтарем написан есть Христос мусиею. Въ алтари же велицЂм

написано есть Адамово воздвижение мусиею» [334, с. 34]. В інтерпретації Данила образ цієї церкви є одним із духовних центрів Єрусалиму.

Так само детально описує Данило Гріб Господній – серце Єрусалиму. Це маленька печерка, висічена у камені, де є лавка, на якій лежало тіло Христа.

Зверху над печеркою статуя Христа, зроблена зі срібла, вища людського зросту.

Про місце, де був розіп`ятий Ісус Христос книжник пише: «Есть же Распятие Господне къ встоку лиць, ест же на камени высоко было яко стружия выше.

Камень же тый был круголъ, яко горка мала. А посреди камени того, на самом врьху, высЂчена есть скважня лакти вглубле, а вширь мний пяди кругъ; и ту был въдружень кресть Господень» [334, с. 36]. Під цим каменем лежить голова Адама.

Шлях від Єрусалиму до Йордану – фізичний і духовний путь, втілення духовних пошуків людини. Образ Гори Сіонської – символ предтечі міста Єрусалима, бо там стояв древній Єрусалим, що був зруйнований вавилонським царем Навуходоносором. Тут був дім Іоанна Богослова. Данило описує місце, де вечеряв Христос, де Петро плакав, коли тричі відрікся від Христа. А ясла Христові розташовані у Віфлеємі. Місто Назарет є символом вітчизни Ісуса Христа. Данило пише, що це маленьке містечко у горах, у ньому – церква, у келії якої жила Богородиця з Христом Данило описує місце, де Ангел благословив Богородицю.

Образ світла святого, що йде до Гробу Господнього, є особливо важливим для Данила. Він пише, що сам його бачив, заперечуючи перекази, що світло сходить голубом чи блискавкою. Руський книжник наголошує, що світло сходить невидимо благодаттю Божою і запалює лампади у Гробі Господньому: «СвЂт же святы не тако, яко огнь зеленый, но чюдно инако свьтится изрядно, и пламень его червлено есть, яко киноварь, и отнудь несказанно святиться» [334, с. 110].

Кожне місце Святої Землі – духовний символ, витворений Данилом.

Місто Ефес знаменне тим, що там міститься гріб Іоанна Богослова, на острові Патм Іоанн Богослов написав Євангеліє, величною є гора, де Свята Олена поставила хрест. Фактично для Данила Паломника фізичний простір

сприймається через осмислення головних християнських міфологем та

особистий релігійний досвід. Паломництво Данила є не просто пересуванням

у фізичному просторі. Це – рух у просторі духовному, де пошук духовних

цінностей і здобуття духовної перемоги є головними. Відвідання кожного з місць для автора – духовне досягнення. Мандрівка є для Данила важливим засобом формування його історичних поглядів. Через духовний шлях він осмислює історичне минуле, аналізує його, а також оцінює власні вчинки. Образи Святої землі, представлені у творі Данила, являють цілу систему символів, кожен із яких є втіленням певної духовної ідеї та істини. До осягнення цих істин закликає Данило свого читача. На думку Л. Левшун, «описуючи святині власне Ієрусалиму, Данило тим більше виступає не просто спостерігачем краєзнавцем і скрупульозним фактографом, але натхненним богословом-агіографом: вимірюючи і вичислюючи, він пропонує читачеві не краєзнавчу енциклопедію і не музейний каталог, а натхненну священноісторичну поему, в якій усі образи взаємопов’язані,

взаємодоповнюють і взаємопояснюють один одного; заринають «тут» і «зараз» паломника і читача у «завжди» вічно здійснювану і вічно тривалу Священну історію» [237, с. 377]. Дуже часто твір тлумачать як автобіографічні записки автора-паломника по Палестині. Але при цьому слід зважати на те, що описані тут феномени подані як християнські документи особливого характеру – це своєрідні докази й атрибути подій священної історії, за словами Ю. Лотмана, «збудники інформації» про священноісторичну подію.

Д. Чижевський писав, що твір Данила Паломника представляє собою детальний опис Палестини та її святинь, поданий у релігійно-почуттєвому дусі. Це фактично спогади автора, а не географічний твір, але об’єктивні й максимально точні описи час від часу переривають вияви особистих почуттів книжника.

Натомість головна мета і зміст твору визначаються описом святих пам’яток.

Фактично у творі кожен феномен описується за схемою: подія – святиня – локус – словесний супровід. Л. Левшун називає це «топосом», який дорівнює літургічному символу. Відтак, «ходіння як жанр християнської книжності зводиться до відтворення топосів = «літургічних символів» Святої Землі. Можна сказати, що Свята Земля у зображенні Данила виглядає наче певна впорядкована сукупність християнських «літургічних символів», тобто – як вівтар вселенського Храму,

який стоїть на мощах мучеників і сповідників, але насамперед – на святій Крові Самого Господа» [237, с. 381]. Фактично ходіння є унікальним і неповторним жанром середньовічної книжності, адже тут натуралізм і точність описів виявляються ідентичними глибинному символізму. Це стає жанровою вимогою і необхідністю, яких автор чітко дотримується. «Можливість і необхідність такого способу зображення випливає все з тієї ж святоотечеської іконології: маючи священний характер і у зв’язку з християнським розумінням співвідношення Вічності й часу, кожен «топос» Святої землі не означає і не символізує подію Священної історії, а є таким – не понятійна інформація образу-символу міститься у ньому безпосередньо, тому символ не просто означає, а і являє собою означуване, що властиво насамперед літургічним образам-символам» [237, с. 381].

Аналіз структури тексту Данила свідчить про те, що він відображає по суті послідовний виклад літургії для початкуючих і новопросвічених християн. Текст ходіння відтворює два сюжети: саму подорож і порядок здійснення літургії,

служби у Палестині. Кожен образ тут – це реалізація літургічного образу-символу.

Данило використовує по суті типографічний символізм, типологічну екзегезу. Від емпіричного пізнання світу та суті Святої Землі він прямує до духовного бачення світу і людини у ньому. Отже, ходіння руського паломника по суті своїй репрезентує «і власне священне дійство у сакральному просторі Храму під небесами (словесно-образну «іпостась» вічної Літургії), і сповідання, тобто виклад того, як і в що вірує ігумен Данило» [237, с. 387].

РОЗДІЛ 3

КНИЖНИКИ І ТВОРИ ДОБИ ВИСОКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

3.1. Володимир Мономах

Вперше ідеї Високого Середньовіччя прозвучали у творчості Володимира Всеволодовича Мономаха (1053–1125) – політичного лідера Русі, освіченого державника, дипломата і письменника. Мати Володимира – дочка візантійського імператора Костянтина Мономаха, тому Мономахом називали і її сина. Він був талановитим полководцем і мудрим політиком. За часів його правління Русь остаточно утвердилася як союзниця Візантії – єдиновірна і повноправна. Головна заслуга Мономаха у тому, що він забезпечив мир на Русі. Володимир спочатку князював у Чернігові, потім – у Переяславі, а з 1113 р. – в Києві. Його зовнішня політика була спрямована в основному на боротьбу з половцями та їхнім незмінним союзником князем Олегом Святославичем, котрого у творі «Слово о плъку ІгорєвЂ» названо Олегом Гориславичем. У своїй внутрішній політиці та державній ідеології Володимир Мономах культивував ідею єдності Київської держави, намагаючись запобігти її розпадові на ряд самостійних князівств. Разом із тим він дотримувався принципу, що кожен князь повинен успадковувати володіння свого батька. Володимир Мономах організовував князівські з`їзди,

підтримував культ святих братів Бориса і Гліба.

«Вотчим» монастирем Володимира Мономаха був Видубицький. Саме за його підтримки тут було створено гурток книжників Видубицького монастиря.

Сам Володимир також не цурався пера, ідейно будучи спорідненим із цим літературним центром. Єдиний на сьогодні відомий твір Володимира Мономаха,

окрім листа, – «Поучєниє», його «граматиця». Мономах мав звичку вести короткі записи. Очевидно, робив виписки зі святих книг, вибираючи ті фрази і вислови,

котрі найбільшою мірою відповідали його власним поглядам на життя. Також міг робити виписки із книг повчальних, як «Шестоднев» Василя Великого, «Ізборники» тощо. Інколи власними словами передавав думку, котра припала йому до душі. Вів і щоденник своїх походів – з 1072 р. до смерті. Таким чином князь намагався зафіксувати своє особисте життя і думки, які викликали у нього певні події та прочитана література. Саме індивідуальний концепт ліг в основу

написання його «Поучєния».

Щодо часу написання «Поучєния» існує кілька думок. Б. Рибаков вважає, що початок твору і його заключна частина були створені близько 1099 р. На думку вченого, цей твір – своєрідна передвиборна програма князя, котрий претендував на київський престол [392, с. 267–272]. З часів М. Карамзіна побутує думка, що твір було написано 1117 р., коли князь уже кілька років сидів на великому київському столі. На користь цього промовляють ті факти, що перелік походів Мономаха доведений до 1117 р., а Мстислава названо «дитям новгородським» (він переїхав до Білгорода 1117 р.). Цієї ж точки зору дотримується і П. Толочко, який зазначає, що твір «не просто моралізаторство підстаркуватого князя, а своєрідний політичний заповіт «цесаря» Руської землі, якому не байдужа майбутня доля його держави. Не випадково, його звернення до синів переростає ці вузькі рамки й адресується, фактично, усім князям Русі. З висоти набутого досвіду мудрий Мономах дає поради князям як краще урядувати, закликає їх не лінуватись і не передовіряти справи воєводам, завжди жити правдою і миром.

Звичайно, праці, подібні «Повчанню», не пишуться на всякий випадок і тим більше не для досягнення якогось пропагандистського ефекту. Це, по суті,

духівниця Мономаха. Вона могла бути написана, найімовірніше, у 1117 р.» [483, с.

38].

Твір Мономаха містить елементи компілятивності. Автор користувався Святим Письмом, «Шестодневом» Іоанна Екзарха Болгарського, «Словами» Василія Великого, настановою Ісихія, «Ізборником» 1076 р., творами представників грецької патристики. Текст твору зберігся у складі Лаврентіївського списку літопису під 1096 р. На нашу думку, над своїм твором

Володимир Мономах працював протягом багатьох років. Перша його частина була написана тоді, коли він готувався посісти київський стіл. Це могла бути передвиборна програма князя, з якою він вступив у боротьбу за Київ і переміг. Друга частина, де в основному описано походи князя, його військові дії, творилася в часи його управління Руссю, до 1117 р. Третя частина постала найпізніше, коли Володимир був у літньому віці, незадовго до смерті, тому й прозвучала як заповіт руського правителя своїм синам і