Завдання до тексту

1. Які три методи мислення (три різних теоретичних стани) лягли в основу "основного закону" О.Конта?

2. Які докази справедливості "основного закону" наводить автор?

3. Як пов’язані між собою теорія та факти, отримані в результаті спосте­реження?

4. Чому людський розум не міг перейти безпосередньо від теологічної філософії до позитивної?

5. Яка група явищ ще не увійшла у сферу позитивної філософії? Яку науку слід створити для завершення системи наук?

Еміль Дюркгейм. Метод соціології // Погорілий о.І. Соціологічна думка хх століття: Навч. Посібник. – к., 1996. – с. 45–46.

Теза, згідно з якою соціальні факти мусять розглядатися як речі, – теза, котра складає суть нашого методу, – викликала найбільше запе­речень. Ту обставину, що уподібнюємо реальність соціального світу до реальності світу зовнішнього, розцінили як парадоксальну та обур­ливу. Це свідчить, що можна глибоко помилятися щодо змісту й значення цього уподібнення, мета якого – не принизити вищі форми буття до рівня нижчих форм, а, навпаки, домагатися для перших рівня реальності, принаймні – рівного тому, який усіма визнається за други­ми. Насправді ми не стверджуємо, що соціальні факти – це мате­ріальні речі; ми стверджуємо лише, що це речі того ж рангу, що й матеріальні речі, хоча і на свій лад.

Що таке насправді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні, тому, що пізнається зсередини. Річ – це будь-який об’єкт піз­нання, котрий сам собою є непроникним для розуму; це все те, чого ми не здатні адекватним чином додумати просто аналізуючи його в думках; це все те, що наш розум здатний осягнути лише вийшовши за власні межі, шляхом спостереження та експериментів...

Інша наша теза дебетувалася не менш жваво, аніж попередня; вона характеризує соціальні явища як зовнішні щодо індивідів. Тепер з нами охоче погоджуються в тому, що факти індивідуального й колек­тивного життя до певної міри є різнорідними. Можна навіть сказати, що у цьому питанні настає якщо й не одностайна, то принаймні майже цілковита згода. Вже майже немає соціологів, котрі б не визнавали за своєю наукою певної специфіки. Але оскільки суспільство складається лише з індивідів, то з позицій здорового глузду видається, буцімто соціальне життя не може мати ніякого іншого субстрату, крім індиві­дуальної свідомості, інак­ше воно ніби провисає в повітрі й пливе в порожнечі.

Однак те, що так просто вважати за неможливе, коли мова йде про соціальні факти, загалом вважається припустимим щодо інших явищ природи. Адже щоразу, коли які-небудь елементи, комбі­нуючись, фактом своєї комбінації утворюють нові явища, слід уявити собі, що суть цих явищ уже не в окремих елементах, а в тому цілому, яке постало внаслідок їх об’єднання. Жива клітина не містить у собі нічого іншого, крім мінеральних часток, так само як і суспільство не містить у собі нічого, крім індивідів. Та цілком очевидно, що характерні явища життя не містяться в атомах водню, кисню, вуглецю чи азоту...

Застосуємо цей принцип до соціології. Якщо згаданий синтез sui generis, завдяки якому виникає всяке суспільство, породжує нові явища, відмінні від тих, що мають місце в окремих свідомостях (і в цьому з нами погоджуються), то слід також припустити, що ці специ­фічні факти і стосуються насамперед самого суспільства, котре їх породжує, а не окремих його частин, його членів. Отже, у цьому відно­шенні вони виступають як щось зовнішнє стосовно індивіду­альних свідомостей, так само, як відмінні ознаки життя є чимось зовнішнім відносно тих мінеральних речовин, які є в живій істоті... Соціальні факти не лише якісно відрізняються від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов. Це не означає, що вони також не є в певному розумінні психічними фактами, оскільки всі вони втілені в тих чи інших способах мислення або дії. Але стани колективної свідомості за своєю суттю відрізняються від станів свідомості індивідуальної; це уявлення іншого роду. Мислення груп інше, ніж мислення окремих людей, у нього свої власні закони. Тому обидві науки (соціологія і психологія. – О.П.) є настільки різними, наскільки можуть різнитися науки взагалі, які б зв’язки між ними не існували...

Таким чином, ми можемо точно уявити собі предмет соціології. Він охоплює лише певну групу явищ. Соціальний факт упізнається лише за тією зовнішньою примусовою владою, яку він має або здат­ний мати над індивідами. А наявність такої влади дається взнаки або завдяки існуванню якоїсь певної санкції, або завдяки тому супротиву, який чиниться цим фактом при будь-якій спробі індивіда виступити проти нього. Його можна визначити також і за його поширеністю в середині групи – якщо тільки, відповідно до попередніх зауважень, ми будемо вважати за другу його основну ознаку, що він існує незалежно від тих індивідуальних форм, яких він набуває при поширенні. У деяких випадках останній критерій легше застосовувати, ніж перший. Справді, у наявності примусу легко перекона­тися, коли він знаходить свій прояв у якій-небудь прямій реакції суспільства, як це трапляється у праві, моралі, віруваннях, звичаях, навіть у модах. Але коли примус буде не прямим, як це має місце, наприклад, в екологічній сфері, його вже не так легко помітити. Тоді буває легше доводити всезагальність соціального факту разом із доведенням його об’єктивності. До того ж визначення є лише іншою формою першого, бо коли той спосіб пове­дінки, який існує поза індивідуальними свідомостями, стає всезагаль­ним, то таким він може бути завдяки примусові... Наше визначення соціального факту буде, таким чином, вважатися повним, коли ми скажемо: соціальним фактом буде усякий спосіб дій, усталений або, навпаки, неусталений, котрий здатний чинити на індивіда зовнішній примус; або, іншими словами кажучи: спосіб дій, який здобув поши­рення у всьому даному суспільстві і має водночас своє власне існування, не залежне від індивідуальних його проявів.

(Переклад українською мовою О.Погорілого за виданням: Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод соціології. – М., 1991. – С. 394–399, 417–421).