Завдання до тексту

1. Чому Е.Дюркгайм заперечує думку про те, що первісні суспільства не знають такого явища як самогубство?

2. У яких випадках самогубство не входить у суперечність із загальновизнаними нормами, а розглядається як обов’язок індивіда?

3. Чим втручання суспільства у випадку егоїстичного самогубства відрізняється від аналогічного втручання у випадку альтруїстичного суїциду?

4. Які цілі переслідує суспільство, нав’язуючи індивідові жертовність?

5. За яких умов окремий індивід відіграє незначну роль в колективному житті?

6. Чому Е.Дюркгейм присвоює цьому виду суїциду назву альтруїстичний?

Дюркгайм е. Самогубство: Соціологічне дослідження. Ано­мічний суїцид. – к., 1999. – с. 298–311.

…Якщо промислова і фінансова криза збіль­шує кількість само­губств, то причину слід убачати не в тому, що вони приносять з собою зубожіння, адже раптові зміни на краще відзначаються тим же зростанням показника суїциду, – а в тому, що вона є кризою, себто збуренням колективного ладу. Вся­ке порушення рівноваги, навіть якщо надає ширші можливості й призводить до значного підвищення життєвого рівня, може підштовхнути людину до самогубства. Щоразу, коли в суспільному організмі відбуваються докорінні зміни, зумовлені як різким зростанням, так і нежданим катаклізмом, людина стає дос­тупнішою самогубному потягу. Яким же чином фактори, котрі нена­чебто сприяють поліпшенню жит­тя, насправді гублять його?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно зробити декілька попередніх зауважень.

Жоден з нас не зможе бути щасливим чи навіть просто тішитися життям, якщо його потреби не від­повідають його можливостям. Інакше кажучи, якщо індивід вимагає більше, ніж може отримати, а то й просто чогось цілком іншого, то він постійно почу­ватиме себе скривд­женим і все його існування буде сповнене болем, а розвиток, який не може протікати безболісно, тяжіє до згасання. Устремління, котрі не знаходять своєї реалізації, врешті-решт відмирають, а оскільки воля до життя становить собою суму цілої сукупності устремлінь, то ця во­ля не може не за­тухати, якщо устремління слабшають.

У тварин, принаймні в нормальному стані, ця рів­новага підтри­мується з автоматичною спонтанністю, оскільки вона залежить від суто матеріальних об­ставин. Все, чого потребує організм, себто певну кіль­кість речовини й енергії, необхідної для безпосеред­нього підтри­мування життя, періодично отримується в еквівалентних дозах; таким чином надходження відповідає споживанню. Якщо порожнеча, котра утво­рюється в ресурсах самого організму, нарешті за­повнена, то тварина задовольняється і не потребує більше, аніж отримала. Її мис­лительний процес не сягає далі тих потреб, котрі зумовлені її фізичною природою. З другого боку, оскільки робота кожного органа сама по собі залежить від загального рівня життєвих сил і потреб органічної рівноваги, то спо­живання, у свою чергу, регулюється над­ходженням і таким чином відбувається самостійне підтримуван­ня балансу. Потреби й можливості збігаються; їхні розміри закладені в самій конституції істот, котрі аж ніяк не здатні вийти за їхні межі.

Одначе така істота, як людина, не вкладається в цю законо­мірність, тому що більшість її потреб не збігаються, принаймні в однаковій мірі, з тілесними потребами. Точніше висловлюючись, більш-менш ви­значальною можна ще вважати кількість продуктів харчування, необхідних для забезпечення людського життя, хоча межі цих потреб не настільки вузькі, як у попередньому випадку, і їхні розміри відкри­вають чималий простір для ширшого примноження ба­жань; адже поза необхідним мінімумом, яким за­довольняється орга­нізм, якщо його потреби дикту­ються інстинктом, розвинена менталь­ність здатна вбачати кращі умови існування, котрі можуть роз­глядатись як бажана, варта зусиль мета. Одначе мож­на припустити, що ці устремління рано чи пізно ся­гають такої межі, яку вони вже не здатні подолати. Як же окреслити розміри добробуту, комфорту, роз­коші, до яких по праву має змагати людська істота?

Ані в органічній, ані в психічній конституції людини немає такої межі, котра зумовлювала б розвиток цих нахилів. Функціонування індивідуального життя аж ніяк не може служити для визначення більшої чи меншої міри цих нахилів; про це свідчить той факт, що вони розвиваються одночасно з розвитком самого людства, що їхнє задоволення стає дедалі повнішим, а людська природа від цього аж нітрохи не постраж­дала. Надто ж велика проблема полягає в тому, аби визначити міру задоволення цих потреб відповід­но до умов життя, професійної належності, віднос­но розвитку обслуговування тощо. Немає такого су­спільства, де вони однаковою мірою задовольнялися б на всіх щаблях суспільної ієрархії. А між іншим, в основних своїх рисах людська натура практично не має класових відмінностей, так що вона не може бути показником тієї дуже неоднакової міри потреб, які необхідні для кожної істоти. А значить, оскільки потреби цілком і повністю визначаються самим ін­дивідом, то, по суті, вони можуть бути безмежними. Сама по собі, абстрагована від усяких зовнішніх чин­ників, які могли б її регулювати, наша чуттєвість може виявитися без­донною прірвою, котру ніщо ні­коли не заповнить.

Але якщо зовнішній вплив не здатен її задоволь­нити, то вона стає для себе причиною власних страж­дань. Адже необмежені устремління як такі відзна­чаються ненаситністю, а ненаситність не без підстав розглядається як одна з ознак патології. Оскільки їх ніщо не стримує, то вони повсякчас і без міри виходять за межі можливостей, котрі є в їхньому розпорядженні; отож, їх неможливо ніяким чином задоволь­нити. Ненаситний голод перетворюється на постійну муку. Щоправда, інколи можна почути, що людська натура потребує необмеженого поля діяль­ності й завжди стремить до мети, котра сама по собі вже є недосяжною. Одначе важко уявити, як ця невизначеність узгоджується більше з внутрішнім світом людини, аніж з потребами фізичного жит­тя. Якої б утіхи не діставав індивід од того, що він рухається, займа­ється якоюсь діяльністю, робить певні зусилля, однак він іще ж повинен почувати, що його зусилля спрямовані до якоїсь мети й, образно ка­жучи, що він, крокуючи, просувається вперед. А лю­дина не може кудись просуватися, якщо в неї немає мети або, інакше висловлюючись, якщо мета, до якої вона змагає, лежить поза межами реального засягу. Якщо ви перебуваєте в дорозі, але вам не відомо, скільки по ній іти, то це все одно, що крокувати на місці. Навіть якщо ви озираєтеся назад і почуваєте гордість за пройдений шлях, то втіха від цього буде не більше й не менше як ілюзорна, адже пройдений шлях від цього не скоротиться. Навіть гіпотетично змагати до неосяж­ної мети означає прирікати себе: на постійне невдоволення. Певна річ, буває, що лю­дина плекає мрію без будь-яких підстав, і всупереч усякому глузду це приносить їй втіху. Так що можна припустити, що упродовж якогось часу надія буде підтримувати її сили; однак вона не зможе вистояти в нескінченній боротьбі з численними розчаруван­нями, які приносить реальний досвід. А що це за майбутнє, котре приносить не більше результатів, ніж минуле, оскільки нездатне стати осягненням того стану, до якого прагне індивід, і навіть не дає мож­ливості наблизитися до омріяного ідеалу? Таким чи­ном, що більше має людина й чим більше, вона прагне мети, то менше задоволь­няються її бажання, сти­мулюючи потреби, замість того, щоб їх гамувати. Чи можна повірити, що ціль приносить утіху сама по собі, як дехто схильний вважати? Але ж передовсім для цього потрібно бути настільки засліпленим, щоб аж ніяк не відчувати марноти своїх зусиль. Крім того, аби ця втіха пом’якшувала і якоюсь мірою га­мувала болісну тривогу, яка супроводжує отаку дію, потрібно, щоб ці безко­нечні зусилля завжди мали достатньо широкий простір для розвитку й не зу­стрічали на своєму шляху жодних перешкод. Але нехай-но їм стане щось на заваді, й почуття тривоги спалахне з новою силою. А треба якогось чуда, щоб ці зусилля не зіткнулися з воістину непере­борними перешкодами. Якщо виходити з цих умов, то життя такої людини висить на волосині, котра може в будь-який момент обірватися.

Отож, аби такого не сталося, потрібно, щоб люд­ські пристрасті вкладалися в якісь певні межі. Ли­ше тоді вони гармонуватимуть з можливостями, а значить, і задовольнятимуться. Але оскільки в ін­ди­відові не закладено механізму, який міг би регу­лювати їхню межу, то такі функції має виконувати чинник, який лежить поза індивідом. Необхідно, щоб якесь реґулювальне начало впливало на духовні по­треби таким же чином, як організм впливає на по­треби фізичного характеру. Належить визнати, що таким началом може бути тільки мораль. Розвиток свідомості призвів до порушення рівноваги, в яко­му перебувала тварина, отож, свідомість повинна цю рівновагу й відно­вити. Заходи матеріального впливу не дадуть позитивного ефекту, – пристрасті не при­боркати за допомогою фізико-хімічних процесів. Од-коли апетити перестали автоматично регулювати­ся фізіологічними механізмами, їхній розвиток може тривати аж до тієї межі, котру визначає свідомість. Людина ніколи не обмежить свої потреби, якщо вба­чатиме за собою законне право переступити межу, яка окреслює міру цих потреб. Одначе внаслідок при­чин, про які ми вже згадували, вона не здатна са­мостійно окреслити цю межу. А тому цю функцію повинно взяти на себе начало, яке користується по­вагою індивіда й перед яким він схиляється. Проте тільки суспільство здатне викону­вати таку роль, – чи то шляхом безпосереднього впливу, чи за допо­могою якогось зі своїх органів; адже тільки воно від­значається мо­ральною зверхністю, котру беззасте­режно визнає індивід. А тому лише суспільство здатне визначити міру тієї винагороди, яку воно в інтере­сах загалу може в перспективі надати кожній су­спільній групі.

І справді, на кожному відтинку історії суспільна свідомість загалом правильно оцінює відповідну вар­тість різних соціальних послуг, розмі­ри винагороди, яка належить за кожну з них, а отже, й середню величину тих благ, які мають припадати представни­кам кожної про­фесійної групи. У суспільній свідомос­ті різні суспільні функції розташовані в ієрархіч­ному порядку, й коефіцієнт добробуту визна­чається за міс­цем, яке займає кожна з них у цій ієрархії. Суспільна думка, наприклад, окреслює певний, розгляданий як найвищий показник рівень життя, до якого має пра­гнути трудящий, котрий хоче поліпшити свій добробут, а також одночасно встановлює найнижчу ме­жу, за яку він опускатися не повинен, хіба що утра­тить своє нинішнє становище. Ці межі не можуть бути однаковими для робітника й селянина, лакея й журналіста, комерсанта й чиновника тощо. Так само зазнаватиме громадського осуду й багач, який намагатиметься жити бідно, однак його засуджува­тимуть і тоді, коли він впадатиме в надмірну розкіш. Протести економістів не беруться до уваги; громад­ська думка завжди обурю­ється, якщо якийсь окре­мий член суспільства споживає надмірно велику кіль­кість благ, і виявляється отака нетер­пимість лише в епоху моральної нестабільності. Отож, існує справ­жня система регулюва­ння, котра, не будучи узако­нена юридично, все ж визначає, хоча й відносно, ту максимальну кількість благ, до якої цілком леґально може прагнути кожна суспільна група. Врешті, й її масштаби не слід розглядати як щось раз і назавжди дане. Вони міняються разом із падінням і зростанням суспільного добробуту, а також з розвитком суспіль­ної моралі. Отаким чином ті речі, які в одну епоху вважалися предметом розкоші, в іншу стають зви­чайнісіньким явищем, – а певний рівень добробуту, який віддавна розглядався як виняткова й нехарак­терна ознака для якогось класу, перетворюється на одну з необхідних умов його існування, котрі вва­жаються такими, що нале­жать йому по праву.

З огляду на цю систему регулювання кожен пред­ставник тієї чи іншої суспільної групи приблизно уяв­ляє собі оту верхню межу, до якої можуть зма­гати його амбіції, й не сподівається доскочити чогось більшого. Принаймні, якщо він дотримується пра­вил суспільного життя й поважає колективну дум­ку, себто відзначається здоровою моральною кон­ституцією, то неодмінно почуватиме, що в нього не­має жодних підстав, аби вимагати більшої кількості благ, аніж йому нале­жить. Таким чином, устремлін­ня регулюються і метою, і певним засягом. Певна річ, це визначення не може бути ані сталим, ані абсо­лютним. Ідеал заможності, який визначається окремо для кожного класу, в свою чергу, існує в певних рамках, всередині яких устрем­ління можуть розвиватися з достатньою свободою. Одначе їхній роз­виток не може бути безконечним. Звідси бере початок ота відносна обмеженість і помірність, котрі чинять людей задоволеними зі свого становища, одночасно стимулюючи їх до підвищення життєвого рівня; і саме оце помірне задоволення породжує відчуття ді­яльності, світлої радості, оту втіху від життя й ро­боти, котра як в окремого індивіда, так і в цілого суспільства є ознакою морального здоров’я. Кожен член суспільства, принаймні в загальних рисах, пе­ребуває в гармонії з плодами своєї праці й намага­ється добитися лише того, що можна вважати спра­ведливою винагородою за свою діяльність. Утім цей стан аж ніяк не прирікає людину до безруху. Вона має всі умови, щоб покращити своє життя; однак невдалі спроби аж ніяк не приводять її до розпачу, оскільки вона дорожить тим, що в неї вже є, і не прикладає надмірних зусиль, щоб доскочити більш, аніж має, то хоч здобутки і обдурити її сподівання, однак свого становища вона не втрачає. Основа її добробуту залишається недоторканою. Рівновага її щастя має стабільний характер, тому що вона ви­значається суспіль­ними чинниками і якихось двох-трьох невдач недостатньо, щоб пору­шити цю рівно­вагу.

Одначе задоволення своїм місцем в ієрархії су­спільних функцій не відігравало б такої ролі, якби разом з тим не розглядався як правомірний спосіб побудови цієї ієрархії. Робітник не перебуває в гар­монії зі своїм суспільним становищем, якщо він не переконаний, що йому перепадає та частка суспіль­них благ, яка належить йому по праву. Якщо в нього є підстави вважати, що йому належить більше, то його аж ніяк не задовольнить те, що він має на сьо­годнішній день. Отож, не досить, щоб середній рі­вень суспільних потреб у кожній суспільній групі регулювався суспільною свідомістю, потрібно ще, аби існував інший, більш точний спосіб регулювання, який давав би змогу окремим індивідам переходити з однієї суспільної групи в іншу. І справді, немає суспільства, де не існувало б такого способу регулю­вання. В різні епохи і в різних країнах він був неоднаковим. За давніх часів основу суспільної класифікації майже всюди зумовлювало походження; а нині факт на­родження в тій чи іншій родині дає право лише на успадкування багатства і заслуг. Але й існуючи в отаких, дуже відмінних між собою виявах, оце ре­гулювання залишається завжди спрямованим на той же об’єкт. А тому в якій би формі воно не вира­жалося, а для індивіда воно стає реальним лише тоді, коли оця можливість допускається началом, яке стоїть набагато вище від окре­мого індивіда, себ­то колективним началом. Адже це регулювання здійснюється за умови, що як в окремих випадках, так і навзагал суспільне середовище в ім’я громадсь­ких інтересів готове до сприя­ння і навіть певних жертв.

Утім існує думка, що цей моральний авторитет ви­явиться зайвим, якщо рівень життя перестане успад­ковуватися. Якщо передача нажи­тих багатств спад­ковим шляхом буде законодавчо відмінена, то всі починатимуть жити з рівними можливостями, і як­що боротьба точити­меться в ідеально однакових умо­вах, то ніхто не матиме підстав нарікати на суспіль­ну несправедливість. Усі відчуватимуть, що стан ре­чей є такий, яким йому і належить бути насправді.

Певна річ, немає достатніх підстав, аби сумніва­тися в тому, що чим ближче ми підійдемо до цієї ідеальної рівності, тим менше буде необхідним вплив суспільного примусу. Однак проблема в тому, що ж саме успадковується. Адже зостаються блага, котрі так чи інакше, а завжди передаватимуться спадко­вим шляхом, це обдарованість, котра дається са­мою природою. Розум, смак, наукові, мистецькі, лі­тературні та інженерні таланти, мужність, вправ­ність рук – все це переваги, які кожен з нас може отримати від народження і так само, як нащадок під­приємця успадковує свій капітал, а спадкоємець шля­хетного роду отримує свій титул і становище. Отож, потрібна буде певна моральна дисципліна, аби ті, кого природа обійшла своєю щедрістю, змирилися з прикрим становищем, котрому вони завдя­чують фактом свого народження. А може, розподіл суспіль­них благ буде однаковим, і суб’єктам, котрі мають виняткові заслуги перед суспільством, не надавати­меться жодних переваг? Однак у цьому випадку по­трібна буде ще суворіша дисципліна – адже тала­новитим людям нелегко буде змиритися з думкою, що за винагородою своєї праці вони прирівнюються до нікчем і посередностей.

І все ж ця дисципліна, як і в попередньому ви­падку, буде дійсною лише за умови, що її визнава­тиме суспільство, в котрому вона практи­кується. Як­що вона підтримуватиметься лише силою й законом, то мир і гармонія існуватимуть лише позірно і в такому суспільстві пануватиме постійний неспокій і невдоволення; апетити задоволь­ня­тимуться поверхо­во і, врешті-решт, вийдуть за визначені їм рамки. Подібне вже траплялося в Римі й Греції, коли за­знали занепаду віру­вання, на яких трималася сис­тема плебсу й патриціату, а також і в пізніших су­спільствах, коли аристократія втратила свої привілеї. Од­нак такий занепад слід розглядати як виняткове явище, – він прита­манний суспільствам у кризовому стані. За нормальних умов існуючий колективний по­рядок безумовно визнається абсолютною більшістю суб’єктів. Отож, коли ми говоримо, що основи такого ладу мають нав’язуватися кожному окремому суб’­єктові моральним аторитетом суспільства, то під цим аж ніяк не слід розуміти, що цей порядок має на­водитися єдино за допомогою сили. Оскільки це реґулювання має на меті обмежувати індивідуальні при­страсті, то потрібно, щоб зумов­лювалося воно тим началом, котре стоїть набагато вище від індивіда; але водночас потрібно, щоб авторитетові цього начала уля­гали з поваги до нього, а не зі страху.

Таким чином, слід визнати хибною думку про те, що людські устремління можна обмежувати будь-якими засобами. Немає в світі такої сили, котра могла б зробити це по праву. Адже всяка істота становить собою частину всесвіту й безпосередньо пов’язана з усією світобудовою; отож, її природа й конкрет­ні форми, в яких ця природа реалізується, залежать не лише від неї самої, а й від інших істот, котрі таким чином підтримують і регулюють її. Під цим ку­том зору відмі­нність між мислячим суб’єктом і першим-ліпшим мінералом полягає лише в формах і ступені розвитку. Характерна риса людини полягає в тому, що обмеження, котрі на неї накладаються, мають не фізичну, а моральну, себто суспільну, при­роду. Вона підлягає не законам фізич­ного середовища, котре чинить на неї раптовий брутальний тиск, а засадам, продиктованим свідомістю, що стоїть на­багато вище від неї самої і зверхність якої вона бе­зумовно визнає. Оскільки більша й краща частина її життя протікає поза сферою тілесних потреб, то вона перебуває під владою не фізичних, а суспільних чинників.

І лише тоді, коли суспільне середовище зазнає поважних збурень, як це трапляється в кризові пе­ріоди падіння добробуту, або його піднесення, котрі призводять до раптових змін, воно стає тимчасо­во неспроможним чинити свою регулювальну дію; звідси й походять оті раптові стрибки показника суїциду, які ми вже конста­тували на попередніх сто­рінках.

І справді, економічна криза призводить до такого явища, як де­класування, внаслідок чого деякі інди­віди опиняються в гіршому становищі, аніж вони за­ймали до тої пори. Ця ситуація вимагає, аби вони обмежили свої потреби, переглянули свої вимоги до життя й навчилися задовольнятися тим, що їм пе­репадає. Суспільне регулю­вання на них не поши­рюється; моральні настанови, в яких вони були ви­ховані, потребують корекції, однак суспільство на­разі не може схилити їх до нового способу життя і навчити, як задовольнятися тією кількістю благ, до якої вони незвичні. Таким чином, виходить, що вони виявляються непристосованими до умов, у яких зненацька опинилися, і навіть сама перспектива жит­тя в таких умовах видається їм нестерпною; звідси й походять страждання, коли, врешті-решт, відри­вають людину від отого обмеженого способу існу­вання, перш ніж вона встигне до нього призвичаї­тися.

Одначе зовсім інша картина вимальовується тоді, коли криза наступає внаслідок бурхливого зростання заможності й багатства. У цьому випадку масштаби, згідно з якими регулюються потреби, не можуть зо­ставатися такими ж самими, оскільки змінилися умо­ви життя; адже величина потреб коливається від­повідно до зростання й падіння величини суспільних ресурсів, визначаючи в загальних рисах ту частку, яка належить кожній категорії продуцентів. Однак стара система градації зазнала краху; з другого боку, нова градація іще не зайняла належного їй місця. Потрібен час, аби люди й речі були на­ново класи­фіковані громадською свідомістю. Оскільки суспільні сили, опинившись на свободі, ще не встигли віднайти рівновагу, то їхня відносна вартість залишається невизначеною, а значить, будь-яке регулювання наразі виявляється неможливим. Ніхто вже не може ска­зати, що є можливим, а що ні, що є законним, а що незаконним, які устремління й вимоги можуть вважатися правомірними, а які переходять усякі ме­жі. Таким чином, виходить, що немає речей, на які не можна було б посягати. Набувши достатньо ши­роких масштабів, це збурення сягає навіть тих при­нципів, котрі визначають професійний розподіл чле­нів суспільства. Оскільки стосунки між різними час­тинами суспільного організму зазнали незвортних змін, то ідеї, котрі вира­жають їх, не можуть залишати­ся незмінними. Той суспільний клас, який завдяки раптовому зростанню життєвого рівня став особли­во заможним, більше не буде схильний розгляда­ти своє колишнє мате­ріальне становище як норму існування, а реакцією на його раптове збагачення буде заздрість у всіх її виявах. Таким чином, зник­нуть останні фактори, які стримують апетити, оскіль­ки дезорієнтована громадська думка вже неспро­можна визначити їм якісь чіткі межі. Втім бурхливий розвиток апетитів за цієї пори нагадує справжні­сіньку єресь, адже зросла сама інтенсивність жит­тєвих сил суспільства. Зі зростанням добробуту про­кидаються й бажання. Порівняно з минулим періодом їм перепадає більша частка від суспільного пиро­га, і це стимулює їх, робить вимогливішими, більш непримиренними до вся­ких приписів; причому це від­бувається саме в ту пору, коли традиційні припи­си втрачають свою вагу. Отож, стан суспільного без­ладу, або аномїі, посилюється ще й тим фактом, що "пристрасті виявляються не такими дисциплінованими, якими вони були зазвичай, хоч саме в цю пору вони повинні б підлягати ще суворішій дисципліні.

Одначе за цих умов апетити зростають до такої міри, що їх вже неможливо чимось угамувати. Над­мірні амбіції завжди виходять за межі досягнутих результатів, якими б значними ці результати не були; адже не існує правил, які їх якимось чином об­межували б. Отож, їх ніщо не може угамувати, й це невдоволення, живлячись суто внут­рішніми мотивами, триває без кінця, не знаходячи жодної втіхи. Оскільки в погоні за такою здобиччю задоволення може приносити лише сам процес змагання до цілі, – якщо таке задоволення взагалі можливе, – то індивід опиняється в полоні цього безплідного заняття і його зусилля йдуть у порожнечу. Отож, і виходить, що боротьба стає заразом і ще дужче жорстокою, і ще дужче болісною, тому що тепер вона меншою мірою регулюється всякими приписами, а саме зма­гання набирає дедалі більшого азарту. В цій боротьбі беруть участь усі класи суспільства, оскільки більше не іс­нує чіткого класового поділу. Отож, напруження всіх зусиль сягає своєї вершини якраз тоді, коли воно приносить найменший результат. Хіба за таких умов не послаблюється воля до життя?

Це пояснення підтверджується й надзвичайною відпорністю до суїциду, притаманною вбогим країнам, оскільки бідність запобігає йому вже тим, що за сво­єю природою обмежує пристрасті. Як би там не бу­ло, а бажання змушені певною мірою узгоджуватися з можли­востями; реальні засоби визначають собою устремління. А значить, що менше має індивід у своєму розпорядженні, то менш він буде схильний розширювати коло своїх потреб. Обмежені можли­вості не лише змушують його проводити помірне жит­тя, а й призвичаюють до нього, і якщо такий спосіб життя притаманний всьому суспільству, то ніщо не викликає бажання жити краще, аніж загал. Багатство ж, навпаки, в силу тих можливостей, які воно надає індивідові, здатне витворити в ньому ілюзію, що він залежить лише од самого себе. Зменшуючи опір, який чинить йому фізичний світ, воно вселяє віру, що подолання цього опору може розширюва­тися до безконечності. Отож, чим менш обмеженою у своїх можливостях почувається лю­дина, то більш нестерпним виявляється для неї всяке обмеження. Так що релігійні доктрини не без підстав розгляда­ють бідність як благо і одну із чеснот. Адже вона й справді є найкращою школою, котра навчає інди­віда задовольнятися малим. Змушуючи його до по­стійної дисципліни, вона одночасно чинить його здат­ним до слухняного підпорядкування колективній дис­ципліні, тоді як багатство, розпа­люючи індивідуальні пристрасті, врешті-решт може розбудити отой дух непокори, який є джерелом аморальності. Певна річ, такі мірку­вання не можуть бути підставою для того, щоб накладати якісь заборони на поліпшення матеріального становища людей; одначе їх потрібно мати на очі, якщо моральна небезпека, яку породжує всяке зростання заможності, набере катастрофічних масштабів.

Аби довести, що поліпшення добробуту зменшує кількість самогубств, дехто стверджує, що в період масової еміграції, котра служить своєрідним клапаном для перетікання бідності, показник суїциду зменшується. Але дуже часто буває й так, що замість зворотного ефекту поміж цими двома явищами спостерігається паралелізм. З 1876 до 1890 року кількість емігрантів у Італії зросла з 76 на 100 000 мешканців до 335, – цифра, яка навіть зросла з 1887 до 1889 року. У той же час кількість самогубств про­довжує рости.