kyiv_rus_slip

території сучасних Дальніх печер. Пізніше почав будівництво другого монастиря,

заклавши у Горішній лаврі Успенський собор. Помер Феодосій Печерський 3

травня 1074 р. у неповні сорок років. Такі скупі біографічні дані про його життя.

Значно більше про життєву філософію Феодосія, принципи, якими керувався він у своїй діяльності, розповідають його писання, що у більшості своїй є зразками простих проповідей. Погляньмо на тогочасну роль і значення церкви у житті суспільства. Вона послідовно доводила своє право на самостійне існування, на активну участь у суспільному житті. Стверджувала це не політикою, навіть не духовною культурою, котру культивувала, а славою своїх подвижників, їхньою високою моральною та етичною життєвою філософією. Крім того, у Києві упереджено ставилися до грецьких митрополитів. Коли за часів Ярослава Мудрого митрополитом став русин Іларіон, це питання, незважаючи на те, що започаткована князем традиція не була продовжена, вряди-годи зринає щораз із більшою силою. Руське чернецтво прагне утвердити свій вплив на князя і народ.

Поступово складається українська церковна інтелігенція. Саме Феодосій Печерський зробив прорив у цьому напрямі, ставши лідером руського чернецтва.

Дуже швидко Києво-Печерський монастир перетворився на осередок справжнього благочестя, святої мудрості та чернечого подвижництва. У Феодосія склалися чудові стосунки з князем Ізяславом, тому він мав можливість впливати на державну політику.

Водночас, як наголошує Л. Гумільов, «Феодосій Печерський не був членом жодного напрямку. Він трудився не в ім`я політичних програм, а заради своєї совісті. Він був перший стовп безкорисливості та аскетизму на Русі […]. Будучи вірним князю Ізяславу, Феодосій боровся проти «латинства», прирівнюючи католицтво до антитринітарної єресі Савелія (ІІІ ст.), та аріанства. Вірність князю не заважала ігумену відстоювати свою ідеологічну лінію. По суті, Феодосій став главою особливої політичної лінії, часи котрої настали тільки в ХІV ст.» [98, с. 352]. Суть суспільно-політичної програми Феодосія полягає у прагненні наставляти правителів на правильний шлях, котрий веде до спасіння душі. Для преподобного Феодосія монастир – уособлення совісті й моралі, він впливав на

політику князя через повчання, спрямовуючи таким чином можновладців та простих людей до праведного життя.

Творчість Феодосія Печерського було введено до наукового обігу у 40–50-х

рр. ХІХ ст. Перше повне видання його творів підготував єпископ Макарій

1856 р. Власне відтоді з`являється інтерес дослідників до спадщини Феодосія.

Питання щодо того, скільки творів належить Феодосію, є дискусійним. Відомий твір Феодосія «В въпрошенье Изяслава князя, сына Ярославля, внука Володымиря, игумена Феодосія Печерскаго монастыря» існує у двох списках – Паїсіївському збірнику ХІV–ХVІ ст. і збірнику Новгородської Софійської бібліотеки, який датується XV ст. Вперше текст повчання опублікував Макарій.

На думку О. Шахматова, це послання належить перу Феодосія Грека, печерського письменника ХІІ ст. І. Єрьомін зауважував, що нема причин не довіряти рукопису,

де вказується не просто печерський ігумен Феодосій, а святий Феодосій, і не київський князь Ізяслав Мстиславович, а Ізяслав Ярославович [123]. Таким чином,

можна стверджувати, що цей твір належить Феодосієві.

Твір «О латынЂх» – це відповідь печерського ігумена на запитання свого сюзерена. Друга частина послання присвячена проповіді святого про піст у середу та п'ятницю. Послання «О латынЂх» є найпопулярнішим твором Феодосія. Воно дійшло у багатьох списках, які мають декілька редакцій. Авторство Феодосія підтвердив І. Єрьомін, пов`язавши написання твору з подіями 1069 р., коли Київ був заповнений поляками, приведеними князем Ізяславом Ярославовичем. Автор,

вбачаючи загрозу католицизму для православ`я, говорить, що слід цуратися віри латинської, не дотримуватися їхніх звичаїв, не можна ту віру хвалити, бо хто її хвалить, той своєї гудить. Твори Феодосія Печерського адресувалися ченцям монастиря і світським людям. Така двоадресна спрямованість текстів – характерна риса всієї спадщини Феодосія Печерського. Згідно зі Студитським статутом, яким керувався Печерський монастир, ігумен повинен постійно повчати братію.

Повчання «Поучєніє блаженного Феодосия игумена Печерскаго о казнях Божіих»

(«Про кари Божі») вміщене у літописі «ПовЂсть врЂмяньных лЂт» під 1068 р. без імені автора, що свідчить про вплив спадщини книжника на суспільну думку і

поширення її серед читаючої публіки. Дослідник О. Востоков у так званому Румянцевському збірнику ХV ст. знайшов підписану ігуменом редакцію повчання.

Уміщений тут текст твору є значно довшим. Очевидно, літописець використав тільки частину твору, а не увесь. Проте детальніше дослідженням пам`ятки свідчить про те, що розширена редакція є пізнішою компіляцією. Цю думку обґрунтував В. Чаговець [523]. Натомість Н. Нікольський вважає, що невідомий автор узяв для першої частини дослівно цитату з літопису, додав, можливо, власне повчання про стояння у церкві й завершив твір настановами проти пияцтва, які також відомі з окремих списків [318]. Це повчання Феодосія є, очевидно,

переробкою «Слова о вірі й о казнях Божих» з болгарського збірника

«Златоструй». Феодосій творчо переосмислив твір й адаптував його до конкретних соціально-історичних умов тогочасної Русі. Оригінальною частиною тексту можна вважати опис пережитків поганства на Русі, проти чого він категорично виступав,

вбачаючи у цьому загрозу для людської душі, яка прагне до спасіння і вічного життя.

Збірка «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю» містить шість повчань святого, виголошених протягом Великого Посту. П`ять останніх повчань були віднайдені А. Востоковим у пергаменному збірнику першої половини ХV ст. й опубліковані ним 1842 р. Дещо пізніше дослідники звернули увагу на два інші повчання, які передують вищеозначеним у тексті Румянцевського збірника і підписані іменем преподобного Федора Студита. Перше повчання не відповідає звичайному стереотипу творів преподобного Феодосія, які, на думку І. Єрьоміна, писалися під сильним впливом повчань Федора Студита [123]. Для останнього був характерний простий і зрозумілий виклад матеріалу, а це повчання написано у складному риторичному стилі, притаманному середньовічній церковній літературі. Водночас твір має спільну з іншими повчаннями тему і спрямування. І. Жиленко вважає, що автором цього твору був Никон [131].

Феодосій розумів монастирське життя як своєрідне горнило, крізь яке проходить людина, аби скинути із себе «ветхого Адама» й утвердитися на шляху

обраних – «воїнів Христа». У своїх писаннях він культивував ідею про те, що мирські володарі, зокрема князі, не зберігають, а тільки захищають «правовір`я»,

стоячи на сторожі церковних інтересів. Письменник категорично виступав проти католицизму, обстоюючи православіє як єдину істинну віру, а покликанням князя,

на думку преподобного, є сприяти його поширенню і розквіту. Таким чином зароджувалася і розвивалася ідея «богоугодного князя». Фактично Феодосій Печерський сформував могутню церковну ідеологію, ідеї якої розвивав Нестор.

Поряд з ідеологією великокнязівської державності розвивалася церковно-

аскетична ідеологія, центром формування якої був Києво-Печерський монастир.

Загалом на теренах Руської землі у процесі християнізації виникло два типи монастирського життя. Вони репрезентували як відмінні політичні, так і різні теологічні позиції. Перший тип монастирського буття був утверджений відразу після запровадження християнства і формувався на традиційних основах, які були характерними для слов`янського язичництва та його релігійної організації. Другий тип формувався за часів розпаду централізованої влади на теренах Києворуської держави. Він був позначений «благословенням Святої Гори» – Афону. Цей напрям з часом трансформувався у православне аскетичне подвижництво. Києво-

Печерський монастир утверджував ідеали Афону на Русі, тут послідовно формувався другий тип чернечого буття. Отці східної церкви заперечували античну філософію, доводячи, що до Бога веде лише один шлях – спостереження власної душі. Ця ідея прозвучала у працях Василя Великого, Іоанна Златоустого та ін. Першим подвижником ідей грецьких отців церкви на теренах Русі був Феодосій Печерський. Він свідомо прагнув адаптувати до руських умов монастирську ідеологію Афону, відповідно до особливостей реалізації якої в житті він витворив ідеали християнського ченця, віруючого християнина та ідеального князя, що є визначальними у його творах. Правомірним є твердження І. Ісіченка про те, що «унікальна роль Києво-Печерського монастиря в літературному житті Східної Європи визначається не тільки безпосередньою участю його ченців у творенні руської книжності. Монастир прп. Антонія й Феодосія став чільним ферментом літературного процесу, здійснюючи присутність у ньому через

базовий літописний текст, включений до пізніших зведень – «ПовЂсть врЂмяньных лЂт», через агіографічні моделі прп. Феодосія Печерського та князів-

страстотерпців Бориса і Гліба, через риторичну традицію, частково відображену в повчаннях прп. Феодосія, через живі взірці святости, виплекані печерською громадою. Це сприяло інкультурації писемного тексту в руський побут епохи середньовіччя як феномену аскетичного вдосконалення, узалежненого від богослужбового уставу й повсякденного молитовного життя, що відображає християнську місію в світі – служіння втіленому Слову за посередництвом Слова»

[170, с. 177–178].

Феодосій закликав братію жити відповідно до Студитського уставу, що був запроваджений ним у монастирі. У творах цього книжника домінує ідея вибраності чернецтва, виключності «ангельського чину», його особливої ролі у житті. Феодосій часто протиставляє образ ченця образові мирської людини.

Ченців він називає спадкоємцями «чЂсти неизреченныа», мирян – «временнии» і

слава їхня з їх «животом скончевается». Лише ченці ідуть «по пути Господню»,

що приводить до вибраності, бо вони відкинули мирське життя, залишили,

відповідно до заповідей Христа, батька і матір, дружину і дітей, маєтки і села.

Тому життя справжнього ченця – то суцільна боротьба із супостатами, мирськими бажаннями. Його постійно прагнуть подолати біси, збуджуючи плоть. Феодосій закликав братію жити у пості та молитві, доводить необхідність чернечого нагляду над суспільством, світською владою, який не обмежується суто релігійною сферою, а поширюється і на політичні відносини. Тому сам книжник намагався наставляти князя Ізяслава, даючи йому численні поради.

У посланні «В вьпрошенье Изяслава князя, сына Ярославля, внука Володымиря, игумена Феодосія Печерскаго монастыря» («Запитання Ізяслава,

князя, сина Ярослава, внука Володимирова (до) ігумена Феодосія Печерського монастиря») викладено настанови князю Ізяславу, в контексті яких Феодосій

сформував ідеальний образ правителя. На його думку, мирські правителі не зберігають, а лише захищають «правовір`я», стоять на сторожі церковних інтересів. Автор виступає категоричним противником іудаїзму і латинства. На

його думку, істинною вірою є лише православіє, носієм якого виступає східне чернецтво. На Русі його центром став Києво-Печерський монастир. Відповідно,

обов`язком великого київського князя Феодосій вважає максимальне сприяння розбудові та процвітанню цієї обителі. Феодосій Печерський виступив фундатором створення у києворуській традиції концепції «богоугодного правителя», що стала однією з визначальних у часи роздробленості на Русі.

Феодосій є категоричним прихильником активної участі монастиря у суспільно-

політичному та культурному житті держави. Чим більше поглиблюється династичний сепаратизм, тим більше церква, зокрема монастир, втручається у справу стабілізації держави, посилення у ній централістичних тенденцій.

Звертаючись до Ізяслава Ярославича, Феодосій водночас акцентує увагу на власному образі, називає себе «не книжним і убогим». Слід наголосити, що,

формуючи образ ченця, Феодосій часто посилається на особистий досвід, тому цей образ можна назвати певною мірою автобіографічним, але в інтерпретації автора автобіографізм піднімається до концептуального узагальнення. Для Феодосія, котрий повчає князя, важливим є наголосити на тому, що православні християни не є «дітьми Авраама, а дітьми Христа Бога нашого й Святого Хрещення. У слові, присвяченому порівнянню віри християнської, тобто православної, з латинською, ігумен Печерського монастиря звертається до князя,

застерігаючи його від захоплення латинською вірою: «Ты же, чадо, блюдись ихъ,

и свою веру непрестанно хвали. Не своися с нимъ, но бегай ихъ и подвизайся въ своеи веры, но и чюжия. Аще ли видиши нага, или голодна, или зимою или бедою одержима, аще ли ти будет жидовинъ, или срацинь, или болгаринь, или еретикъ,

или латинанинъ, или ото всех поганыихь, – всякого помилуй и от беды избави я,

яже можешь, и мъзды от Бога не лишен будешь: Богъ бо и самъ ныне поганыя набдит, якоже и крестьяны» [497, с. 59]. Феодосій називає князя благовірним самодержцем, а головною його рисою вважає дотримання основ православної віри, категоричне відмежування від католицизму.

У повчанні Феодосія «Поучєніє блаженнаго Феодосия игумена Печерскаго о казнях божіих» князівські усобиці, боротьба за владу інтерпретуються як велике

лихо для Руської держави, адже Бог не хоче зла в людях, а добра, а диявол радується злому, убивству, кровопролиттю. Феодосій Печерський закликає князів утримуватися від зла, навертатися до добра, шукати правий суд, позбавляти від біди скривдженого, каятися, не платити злом за зло, неправдою за неправду.

Любов постає як визначальна категорія світогляду, стосунків між людьми.

Важливим також є не вірити в язичницькі забобони. Слід наголосити, що не всі провини, які закидає латинянам Феодосій, є реальними. Тут спостерігаємо значне перебільшення. Загалом же образ католика в інтерпретації Феодосія виглядає таким чином: віра їхня лиха, закон нечистий, бо ікон не цілують, мощі святих не цілують, у піст м`ясо їдять, за гріхи свої не у Бога пробачення просять, а у попів за дари [498]. Образ католика у творах Феодосія є значною мірою гіперболізованим у змалюванні негативних рис.

У збірці «Повчання преподобного Феодосія Печерського на велику Чотиридесятницю», що виголошуються протягом Великого Посту, йдеться про користь для душі істинної віри, звеличується духовне начало у людині, звучить заклик ігнорувати тілесні бажання. У «О терпЂнии и любви» («Слові про терпіння, і про любов, і про піст») Феодосій пише: «Да не лепо ли нам есть,

възлюблении, посылаемых от Бога на ползу душамъ и телесемъ нашимъ от боголюбивыхъ человекъ удержати себе, но инемъ подати требующимъ. «Луче бо,

– рече апостолъ, – даяти, нежели взимати». «Блажен – рече – разумеваяй на нища и убога: въ день лютъ избавить и Господь» и пакы. «Блажени милостивии, яко ти помиловани будуть». Да не уподобимся онемъ роптливымъ, иже чрева ради ладоша въ пустыни» [497, с. 64].

Урешті Феодосій після тривалих роздумів репрезентує свій головний образ – образ ченця. Він формує його через низку закликів, яких дотримується саме дійсний чернець, той, хто цілком і повністю присвятив своє життя служіння Богові. Він закликає їх не засмучуватися через скорботи, нестачу одягу, а радіти у наругах і безчесті, бути смиренними, гнів, ремство, ненависть, ворожнечу,

марнославство, злість, гордість, заздрість із думок своїх викинути, думати про любов, що є усього доброго звершенням [498]. Феодосій наводить численні

приклади з Євангелія про відречення від мирського світу, про милостиню, аби зробити свої принципи більш дієвими. Він закликає братію сприймати і берегти закон Бога, трудитися, молитися за весь світ безперестанно. Лише так людина отримає Царство Небесне [498]. Феодосій категорично стояв на тому, що чернець повинен жити у бідності, постійних важких трудах, не має піклуватися про завтрашній день, всі додаткові кошти треба віддавати тому, хто їх потребує: «Належить нам від трудів своїх годувати вбогих і подорожніх, а не неробствувати і ходити з келії до келії!» [498, с. 98], «не бути дводушними, аби не прогнівити Благого Владику» [498, с. 101], «мертві бо ми є, вкинувшись до провалля гріховного» [498, с. 101].

Покликання ченця у житті викладене у творі «Что внесем, любимици мои, в

мір семь» («Слові про терпіння і про милостиню»). Його Феодосій розуміє наступним чином: «Тем же молю васъ, братиа моя любимаа, не отвръземь упованиа своего, еже имать мъздовъздаяние велико. Трьпениа бои мате, тревание,

да волю Божию сътворше приимите обещание […]. Отрясем, молю вас, любимиц мои, уныние наше. Помянемъ правый свой вход, како быхом, егда къ дверемь монастырскымь приидохомъ, – не все ли обещахомся трьпети: и поношениа, и

укорениа, и уничижениа, и изгнаниа!» [497, с. 67]. Образ ченця у спадщині

Феодосія Печерського подається як образ трударя. Це його власне авторське відкриття та індивідуальна інтерпретація.

2.5.Анонімний твір «Сказання про Бориса і Гліба»

«Сказаніє» про забиття Бориса і Гліба невідомого автора було детально досліджене С. Бугославським, який на основі текстологічного вивчення 255

списків циклу пам`яток про Бориса і Гліба зробив висновок, що твір виник в останні роки князювання Ярослава Мудрого, тобто в середині ХІ ст. Пізніше до нього було приєднано «Сказаніє о чудесах», складене трьома авторами протягом

1089—1115 рр. На основі «Сказанія» був написаний твір Нестора [39]. На думку О. Шахматова, М. Серебрянського, Д. Абрамовича, М. Вороніна, спочатку (на початку 80-х рр. ХІ ст.) було написане «Чтєніє» Нестора. На його основі та літописної повісті 1115 р. було створено «Сказаніє», котре від самого почату включало і розповідь про чудеса святих. Більш імовірною видається друга точка зору, оскільки твір є цілісним, розповідь про чудеса не відрізняється іншим стилем. Але для нас датування твору не є визначальним, а цікавить відмінність інтерпретації образів Бориса і Гліба автором анонімного «Сказанія» і Нестором.

«Сказаніє» є твором анонімним, хоча деякі дослідники автором пам`ятки називають Якова Мниха. Очевидно, твір виник в ХІ ст. На відміну від літописних оповідань, він є більш повним, виклад тут досить популярний, художня досконалість вища. «Сказаніє» за своїм стилем та основною ідеєю споріднене з літописною оповіддю. У ньому виклад подій драматизований, широкими є молитовно-ліричні частини. Твір репрезентує не лише розповідь про жертовну смерть невинних, а й дає її релігійне осмислення. Образи Бориса і Гліба демонструють ідею пошани до ієрархічної системи влади, визнання вищої влади князя, що є християнською чеснотою. Тут визначальна ідея жертви, що відрізняється від героїчного мучеництва. Ця ідея – євангельська, але прикладів її репрезентації в агіографії ще не було. Таке відкриття зробив руський автор.

Подвиг непротивлення особистим ворогам є національним руським

подвигом, втіленим в образах Бориса і Гліба. Загалом же біографічна модель у творі не вкладається у межі одного жанрового канону. Це синтетичний твір, до складу якого входить кілька самостійних частин. О. Шахматов, С. Бугославський,

О. Александров та ін. сходяться на тому, що у «Сказаніи» синтезувалися традиції усної та книжної традицій. На думку Г. Павленко, «ця пам`ятка тяжіє до жанру княжого житія, бо в ній переважає доцентровий метод зображення подій, а власне центром виступають святі-князі Борис (у хрещенні – Роман) і Гліб (у хрещенні Давид)» [331, с. 68]. В агіографічному жанрі наявні дві головні лінії конструювання біографії: умовно хронологічний виклад подій і логічна рубрикація, що пов`язує агіографію з античною біографією. Спочатку подано

похвалу святому, потім говориться про час і місце його народження, пояснюється походження його імені, даються відомості про батьків, духовний ріст, чудеса,

настанови перед смертю і смерть, завершується твір також похвалою, як і починається. Власне історична подія та її відображення у тексті має важливе значення, але не визначальне.

Житіє не є біографією. Житіє та історична біографія інтерпретують особистість по-різному. У житії репрезентуються ті риси характеру, які відображають ідеал, тут повторюється один і той же строго визначений автобіографічний тип. Агіографія – це нормативний жанр середньовічного письменства, біографія – один зі способів відображення історичних реалій. Тому часто дослідники не вважають княжі житія різновидами агіографії, бо тут розповідь базується на літописній статті. Агіограф прагне до узагальнення,

нівелюючи все індивідуальне. Звільнена від усього приватного і тимчасового людина стає героєм агіографічної оповіді, тому герої житій часто є подібними у святості, мають спільні риси характеру, діють однаково у подібних ситуаціях. І

біографія, й агіографія прагнуть увічнити пам`ять певного героя. Але в агіографії домінує прагнення увічнити цю постать у світі не реальному, а вищому,

надприродному. Автор житія фактично не вводить до свого твору тих епізодів,

котрі не сприяють формуванню образу християнського святого.

Г. Павленко називає житіє «зразковою біографію» для наслідування, але

«при цьому маємо враховувати й те, що біографічна модель княжого житія (адже йдеться про історичного діяча) відрізняється від біографічної моделі в житіях інших типів святих: апостолів, святителів, преподобних, безсрібників, юродивих тощо. Борис і Гліб – князі-мученики, і невідомий автор враховує те, що вони історичні персонажі» [331, с. 73]. Відмінність цих образів у тому, що читач знає про них незалежно від автора житія, з історичних фактів. Агіограф повинен рахуватися з історією. Тому житіє і літописна стаття тісно пов`язані. С.

Бугославський називає літописну статтю про Бориса і Гліба під 1015 р. літописно-

житійною статтею [39, с. 319]. Дослідник вважає, що ця стаття була джерелом для автора житія, зазначаючи: «Зробити з князя, чия військова, політична і придворна